протоієрей Олег КОЖУШНИЙ
кандидат наук із богослов’я, кандидат філологічних наук,
доцент Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка
та Київської православної богословської академії
Відразу зауважу: я – сільський парох. І тому наведений нижче матеріал повинен зацікавити насамперед тих, хто любить наше прекрасне українське село і прагне відродити у ньому справжнє церковне життя, дати можливість сільським територіальним громадам відчути дух християнської церковної спільноти. Хтось скаже: марна справа або, як один мій знайомець, жартома кине: місія неможлива. Що ж, може, й так… Але чого варте життя української громади без християнського духу чи життя нашої Помісної Церкви без відчуття громади?
За 26 років свого служіння на одному з приходів рідного подільського краю я мав нагоду неодноразово спостерігати за досить кволою реакцією прихожан щодо різноманітних звернень та ініціатив священноначалля, які стосувалися, насамперед, суспільно-політичного життя нашої країни або певних питань з моральної сфери. Однак не цього разу. Питання календарної реформи неабияк схвилювало людей. Парафіяни почали часто запитувати, що я думаю-гадаю щодо цього і висловлювали власні (іноді зовсім наївні, але небезпідставні) міркування. Впевнений, що подібні запитання лунали і лунають на доволі багатьох парафіях. У відповідь маємо численні публікації з боку освічених пастирів-богословів, де, починаючи з осмислення філософської категорії часу (у зв’язку із пришестям у цей світ Господа нашого Ісуса Христа) та завершуючи висміюванням календарно-обрядових форм патріархального укладу життя, послідовно наводяться аргументи «за» календарну реформу. Іноді з богословсько-практичного погляду вони ґрунтовні і слушні, іноді відображають досить оригінальну думку їхніх авторів. Зрештою – вони є. Тож я радо погоджуюсь із левовою часткою цих виважених аргументів. Ба більше, основні аргументи contra або зовсім, як-то кажуть в Україні, не тримаються богословської купи (1), або висловлені здебільшого загальною фразою: «Маємо нашу традицію (розумій – «обряд», «стиль», «звичаєве право» тощо), отже – мусимо її дотримуватися, щоб зберегти свою ідентичність, унікальність, а головне – відмінність від «інакомислячих».
З останнього слід зазначити, що такими для багатьох вітчизняних ортодоксів є, в першу чергу, католики, які ‘de facto’ мають «своє» Різдво на відміну від «нашого» Різдва. Звучить кумедно, але саме цей контраргумент я найчастіше чув від своїх колег з «пастирського цеху». На жаль, цим їхні знання про сучасний католицизм, а також світове православ’я часто вичерпуються. Воно й не дивно: обмежити своє релігійне життя набором усталених звичаїв та обрядів, які ідентифікують тебе як «православного» та допомагають поділяти усіх людей на «своїх» і «чужих», значно простіше, ніж навчитися ставити самому собі незручні запитання і шукати на них правдиві відповіді.
Проте, сьогодні церковна людина просто не має іншого вибору: сам Господь зволив нам жити в той час, коли кожен християнин покликаний до богослов’я, тобто осмислити свою віру, зробити її розумною та дієвою, щоб відчути повноту радості у Христі Ісусі та стати спроможним поділитися цією радістю з усіма, хто зустрінеться на життєвому шляху. І саме календарна реформа може допомогти багатьом у цьому непростому, але надзвичайно важливому процесі – переосмисленні свого ставлення до Христа та Його Церкви, в усвідомленні своїх християнських прав та обов’язків. Чому я так думаю? Постараюсь лапідарно відповісти.
Традиції… Яке поважне слово! Всі знають, що традиції не виникають на порожньому місці. Ви можете сказати, що розумна людина ніколи не буде зневажати традиції свого народу, а тим більш – насміхатися над ними. Їх слід шанувати і плекати. Погоджусь і, водночас, заперечу! А про збереження і плекання яких традицій йдеться? Щодо традицій церковного життя – маємо богословсько-догматичну, богослужбово-літургічну, звичаєво-обрядову та низку інших традицій, які реалізують наше духовне життя в молитовно-практичному вимірі і відображають досвід попередніх поколінь християн. І слід зазначити, що цей досвід не завжди є позитивним.
Хочу зауважити, що далеко не всі наші традиції (особливо звичаєво-обрядові) добрі і корисні принаймні з погляду християнської педагогіки. Зрештою, церковні традиції варті уваги тоді, коли вони сприяють духовному розвиткові людини. Якщо ж ні – то від них варто свідомо відмовитися. (2) Щоправда, це можливо лише тоді, коли людина чітко усвідомлює, як сказав Володимир Маяковський: «Что такоє хорошо и что такоє плохо». Умовно кажучи, це залежить від системи координат, якими керується людина. Нагадаю, що для християнина цю систему визначає і формує євангельське вчення. А тепер давайте замислимося, наскільки сучасні традиції нашого народу, в найширшому розумінні цього слова, відповідають євангельським настановам й елементарним нормам християнської моралі (це запитання – риторичне)? І як календарна реформа може спричинити позитивні зміни у цій сфері?
Перш ніж викласти на папері свої наївні сподівання і відповісти на це запитання, я хотів би запросити читачів познайомитися бодай з кількома літературними творами на церковну тематику, які яскраво презентують традиції нашого церковно-патріархального минулого, яке, здавалося б, давно відійшло у небуття. Раджу перечитати етнографічний нарис «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая, повість «Старосвітські батюшки і матушки», оповідання «Афонський пройдисвіт» та «Київські прохачі» випускника Київської духовної академії Івана Нечуя-Левицького, вибрані твори Анатолія Свидницького, Осипа Маковея, Богдана Лепкого та інших класиків нашої літератури ХІХ – початку ХХ століття. Гарантую, що враження від прочитаного у вас будуть неоднозначними. Та й сам образ «традиційної церковності» нашого народу постане у вашій свідомості далеким від ідеалу. Ні, я не збираюся зараз давати виважену оцінку усьому нашому церковно-патріархальному минулому, оскільки не маю на те ані морального права, ані бажання. Лише зауважу, що той образ «ідеальної церковності» сивої давнини, який живе у свідомості багатьох наших сучасників, просто не відповідає дійсності. І спроби відродити якусь картинно-казкову «церковність», зорієнтовану на календарно-обрядові форми патріархального укладу життя, є просто хибними. Це – прямий шлях до перетворення наших храмів на своєрідні музеї, де час від часу відбуваються обряди освячення води, зілля, харчів та інших речей культового призначення.
Чому я почав про це говорити? А тому, що на відродження саме такої «церковності» зорієнтоване життя сучасної середньостатистичної сільської громади. До того ж не лише на якомусь генетичному рівні, а часом на рівні релігійної свідомості і, відповідно, проповіді самого пастиря, що мають значний вплив на формування поняття «церковності» в його парафіян. І дарма потім жалітися, що наші храми оминає молодь, бідкатися, що на Різдво Христове, яке давно перетворилося для багатьох наших охрещених співвітчизників на містично-веселе родинне свято з ласощами і подарунками, в багатьох сільських храмах дещиця людей. (3) Адже для Ісуса Христа, для живого спілкування із Ним, в першу чергу, в таїнстві Святого Причастя наша розвинена календарно-церковна обрядовість виділяє дедалі менше місця…
Нещодавно в нашому храмі ми відспівували загиблого в російсько-українській війні молодого воїна. Цей похорон запам’ятався мені, зокрема, ще й тим, що побратими загиблого, поставивши його труну у храмі, одразу повиходили і спокійно чекали за межами церковної території, поки піп «зробить свою роботу». Ні, я не засудив нікого з них! Я лише вкотре подумав: а хто навчив цих охрещених у православ’ї людей елементарної молитви, хто пояснив їм основи Закону Божого, хто навчив недільного дня, незважаючи ні на що, віддавати шану Богу в Його храмі, хто привів до першої сповіді, хто пояснив необхідність регулярно приймати Святе Причастя, хто навчив правильно розуміти свої християнські обов’язки? На жаль, для багатьох наших співвітчизників церковне життя обмежується, так би мовити, «могоричем» на Івана, Степана, Ганни, набором забобонів і порад, що та коли слід сіяти-садити тощо.
До чого ж тут календарна реформа? Як раніше зазначалося, я наївно сподіваюся, що вся повнота нашої Церкви сприйме її як доленосний шанс від Господа оновити не лише спосіб обчислення часу й реалізувати в Церкві суспільно-політичний принцип «подалі від Москви», а й оновити усі сфери церковного життя, які такий тривалий час перебували в полоні імперсько-феодального режиму РПЦ. Адже Церква – це створений Христом живий боголюдський організм, якому властиво зростати і розвиватися, відповідаючи на всі виклики тієї чи іншої епохи. І я вірю, що мої сподівання є небезпідставними!
P.S. Ну, а для «принципових» противників розумних і виважених церковних реформ, які в неухильному дотриманні різноманітних звичаєво-обрядових форм і деяких літургічних послідувань-анахронізмів вбачають суть своєї церковності, я пропоную коротесенький переказ оповідання Осипа Маковея «Обрядова справа». Всечесніший і високопреподобний отець Іоан (так, не Іван, а саме Іоан – О. К.) Шпачинський буквально вижив з парафії свого помічника – молодого священника, якого надіслала йому консисторія. По-перше, той мав «неблагочестиве» прізвище Медвідь, по-друге, не мав довжелезної бороди і, взагалі, був одягнений «по-новомодному», по-третє, безнадійно хворів на «українство» і заснував у селі читальню «Просвіти». Але найголовніше – о горе! – «він не мав на ногах чоботів, лише черевики». Важелезні чоботи, що їх отець Іоан носив 40 років, уособлювали для нього давнє «благочестіє», а от новомодні черевики були для батюшки «поруганієм церкви, обряду і духовенства». Про дух українства на парафії годі було й говорити! Dictum – factum (сказано – зроблено). Молодого отця забрали з парафії… А невдовзі лікар вже оглядав хворі ноги отця Іоана. «Адже це – кайдани», – сказав лікар, вказуючи панотцеві на його семикілограмові чоботи. Далі подам оригінальне речення: «Слово “кайдани” на такі прегарні чоботи заболіли отця-совітника так, мовби хто образив йому його рідні діти». Здогадайтеся, що порадив лікар «оборонцю обряду»? Так, носити черевики, «і то черевики найлегші»… Зрештою, отець Іоан підкорився, й «обряд» від цього не постраждав: «в селі ніхто не бунтував і не перейшов на латинську віру». Лише скривджений ним молодий священник тихо глузував над «всечеснішим»…
Вам нічого не нагадує ця історія?
1 Згадайте-но лише прив’язку календаря до обряду отримання святого світла у Велику суботу або знамениту подію під кодовою назвою «Іордан возвратися вспять», яка «відбувається лише 19 січня» etc. Немає сенсу продовжувати – sapienti satis – церковній людині достатньо і цих натяків.
2 Чого варта відверто душогубна «традиція» уникати Святого Причастя більшістю християн під час Божественної літургії, що спричинило буквально євхаристійну кризу в Церкві. Цій кричущій проблемі вже присвячено чимало богословських матеріалів, однак практично вона вирішується дуже поволі.
3 Така ситуація, принаймні, у нашому регіоні на Поділлі.