Часопис «Церква і суспільство» присвячує свій перший випуск календарній реформі, яка з 1 вересня впроваджується у Православній Церкві України, а також в Українській Греко-Католицькій Церкві. Вже після проведення Об’єднавчого собору та отримання Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію ПЦУ в українському суспільстві почалися дискусії щодо запровадження нового стилю – переходу на календар, за яким живуть більшість Помісних Православних Церков включно з Вселенським Патріархатом. І ось, цього року відповідне рішення ухвалено Архієрейським та Помісним Соборами ПЦУ. «ЦіС» поговорив про це з Блаженнійшим Митрополитом Епіфанієм.
– Ваше Блаженство, як давно взагалі ви почали замислювалися над питанням церковного календаря та переходу на новий стиль? Чи це відбулося ще під час навчання в Київській православній богословській академії, чи під час навчання в Греції, чи вже пізніше?
Це питання існувало й назрівало давно. Замислюватися про нього я справді почав ще під час навчання в КПБА. Вже тоді було очевидно, що рано чи пізно цей «гордіїв вузол» потрібно буде розрубати. Тобто, раніше чи пізніше, але це питання має бути вирішене.
Однак в той час ця проблема не стояла ще так гостро, тож їй не надавали першочергової ваги, оскільки було багато інших більш актуальних питань. Але Церква – це живий організм, вона живе й розвивається і в певних моментах навіть змінюється. Звісно, лише в тому, що стосується її зовнішніх умов життя, а не стосується догматичних істин, віровчення, морального закону. Питання календаря – це питання зовнішніх умов. Тож коли час настав, ми підійшли і до календарної реформи.
– Як ви сприймали під час навчання в Греції життя за двома церковними календарями? Чи внутрішньо перелаштувалися на нього на той час? Які були відчуття?
Людина здатна адаптуватися, особливо коли ти молодий і лише починаєш свій самостійний життєвий шлях. Тож я спокійно і з розумінням ставився до ситуації, оскільки усвідомлював, що це питання сформованого місцевого звичаю, а не щось, що має фундаментальне значення. Відповідно, перебуваючи й навчаючись у Греції я, звичайно ж, дотримувався місцевого церковного календаря – інакше бути і не могло, адже усі богослужіння були прив’язані до нього.
– Що переконало вас особисто у можливості, а згодом і необхідності переходу Церкви на новий календар?
На це запитання я можу відповісти словами святителя Кипріана Карфагенського: «Звичай без істини є лише давнім заблудженням». Так, юліанський календар був для нас звичним, асоціювався з дитинством і відчуттям особливої атмосфери певних свят. Однак очевидно, що він має похибку, котра потребувала ґрунтовного вирішення, а не продовження «косметичних» правок, яких і так вже набігло на 13 днів. Доволі довго ми з цим мирилися, бо зовнішні обставини життя Церкви, особливо намагання нав’язати зміни у XVI-XVII століттях, а потім з боку більшовиків, сформували ставлення до юліанського календаря як до вагомої ознаки нашої ідентичності. Також свою роль відігравав негативний досвід календарних розділень в деяких інших Церквах.
І на шляху до утвердження автокефалії поспішна календарна реформа могла би лише зашкодити єдності, тим більше, що ще кілька років тому ані віряни, ані суспільство в цілому ще не були готові до змін. Однак останнім часом ситуація кардинально змінилася. З Божою допомогою і завдяки сміливій та справедливій позиції Вселенського Патріарха Варфоломія об’єднана Православна Церква України отримала Томос про автокефалію. Одразу після цього ми помітили і значне підвищення інтересу до розв’язання календарного питання.
– Чим насамперед мотивована календарна реформа для ПЦУ: це слідування передусім астрономічній логіці чи радше політичне рішення, яке назріло? Чому керівництво ПЦУ вирішило запроваджувати календарну реформу саме зараз, а не, скажімо, після війни?
Реформа мотивована насамперед пастирською доцільністю та намаганням засвідчити, що Церква не загрузла у формалізмі «дотримання звичаю заради самого звичаю», а чує своїх вірян і реагує на їхні запити й потреби. Як я вже казав, ми побачили зростання запиту на впровадження актуального календаря. Впродовж цих років ми слідкували за соціологією, та намагалися займатися просвітництвом у цьому питанні. Зрештою, стало очевидним, що є усі умови і підстави, щоб провести таку реформу – тож ми це зробили. Для нас ключовими були три мотиви: що новий календар є більш правильним та відповідає астрономічним реаліям і усуває похибку юліанського календаря, що цим календарем користується більшість Помісних Православних Церков і що в церковній та суспільній свідомості старий календар став асоціюватися не стільки з нашою ідентичністю, як у попередні століття, скільки з російською культурою. Ми побачили підтримку календарної реформи і серед більшості вірних, і серед більшості суспільства. Зараз рівень підтримки переходу на новоюліанський календар, засвідчений на Помісному Соборі та у суспільстві загалом, показує, що це цілковито соборне і правильне рішення. Якщо питання назріло вже, і вже готове до вирішення, то який сенс відкладати його на закінчення війни? Думаю, що після відбиття російської навали ми, на жаль, матимемо ще багато інших проблем і питань, які потребуватимуть нашого реагування й вирішення.
– Ви сказали, що останніми роками слідкували за суспільною думкою щодо календарної реформи. А чи проводилися спеціальні дослідження щодо того, наскільки різні верстви православних вірян готові сприйняти календарну реформу? Наскільки до цього готова молодь, а наскільки – старше покоління? Наскільки готові до цього церковні громади в містах, а наскільки – сільські?
Так, подібні соціологічні дослідження проводилися, і ми їх відслідковували. Приміром, на листопад 2022 року число прихильників переходу зросло майже вдвічі, а противників, відповідно, значно впало. Майже в усіх категоріях прихильники переходу переважали. Зараз, після проведення Архієрейського і Помісного Соборів та остаточного ухвалення відповідного рішення, ми бачимо, що його сприйняла і підтримує абсолютна більшість. Також немає і якихось об’єктивних перешкод, які б не давали громадам як в містах, так і в селах, перейти на новий календар.
– В соборному рішенні ПЦУ передбачається можливість для громад залишитися на старому, юліанському календарі. Як ви бачите подальше існування в одній Церкві двох календарних традицій?
Я не бачу в цьому серйозної проблеми. Ще раз хочу наголосити – це питання не догматичного характеру, тож саме по собі воно не є ознакою розділення Церкви. Однак воно може бути використаним для намагання таке розділення вчинити, і приклади цього в історії інших Помісних Церков, на жаль, є. Саме тому ми задекларували і ствердили, що не будемо нікого примушувати, і якщо громада двома третинами голосів вирішить залишитися на старому календарі, то ми поважатимемо таке рішення. Більше того, для потреб таких громад ми надрукуємо і відповідні календарі.
Однак і приклади вдалого співіснування різних календарів в одній Помісній Церкві існують давно, тому тут ми не вигадуємо нічого нового і неможливого.
– Можна припустити, що деякі прихильники юліанського календаря будуть не просто воліти продовжувати його дотримувати, але й стануть активно пропагувати «спасительність» саме «старого стилю». Як буде діяти Церква стосовно тих, хто стане активно виступати проти запровадження новоюліанського календаря?
Не думаю, що це буде мати хоч якесь значне поширення. У всякому разі дотепер таких «аргументів» серед наших вірян, чи тим більше духовенства, на скільки-небудь серйозному рівні ми не спостерігали. Справа в тому, що «православний магізм» і обрядовірство не набули у нас такого поширення, як серед прихильників Московського патріархату. Там це підживлюють задля утримання вірян у своїй орбіті і мобілізації їх для відстоювання власних інтересів. Але така парадигма, зрештою, натикається на протидію впровадження будь-яких корисних речей. Ось нещодавно вони оголосили про вихід молитовника українською мовою, і яка реакція значної частини їхніх прихильників? Вона цілком закономірна і відповідна до того, чому вони їх навчали не одне десятиліття. А саме, що це, начебто, непотрібна і марна справа, бо «молитися можна і варто лише особливою сакральною мовою». Українська ж, нібито, є неблагодатною і Бог її не чує. Звісно, що насправді це не так. Це шкідливий міф, який шкодить і духовному стану цих вірян, і навіть національній безпеці в час російського нападу. Бо ці люди стають піддатливими ворожій пропаганді, яка шириться через російські церковні канали.
Тож у випадку з календарем ми не будували на піску, сакралізуючи його і роблячи з нього «скрепу», тому і не очікуємо скільки-небудь вагомих негативних наслідків.
– Чи припускаєте можливість колись у майбутньому для Православної Церкви святкувати і Великдень за новим календарем, тобто беручи за основу розрахунків дати Пасхи реальне астрономічне весняне рівнодення (як це було запропоновано на міжправославній нараді у Константинополі 1923 року), а не його умовну дату?
Варто нагадати, що в давньому минулому Церква мала тривалу пасхальну суперечку, коли захід святкував Великдень за звичною нам формулою завжди в неділю, а схід – у фіксовану дату, незалежно від дня тижня, як є за юдейським календарем. І ця суперечка була успішно розв’язана, що і було закріплене рішеннями Першого Вселенського собору. Тож і нині рішення, які стосуються такого вагомого питання, як Пасхалія, можуть вирішуватися виключно на рівні повноти Церкви, всеправославно, а не на місцевому рівні. Час від часу виникають ідеї розв’язання цього питання, але я не бачу, щоби вони насправді мали серйозний відгук в Помісних Церквах і бажання здійснювати таку реформу. З об’єктивних причин Православ’я і так зараз перебуває у стані збурення, яке активно створюється і підтримується з російського боку. Тож на мою думку щонайменше до того часу, поки не буде вирішено поточні суперечності, Помісні Церкви не будуть обговорювати реформи Пасхалії.
Святослав Чокалюк,
прот. Андрій Дудченко