протоієрей Микола ЩЕРБАНЬ
кандидат богословських наук, кандидат історичних наук, доцент,
доцент кафедри філософії та культурології
Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича
Актуальна богословська проблематика для пересічного вірянина, зазвичай, не наповнена складними термінами, поняттями й категоріями, а переважно зводиться до речей, що впливають на повсякденний уклад їхнього життя. Відтак сприйняття всіх багатовікових традицій Церкви суттєво спрощується й зводиться, загалом, до дилеми – що дозволено і що заборонено, наприклад: чи можна (і якщо так, то що саме робити) працювати у те або інше церковне свято, чи варто робити так або інакше тощо… Очевидно, що у такій системі традицій на доволі зручному місці для себе перебувають найрізноманітніші народні вірування, звичаї, традиції та навіть забобони. Ба більше – вельми часто церковна традиція того чи іншого святкування цілковито поглинається саме цими, відверто навколоцерковними або ж очевидно нецерковними, традиціями.
Звісно, що й категорія посту не позбавлена цих впливів. Перед початком посту (особливо – Великого) знову розгортається дискусія, до якої долучається численне коло спікерів – «медіа-експерти», горе інтернет-фахівці, «цілителі» тощо. На фоні такого масивного інформаційного шуму іноді доволі складно почути голос самої Церкви та дізнатися її позицію.
Водночас, питання, що стосуються посту й постування, постають у більш проблемному сенсі ще й тому, що у самому церковному середовищі з цього приводу чітко виокремлюються два протилежні «ідейні табори» – своєрідні церковні «консерватори» та «ліберали». Перші наполягають на ретельному й докладному дотриманні приписів чинної редакції церковного уставу, а другі – на раціональності, символізмі понять та «духовному» розумінні посту. Звісно, кожна з цих «конкурентних» груп має низку вагомих і вельми переконливих аргументів на свою користь, які часто тиражуються і пропагуються в медіапросторі. Для першої групи такими засадничими тезами слугують традиція і зв’язок із минулим (за принципом – «усталена традиція, не варто її змінювати»), а для другої – доцільність і актуальність (за принципом – «у сучасному світі варто застосовувати сучасні підходи»).
Можна стверджувати, що кожна з цих «ідейних парадигм» має право на існування, й розлога аргументація, яку наводять прихильники кожної з них, також цілком відповідає певним принципам і підходам, проте для пересічного вірянина цей неформальний диспут лише додає невизначеності у ключовому й найбільш актуальному питанні – як належить чинити мені?
Відтак ми знову повертаємося до питання про те, що вірянина ХХІ століття найбільше цікавить питання про можливість практичного
застосування тих чи інших церковних приписів, правил, норм у своєму власному повсякденному житті.
У цьому контексті одразу ж постає й інша проблема: до якої із пропонованих «моделей» постування варто долучатися – до більш «традиційно-ригористичної» чи до «сучасної»? Якщо навіть керуватися тим, що так звана «сучасна» модель, очевидно, виглядає більш привабливою і простішою, а «традиційна» їй поступається, то власне остання володіє суттєвою перевагою власної «усталеності й консервативності». Звідси походить й інша проблема: якщо вірянин допускає для себе певні послаблення у постуванні (порівняно з приписами церковного уставу), то чи не є це формою певного відступництва від віри, зрадою власних релігійних переконань, власної совісті?
Звісно, найбільш коректно, помірковано і правильно будуть сприйматися такі специфічні богословські підходи, якщо керуватися винятково правилом певної «золотої середини». Не варто впадати в крайнощі за будь-яких обставин, а в питаннях релігійності і віри – особливо. На нашу думку, це – основоположний принцип, який допоможе найбільш правильно й ефективно встановити комунікацію із соціумом вірянина зокрема та Церкви загалом. Діяльність сучасного православного християнина – це складний комплекс різнопланових комунікацій (сім’я – родина – колектив – громада), і якщо певний релігійний чинник (і піст тут – не виняток) так чи інакше втручається чи впливає на ці комунікативні зв’язки, то це завжди певна форма потенційного протесту, протидії, конфлікту чи протистояння. Саме тому, якщо вплив релігійного чинника (у нашому випадку – посту) буде радикальним, а громадська думка виявиться неготовою до цього, то опинитися у стані самоусунення, маргіналізації і відмежування від суспільного життя – це доволі складний вибір, який точно для всіх. Тож, перед тим, як закликати та наполягати на дотриманні суворого (чи навпаки – більш «полегшеного») постування, варто передовсім розуміти й усвідомлювати всю сукупність проблем і факторів, з якими зіткнеться кожна окремо взята людина.
Ми вже згадували вище про ті аргументи, які кожна із церковних груп (умовних «традиціоналістів-консерваторів» та «реформістів-лібералів») наводить як засадничі й домінантні задля обґрунтування власних ідейних позицій. Для однієї – це традиція і зв’язок із минулим, а для іншої – доцільність й актуальність. У пропонованому контексті аналізу феномену посту і його ролі для сучасного православного християнина ХХІ століття вкрай гостро постає потреба визначення того, чим, власне, є ці елементи традиційності й актуальності та чи насправді вони настільки антагоністичні за своєю суттю.
Якщо спробувати спрощено поглянути на традицію посту, то ми побачимо, що вона ґрунтується на багатовіковій релігійній практиці. Старозавітна (у пізніші часи – суворо регламентована) система постувань, що її згодом успадкувала й по-новому переосмислила християнська Церква – це одна із загальноприйнятих форм богошанування. Ба більше, ми сміливо можемо стверджувати, що ті чи інші форми обмеження у вживанні їжі як невід’ємна форма богошанування наявні й у багатьох нехристиянських релігійних системах. Відтак, якщо говорити про «першооснови» чи певні витоки посту, на яких ґрунтуються вже його християнське розуміння і сучасна традиція, то можемо наполягати, що такою формою богошанування людство користувалося завжди, і це, безсумнівно, – одне з великих релігійно-культурних надбань усієї людської цивілізації. Щодо, безпосередньо, нашої православної релігійної традиції, то й у ній піст як принцип, форма, спосіб і підхід для вираження власної релігійності ніколи не сприймається як щось відсторонене, невластиве й чуже. Ба більше, ми вже згадували вище, що для пересічного вірянина вкрай важливою є «рамковість» і визначеність (у площині «дозволено – заборонено»), відтак кожному відомо, що піст – це те, що постійно перебуває у побуті православного вірянина: щосереди і щоп’ятниці (за винятком періоду загальниць і святок) віряни утримуються від вживання продуктів тваринного походження, а, йдучи до храму на літургію, усі практикуючі віряни дотримуються літургійного посту. Саме тому, коли ми говоримо про «традицію» постування, то для практикуючих вірян, які беруть активну участь у літургічному житті Церкви, це не якась віддалена й незрозуміла система або невідомі й незнані правила, а, очевидно, невід’ємна складова їхнього повсякдення. Звісно, що розуміння й сприйняття терміна «традиція» у цьому контексті суттєво відрізняється: піст як складова життя Церкви сприймається не як архаїчний пережиток минулого, але навпаки – як ефективний, функціональний і невід’ємний елемент власного життя.
Водночас, варто пам’ятати, що традиція для Церкви – це не лише набір правил, приписів, норм та вказівок, а передовсім – забезпечення постійного зв’язку християн різних часів із одночасним збереженням для наступних поколінь накопиченого релігійного досвіду.
А що ж тоді з групою умовних церковних «реформістів-лібералів»? Яка їхня позиція у питанні посту? Ідейні основи, на яких ґрунтується їхня позиція, – доцільність і актуальність. Очевидно, такі тези не позбавлені логічності й аргументації: життя й уклад Церкви завжди мають відповідати актуальним викликам сучасності, запитам соціуму та вірян. У чому ж тоді полягає їхнє «реформування»? На нашу думку, йдеться зовсім не про реформування як спосіб зміни, заміни чи то радикальної трансформації наявних форм релігійної традиції. Радше, варто говорити про «нове прочитання» або ж про нову, актуальну інтерпретацію наявної релігійної традиції. Навіть у питаннях посту та його дотримання ми стикаємося з приписами церковного уставу, що формувалися у чернечих спільнотах і призначалися переважно саме для них. Ми спостерігаємо там багато цікавих вказівок, до прикладу, «сухоїдіння», «їжа без олії» тощо. Наскільки такі приписи є прийнятними для повсякденного застосування вірянами сьогодні – питання риторичне та відкрите.
Звісно, наполягати на загостренні ідеологічного протистояння між прихильниками традиційного й модерністського підходів у житті Церкви не варто. Де-факто, кожен із них по-своєму має рацію. Головне завдання зараз для усіх нас, вважаємо, – збереження наявної церковної традиції з її обов’язковим сучасним переосмисленням. Звісно, віряни ХХІ століття чимало істин віровчення бачать і сприймають зовсім не так, як це було тридцять, п’ятдесят чи сто років тому. Відтак і піст сучасний вірянин розуміє дещо інакше, адже потребує належної аргументації, пояснень, тлумачень. На нашу думку, правильні, компетентні й фахові відповіді на ці суспільні запити будуть основною запорукою розвитку і нового, сучасного й актуального переосмислення православної церковності.