Теологічний бенкет: пропозиція Волоської академії для Церкви України

Повернутися до змісту

---

Цьогоріч мені пощастило відвідати Волоську Академію богословських досліджень вперше в житті, але одразу тричі: у січні я мала доповідь на Другій конференції Міжнародної православної богословської асоціації (IOTA), у травні – на іншій (більш камерній) конференції, присвяченій питанню «Індивіда і спільноти у су­спільному дискурсі Православної Церк­ви», а в липні була учасницею Четвертої Волоської літньої школи для українських кліриків і мирян-богословів. Враження від Академії щоразу ставали глибшими й сильнішими і кульмінували під час літньої школи, яка дала можливість провести більше часу з орга­нізаторами та відчути, чим вони живуть і до чого прагнуть. На основі досвіду цієї школи нижче я поділюсь думками щодо значення Академії для розвитку православного богослов’я в Церк­ві України, а також найцікавішими ідеями з прослуханих курсів.

Спершу варто зауважити, що Волоська Академія, яка виникла у 2000 році із серії літніх богословських семінарів, сьогодні є провідним інтелектуальним православним теологічним осередком, який – поруч із Центром православно-християнських досліджень Фордемського університету в Нью-Йорку – має покликання й відвагу займатися не так давниною, як діалогом православ’я із сучасним світом. Богослов’я у Волосі розуміють, перед­усім, не як академічну дисципліну, а як пророчий і критичний голос Церкви і ту зброю, яку Церк­ва може і має використовувати в ситуаціях, коли еклезіологічну подію починають розуміти у світлі не Євангелія, а пишноти і влади. Тому діалог зі світом осмислюється у Волосі не як «підлаштування» православ’я під світ, з одного боку, і не як євангелізація світу «згори-донизу», з іншого, а як шлях преображення світу, що передбачає зуст­річ із проблемними і больовими точками у самій Церкві і смиренний пошук актуальних відповідей на складні запитання сучасної людини (у тому числі церковної) зсередини православної традиції. Головні критичні питання, які цікавлять Волос з теологічної перспективи, це: співвідношення між православ’ям і модерною епохою (включно з «постмодерном»), православ’ям і правами людини (передусім, на свободу совісті й віросповідання), православ’ям і політикою, православ’ям і націоналізмом, православ’ям і демократією, державою і Церквою, православ’ям і наукою. Окрім того, тут досліджують і обговорюють становище жінок у Церкві, гендерні питання, а також участь православних в екуменічному русі і міжрелігійному діалозі. До того ж, Волос бере участь у розвитку екотеології та практичних екоцерковних ініціативах. Якщо Фордемський центр, який фактично порушує ці ж питання, функціонує на базі провідного католицького єзуїтського університету в американському контексті, Волоська Академія є грецькою дослідницькою установою, яку всіляко підтримує митрополит Димитріади Ігнатій, і яка навіть розташована у приміщенні митрополії, а, отже, більше інтегрована у внут­рішньо-церковне життя.

По-друге, богословський вектор Волоської академії суголосний етосу Вселенського пат­ріархату і має підтримку Патріарха Варфоломія. Коли учасники літньої школи приїхали до Волоса, на мальовничій церкві Костянтина і Олени, що знаходиться на міській набережні, висів плакат із його портретом, адже Патріарх відвідав Волос всього за тиждень до нас. Під час зустрічі з Варфоломієм у стінах Академії її директор, богослов Пантеліс Калаїдзідіс, підкреслив глибинну близькість і спільний дух між ініціативами Академії та Вселенського Патріархату, а Патріарх, зі свого боку, привітав ініціативи Академії і зазначив, що Патріархат і Академія поділяють спільний ґрунт «діалогічного православ’я».

По-третє, Волоська Академія є місцем виняткової і відкритої прихильності до України на Заході і солідарності з нею. На жаль, у православному і загалом християнському світі закордоном, як я могла переконатися за півтора року, проведених в Німеччині та Великобританії, ставлення до України, ПЦУ та російської агресії часто неоднозначне, і навіть, якщо люди в Церкві засуджують війну, це не означає, що вони готові чути українців і спілкуватися з ними. Часто вони більш готові до спілкування з критично налаштованими щодо війни росіянами тому, що Україна і її автокефальна Церк­ва і досі залишаються в «сірій зоні» свідомості багатьох православних; на жаль, західний світ звик до того, що суб’єктом розмови – доброзичливої чи критичної – є Росія чи РПЦ. У цьому сенсі Волоська Академія в особі її директора та всіх співробітників – великий дар, за який можна лише дякувати. Перелічуючи три основні досягнення Академії перед Патріархом, директор Академії на першому місці назвав саме літню навчальну програму (школу) для українців. (Два інші досягнення – участь у формулюванні «Декларації щодо русского міра» в березні 2022 р. та проведення конференції IOTA.) Цікаво, що цьогоріч серед учасників української групи були двоє представників УПЦ, і, хоча Академія без­умовно підтримує ПЦУ, спілкування з ними було аналогічно зацікавленим, турботливим і доб­розичливим, як і з усіма іншими. Цим викладачі літньої школи продемонст­рували як повагу до кожної людини, що є в серці етосу Волосу, так і сподівання на зцілення ран в українському православ’ї.

Нарешті, варто зазначити, що літні школи для українців, які вже вчетверте організовуються Академією, задумані не лише як місце й можливість зустрічі зі вселенським православ’ям, а і як стимул для духовно-інтелектуального розвитку українського богослов’я. Завдяки залученню найкращих теологів сучасності вони мають потенціал відкривати в українських учасників інтерес до живої теології і тео­логічної освіти і сприяти якісним змінам у церковному та богословському середовищі, де довго панувала радянсько-московська традиція. Особисто зазначу, що я з великим інтересом слухала кожну лекцію і відвідувала кожну подію школи, мала змогу ставити гострі запитання і не відчувала дискомфорту, хоча була однією з двох жінок серед більш ніж двадцяти українських кліриків, оскільки участь жінок у теологічних студіях у Волосі не просто дозволяється, а заохочується. Такі школи працюють як закваска, здатна потім якісно «підіймати» загально-церковний богословський рівень.

Теми курсів цьогорічної програми були цілком у річищі загального богословського спрямування Волоської Академії. Десять висококласних викладачів із Греції, Лівану, Великобританії, Німеччини, Канади і США прочитали нам від однієї до трьох ретельно підготованих лекцій на теми, з яких спеціалізуються. Нижче я синтезую ті ідеї, які видалися мені особливо важливими.

Православ’я і Новий час

Літня школа невипадково розпочалась з загальної лекцією о. проф. Брендона Ґаллахера з Університету Ексетера у Великобританії під назвою «Православ’я і епоха модерну: традиція й оновлення» – темою, що є ключовою для Волосу загалом. Східне християнство, що в своїй доктринальній мові, обрядовій практиці, інституційних структурах та етосі опирається на домодерні джерела (Біблію, переважно грецьких Отців, постанови Соборів І тис., візантійську традицію ікони), нині стикається зі значними викликами, зустрічаючись із різними видами західного (пост-)модерну та секуляризму, плюралізмом, глобалізацією, «толерантніс­тю», науковими відкриттями тощо. У ХХ ст. питання оновлення Церкви у світлі Священного Передання у контексті західного модерну ставила плеяда богословів російської еміграції на Заході, яка часто осмислювала православ’я в діалозі із Західною традицією, однак в опозиції до неї; однак у ХХІ ст. ми можемо й мусимо знаходити власні шляхи та візії. Чи можливо сьогодні відповідати на нові суспільні виклики, уявляючи і формуючи інший православний «модус» модерну та інший секуляризм – такий, який би поважав традиції живого православного Передання, але прихильно ставився б до демократично-плюралістичного секулярного простору у громадянському суспільстві, вбачаючи справжню християнську цінність у свободі совісті? Очевидно, що цей процес має передбачати покаяння, «переміну розуму» щодо деяких неключових елементів власної традиції і відмову від фетишизації минулого. Саме ці неключові елементи й тенденції були окреслені доктором Пантелісом Калаїдзідісом у його першій лекції «Православ’я і сучасний світ: огляд та критичні зауваги»: етнофілетизм, націоналізм, антимодерністська риторика, напади на мистецтво та культуру, теорії змови, надмірна увага до «старецтва» та авторитету афонського чернецтва, яка часто супроводжується просуванням ультраконсервативної політичної програми тощо.

Інші курси Волоської літньої школи значно доповнювали, уточнювали, історизували та нюансували основні проблеми, окреслені в лекції о. проф. Ґаллахера. Так, систематичному й детальному огляду осмислення стосунків із сучасним світом у православному богослов’ї ХХ і ХХІ ст. були присвячені дві лекції доктора Пола Ладусера з Православної богословської школи Університету Торонто. Перша стосувалася витоків і природи неопат­ристичної теології у православ’ї (в особах Мир­ри Лот-Бородін, о. Геор­гія Флоровського, Володимира Лоського, о. Думітру Станілое), яка постала як реакція на суху схоластично-орієнтовану західну академічну теологію та спекулятивну релігійну філософію й намагалася концептуалізувати особливості православного способу богословствування в сучасному їй західному контексті. До досягнень цієї теології д-р Ладусер відніс відновлення уваги до патристичної думки, апофатизму, паламістської теології та теозису (обоження), розвиток персоналізму (теології людської особи), євхаристійної еклезіології, літургійного богослов’я, богослов’я ікони та богослов’я творіння. Однак до її слабких сторін, які необхідно долати в нинішній, постнеопатристичній теології, належать «візантинізм» (надмірний акцент на грецько-візантійській традиції), традиціоналізм (тенденція бачити традицію як щось однорідне), не орієнтоване на діалог антизахідництво, недостатнє зацікавлення сучасними науковими й етичними викликами, слабка соціальна й політична теології, акосмізм (применшений статус творіння поза людиною), слабка біблійна теологія тощо.

Лекція доктора Ніколаоса Аспруліса «Виміри теозису: індивідуальний, спільнотний і космологічний» була якраз демонстрацією сучасної постнеопатристичної думки, що долає обмеження неопатристики. Після історичного огляду розвитку і рецепції тео­зису (обоження) – концепту, який є «релігійним ідеалом православ’я» у ранній патристиці та сучасній західній та православній теології, доктор Аспруліс запропонував контекстуальний підхід до теозису в індивідуальній, спільнотній і космологічній перспективі.

Друга лекція доктора Ладусера була присвячена систематичному історичному огляду сучасної православної соціальної і політичної теології. У той час як такі мислителі ХХ ст., як о. Сергій Булгаков, Ніколай Бєрдяєв та мати Марія Скобцова мали чутливу соціальну свідомість (остання уособлювала і осмислювала шлях євангельськи-орієнтованого «соціального чернецтва» на противагу традиційній моделі, закритій до світу), неопат­ристична теологія фокусувалася на власне богословських питаннях і приділяла зовсім незначну увагу соціальним і політичним. Падіння комунізму стимулювало православних почати міркувати про нагальні соціально-політичні проблеми, як-от демократія, стосунки Церкви і держави, права людини і сучасний світ як такий. Наразі у православному осмисленні соціально-політичної площини співіснують дві головні парадигми: 1) «ексклюзивно-ідеалістична, неотрадиціоналістська», що вбачає у сучасному вестернізованому світі загрозу для традиційного православного світогляду (Христос Яннарас, Серафим Роуз, митрополит Ієрофей Влахос); найчіткіше вона відображена у документах РПЦ «Основи соціальної концепції РПЦ» (2000) та «Основи вчення РПЦ про людську гідність, свободу і права людини» (2008); 2) парадигма «інклюзивного реалізму, альтернативна сучасність», яка визнає слабкі сторони сучасної епохи, однак приймає її реальність, шукає нюансованих стосунків із нею, сприймає релігійний нейтралітет держави, мову прав людини та визнає релігійні організації соціальними акторами. Головним маніфестом цієї парадигми є документ Вселенського Патріархату «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви» 2020 р.

Людина, людська гідність, права людини

Великою підтемою Волосу – 2023 була діалектика спільноти і індивідуальності та утвердження прав людини у православ’ї, розкрита в лекції доктора Пантеліса Калаїдзідіса. У православному дискурсі (знову ж таки, найбільше у РПЦ, але також і в Елладській та інших Помісних Церквах) часто можемо спостерігати засудження секулярної «ідеології прав людини» як такої, що не відповідає православному вченню про божественне походження людини й помилково утверджує «індивідуалізм» і людську автономію від Бога. Внаслідок цього на Заході стала популярною думка про те, що православ’я є «колективістською» релігією і загалом несумісне із сучасним західним світом та його повагою до унікальності кожної людини, її свободи і прав. Відповідаючи на ці закиди, «теологія персоналізму» (митр. Іоан Зізіулас, Христос Яннарас) розвиває ідею про те, що буття людської особистості є від початку онтологічно міжособис­тісне, походить зі спілкування-койнонії Бога-Трійці та продовжується у людській спільноті як такій. Однак в особі Яннараса персоналізм все ж протиставляє себе ідеї про індивідуальні права як негативній, «нелюдській», індивідуалістичній логіці. Доктор Калаїдзідіс не погоджується з цією думкою, наводить прик­лади богословів, які вбачають мову «прав людини» прийнятною для діалогу православ’я зі світом і вважає, що православна традиція може запропонувати глибокі ресурси для теологічного поглиблення уявлення про цінність людської унікальності, гідності та, відповідно, прав як позитивної категорії. Так, він розмірковує над індивідуальним (а не колективним) покликанням і індивідуальних відповідях на нього Христових апостолів та інших учасників євангельських подій, а також над важливістю жанру «духовної автобіографії» (а, отже, індивідуального самозаглиблення) в ранній Церкві не лише Заходу («Сповіді» Августина), а й Сходу («Про моє життя» Григорія Назіанзина), які прокладають місток до суб’єктності у філософії Нового часу. З православної історії ХХ ст. він наводить історію життя матері Марії Скобцової, яка у ХХ ст. обрала цілком нонконформістський для її церковного оточення шлях монахині в миру, який був не егоїстичним, а жертовним, і зрештою призвів до мучеництва у концтаборі Равенсбрюк. Апелюючи до позитивного розуміння ролі індивіда-особистості у православній традиції, доктор Калаїцідис також говорить про архієпископа Якова в Америці, який у 1965 році одноосібно приєднався до Мартина Лютера Кінга на марші за рівність прав в Селмі, штат Алабама, не маючи жодної підтримки американської грецької православної спільноти, хоча потім і став гордістю православних американських греків. Щодо конкретного змісту прав у православ’ї можливі різні думки, але принциповим є той момент, що сама ідея індивідуальних прав людини не суперечить, а підтверджується давньою і сучасною живою християнсько-православною традицією. Перед теологами сьогодні має стояти завдання синтезу православ’я з модерном/постмодерном, що включає корегування ексцесів як індивідуалізму, так і колективізму/комунітаризму.

У тому ж контексті прав людини цікаво зазначити, що один із текстів професора канонічного права Афінського університету, митрополита Григоріоса Папатомаса, з яким могли ознайомитися учасники літньої школи, стосувався свободи релігійного вираження і практики, зафіксований у 8-му каноні VII Вселенського собору 787 року («Християнство канону 8/VII (787): християнин і «Інший», будь-який інший (Гал. 5:15)». У ньому йдеться про те, що Сьомий собор не лише припинив переслідування іконошанувальників і дозволив іконошанування, а у 8-му каноні припинив релігійне переслідування євреїв і дозволив їм публічно сповідувати свою віру. На думку Папатомаса, це була перша «Декларація прав людини» у православ’ї, прийнята на рівні Вселенського собору, що утверджувала цінність іншості, різноманітності, свободи та рівності.

Обидві лекції почесного професора Університету св. Йосифа в Бейруті доктора Антуа­на Курбана стосувалися «антіохійської моделі» міжрелігійного (християнсько-мусульманського) життя в Лівані, але фактично теж були присвячені важливості універсальних людських прав і свобод. З лекцій ми дізналися про складний контекст християн в Антіохії, де насправді частіше відбуваються переслідування не християн, а «єретичних» (з погляду есхатологічно налаштованих ісламських фундаменталістів) мусульман (тоді як Православна Церква часто підтримує режим Асада), а також про важливість людської солідарності в контексті енцикліки папи Франциска Fratelli Tutti, побаченої в антіохійському контексті. Однак головною ідеєю обидвох лекцій була радикальна важливість людської гідності, що онтологічно передує релігійній ідентичності людини. Саме повага до людської гідності є запобіжником хао­су і фундаменталізму, а політична єдність має ґрунтуватись на універсальному законі, що поважає політичні свободи, а не приналежність до релігійної традиції. Фактично «Антіохійська модель», запропонована д-ром Курбаном, – це реалізація можливості людського братерства на основі поваги до універсальної гідності кожної людини, що повинна мати підтвердження у політичному полі.

Проблеми еклезіології та автокефалії

Надзвичайно цікавою була лекція митрополита Григоріоса Папатомаса із сучасних проблем еклезіології. Він описав корені й істо­ричну панораму сьогоднішньої нездорової ситуації в християнстві. Якщо в першому тисячолітті Церква орієнтувалася на вирішення христологічних питань, то в другому ключовими стали еклезіологічні, пов’язані з виникненням «прикметникових еклезіологій» і «співтериторіальності» на зміну принципу однієї Церкви на одній території. Проголосивши під час Хрестових походів розрив спілкування зі Сходом 1054 року схизмою, патріархат Риму почав розглядати східні території як пустку і засновувати там свої єпархії, виходячи з різниці в обрядах (латинського й інших). Так постала перша, «обрядова» еклезіологія і перша співтериторіальність – спершу зовнішня (між латинським та східними патріахартами), а потім і внутрішня (між різними обрядами всередині Латинського Пат­ріархату). Під час Реформації виникла друга, «конфесійна» еклезіологія і співтериторіальність (зовнішня – протесантів з католиками і внутрішня – протестантських громад між собою за ознакою «конфесії»). А в ХІХ ст. постала третя, «етнофілетична» еклезіологія в православ’ї (заснована на першос­ті національного елементу в Церкві) та православна між’юрисдикційна співтериторіальність. «Обрядову», «конфесійну» і «етно­філетичну» еклезіології митрополит Григоріос називає «прикметниковими» і вважає їх коренем сучасних еклезіологічних проблем. Вони неправильні як з точки зору Павлового богослов’я, який звертався до Церк­ви «у Коринфі», а не Коринфської Церк­ви, так і з погляду соборної практики Церкви І тисячоліття, оскільки відхилення від територіального принципу однієї церкви на одній території не дозволяє нам вірити в одну Церк­ву Христову в різних місцях. Так, сучасна Кіпр­ська Православна Церква є еклезіологічним викрив­ленням, оскільки за статутом передбачає, що до неї належать кіпріоти в усьому світі, а не люди, що живуть на території Кіпру. Таким самим викривленням, однак з фатальними наслідками, є і Російська Православна Церква, яка проголошує своїми вірними всіх, хто вважає себе приналежними до «русского міра», і напряму підтримує зовнішню агресію Кремля проти України. Загалом прикметникова еклезіологія спонукає православні Церкви засновувати єпархії для людей певних національностей за межами своїх канонічних територій, що створює хаос і сприяє уявленню про Церкву як етнічно-культурну інституцію, що пригнічує її есхатологічне спрямування. З цієї точки зору, незважаючи на екуменічний діалог та всі досягнення Все­світньої Ради Церков, Другого Ватиканського собору чи Всеправославного собору на Криті, сучасні християни не торкаються суті проблем, а лише їх поглиб­люють, оскільки не збираються відмовлятись від прикметникових еклезіологій. Загалом еклезіологічну ситуацію в сьогоднішньому вимірі митрополит Папатомас описує не інакше як пост­еклезіологічну. Також він зазначає, що серед усіх християн лише православні засудили свою прикметникову (етно­філетичну) еклезіологію на Константинопольському Соборі 1872 р., однак після цього не винесли жодних уроків, а, отже, несуть найбільшу відповідальність. У результаті маємо ситуацію, коли автокефальні Церкви у православ’ї стають дедалі більше націоналістичними і «співтериторіальними». Щодо правильного розуміння автокефалії, митрополит Папатомас констатує принцип, який у контексті національних Церков часто відходить на зад­ній план: головна мета будь-якої автокефалії (яка має надаватися за територіальним, а не національним принципом) – це встановлення або полегшення церковного співпричастя та єдності Церкви на різних територіях, а не збільшення числа і потужності Помісних Церков для досягнення будь-яких націоналістично-політичних інтересів.

Православ’я і етнофілетизм / націоналізм

З темою етнофілетизму та націоналізму була також пов’язана остання лекція доктора Калаїдзідіса «Війна в Україні і “Вавилонський полон” православ’я релігійним націоналізмом». У ній він проаналізував ескалацію православного націоналізму до нового, безпрецедентного і найбільш деструктивного рівня за всю історію православ’я, вираженого в ідеології «русского міра», який є сумішшю етнофілетичного та цивілізаційного націоналізму. Саме націоналізм (грецький, сербський, румунський, російський), пов’язаний із відчуттям власної національної величі та зверхності, є сьогодні «Вавилонським полоном» православного богослов’я, тоді як раніше, за висловом о. Георгія Флоровського, ним була західна схоластика. Щоб звільнитись із цього полону, на думку доктора Калаїдзідіса, православному богослов’ю варто звернути увагу на: 1) статус військових святих у церковному календарі та підтримки Церквою армії, особливо коли національні герої автоматично сакралізуються у церковному контекс­ті; 2) питання націоналізму та етнофілетизму, які ніколи не були євангельськими пріоритетами; 3) питання ідентичності й іншос­ті, що включає права людини, роль жінок у Церкві та теології та необхідність покаяння/метанойї за історичні помилки та гріхи, без яких неможливе примирення й мир; 4) ідеологію «русского міра». «Декларацію про вчення русского міра», що засудила його як єресь в березні 2022 р., підготували за ініціативою о. доктора Брендона Ґаллахера та опубліковали у Волоській академії, відтак вона отримала й іншу назву – «Волоська декларація». На противагу націоналізму православ’я має повернутися до есхатологічної перспективи, в якій Батьківщиною для християнина є Церк­ва, а не нація/культура/цивілізація, народом є власне хрис­тияни як «новий Ізраїль», у якому долаються етнічні відмінності, немає ні «єврея, ні елліна» (Гал. 3:28), а центром є Євхаристія. Зразком такого бачення є «Послання до Діогнета» ІІ ст.: «Живуть вони в своїй віт­чизні, але як прибульці; мають участь у всьому, як громадяни, і все терплять, як чужоземці. Для них всяка чужа країна – вітчизна, і всяка вітчизна – чужа країна».

Питання з українського контексту

В українському контексті питання спротиву «націоналізму» потребує більш нюансованого підходу, що природно спричинило дискусії після лекції. З одного боку, справжньою, першою, головною батьківщиною для християнина справді є Царство Боже. Але в ситуації, коли українці опинилися під загрозою і зазнають безпрецедентного насильства з боку Росії саме як національна спільнота, форсування наративу про необхідність подолання есхатологічного «космополітизму» в Церк­ві України виглядає недоречно. Доктор Калаїдзідіс наполягає, що для Церкви не повинно бути різниці між «націоналізмом» і «патріотизмом», оскільки, як правило, насильство на національному (імперському, «цивілізаційному» тощо) ґрунті часто вчиняється з точки зору «патріотизму» (як, власне, бачимо в Росії). Однак доктор Ґаллахер не погоджується з цією точкою зору та дотримується думки покійного митрополита Калліста (Уера), який розрізняв між деструктивним націоналізмом та цілком природним і допустимим для християнина патріотризмом; патріотизм він порівнював зі склянкою, в яку ми можемо наливати і потім споживати живу воду церковної традиції; важливо, щоб склянка була чистою, щоб і вода також була чистою. З іншого боку, о. доктор Ґаллахер в лекції про митрополита Калліста не лише окреслив важливі точки його біографії та богословські досягнення, але й критично проаналізував причини та наслідки його піддатливості впливам російських церковних кіл та несприйняття ним Томосу про автокефалію ПЦУ. Однак у висновку він зазначив, що теологія митрополита Калліста має в собі величезні ресурси для ПЦУ, особливо щодо артикуляції церковної позиції стосовно нових антропологічних викликів часу та здорового патріотизму.

Дещо проблемно із сучасного українського контексту звучав у Волосі також дискурс про пріоритет індивідуальних прав людини на противагу колективним. Через воєнний стан індивідуальні права опиняються в зоні конт­ролю держави через міркування колективної національної безпеки. Ця ситуація торкається вірян УПЦ МП, які сьогодні не мають права практикувати віру в те, що не узгоджується з безпековими пріоритетами України, і розцінюють це як порушення їхньої індивідуальної свободи совісті.

Нарешті, ще одним проблемним місцем і поштовхом для дискусії був есхатологічний заклик доктора Калаїдзідіса до дистанціювання Церкви від армії, оскільки близькість між ними є ознакою націоналізму та мілітаризму Церкви, а вбивства, які так чи інакше відбуваються на війні з усіх сторін, ніколи не можуть бути цілком виправданими. Як і у випадку з націоналізмом, такий дискурс зараз доречний для Росії. В контексті України, коли люди прокидаються зі словами «слава Богові і ЗСУ за те, що я живий», а армія складається з рідних і близьких, такі слова звучать боляче й неадекватно, тому українські учасники наголошували на важливості розрізнення нападу й оборони. Доктор Калаїдзідіс на це відповів, що він не є пацифістом і вважає, що Україна повинна захищатися, однак убивство залишається вбивством; на його думку, українські вої­ни є подвійно мучениками, оскільки беруть на себе цей важкий гріх замість тих, хто не воює. Хоча дискусія була непростою, важлива була готовність доктора Калаїдзідіса (як і інших викладачів, які так чи інакше зверталися до української ситуації) говорити про ці речі з українцями і чути їхню думку.

Православ’я і екуменізм

Ще одним «політичним» курсом Волоської літньої школи стали дві лекції Георгіоса Вландіса, директора Ради Християнських Церков Баварії, присвячені розвитку і перспективам екуменічного руху (Всесвітня Рада Церков). Перша стосувалася епохальної 11 Асамб­леї ВРЦ у Карлсруе у вересні 2022 р., що проходила в контексті війни в Україні, а друга – викликів перед екуменічним рухом через російську агресію в Україні та поведінку РПЦ. На жаль, через багаторічний курс співпраці з РПЦ та російський вплив, ВРЦ станом на сьогодні не може на повну силу виступати на підтримку України та ставитися до українських церковних голосів з належною увагою. Екуменічний рух не є поза політикою, і Церкві України важливо кваліфіковано брати в ньому участь, щоб змінювати ситуацію на свою користь.

Православ’я і технології

Зовсім інший (не політичний) ракурс мав курс доктора Гейл Волощак (яка є американською професоркою радіаційної онкології, але також науки і релігії, і працює в галузі діалогу релігії й науки вже 20 років) під назвою «Штучний інтелект і людська унікальність». Описавши стосунки між релігією
і нау­кою з етичної точки зору (загалом як такі, в яких наукові досягнення є нейтральними, а їх застосування в технологіях – нап­риклад, в медицині – вимагають оцінки в кожному окремому контексті), лекції окреслили переваги й недоліки штучного інтелекту в контексті православного осмислення людської унікальності і технологій. Багато в чому дискусія фокусувалась на порівнянні православного погляду на людину та її сенс з ідеями трансгуманізму (подолання людських обмежень, страждання та смерті за допомогою технологій) та спроб їх практичного втілення. Щодо людської унікальності, лекторка приділила особливу увагу питанню людської мови й мовлення у зв’язку з штучним інтелектом. Учасники навіть спробували застосовували ChatGPT для генерування проповіді на свято Преображення та обговорили, що сучасний штучний інтелект не може передати.

Мистецтво

Інший неполітичний курс цьогорічної літньої школи, Марії Терзопулу «Синергія у візантійській іконографії, архітектурі та літургії», стосувався синергетичних стосунків між словом (текстом), образом, простором, звуком у пост­іконоборчому мистецтві Візантії ІХ століття у зв’язку з доіконоборчим періодом та пізнішими зразками церковного мистецтва. Під час нього ми розглядали енкаустичні доіконоборчі ікони, абсидну мозаїку Богоматері з Дитям з Софії Константинопольської та ілюстрований Ватиканський манускрипт на книгу Іова VIII ст. У фокусі уваги було те, як «ортодоксія» (у післяіконоборчий період – торжество Православ’я) могла бути візуально представлена як «випростана слава». Методологічно синергетичний підхід, на який спирається Терзопулу, розробляється сьогодні дослідницею Гарвардського університету Біссерою Пенчевою. Цей курс дещо випадав із програми, орієнтованої на сучасні проблеми православного богослов’я, однак, з іншого боку, став вікном у сучасну методологію візантійських студій.

Православна освіта

Нарешті, лекція о. проф. Ентона Врейма, що очолює видавничий відділ і викладає релігійну освіту у грецькому коледжі Святого Хреста у Масачусетсі, США, була присвячена осмисленню того, яку роль має парафія в Православній Церкві. О. Врейм запропонував цілісний підхід, у якому парафія виступає місцем койнонії (стосунків дружби, служіння і навчання для всіх), літургії (зв’язку з Богом через богослужіння), дияконії (служіння місцевій спільноті, тим, хто потребує), мартирії і керигми (свідчення про Христа і навчання для людей будь-якого віку. Ширша за змістом лекція, яку о. Врейм прочитав для іншої групи Волоської школи, стосувалася «Відновлення формативного підходу у православно-християнській освіті». Вона була присвячена важливості «формації» (морфозису, формуванню особи), яка має збалансувати просту передачу інформації, яку у великих об’ємах отримують сучасні учні та студенти. Лектор опирався на тексти Святого Письма, православне Передання та сучасних православних мислителів (наприк­лад, митрополита І. Зізіуласа), а також християнських педагогів з інших традицій, щоб показати, як православно-християнська освіта може не лише інформувати про доктрини, дати, факти тощо, а й формувати і трансформувати людину у живій спільноті Церкви: «Формація є руками спільноти – Церкви, що торкаються життя людини, у процесі, що веде до богоуподібнення (теозису) впродовж усього життя і до всебільшого внеску людини у цю спільноту». У практичному плані пропозиція формативної освіти/навчання о. Врейма передбачає, що православний освітній процес має бути безпечним місцем для питань і сумнівів учнів щодо Традиції, місцем, де можуть обговорюватись значущі теми та створюватись особисто значущий досвід в рамках підходу «від життя до віри до життя», місцем, де є місце практиці того, що вивчається тощо.

Усі курси цьогорічної школи (окрім курсу про мистецтво) загалом перебували в орбіті ідей офіційного документу Вселенського Пат­ріархату «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви» 2020 року, який розвиває й поглиблює ідеї Святого й Великого собору на Криті 2016 року. Це стосується позитивного сприйняття взаємодії з сучасним світом (який не протиставляється Церк­ві), фокусу на людині та її гідності (а не на «православній цивілізації» і «цінностях»), засудження етно­філетизму та націо­налізму, усвідомлення діалогічного та есхатологічного спрямування Церкви, важливості взаємодії з наукою тощо. Фактично документ «За життя світу» (про рецепцію якого в Україні особисто просив представників ПЦУ Патріарх Варфоломій під час візиту до Києва в серпні 2021) побудований як свідчення про те, з чим Православна Церк­ва звертається до світу сьогодні. Близькість ідей «За життя світу» і богословської проблематики, яку розвиває й поглиблює Волоська академія, вкотре засвідчує зв’язок між ними, тож не випадково, що двоє викладачів цьогорічної літньої школи у Волосі – о. доктор Ґаллахер та доктор Волощак – були серед авторів документу, а більшість інших під час лекцій прямо посилалися на нього. Над рецепцією «За життя світу» у ПЦУ у 2021 – 2022 роках працювала група українських експертів на чолі з митрополитом Полтавським і Кременчуцьким Федором, до складу якої входили декілька цьогорічних учасників української групи у Волосі, отже його проблематика для нас не нова. Важливо, що і «За життя світу», і Волоські літні школи досягають України в унікальний історичний момент: народження і розвитку нової авто­кефальної Церк­ви. На мою думку, в умовах, коли українське суспільство обрало європейський вектор, вони можуть дати цій Церкві реальний стимул для побудови якісно нового власне богословського фундаменту – через діалог з вселенським православ’ям з приводу найважливіших викликів сьогодення.