протоієрей Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ
кандидат фізико-математичних наук,
науковий секретар Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості,
викладач фізики і астрономії
Звичайна календарна схема з дванадцятьма місяцями різної тривалості «вмонтована» в нашу свідомість настільки ж автоматично, як і циферблат, що відмічає 24-годинний лік сонячної доби. Ми цього не помічаємо. Однак, якщо б ми перенеслися назад у часі на два-три тисячоліття і опинилися би всередині якої-небудь із світових культур того часу, ми б відчули, що календар є підвалиною існування будь-якої із тогочасних цивілізацій та опорою її релігійного світобачення.
Сучасний календар, за яким живе більша частина людства (утім, варто пам’ятати, що низка країн, зокрема Китай, Ізраїль та країни ісламу паралельно зі світовим календарем офіційно використовують також календарі власної культурно-релігійної традиції), за своїм походженням є релігійним календарем Західної церкви. Його ухвалили відповідно до булли папи Григорія ХІІІ у 1582 р. (тому й отримав назву – григоріанський). З часом (але далеко не відразу) цей календар стали використовувати більшість християнських Церков, світська (секулярна) західноєвропейська цивілізація і, зрештою, увесь світ. Перехід на сучасний календар у християнських країнах не римсько-католицької традиції був складною і навіть іноді болісною справою. Про причини такого ставлення до зміни календаря будемо розмірковувати нижче у тексті.
Сучасний загальновживаний календар можна вважати достатньо досконалим, оскільки він дає похибку приблизно 1 добу на 3200 років. Гідне подиву те, що вчені, які підготували григоріанську реформу (найбільша заслуга італійця Луїджі Ліліо), не маючи ще ані оптичного приладдя (телескопу), ані знання сучасних законів фізики (ще не було відкриттів Галілея та Ньютона), змогли укласти такий чудовий календар, який загалом зручний і для сучасної цивілізації, і для практики християнського релігійного життя. Звичайно, абсолютно ідеального календаря не буває, і, отже, григоріанський календар може не всіх влаштовувати.
Історичний екскурс у проблематику календаря
Нижче пропонуємо короткий історичний екскурс, що вводить в історію календарів, які існували у культурному просторі, що породив сучасну цивілізацію. Якщо прийняти його найширше визначення, він охоплює давні цивілізації Середземномор’я та Межиріччя (Месопотамії).
Спостерігаючи за небом, люди найперше бачили рух двох основних світил – Сонця та Місяця. Це спричинило виникнення календарів двох типів: сонячного, в основі якого циклічність руху Сонця по небу, та місячного, для якого головним є положення і рух Місяця. Звичайно, більшість календарів насправді враховували обидва світила, тому деякі з них прийнято називати місячно-сонячними (сонячно-місячними). Фактично таким є і наш сучасний календар.
Варто зазначити, що для справжнього розуміння того, як створювалися і як «працюють» календарі, необхідно розуміти принципи взаємного руху Сонця, Землі і Місяця. Це не така вже й проста справа, і тому автор не береться роз’яснити всі особливості календарів просто, популярно і коротко. Відтак спробуємо виокремити головне, іноді без деталізації.
Календар Єгипту. Батьківщиною і творцем сонячного календаря є цивілізація Давнього Єгипту. Давня історія Єгипту показує наскільки важливим є календар для землеробської цивілізації. Можливість проживання у Єгипті критично залежала від розливу Нілу та вчасного використання родючого мулу, який приносила річка, для сіяння зернових культур. Щоби підготуватися до розливу Нілу, потрібно було пильнувати за появою на ранковому небі найяскравішої зірки – Сиріуса. Час її появи на небі влітку перед сходом Сонця (до цього він декілька місяців ховався у денних сонячних променях) був початком Нового року. Єгиптяни ввели чіткий ритм місяців, їх було дванадцять – кожен по 30 днів, і цю схему наш календар в цілому відтворює (решту 5 днів, а у елліністичний період 6-й день для високосного року єгиптяни додавали окремо). Календарна структура нашого року сформована також завдяки Єгиптові. Тридцятиденна тривалість одного місяця хоч і пов’язана з періодом обертання Місяця навколо Землі (29,5 діб), але не підлаштовується під нього, як у місячних календарях, в яких тривалість місяця є змінною величиною.
Із принципу єгипетського календаря стає зрозумілою релігійна значущість того, щоби календар був правильним, тобто, щоби важливі релігійні свята відзначалися саме у відповідний день. Адже схід Сиріуса, який знаменує розлив Нілу та наступний урожай – це акт благовоління богів до свого народу. І порушення календаря могло обернутись гнівом богів, а у земному вимірі – голодом, якщо б вчасно не були виконані ритуали та землеробські роботи (що є одним цілим), пов’язані зі сходом Сиріуса та початком року.
Давньоєврейський календар. Календар нащадків Авраама зазнав як впливу Єгипту, де євреї перебували кількасот років, так і впливу Межиріччя, де також євреї перебували, і з культурою народів якого у них були тісні зв’язки. Календар народів Межиріччя (шумерів, вавилонян, ассирійців) був місячним. Пояснюють це тим, що за спостереженням землеробів давніх часів, саме відповідність фазам Місяця при сіянні та догляді за посіяним забезпечувала добрий урожай. Євреї ж поєднали обидва календарі.
Знаючи, що Місяць робить оберт навколо Землі за 29,5 діб, давні євреї, як і мешканці Межиріччя, чергували місяці з тривалістю 29 і 30 днів. Рік складався з 12 місяців, і був суттєво коротший, ніж астрономічний рік, а додаткові дні компенсувалися тим, що в певні роки додавався один додатковий місяць. Загалом єврейський календар для нас, європейців, суттєво складніший, ніж наш, сонячний (хоча він є логічним і глибоким своїми сенсами для релігійних іудеїв).
Для християнина, який хоче збагнути, як саме християнський календар пов’язаний з єврейським, потрібно запам’ятати: єврейське свято Песах (Пасха), що символізує вихід із єгипетського рабства, завжди відзначають в середині весняного місяця нісана (який також має біблійну назву авів), котрий є сьомим місяцем єврейського календаря. Відлік за сучасною іудейською традицією починається восени з іудейського свята Рош Ха-Шана (Новий рік). Оскільки новий місяць за єврейським календарем – це завжди новомісяччя, то середина нісана (14 чи 15 нісана) – це завжди повний Місяць. Звідси наше християнське правило – святкувати Великдень у неділю після повного Місяця навесні, оскільки час страждань і прославлення Господа Ісуса Христа припав на весняний місяць нісан.
Календар і Великдень (Пасха) у ранніх християн
Як ми знаємо, ранні християни у більшості громад були неофітами, тобто наверненими з язичників, а не з іудеїв. Традиція єврейського календаря була для них далекою, а більш знайомим був загальнодержавний римський календар, прийнятий Юлієм Цезарем, який фактично був дещо зміненим календарем Єгипту. Насправді, у першому і другому столітті для християн принциповими були лише два моменти: щотижневе святкування «дня Господнього», тобто дня Воскресіння (неділі) і святкування самої події Воскресіння, або Новозавітної Пасхи. Всі інші дні календаря не мали особливого значення (за винятком, можливо, суботи).
Існували дві основні традиції визначення Великого дня (Великодня). Ефеська Церква та інші помісні Церкви Малої Азії сприйняли традицію, що за переданням йшла від апостолів Іоана та Филипа, святкувати Воскресіння саме 14 нісана, разом із іудеями. Натомість інші Церкви святкували Воскресіння у найближчий день Господній (тобто в неділю) після 14 нісана, що відповідає синоптичним Євангеліям. Але іудеї тих віків часом несистематично додавали необхідні дні і місяці для того, щоб місячний рік координувався із сонячним, іноді траплялося, що 14 нісана випадало ще перед весняним рівноденням, що, за символічним баченням християн, було неприпустимо (і цього насправді не було у рік розп’яття і воскресіння Спасителя). Зрештою розбіжність поглядів була подолана на І Вселенському (Нікейському) соборі у 325 році. За прийнятим рішенням уже не треба було чекати дати 14 нісана в іудеїв, а користуватися правилом: святкування Воскресіння мало відбуватися: 1) після весняного рівнодення; 2) у першу неділю, що йшла після середини першого місяця (за місячним календарем), тобто після повного Місяця (наш супутник стає повним саме посередині місяця). Цього правила ми формально дотримуємося сьогодні.
Григоріанський календар – вирішення проблеми?
День рівнодення буквально – це день календаря, коли тривалість світлої частини доби з Сонцем на небі зрівнюється з темною частиною доби. З позиції астрономії центр сонячного диска у цей день опиняється в певній точці небесної сфери (точці весняного рівнодення). Якщо сонячний календар досить точний, цю точку Сонце має проходити щороку у той самий день календаря. У рік Нікейського собору день весняного рівнодення припадав на 21 березня. Отці Собору прийняли, що точність юліанського календаря є достатньою, і всі розрахунки дня Пасхи на наступні роки і століття виходили з того, що необхідно визначити день повного Місяця після 21 березня тому, що недільний день після цього повномісяччя – це якраз Великдень. Однак, як зараз ми знаємо, юліанський календар не досить точний, за 128 років він дає похибку в одну добу, і у XVI столітті астрономічне, тобто фактичне рівнодення відрізнялося від 21 березня вже на 10 днів. Цю проблему усвідомлювали як на християнському Заході, так і на християнському Сході. На вирішення цієї проблеми Рим спромігся у XVI ст. після Тридентського собору і початку Контрреформації. Натомість у протестантизмі та Православ’ї календарна реформа на той час ще не визріла.
Заслуга у реформі календаря належить італійському вченому, медику, астроному і математику Луїджі Ліліо (1510–1574), цінним помічником якого був рідний брат Антоніо. Саме Антоніо переконливо презентував комісії, призначеній папою Григорієм ХІІІ, реформаторський проєкт свого брата.
Головна суть календарної реформи: середня тривалість календарного року значно точніше відповідає астрономічній тривалості т. зв. тропічного року так, що похибка в 1 добу набігає за 3200 років (корекція, як відомо, здійснюється за рахунок того, що роки, які позначають зміну століття, тобто 1900, 2100 тощо, не є високосними, якщо номер століття не ділиться на 4). За незмінну дату весняного рівнодення прийняли 21 березня. Окрім того, щоби похибка не накопичувалася, з певного часу діє Міжнародна служба обертання Землі, яка має повноваження додавати чи віднімати наприкінці календарного року до відліку часу трохи секунд (останній раз це було у 2016 р.).
Реформу ухвалили після ретельного обговорення та погодження з авторитетними вченими і політичними лідерами католицької Європи того часу. Однак, як неважко було передбачити, і протестанти, і православні греки відреагували згідно з логікою: «хіба з Риму може бути щось добре?» (порівн. Ін 1:46). У перших навіть зародилася приказка: краще розійтися з Сонцем, ніж зійтися з папою. Ба більше, православні греки, зібравшись у 1583 році на собор у Константинополі під головуванням патріарха Ієремії, різко засудили реформу.
Історія (не)сприйняття григоріанського календаря в Україні вельми цікава (1). Вона бере свій початок з 1582 року, коли король Речі Посполитої ввів цей календар у дію своїм декретом. Зокрема єпископи, які прийняли Берестейську унію в 1596 р., категорично наполягали на необхідності збереження юліанського календаря, і Апостольський престол змушений був із цим погодитися.
Протестантські країни Європи перейшли на григоріанський календар переважно з початку XVIII ст., але в кожній країні була своя окрема історія цього переходу. Цікаво, що найбільш передова, здавалось би, Британія (і разом із нею американські колонії) перейшла на новий стиль аж у 1752 році. При цьому всі уряди наголошували, що вони переходять не на «папський», а на науково обґрунтований календар, доцільність якого викликана астрономічними аргументами.
А як в Україні? Уявімо собі Україну у складі Речі Посполитої в XVI-XVII століттях. Усе життя узгоджувалося з річним літургійним циклом за юліанським календарем, головними віхами якого були дванадесяті свята і пости. Фактично, православна релігійна ідентичність (а згодом, для частини суспільства греко-католицька ідентичність) визначалася через власне культурне конструювання часу. За юліанським календарем укладалися угоди і торговельні домовленості, визначалися терміни сплати податків, данин та повернення боргів. Також дні церковних свят були важливими орієнтирами для сільськогосподарської діяльності. Відтак вимога переходу на новий стиль гостро сприймалася як позбавлення власної релігійно-культурної ідентичності.
Зазначимо також, що провідні інтелектуали України потужно виступили проти реформи календаря. Назвемо лише Герасима Смотрицького, Василія Суразького, Стефана Зизанія, Захарію Копистенського. Утім, у XVII ст. «латинська» частина Речі Посполитої змирилася з календарем «греко-руської» частини і вже відмовилася від бажання влаштувати церковне життя русинів-українців за новим календарем. Тут мав значення авторитет декрету Стефана Баторія, який ще у 1586 р. заборонив примусове насадження нового стилю православним. Цей декрет фактично діяв упродовж наступного періоду існування Речі Посполитої.
Новоюліанський календар. Чому все ж таки Великдень Захід і Схід святкують по-різному?
Чому у світовому православ’ї питання зміни календаря набуло своєї гостроти лише у ХХ столітті? Можна припускати, що вирішальним був культурно-політичний фактор, а саме те, що до кінця ХІХ – початку ХХ століть переважна більшість православних перебувала в політичній залежності від влад двох імперій – Російської і Османської. Обидві мали власну релігійну ідентичність і не користувалися григоріанським календарем переважно саме через неї (у Росії навіть ліберальні державні діячі не зважувалися йти проти позиції церкви, яка жодним чином не могла погодитися на «неправославний» календар).
На початок 20-х років ХХ ст. обидві імперії вже розпалися, значна чи навіть більша частина православного світу усвідомлювала необхідність змін, зокрема реформи календаря. Ініціативу проявив Вселенський патріарх Мелетій Метаксакіс (на престолі Константинополя з 1921 по 1923 рік), який у травні 1923 р. скликав у Константинополі Всеправославний конґрес, де і вирішилося питання календарної реформи.
За пропозицією сербського православного вченого, професора Бєлградського університету Мілутіна Міланковича, який був делегатом конґресу, ухвалили рішення не просто перейти на «західний» григоріанський календар (далі абревіатура ГрК), а прийняти новий календар, який розробив професор Міланкович. Цей календар згодом отримав назву «новоюліанського». Особливості цього календаря такі:
1) Подібно до григоріанського календаря, календар проф. Міланковича враховує похибку юліанського календаря (скорочено – ЮлК) і виправляє її, скасовуючи високосність років, що закінчуються на два нулі, наприклад 1800, 1900 тощо. Але, на відміну від ГрК, новоюліанський календар (Н-ЮлК) пропонує залишати високосними роками не два роки з восьмисот як у ГрК (наприклад, 1600, 2000), а два роки з дев’ятсот. Це дає настільки високу точність середньої довжини року, що похибка в одну добу «набігає» аж через 43 500 років (нагадаємо, що у ГрК зміщення на добу відбудеться за 3280 років). При цьому вибір високосних років (для 2 з 9 «нульових» років) робиться таким чином, що найближчим роком, у якому з’явиться розходження між календарями, стане 2800 рік, але через 100 років новоюліанський і григоріанський календарі знову зрівняються.
2) Станом на 1923 рік 21 березня за ЮлК як «таблична» дата весняного рівнодення припадала на 3 квітня за ГрК і відрізнялася від астрономічного рівнодення (20 березня за ГрК) на 14 діб. Всеправославний конґрес запропонував, подібно як і у григоріанському календарі, почати відзначати Великдень, виходячи з реального (а не «табличного» юліанського) рівнодення. Для цього запропонували таку послідовність кроків для визначення Великодня: 1) визначення реальної (не табличної) дати астрономічного рівнодення; 2) визначення на кожен рік впродовж найближчих десятиліть (і, можливо, століть) точного часу повномісяччя після рівнодення; 3) визначення початку дня Великодня як початок недільної доби найближчої неділі в Єрусалимі, коли вона настає там після повномісяччя (або, якщо повний Місяць припадає на неділю, то Великдень святкують через тиждень). Фактично, прийняття такої процедури визначення дня Великодня означало би те, що Пасху Східна і Західна церкви стали би святкувати, як правило, в один день (рідкісне розходження можливе, оскільки в григоріанський календар закладене «табличне» значення дня рівнодення 21 березня, а астрономічне, фактичне рівнодення, зараз трапляється переважно 20 березня).
Зрештою, низка помісних Церков загалом рецептували перше календарне рішення Константинопольського конґресу 1923 р. (це зробили упродовж 1920-х рр., за винятком Єрусалимського Патріархату, усі давні Церкви, тобто Пентархія, а також Грецька, Румунська, Польська, Фінська і Естонська Церкви; у наступні десятиліття – Албанська і Болгарська Церкви), але не прийняли другу і, фактично, найбільш дражливу рекомендацію, яка означала би зміну дня святкування Пасхи (єдиний виняток – Фінська Церква, яка святкує Великдень за ГрК). Отже, православний світ (навіть та його частина, яка перейшла на «новий» стиль) фактично продовжує поєднувати два календарі. Водночас через 13-добовий зсув між фактичним рівноденням та «табличним» рівноденням юліанського календаря, «юліанський» Великдень збігається з «григоріанським» у 30% випадків, а у 45% від усіх років святкується пізніше на тиждень. Для четвертої частини років різниця між днями Великодня становить 4 або 5 тижнів.
Чому рішення конґресу 1923 року не отримало консенсусного схвалення помісних Церков? Відповідь лежить на поверхні. По-перше, його ініціатор, патріарх Мелетій IV (який відмовився від патріаршого престолу майже відразу після конґресу) через різні перипетії свого життя і діяльності сприймався і сприймається донині як суперечлива постать; до того ж учасниками Конґресу стали всього 9 чи 10 осіб, із них: чотири архієреї, які представляли 4 помісні Церкви (при цьому усі давні патріархати не були представлені), два архієреї РПЦЗ без повноважень, два професори-миряни і архімандрит Румунської Церкви. Окрім календарних рішень, конґрес запропонував сумнівні (для більшості на той час) нововведення щодо можливості одруження і другого шлюбу кліриків, і цим знизив авторитетність і своїх календарних рішень. Поза тим нікуди не зникла як ортодоксальна, консервативна ментальність православного світу, так і острах екуменізму або побоювання з часом розчинити свою православну ідентичність поміж інших конфесій. Також було ще одне, формально неспростовне заперечення: за 7 Апостольським правилом (ці правила, як відомо, були створені через три століття після епохи апостолів) святкування Великодня обов’язково має відбуватися після Пасхи іудейської (2) (хоча ще деякі ранні християнські богослови з певною іронією сприймали таку залежність християн від іудеїв, а правила визначення дати іудейської Пасхи вельми відрізнялися у різні епохи).
Як наслідок – Афон категорично не сприйняв новий, хоч навіть і компромісний (без зміни дня Великодня) календар, а у Греції та Румунії виникли серйозні «старостильні» розколи, не подолані і до сьогодні. Утім, недосконалість ЮлК є очевидною, і все ж таки більшість православних, як ми зараз бачимо, погоджується з тим, щоб церковний календар Православної Церкви узгоджувався із загальносвітовим (звісно, не забуваємо, що московська церква при цьому, як і в усьому іншому, завжди єдина знає як правильно). Що ж стосується можливості (поки, вважаємо, гіпотетичної) зміни дати святкування Великодня, багато залежить від Єрусалимського Патріархату та значення відомого обряду отримання святого світла («благодатного вогню») у Велику суботу.
Релігійний календар та українська ідентичність в останнє століття
Питання церковного календаря загострилося з 1918 року внаслідок революцій (переворотів) у Російській імперії та Австро-Угорщині, ослаблених Першою світовою війною. Виникали нові держави і нові помісні, національні Церкви та релігійні об’єднання. Їхнє ставлення до «старого» чи «нового» календаря визначалося потребою виокремити власну ідентичність і аргументувати правильність власного бачення календарного питання.
Так, для греко-католиків Галичини збереження юліанського календаря було принциповим як засіб боротьби з полонізацією. Аналогічно й українці Волині та Холмщини, увійшовши до складу Польської Православної Церкви, утвореної Томосом 1924 року, не прийняли новоюліанського календаря тому, що також бачили у ньому спробу полонізації.
На території Наддніпрянщини українські церкви йшли іншим шляхом. 1921 року УАПЦ прийняла григоріанський календар як частину своєї реформи, і цим вона відмежувала себе від «реакційної і консервативної» РПЦ. Аналогічне рішення приймали декілька Церков, уворених у 20-х роках в Україні, які прийнято називати «обновленськими». Основою їх ідентичності було самоусвідомлення «ми прогресивні, ми не такі, як РПЦ».
Ситуація у Російській Церкві складалася так: у 1923 році патріарх Тихон позитивно відреагував на Всеправославну нараду в Константинополі, яка прийняла новоюліанський стиль і впровадив його у своїй Московській єпархії. Однак, загалом російська православна спільнота, яка перед цим негативно поставилася до Ленінського декрету про новий стиль від 1918 р., не сприйняла цей перехід, і патріарх Тихон змушений був швидко відкликати свою ухвалу. Як ми зараз бачимо, спільнота РПЦ загалом сприймає непорушність юліанського календаря як відданість «справжньому» православ’ю. Подібно і віряни РПЦ в Україні, як у попередні десятиліття, так і зараз, вважають наявність окремого календаря ознакою власної «обраності» і «справжності» своєї віри.
Варто також зазначити, що українці діаспори десятиліттями сприймали (і, можливо, досі сприймають) юліанський календар як важливу ознаку власної ідентичності. Наприклад, у країнах англо-саксонського світу для національно свідомих українців було принциповим питанням відзначати не «глобалістичне» секуляризоване Christmas, а саме українське Різдво. Гарно б нашим українським Церквам (Православній та Греко-католицькій) допомагати зберігати власну ідентичність, якій не перешкодить вже тепер наш новоюліанський календар.
Перспективи єдиного календаря Східної і Західної Церков
Перехід Української Православної Церкви (Православної Церкви України), а також Української Греко-Католицької Церкви на новий календар – це помітний у контексті світового християнства крок для календарної єдності усіх християн тому, що наш український, чималий (за кількістю населення) християнський народ тепер єдиний з більшістю християн світу у святкуванні нерухомих календарних свят, найважливішим із яких є Різдво Христове. І це надихає до зближення християн світу і у спільному святкуванні дня Христового Воскресіння.
Перемовини, що ведуться поміж Константинопольським та Римським престолами, а також дискусії у Всесвітній Раді Церков свідчать про те, що богослови і церковні лідери розуміють і публічно наголошують на важливості спільного святкування Великодня. Два основних варіанти, що пропонуються, мають як прихильників, так і опонентів. Перший варіант можна назвати традиційним, він відтворює ідею-пропозицію професора Міланковича від 1923 р.: прецизійно дотримуватися процедури послідовного визначення астрономічного рівнодення, часу повного Місяця і початку Великодньої доби на меридіані Єрусалима. Тоді дата Великодня стає втіленням послідовного (не прийнятого цілком у 1923 р.) новоюліанського календаря. Другий варіант має перевагу в тому, що він простіший: святкувати Воскресіння у першу або другу неділю квітня. У цьому випадку всі складні і малозрозумілі для звичайних християн астрономічні обчислення рівнодення та місячного циклу вже не матимуть значення. Але чи погодяться з таким рішенням ревнителі в різних конфесіях? Маємо продовжувати молитися за християнську єдність та терпляче вчитися йти на компроміси і знаходити порозуміння.
1 Тут можна порекомендувати детальну розвідку Олега Павлишина «З історії впровадження григоріанського календаря в церковне життя українців», див. «Україна модерна» №7, 2002.
2 Ап. пр. 7 засуджує тих, хто буде святкувати Пасху «раніше весняного рівнодення разом із іудеями». З історичного контексту відомо, що тут йдеться насамперед про тих, хто для визначення дати християнської Пасхи користувалися іудейським обчисленням місяця нісану, відповідно до чого Пасха могла припадати раніше за весняне рівнодення. Якщо ж дата християнської Пасхи, яка відзначалася після рівнодення, співпадала з іудейським Песахом, це не становило проблеми, і таке траплялося, напр., у IV і V ст. по 9 разів. За свідченням свт. Епіфанія Кіпрського, «ми звершуємо Пасху після рівнодення, хоча б і вони (іудеї) звершували, тому що і вони разом з нами часто звершують її (!). А коли вони звершують пасху до настання рівнодення, то звершують самі». – Ред.