Стосунки між священником і тим, хто сповідається

Повернутися до змісту

---

Сповідь – це дар від Бога, який ми не використовуємо повною мірою, а також одне з найбільш неправильно зрозумілих таїнств. Як Церква ми має­мо краще готувати наших священників до успішного виконання таїнства та вдосконалювати їх, навчаючи сповіді. Коли ми розмовляємо з сучасною людиною, потрібно використовувати зрозумілу та доступну мову. Поняття меж – це рамки, в яких ми можемо повідомити багато чого з того, чого необхідно навчати та застосовувати на практиці. В основному я звертаюся до священників, але все, про що я пишу, має стосуватися кожної православної людини, яка хоче служити своїм ближнім і визнає, що Бог є Тим, Хто діє в їхньому житті. Я твердо переконаний, що зцілення відбувається через контекст стосунків. Там, де ми збираємось двоє чи троє в ім’я Бога, Він також є серед нас, дозволяючи нам бути чутливими та чути голос Бога. Треба навчитися краще слухати Бога, краще слухати одне одного.

Межі, у контексті використання їх в соціальних науках, відносять до неписаних соціальних правил взаємодії, які регулюють стосунки. Межі визначають реакцію одне на одного через певну роль. Роль батьків є відмінною від ролі дітей, як вчителів від учнів або перукарів від своїх клієнтів. Саме розуміння цих ролей, а також правил або меж, які безпосередньо пов’язані з цими ролями, допомагають дистанціювати студента від місця вчителя, не дозволяють клієнту тримати в руках ножиці або перукарську бритву. Коли ми маємо більше ніж один тип стосунків з людиною – все заплутується, і з цієї причини ми повинні визнати роль конкретних взаємодіючих стосунків і скоригувати свою поведінку відповідно до наявних обставин або потреб. Один з батьків може водночас виконувати роль дочки, сест­ри, друга. Іноді друг може надавати різні послуги. Межі та ретельне визначення ролей допомагають нам визначити логічний і відповідний елемент, який має керувати нашими стосунками.

Ролі

Православний священник виконує багато ролей на своїй парафії. Стосунки, які він розвиває зі своїми парафіянами, можуть надати йому роль духівника, пастиря, організатора соціальних заходів, радника з особистого розвитку (life coach), порадника, духовного провідника, вчителя чи друга. Він також може бути кровним або духовним родичем з деякими своїми парафіянами. Правила, що регулюють ці стосунки – різні. Ті, які складаються в межах різних ролей, необхідно детально вивчити, щоб вони не пригнічували ефективність найважливіших. Концепція меж пропонує нам корисний спосіб говорити про сповідь та наші численні ролі. Я вважаю, що роль духівника (у цій статті під словом «духівник» я маю на увазі того, хто слухає чиюсь сповідь) є найважливішою і тому має передувати всім іншим ролям.

Межі

«Ось Я стою під дверима та стукаю; якщо хтось почує голос Мій і відчинить двері, Я ввійду до нього і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Одкр. 3:20). Якщо уявити собі ці слова, ми побачимо Хрис­та, який стоїть за дверима на порозі дому, говорить і стукає в двері, чекаючи відповіді, щоб Йому відчинили. Він не нав’язує мешканцям дому Свій візит, але говорить, як добрий Пастир, і Його голос знайомий Його пастві, оскільки Він уже виявив їм Свою любов і турботу. «Воротар Йому відчиняє, і вівці впізнають голос Його, і тих самих овець Він кличе по імені та й виводить їх» (Ін. 10:3). Так само і духівник має знати людину, відкрити їй любов Божу та завоювати її довіру, щоб ці взаємини принесли плоди. Знати іншого – означає мати з ним тісні стосунки. Так само, як і вівці, люди не підуть за чужим. За певних обставин вони слідуватимуть за кимось у формі, наприклад, за регулювальником тому, що це є загальноприйнятим і зберігає порядок у громаді. Якщо регулювальник веде себе як клоун, не дає приписи порушникам, чи несправедливий і не відпускає людей за потреби, то люди перестануть виконувати його вказівки. Якщо у друга регулювальника склалися з ним такі стосунки, що він може жартувати і насміхатися постійно, то буде ігнорувати і самого регулювальника, і його вказівки та накази. Коли ми знаємо особу, яка дає нам інструкції та спрямовує нас, через близькість можна за­шкодити належному виконанню її ролі.

Можливо, з багатьма священниками траплялося так, що вони чули від когось зі своїх парафіян: «Ти мені близький, такий близький, що я не можу перед тобою висповідатися». Є багато способів підійти до цього питання, і я згадую про це тут, щоб акцентувати, наскільки важливо усвідомлювати наші різноманітні ролі. Коли священник розуміє цю істину, тоді він має можливість бути особливо обережним у стосунках, які розвиває з парафіянами в різних соціальних ситуаціях. Це не означає, що священник не може грати в боулінг чи теніс або не може переглядати якусь спортивну подію зі своїми парафіянами. Просто, коли щось подібне трапляється, ми повинні пам’ятати, що наші першочергові стосунки – це стосунки священника або духівника з парафіянином або тим, хто сповідається.

У книзі Одкровення ап. Іоан Богослов говорить, що коли Господь увійде в дім людини, у чиї двері Він раніше постукав, Він буде вечеряти з нею, і людина буде вечеряти з Ним. Вечеряти, їсти з кимось означає, що ми ділимося життям у контексті близьких, довірчих стосунків. У культурі багатьох народів під цим розуміють щось сакральне. Коли ми сідає­мо за стіл, щоб їсти разом, то проявляється щось більше, ніж споживання калорій нашим тілом, – ми ділимося життям, будуємо спільноту, розвиваємо стосунки. Слова Христа: «Якщо не будете споживати тіло Сина Людського…» (Ін. 6:53) показують, що, споживаючи їжу, ми стаємо єдиними з Богом та іншими. Навіть обід передбачає набагато більше, ніж простий обмін інформацією між колегами. В ірландській культурі, наприклад, якщо хтось погоджується пообідати з кимось – це означає, що вони налаштовані працювати разом у гармонії. Зрадити того, з ким домовився – гірше зла. Одного разу парафіянин (продавець автомобілів) поскаржився мені, що інший парафіянин купив машину в іншого продавця. І найобраз­ливішим було те, що той парафіянин багато разів обідав у будинку першого.

Годувати народ Божий і ділитися їжею життя – архетип стосунків між священником і тим, хто сповідається. Бог живить нас через стосунки, які ми маємо одне з одним. У Божест­венній літургії ми ділимося досвідом і унікальністю через глибоке розуміння та здійснення Євхаристії. Коли ми їмо Тіло Христа зі святої чаші – це робить усіх нас православною християнською сім’єю. Церковна родина об’єднує нас із Богом і одне з одним. Однак я не буду тут розкривати наслідки участі охрещених членів Церкви у Святому Причасті, оскільки ми відхиляємось від теми цієї статті.

Запрошення

Коли Христос стоїть на порозі дому, стукає у двері й чекає, поки ми Йому відчинимо, Він не нав’язує нам Свою присутність. Він дав нам відповідальність запросити Його. Так само ми повинні очікувати, що той, хто сповідається, запросить нас у свій «простір» і конт­ролюватиме темп і межі зустрічі. Якщо ми не дозволимо йому контролювати ситуа­цію, або, простіше кажучи, поділитися з нами тим, що йому потрібно, коли він буде готовий, тоді він відчуватиме «примушення». Я вживаю це слово свідомо, розуміючи його емоційну вагу. Той, хто сповідається, відчуватиме ще більший тиск. Його сповідь вже є чимось глибоко збереженим у його серці, і він дуже соромиться цього. Людина, яка сповідається, перебуває у найвразливішому моменті, і ми повинні ставитися до неї з великою повагою та турботою.

Подібним прикладом, який я використовував раніше в Богословській школі (Antiochian House of Studies), були стосунки між лікарем і пацієнтом. Спочатку пацієнт, коли він до цього готовий і відчуває себе комфортно, знімає весь одяг. Потім лікар просить дозволу пацієнта продовжити обстеження, навіть якщо воно і є метою візиту. Отже, коли духівник запитує, робить висновки та протистоїть тому, хто сповідається, не будучи попередньо готовим зіткнутися з наявною проблемою, тоді той, хто сповідається, може збрехати, бути емоційно травмованим або навіть не схотіти більше брати участь у цьому таїнстві. Священнику потрібно бути пильним, мати розважливість і терпіння, щоби бути ефективним.

Вік, зрілість, досвід, труднощі, освітній рівень та життєві обставини того, хто сповідається, необхідно брати до уваги, коли священник вступає з ним у контакт, як під час сповіді, так і поза нею. Недостатньо, щоб священик був коректним. Він повинен діяти розумно, муд­ро, щоби отримати бажаний результат. Він також має виражати доброту, щедрість і любов Божу. Крім того, правильний час, підбір влучного моменту, у який можна сказати певні речі, є ще одним «ключем» до правильного служіння тому, хто сповідається. Коли сповіднику відкривається якась внутрішня думка, і він ще не готовий її прийняти, він сприйме це як негатив або як порушення свого особистого «простору». Духівник має бути терплячим. Якщо той, хто сповідається, пережив шок від недавньої психічної травми або сумує за людиною – йому може знадобитися деякий час, щоб відновитися, перш ніж почути якусь богословську дискусію, спрямовану на допомогу. У такі хвилини нам потрібно з добротою піклуватися про того, хто сповідається, потрібна наша дружба та повага. Будь-які образи, які інколи можна почути від скривдженого парафіянина, який сповідається, священник має «переборювати», щоби завжди виявляти до нього позитивне ставлення. Треба говорити ввічливо і показувати, що той, хто сповідається, не втратив свого місця у цьому світі, що він створений за образом і подобою Божою. Особливо варто дбати про те, щоби той, хто сповідається, брав участь у різних групах і заходах на парафії.

Ми могли б порівняти все вищесказане з квачем – дитячою грою. Усі діти в усьому світі грають у квача. Їм навіть не потрібно говорити однією мовою, щоб брати участь у грі. Якщо дитина підбігає до іншої дитини, то автоматична реакція іншої дитини полягає в тому, щоб бігти якомога далі і якомога швидше, щоб не бути спійманим. Те саме відбувається і з тим, хто сповідається. Щоб він не біг далеко, священник має залишатися непорушним і чекати ініціативи від нього. Терпляче чекаючи, духівник має надавати йому відчуття комфорту, щоб він відкрив свої гріхи, і таким чином розпочав шлях до зцілення.

Таємниці

Таємниці самі по собі мають певну силу. Коли той, хто сповідається, відкриває священнику свій гріх, він негайно отримує собі свідка, і це змушує його відчувати себе більш відповідальним, бачити гріх з більшою точніс­тю, розпізнавати його наслідки та небезпеки і, нарешті, послаблювати інтенсивність і силу гріха. Коли ми пригнічуємо і приховує­мо свої почуття та гріхи, тоді вони набувають певної сили і переживаються з перебільшенням. Коли ми сповідаємося у своїх гріхах іншій людині, ми можемо бачити їх реа­ліс­тич­ніше. Таємниці також мають схильність переслідувати нас і надовго закріпитися в наших думках. Але коли ми їх сповідаємо, тоді приховані гріхи втрачають силу та вплив, який вони мали на нас.

Священство

Образ Христа, який стоїть біля дверей і чекає, також є зразком нашого царственого священства. Коли ми прославляємо Бога і повідомляємо про Нього нашій родині та нашим ближнім – це відкриває наше священство у Христі, оскільки Христос перебуває в нас через Святого Духа. Природа священства подвійна: жертовна і пророча. Парафіяльний священник, як Аарон, стоїть з тим, хто сповідається, і приносить жертви для відпущення гріхів. Священнослужителі у Старому Завіті призначали священника, який приймав жертовні дари від народу. Він стояв разом із тим, хто кається, приносячи жертву на вівтарі Божому, і кров принесених у жертву тварин спокутувала його від гріхів. Тому, хто каявся, потрібен був священник, щоб принести жерт­ву. Своїм приходом Христос надав ще одного значення священству: він завершив його, принісши Себе в жертву, і, таким чином, усунув окови гріха.

Тобто, Він сам був тим, хто пропонує, і тим, кому пропонують. Нині священник, який представляє Церкву, що є тілом Христовим, стоїть разом з тим, хто кається, перед Божим вівтарем. І замість того, щоби приносити кров чи інші дари в жертву, священник скеровує людину до Хрис­та, щоб допомогти їй зрозуміти Його присутність і жертву, природу гріха загалом, а також коріння та розгалуження конкретного сповіданого гріха. Це дозволяє тому, хто сповідається, взяти на себе відповідальність за свій гріх і зрозуміти його до такої міри, щоб уникнути його повторення.

Наслідком гріха є розрив миру у стосунках. Гріхом ми ображаємо когось іншого: Бога, чи когось із людей. Гріх – це наші дії, які заважають іншим. Священник у Христі допомагає тому, хто сповідається зрозуміти наслідки гріха і почати працювати для змін.

Пророчий вимір священства дозволяє священнику передавати своїй пастві те, що Святе Письмо, отці та мудрість (передання) Церкви говорять про гріх загалом, а також про конкретні гріхи окремо. Пророк відкриває Божу правду, тобто, реальність. Священник не тільки має можливість навчати тому, що Бог відкриває людству, але й покликаний виявити Божу здатність і Його бажання прощати. Щоб бути поважним провідником, парафіяльний священник не повинен висловлювати власної думки, але, водночас, має ділитися зі своєю паствою тим, чого навчився зі свого життя в Церкві, з вивчення Святого Письма та текстів отців, і діяти відповідно до настанов, які отримав від свого єпископа. Приймаючи сповідь, він має відповідальність показати прощення Боже, коли бачить розкаяння, або скерувати людину до таких дій, які віддалятимуть її від гріха. Священник, як член і глава Церкви, прощає від імені самої Церкви, а також і від імені всіх людей.

Христос закликає нас збиратися в ім’я Його, і Він буде нашим супутником. Церква – це народ Божий, який через свою гріховність покликаний мати святі стосунки з Богом, а члени Церкви – такі самі стосунки одне з одним.

Коли священник і людина, яка прийшла з покаянням, зустрічаються в Церкві для святого таїнства сповіді, вони благають Господа про прощення, відкриття правди, примирення. Містично з’єднана з Богом та іншими через Божественну Євхаристію, людина, яка сповідається, долає гріхи, які відділяють її від Бога і від Церкви. Сповіднику прощаються гріхи і віддаляються від нього так далеко, «як далеко схід від заходу» (Пс. 102:12). Через сповідь і примирення, через Церкву і це таїнство, Бог дає тим, що каються, можливість для нового початку. Іншими словами, робота парафіяльного священника полягає у тому, щоби показувати віру. Бути вірним Богу і тому, хто сповідається. «Справжнім священником» є тільки Христос – посередник між Богом і людиною, людиною і Богом. Парафіяльний священник уособлює присутність Христа. Священник, у Христі, відкриває прощення і природу Божу, а також Його бажання – спасіння Його творінь.

Поклик

Парафіяльний священник закликає тих, що сповідаються, усвідомити, що вони також несуть священиче покликання і повинні навертати решту людей до Христа. У яких би стосунках не перебувала особа з родиною чи колегами по роботі, вона не повинна забувати, що охрещена у священство Христа з усіма обов’язками, які передбачає призначення християнина, який зодягнувся у Христа. Кожен християнин, який кається і отримує прощення гріхів через таїнст­во сповіді, покликаний ділитися любов’ю Божою зі своїм ближнім і бути прикладом цієї любові. Хоча роль парафіянина не полягає у тому, щоб керувати Святими Таїнами, він все ж має певну роль у житті церковної спільноти, і вона паралельна до ролі священника чи єпископа, яка полягає не в чому іншому, як у прощенні та примиренні. Кожен християнин прощає ближньому будь-яку суперечку чи образу, що виникає у стосунках, і примирюється як з ближнім, так і з Богом. Священник має служити прикладом, зразком і вчити християн прощати так, як прощає Христос, Великий Первосвященник.

Прощення стосується не лише таїнства сповіді, а й щоденного життя парафії. Наприклад: коли парафіянин ображає священика на парафіяльних зібраннях, чи заходах, не приходить сам чи його сім’я на них, тоді священник має можливість бути прикладом прощення. Це відбувається тоді, коли священник не помічає образи і поводиться з парафіянином так, ніби той просив у нього прощення або ніколи й не ображав його. Бувають випадки, коли просять вибачення, але мій досвід показав, що немає жодних причин їх шукати чи очікувати. Коли священник ображає парафіянина, як правило, помилково або тому, що не подумав про це, тоді він має можливість стати взірцем покаян­ня. Шкода, що іноді гордість перешкоджає цьому чудовому процесу, який є одним із найважливіших вчень нашої Церкви. Нам, священникам, нічого не коштуватиме попросити прощення, бо парафіяни вже знають наші провини. Коли ми визнаємо свої помилки – отри­муємо можливість налагодити тісні стосунки з народом Божим у такий чудовий спосіб.

Духівник

Священник якнайкраще виражає священство Христа, коли слухає сповідь християн. Вивчаючи, як і де відбувається це таїнство, ми допомагаємо собі зрозуміти як спілкуватися з Богом і одне з одним. Єпископ чи священник стоїть біля людини, яка прийшла до сповіді та біля ікони чи Євангелія, дивлячись на них. Він не стоїть між Богом і людиною, він – на боці обидвох. Варто зазначити, що сам Хрис­тос стоїть між цими стосунками посередині між Богом-Отцем і людиною. Однак цим роль священника на сповіді не обмежується. Вона має три наступні аспекти:

• Священник допомагає людині зрозуміти, в чому їй сповідатися.
• Священник допомагає зрозуміти мудрість Церкви щодо питання гріха та болісних переживань.
• Священник стає свідком слова Божого щодо гріхів і виявляє Божу силу та бажання прощати гріхи.

Якщо ми не визнаємо, що Христос є священником у таїнстві сповіді, то священник повинен взяти на себе відповідальність змінити того, хто сповідається. Такий тягар виснажує духівника і може завадити ефективності його роботи. Крім того, якщо священник плутає себе з Богом, він сам стає жертвою гріха гордос­ті. Це призведе до некритичного ставлення, зарозумілості, незрілості та загального нарцисизму. А також, невимушено, буде заважати процесу каяття. Великий тягар – нести на своїх плечах гріхи інших. І це не зовсім справедливо тому, що священник не може змусити людину виконати його пораду або припинити грішити. Неможливо уявити, щоби Бог поклав на священника відповідальність за те, що явно виходить за межі його компетентнос­ті. Звісно, ​​це врівноважується, коли ми розуміємо, що священник є пастирем або головою стада, і має скеровувати, говорити правду та бути свідком науки Божої.

Священник має докладати всіх можливих зусиль, щоби його взаємовідносини з вірянином, який сповідається, принесли плоди – стосунки, через які вірянин змінюється. Це процес, який триває все життя і не обмежується ані кількома хвилинами обговорення перед літургією, ані випадковими зустрічами у кабінеті священника. Духівнику було б добре мати усвідомлення труднощів грішної людини, сприймати поради та вказівки. Соціальні психологи розробили теорію «психологічної реактивності» (реактивного опору), яка стверджує, що коли автономія людини знаходиться під загрозою, людина захоче довести, що вона авто­номна, навіть якщо це передбачає не слідувати за власними бажаннями. Іншими словами, навіть якщо священник скаже людині робити те, що вона сама хоче, внутрішня потреба людини довести, що їй не потрібно слухатися священника (який представляє певну форму влади), завадить їй слухати поради Божої.

Пам’ятаю, одного разу до мене прийшла мати і попросила допомогти їй віддалити доньку від її молодого хлопця тому, що жінка його не схвалювала. Я запитав матір, скільки разів у минулому її дочка відштовхувала від себе інших хлопців. Вона розповіла, що її дочка успішно розривала стосунки в минулому. Тож я пояснив матері теорію психологічної реактивності, а також сказав їй, що якщо вона скаже своїй дочці віддалитися від молодого чоловіка, усе, чого вона досягне, це те, що її донька залишиться поруч із ним, намагаючись довести своїй матері, що вона, а не її мати вирішуватиме, за кого вона вийде заміж. Тоді цій мамі (моїй парафіянці) вдалося промовчати і нічого не сказати дочці. Через кілька місяців у її дочки були нові стосунки з іншою людиною, які закінчилися вдалим шлюбом.

Коли ми вирішуємо сказати своєму парафіянину, як йому чинити, ми насправді смиренно приймаємо, що покаяння знаходиться між Богом і людиною, тоді як обов’язок священника полягає у тому, щоб виявити свою довіру обидвом. Це відбувається тоді, коли духівник усвідомлює, що остаточний вибір і відповідальність належать людині, яка сповідається, і Богові, а також коли священник скеровує парафіянина до одкровень Божих, так як навчають Святе Письмо та отці. Це найбільш ефективний, чесний і достатній спосіб керівництва. Таким же чином проявляється наше спільне покликання – ділитися правдою та підтримувати одне одного, не беручи на себе обов’язки Бога чи наших християнських братів. Це правило стосується всіх нас.

Робота парафіяльного священника полягає у тому, щоб представляти єпископа, який є видимим джерелом церковної влади. Єпископ головує на зборах єпархії та з’єднує місцеву церкву з іншими церквами. Його робота полягає у підтримці та навчанні віри, а також у створенні атмосфери миру та єдності серед громад. Усі ми, хто сповідається, є членами Церкви, яка є тілом Христовим, і тому наші гріхи впливають на всіх інших членів тіла. Вони заважають нам правильно свідчити про Бога людству та розбудовувати Церкву. Наші гріхи роблять нас поганим прикладом для інших людей, спокушають їх або завдають шкоди. Представляючи єпископа, який є головою місцевої церкви, пастир примиряє нас із Церквою, від якої нас віддалив гріх. Священник говорить від імені Церкви і людства, коли прощає нас від імені народу Божого.

І тут знову згадаймо, що тільки Бог є Бог. Інши­ми словами, ми повинні розуміти свої ролі та функції, щоб ми могли виконувати свою роботу з вірою, не додаючи до цього зай­вої особистої відповідальності. Служіння від імені Церк­ви необхідно виконувати без почуття особистої образи, страху чи ревнощів. Священникам не варто хвилюватися через те, що люди скористаються ними чи Богом. Навпаки, потрібно пам’ятати, що Бог прощає «сімдесят по сім», тобто нескінченно, і обов’язком священно-служителів є розпізнавання та поширення послання слів і діл Божих. Згадаймо Божу заповідь, дану апостолу Петру та Церк­ві: «Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20:23). Вона відкриває нам, що Бог прощає і що Він залишає.

Епітимія

Епітимія часто є корисною тому, що вона допомагає нам зцілитися, повернутися до дому Отця, вирішити проблеми, примиритися або краще зрозуміти природу нашого гріха, щоби поворот, зміна у нашому житті була успішною. Деякі помилково пов’язують епітимію з покаранням, яке рідко приносить зміни. Як і в усьому, чого ми навчаємося, так і на сповіді ми вчимося та діємо краще, коли дотримує­мося правильної поведінки, отримуємо правильні інструменти та розуміємо, що ми робимо і чому ми це робимо. Епітимія – це чудова допомога, але священику часто потрібно пояснити як в загальному громаді, так і кожному вірянинові зокрема, коли і для чого
дають епітимію.

Епітимія допомагає духовно відновити людину. Той, хто брав участь у аборті, може залікувати свої рани, забезпечивши їжею дитину, яка живе в країнах «третього світу». Виправити помилку допоможе ремонт автомобіля, який потрапив у ДТП, або заміна речей, які були помилково вкрадені. Особлива турбота в подружжі, після періоду часу, коли прояв любові був стриманий, відновить стосунки і навчить нас бути кращими у них. Мудрість правил Церкви, які описують застосування епітимії, допомагає нам зрозуміти її в історичному контексті, у якому вони були розроблені. Під словом «мудрість» йдеться про те, що ми намагаємось зрозуміти дух Церкви, щоб утворювати та оновлювати її членів.

Парафіяльний священник виконує різні ролі серед людей, з якими живе. Це – керуючий церковними справами, духовний наставник, консультант з особистого розвитку, друг, їхній
духовний або кровний родич. Іноді священик є пацієнтом стоматолога парафіянина, клієнтом спортзалу, студентом іноземних мов або молодшим за віком від парафіян, для яких він служить. Численні стосунки чи ролі – це просто спосіб життя православного духовенства. Множинність ролей може викликати плутанину, коли ми навчаємо інших або співпрацюємо з ними професійно чи соціально. Було б добре, щоб священник пам’ятав, що він повинен захистити свою роль пастиря та духівника, щоби мати можливість виконувати своє покликання у громаді, оскільки він живе серед членів Церкви, маючи додаткові ролі та стосунки. Клірик має з особливою увагою пам’ятати про свою роль, що він є прикладом християнина серед членів пастви Хрис­тової. Якщо він чітко усвідомлює свої ролі та функції – матиме більшу гнучкість у професійних, сімейних і соціальних стосунках.
Достатньо бути йому особливо уважним і пік­луватися про це.

Тут додамо, що парафіяни бояться, що єпис­коп чи священик, почувши на сповіді їхні гріхи, перестане їх поважати. Духівник має висловлювати повагу до зусиль того, хто сповідається, щоб подолати труднощі саморозкриття, і сказати йому, що добра сповідь варта поваги і похвали. Щоб протистояти гріху, потрібна велика мужність. І духовенство, і парафіяни поважають тих, хто сповідається у ганебних вчинках, значно більше, ніж тих, хто не може сповідатися. Священнослужителі та віряни, коли чують, як інші парафіяни говорять різні речі, вже не відчувають спокуси критикувати, оскільки пам’ятають, що всі ми стикає­мося з однаковими пристрастями.

Інструменти

Існують гострі дискусії щодо того, чи варто використовувати інструменти психологічного консультування під час сповіді. Сповідь є і повинна відрізнятися від психотерапії.

У православній традиції та практиці завжди була боротьба зі спотвореними думками, заміною поганих звичок корисними, розумінням коренів гріха, молитвою про те, щоби Бог укріпив нас під час сповіді. І хоча ми розуміє­мо ці техніки і називаємо їх «нашою тради­цією», сучасні психологи, які відкрили їх існування, називають їх когнітивною, поведінковою, психодинамічною або мотиваційною терапією. Нижче я наведу кілька прикладів з нашої православної духовної традиції, які замінюють методики, які ми знаходимо в сучасній психотерапії, і які варто було б використовувати священникам.

Проблеми, з якими найчастіше приходять до сповіді, пов’язані з почуттями, які виникають внаслідок злості на когось. Коли переповнені страхом люди воліють залишатися злими, це відбувається тому, що так вони почуваються в безпеці. Їхній гнів, який часто триває цілий день, є їхнім захистом. Тож, коли виникає ця проблема, священнику було б добре розповіс­ти історію про дружину Лота, наголошуючи, що постійне повернення до наших гріхів перетворить нас на соляні стовпи, камінь. Найкраще, що ми можемо порадити – це віддалитися від таких думок і гріхів. Коли ми бачимо, що наших слів недостатньо, необхідно попросити людину розповісти нам про життя та обставини того, хто її образив, таким чином відвернувши її увагу від неї самої. Можливо, таким чином ми змінимо ракурс, з якого людина бачить події, і її гнів перетвориться на співчуття чи принаймні на розуміння, допоможемо їй перестати карати себе гнівом. Несправедливо, щоб людина сама несла покарання за образу, завдану їй іншими.

Гнів, депресія та/або відчай заважають людині жити, любити та виконувати волю Божу. Допомагаючи людині під час сповіді зрозуміти себе, ми успішно ведемо її до зцілення та відновлення її духовного здоров’я. Якщо ми розуміємо гнів як спробу залишатися пильними, захищаючи себе від чергової образи, тоді ми можемо знайти творчі способи захистити себе, не захоплюючись гнівом і не використовуючи таку емоцію. Такий тест не потребує багато часу і дозволить людині кардинально змінити своє життя. Такі підходи, якими користуються сучасні терапевти, тисячоліттями застосовували духовні отці в нашій православній традиції.

Часом буває, люди зізнаються, що відчувають безнадійність і думають, що це гріх, – згідно з брошурою, яку ми видаємо в церкві із запитаннями про сповідь. Розпач або важка депресія заважає нам мати розраду та близькі стосунки з Богом – так само, як і гнів. Це заважає нам молитися, вивчати та виконувати всі інші покликання християнина. Іноді депресія є станом, який викликає зміни, що сприймаються як втрата. Сьогодні, особливо коли все змінюється швидкими темпами, люди покладаються на стабільність Церкви, яка суперечить їхньому домашньому та робочому життю, що постійно пристосовується до зовнішнього тиску. Ми можемо змінити ці негативні почуття, якщо спочатку назвемо або розпізнаємо їх як почуття печалі або, як їх зазвичай представляють, «заплутаного» смутку. Важко вилікуватися від цієї печалі, оскільки вона включає в себе чисельні та заплутані втрати, і від цього таке почуття стає ще більш болючим. Іншими словами, ми відчуваємо втрату багатьох речей або стосунків одночасно. Або взаємовідносини, які розірвалися, ускладнюються почуттям провини, коли ми відчуваємо, що не досягли того, чого хотіли б у цих стосунках. У таких випадках людина втрачає як саму особу, так і надію на покращення їхніх взаємин. Знову ж таки, якщо ми зрозуміємо перспективу, обставини та обмеження втраченої людини, гнів можна замінити співчуттям. Коли ми називає­мо проб­лему, то нам легше з нею впоратися, і вона є не такою страшною. Духівник пропонує шлях або процес до спокути та надії.

Під час сповіді між тим, хто сповідається, і священником розвиваються такі тісні та інтим­ні стосунки, коли часто обидва хочуть виразити свою чуйність, а також зцілення, яке сходить від таїнства, теплими обіймами. Йдеться про щось дуже нормальне і зрозуміле. Але ми повинні захистити себе, оскільки такий нормальний рух легко можуть неправильно зрозуміти інші. Було б добре не давати приводу для коментарів. А ще було б добре не давати людині приводу для непорозумінь, коли вона ділиться зі священником своїми найпотаємнішими почуттями. Тут я знову позичу дещо з психотерапії: метод «добре освітленої кімнати». До того, як були винайдені електронні пристрої для запису зображення та звуку, терапевти тренувалися консультувати в добре освітленій кімнаті, на відміну від свого наглядача чи тренера, який сидів у затемненій кімнаті за двостороннім дзеркалом. Таким чином терапевт, який мав нагляд та контроль свого наглядача, формував правильні звички у консультуванні. Тому ми, священики, маємо поводитись так, ніби перед нами під час сповіді єпископ. Це допоможе священникам підтримувати належний рівень пристойності та захистити своє священство від будь-яких можливих звинувачень.

Таємниця

Про таємницю сповіді говорилося з історичної та суто практичної точки зору. Звісно, ​​зовсім нерозумно, щоби священник повідомляв парафії про сповідь людини чи говорив про це у своїй проповіді. Наші спільноти закриті, і люди обговорюють з нами свої зустрічі, навіть сповідь, тому деякі згадки про сповідь обов’язково зустрінуться на парафії. Я не вважаю, що це погано, коли парафіяни говорять з іншими про свою сповідь. Йдеться про їхні власні сповіді, і вони мають на це право. І я би продов­жив свою думку ще на один крок: зовсім неправильно просити їх не обговорювати з інши­ми те, чого вони навчаються зі сповіді. Говорячи це, я нагадую читачеві про силу таємниць і визнаю потребу священника піклуватися про себе. Я б також запропонував духівникам давати оцінку сповідей – священику, якому вони довіряють, своєму настоятелю чи єпископу. Таким чином, це дозволить зберігати рівновагу та краще служити вірним, які підпадають під його відповідальність.

Довідка для подальшої допомоги

Коли священник бачить, що парафіянин потребує більшої підтримки чи допомоги, ніж він може надати, дуже корисно знати професіоналів у сфері психічного здоров’я, до яких парафіяни можуть звернутися. Багато терапевтів, якби до них звернувся священник, були б готові вступити в стосунки підтримки, де вони б ділилися інформацією, коли б це було необхідно, пропонували професійну підтримку або були частиною групи підтримки для клієнтів, які бажають включити в своє духовне життя психотерапію. Деякі священно­служителі успішно створили міждисциплінарні професійні групи підтримки, об’єднавши духовенство та фахівців із психічного здоров’я, організовуючи щомісячні зустрічі, обмінюючись інформацією та вивчаю­чи клінічні випадки.

Епілог

Використання поняття «межі» допомагає нам визначити наші ролі, оскільки їх формують наші функції, навіть якщо цих ролей декілька. Священницькі функції як духовенства, так і мирян включені у священство Христа, яким Христос єднає нас з Богом-Отцем і наближає Бога-Отця до нас. Ми покликані стати святими і вірити в Христа, що б ми не робили як християни і як клірики. Розуміючи та встановлюючи свої межі, ми можемо краще виконувати наше покликання як батьків, так і провідників Церкви.

З грецької переклав Василь Прус

Перекладено за виданням:
Το Φως που Ελευθερώνει. Οντολογικές, Υπαρξιακές και Ψυχολογικές Διαστάσεις της Εξομολόγησης
(«Світло, що звільняє. Онтологічні, екзистенціальні та психологічні виміри сповіді»).
Επιμέλεια έκδοσης: π. Stephen Muse, π. Βασίλειος Θερμός. Αθήνα, 2021. С. 139-162.