Розмову вів протоієрей Андрій ДУДЧЕНКО
доктор філософії з богослов’я,
відповідальний редактор часопису
Тему цього номера журналу – душпастирство під час війни – ми відкриваємо бесідою з єпископом Православної Церкви України, який погодився поділитися своїм непересічним досвідом. Єпископ Херсонський і Таврійський Никодим Кулигін з перших днів повномасштабного вторгнення опинився під російською окупацією у себе вдома в Олешках, на лівому березі Дніпра. Йому довелося служити в храмі, видаючи себе спочатку за простого священника. Одного разу російський окупант навіть прийшов до нього з проханням охреститися. Тільки влітку 2023 року після руйнування дамби Каховської ГЕС, коли рідна оселя опинилася під водою, з третьої спроби владиці вдалося евакуюватися через Росію та Естонію до України. В інтерв’ю «ЦіС» єпископ Никодим розповідає про свій досвід переживання випробувань та допомоги іншим.
— Владико, давайте згадаємо перші дні повномасштабного вторгнення. Як зустріли їх та зреагували особисто ви, священники та Церква на Херсонщині? Які були перші виклики і як ви їх долали?
Враження у перші дні можна описати одним словом: шок. Шок не у тому сенсі, що це була несподівана подія, адже всі вже тоді розуміли, що росіяни здатні на що завгодно. І коли думали, чи можуть вони розв’язати [повномасштабну] війну, то розуміли, що скоріше так, аніж ні. Але чисто по-людськи не хотілося вірити, що доведеться пережити все те, що потім сталося. І тому, напевно, в кожного спрацьовував свій психологічний самозахист, коли казали: «Ні, такого не може бути». Майже рік у новинах тривали інформаційні «гойдалки». Казали, що от-от, скоро почнеться, вони сходяться на кордоні, потім – що вони відходять від кордону. І завжди приємно було чути, що вони розходяться, і думати, що нас просто лякають. І тому навіть коли їздив з Олешок до Херсона Антонівським мостом, уважно дивився за [нашою] військовою технікою, якої раніше було видно більше, ніж напередодні вторгнення, і, думалося, що раз техніки стає менше, то війни не буде. Гадаю, тоді не тільки я один, а багато хто шукали спосіб себе заспокоїти. І тому, звичайно, був шок, коли стало зрозуміло, що цей час настав, що все ж таки нам доведеться це пережити, що надія на те, що війни можна уникнути, не справдилася.
Найперше, коли люди почули про початок війни, стали робити запаси усього, що можливе, оскільки найважливішим питанням було вижити. Усі чудово розуміли, що можуть не працювати швидка допомога, магазини, автозаправки, а, можливо, доведеться тікати, і треба, щоби машина була заправлена, – тому всюди були черги. Саме там я слухав і дізнавався новини. Можу сказати, що перший промінчик надії на те, що не все так страшно прокинувся тоді, коли розповіли про перші збиття ворожої техніки: десь гелікоптер збили, десь літак, десь наші давали відсіч. Новини на радіо стали заспокоювати, оскільки натякали на те, що наші без бою не здадуться. І вони не просто не здавалися, а вже й отримували перші результати оборони.
Також у перший день побачив, як ворожа авіація бомбить територію біля Антонівського мосту. Літаки летіли дуже низько, і я вперше побачив, як це відбувається, коли з літака вилітають вогненні кулі і десь щось бахає. Було враження, що це не насправді, а кіно, бо важко було збагнути справжність цього.
Першого ж дня зателефонував священникам. Дехто з них залишався на місці, дехто – вже виїхав. Місцевий священник з Олешок повідомив, що вже доїхав до Умані, і запитав, чи можу я його підмінити на парафії. Що можна було відповісти? Я не міг зрозуміти, як я покину людей, якщо виїду. На місці залишалися священники, залишалися люди, були й такі, хто залишилися покинуті напризволяще, і як же тоді стверджувати, що «Церква з народом»? Згадував євангельську притчу про пастирів, які побачили вовків та повтікали. Прошу зрозуміти: я не хочу нічого поганого сказати проти тих людей, які поїхали тому, що вони рятували свої сім’ї і вчиняли, як могли за тих обставин. Притчу про пастирів і вовків я приміряв і примірятиму особисто на себе, а не стосовно інших. Совість мені не дозволяла сказати, що треба негайно рятувати себе. Я розумів, що залишаюся на місці, а в такому разі, напевно, я зможу замінити того священника. Адже це моє рідне місто, тут я народився, а тепер я тут архієрей. Сумління не дозволяло покинути людей, поруч із якими живу. З іншого боку я міркував, що під час воєнних дій не вдасться часто їздити до Херсона (адже треба їхати через міст, де йшли бої), і там це зрозуміють, тому я можу більше уваги приділити Олешківській громаді.
Загалом перший день був дуже насичений, сумбурний, день несподіваних дзвінків. Забути це ніколи не зможу. Не стільки події, як саме внутрішні відчуття, запахи, кольори… Потім, звісно ж, спілкувався з парафіянами, думали, як жити далі. Одна парафіянка пообіцяла спекти просфори. Так і стали поступово приходити до тями.
Почало зникати світло. Зник газ. Певний час їх не було зовсім. Тоді справді стало кепсько, адже було ще дуже холодно. Народ намагався зберегти дещо з минулого життя, що можна було зберегти, в тому числі і ходіння до храму. З іншого боку, треба було пристосуватися до нових умов.
Пам’ятаю перший похорон. Померлого тоді не заносили до храму, і на цвинтарі не можна було провести чин погребіння. Катафалк просто зупинився біля церкви, відкрили задні дверцята машини, тіло не виносили, і похорон відправили скороченим чином. Пам’ятаю цей гроб всередині машини. Можливо, було не дуже традиційно, але доводилося приймати рішення на ходу, щоби, з одного боку, не було надто екстравагантно, а з іншого боку, щоби традиційність, до якої звикли, не стала на заваді потребі помолитися чи відправити службу. Доводилося комбінувати винахідливість із традиційністю, щоби люди під час війни не стали взагалі дезорієнтовані, оскільки для людей було важливо знайти якийсь осередок стабільності, і Церква це їм могла запропонувати не тільки молитовно, а навіть психологічно.
— Як скоро ви побачили окупантів? Чи це сталося вже першого ж дня?
Того ж дня ми їх ще, слава Богу, не бачили. Спостерігали за літаками, чули вибухи, але самі вони тоді обходили місто, рухалися дорогами, а в міста не заходили. Коли за декілька днів хтось сказав, що в Олешках побачили окупантські машини, то народ загудів, стали одне одному переповідати. Це точно було не першого і не другого дня. Стали заїжджати десь через тиждень, і спершу переважно в госпіталь, де лежали поранені – і наші, і їхні.
— Коли вони вже прийшли в місто, то як ставилися до людей та, зокрема, до вірян та духовенства?
Тоді, коли вони почали з’являтися у містах, наше місто патрулювали свої дружини, оскільки поліція розбіглася. Спершу вони намагалися взаємодіяти з дружинниками, з’ясувати, хто буде підтримувати порядок у місті. Вирішили, що нехай це будуть дружинники, і тому окупанти туди не пхалися. Згодом поступово люди почали переповідати, що подекуди почали їздити машини-«воронки» і забирати людей на допити – активістів, тих, хто воював в АТО, і люди за два-три дні почати розуміти, яка пішла тенденція. Врешті їх стало видно в місті більше, але спочатку вони комунікували переважно з місцевою владою. Тоді ще скрізь на державних органах влади висіли українські прапори, і якимсь чином вони ще працювали.
Усі притомні люди намагалися ходити так, щоби «орків» не побачити. Ніхто не хотів зустрітися з ними на вулиці. Я також дещо змінив свій звичний маршрут від дому до храму – пересувався провулками.
До церкви вони вперше прийшли, коли вже потепліло, й почали з’являтися їхні адміністрації. Якщо не помиляюсь, це було десь наприкінці квітня – у травні. Свічкарка передала мені, що вони хотіли би зустрітися з настоятелем. Настоятеля не було, але я його заміняв, через те покликали мене.
— Чи розуміли вони, що це українська церква, не Московського Патріархату?
На церкві було написано великими літерами, що вона приналежить до Православної Церкви України. Утім, думаю, вони не сильно розрізняли це. Спершу їм було не до того. Вони поступово ознайомлювалися з ситуацією.
У них були проблеми з тим, що в Олешках довго висіли жовто-блакитні прапори. Окупанти не могли знайти тут собі колаборантів. Вони мали проблеми з набором до паралельних [адміністративних] структур: місцеві не хотіли з ними співпрацювати. Постійно казали, що у них хронічний недобір. Так само було в лікарнях. Люди не хотіли працювати за їхніми законами і правилами. Як не дивно, на перших порах їм довелося з цим рахуватися. Тож саме тоді їм було не до церковних питань. Окупанти вивчали ситуацію і намагалися «заткнути дірки», для цього й до храмів заходили. Походили, попитали, поставили «галочку» – таке враження тоді у мене склалось. Хотіли показати себе, що вони нова влада, «чи ніхто не ображає?» – щось подібне було. Навіть не сказав би, що в перший раз вони нагло поводилися, навпаки, були якісь стушовані. А от коли прийшли вдруге – поводили себе інакше, нагло. Тож друга зустріч була вкрай неприємною.
— Це був різний контингент?
Так, це були різні. Перші назвалися представниками військової адміністрації, а ми спочатку ще не могли зрозуміти: української чи «орківської», про яку почали говорити, що вона вже подекуди з’являється в області. Врешті з акценту зрозуміли, що це «орки». Один з них був кавказької зовнішності, а інший – росіянин з глибинки.
— У чому полягала відмінність другої хвилі?
Вдруге прийшли вже представники росгвардії, або поліції. Одразу почали грубо запитувати: «Де настоятель?», «Чому українська церква?» «Чому не переходите до Московського Патріархату?». І стверджували: «Вам доведеться перейти». Вони наполягали на тому, що доведеться переходити до [митрополита] Онуфрія: «Онуфрій – молитвеник, а ви – розкольники». Просили адресу настоятеля. Довелося сказати, що ми не знайомі, що він просто знав мій телефон, оскільки моя мама його парафіянка, і попросив мене його замінити. Я ж не хотів, щоби вони прийшли до нього в хату і рознесли її. Тому доводилося вигадувати схожі історії.
Зрозуміло, що настрій тоді в мене був надзвичайно «кислий». Вони щось запитують – а я не можу розкрити рота, щоби щось відповісти. Ми тоді сиділи в церкві на стільцях і розмовляли, а свічкарка спостерігала збоку. Їх було двоє. Один «буром пер», а другий тримався побік і спостерігав за нашим «пінг-понгом».
— Чого ви такий кислий, чого такий негативний? – питає перший.
— Настрою нема, бо війна триває, – відповідаю.
— Хто сказав, що війна?
— Бо стріляють.
Ось так говорили. Спитав, хто я такий, і довелося відповісти, що архієрей, на що вони сказали: «На ловця і звір біжить». Ми довго сперечалися. Почали щось говорити про РПЦ. Я нічого не вигадував навмисно, але підсвідомо у ході розмови став відповідати, що, як віруюча людина, не можу молитися там, де патріархом є Кирил [Гундяєв]. «А що ж не так?» – кажуть. Я тоді їх запитав: «А невже ви не знаєте, хто такий Кирил?» Кажу, що бував у Москві кілька раз після інституту, і добре чув та знаю, що там говорять про Кирила. «І ви, – кажу, – чудово це знаєте, правда? То чому ж думаєте, що я хочу бути в тій Церкві, де Кирил – патріарх?». Додав, що я там вже був, і мені не сподобалось. Приблизно так розмовляли.
Дехто вважає, що у розмові з ними потрібно було змирятися, але нічого подібного. Як тільки ти почнеш поводити себе з ними як «тряпка», вони це швидко зрозуміють, і пресуватимуть тебе, вимагаючи свого.
Були ситуації, коли вони в інших храмах запитували, чому громада не належать до Московського Патріархату, переконували, що доведеться переходити, і дехто з священників почали сумніватися: «А може зареєструватися за їхніми законами, а коли прийдуть наші, то «плюнути» на те все?» Або просто придумати щось, пообіцяти, що перейдуть до РПЦ. Я ж відповідав: «Добре, ви це скажете, а вони запишуть на камеру ваші слова, і ще попросять розповісти, чому ви хочете це зробити. І що далі? Або в яму підете, або доведеться таку гидоту сказати, що потім усе життя собі докорятимете».
Окупанти часто приходили і про це запитували, і ніхто не знав, як правильно вчинити, щоб їх позбутися.
— Чи були у вас тоді певні очікування, скільки часу це триватиме?
Сподівалися, що недовго. Ніхто, звичайно, не міг сказати, чи це буде місяць, чи два, чи сто днів, чи більше. Але очікування дозволяли пережити цей період. Жили надіями. Після молитви в церкві говорили про це у приватних розмовах. Особливо, коли зникав зв’язок, ці розмови дуже підтримували. Я приходив у церкву не тільки на службу, а й чергував щодня з дев’ятої до одинадцятої. Приходили свічкарки наші, які прибирали, заходили парафіяни та інші люди. Говорили переважно про те, коли наші прийдуть. Ділилися інформацією, про яку дізнавалися. Фронт тоді відкотився майже до Миколаєва, а потім пішов назад. І ми все чекали, коли дійде до Херсона. Очікування допомагали триматися. Настрій піднімався, коли чули новини про успіхи наших військових.
— Важко уявити ваші очікування за весь цей період, адже ви провели в окупації близько п’ятисот днів…
П’ятсот вісім днів до того, як приїхав у Естонію. Добре, що я не знав на початку, скільки це триватиме.
— Чи дозволяли вам проводити богослужіння, коли дізналися, що це українська церква?
Єдине, що нас тоді рятувало, це те, що Росія – така країна, де дуже багато чого робиться «для галочки». Отримали наказ – побігли – відрапортували – і пішли далі випивати і спати. На жаль, у нас теж такого не бракує, але мені здається, там такого значно більше. І тому їм, напевно, більшою мірою було не до нас. І ще був такий момент. Для того, щоби нас кудись переводити, потрібно було мати до чого нас приєднати, і таким майданчиком, логічно, мала би бути Херсонська єпархія УПЦ Московського Патріархату. А з ними виявилося все не так просто.
— Що ви маєте на увазі?
У них виник внутрішній скандал між явними колаборантами і тими, хто, як здавалося колаборантам, займав проукраїнську позицію. Для себе я це описую образно так, що є люди, які переплутали Царство Боже з Росією. У колаборантів є внутрішній страх і невпевненість, їм хочеться будь-якої миті мати підтвердження, що все йде за планом. А коли щось гальмується, їм стає страшно. І тому вони намагаються далі допомагати окупантам. Спостерігаючи за колаборантами, я зрозумів, що для багатьох з них це питання грошей і власної вигоди. А ті, хто ідейні, часто перетинають межі і бувають гіршими за «орків», оскільки рятують власну шкуру. Їм здається, що більше вони наближають повну окупацію, точку неповернення, то краще себе убезпечують. І от на цьому фоні в єпархії УПЦ МП виник скандал. Ще до війни там було чимало парафій, які хотіли би долучитися до ПЦУ, але боялися це робити, бо тоді приїдуть тітушки. До слова, при кафедральному соборі УПЦ МП в Херсоні був осередок тітушок, який отримував фінансову підтримку від [Вадима] Новінського.
— Я також чув подібне до війни від знайомих священників на Херсонщині. А в перші тижні повномасштабної війни в соцмережах чи тг-каналах поширювали список «неблагонадійних» священників УПЦ МП, складених їхніми ж колегами. Тоді ще було незрозуміло, наскільки то є правда.
Так, це була правда. Мені тоді ще з Києва надіслали цей список і спитали, чи там немає нашого духовенства, щоб у разі чого можна було їх попередити, щоби вони сховалися. Мене тоді здивувало, що там були виключно священнослужителі Московського Патріархату. Я тривалий час був у тій єпархії, і тому зрозумів, що до чого, і як це могло працювати.
— Чи свідчить це про те, що в УПЦ МП серед іншого залишалися і здорові проукраїнські сили?
Можна так сказати, але не до кінця. Тому що здорові сили – це ті, які борються, які мають імунітет. А священники, які мали бажання долучитися до ПЦУ до вторгнення, не знаходили в собі сил протистояти спротиву. Безсумнівно, я не можу їх засуджувати, оскільки вони мають свої сім’ї та кожен свою життєву ситуацію, і їм, на місці, було видніше. Коли ми з вами говоримо про рішучість і нерішучість, маємо розуміти, що не можна вимагати від людини бути героєм. З іншого боку, інколи героїзм дозоляє уникнути ще більшої катастрофи. Якби до війни все було більш рішуче і визначено, то, можливо, і війни б не було. Це непросте філософське питання. Жодним способом я не засуджую людей, які так чи інакше себе поводили. На початку окупації я видав звернення, у якому запросив усіх співбратів з Херсонської і Новокаховської єпархій [УПЦ МП] – архієреїв, священство та мирян – долучатися до Православної Церкви України. Багато хто з священиків тоді ставив вподобайки допису з цим зверненням.
— А скільки священників наразі підтримали це звернення?
Далі була окупація та життя під «орками». А на звільненій території у багатьох селах священники просто виїхали – і ПЦУ, і, особливо, УПЦ МП. Чимало виїхало на лівий берег Дніпра, коли «орки» оголосили евакуацію. Дехто їх звинувачує, мовляв, вони повтікали туди, бо всі вони є колаборанти. Не зовсім так. Справа в тому, що тоді поширювалися чутки про те, що почнуться страшні бої, і нічого не залишиться. Зрештою хтось просто рятувався. Не можна судити однозначно. Були й такі, що виїхали з мотивів «русского міра», і поїхали потім ще далі – шукати кращого життя в Росії. Цікаві спостереження: наскільки я чув від спільних знайомих про тих священників, які поїхали на Росію шукати кращої долі, декому потім довелося повернутися до Криму чи деінде. Бо не склалося, бо не дуже їх на Росії чекали. Виїжджали ж до Москви чи Петербурга, бо шукали, де «жирніше», але невдовзі на тому жирі посковзнулися і повернулися назад.
Ситуація повторилася, подібно до кінця 90-х. Тоді у певних брошурах про «старців» поширювалися ідеї про те, що треба їхати до рятівної Росії, і як буде «їхати віз – хапайтеся за колеса». Я ще тоді попереджав: хапайтеся обережно, щоби тими колесами руки не відірвало. Хтось справді тоді виїжджав, і багато з них потім верталися як собаки побиті. Виявилося, що не так там добре, як уявляли. І були священники, які з нашої (йдеться про ту, де служив в кінці 1990-х) єпархії виїжджали до Росії, а потім поверталися, і серед таких були навіть уродженці Росії.
Абсолютно різні ситуації були, і тепер дуже багато їхніх парафій на Херсонщині стоять порожні. На Правобережжі зараз сильні обстріли з тимчасово окупованого лівого берега, і туди просто небезпечно повертатися. Вже останнім часом чув, що керівництво єпархії УПЦ МП силилося їх повернути і навіть погрожувало забороною. Можливо, керівництво стурбоване тим, щоби парафії не «захопили».
Сьогодні мені немає сенсу писати нові відозви, суспільство на місцях вже саме визначає чого бажає. На місцях подекуди виникають ситуації, коли фермери-роботодавці попереджають тих своїх працівників, хто бажає долучитися до ПЦУ, що це «не на часі», а хто не дослухається, то нехай звільняється. Люди звісно ж тримаються за роботу. Чому фермер так каже? Може, «ідейний», а, може, боїться, що йому з того боку прилетить. Сьогодні Херсон – це зона бойових дій, ситуація динамічна, і мотивація дуже різна.
— Дозвольте поставити особисте запитання. Що допомагало особисто вам триматися в ті дні, звідки ви черпали душевні сили?
По-перше, це віра в Бога. Я знаю, що все в Його руках. Наскільки сильною не була би ворожа армія, я знаю, що Господь є Богом чудес, і правда завжди переможе. Я відчував, що в світі останнє слово буде за правдою.
Допомагала любов до України, і можливість чинити тихий спротив. Ми весь час служили українською мовою, поминали нашого Предстоятеля Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, молилися за державу нашу Україну, за її владу, військо і народ. Ми жили за українським часом. Коли окупаційна влада запровадила московський час, наш церковний годинник показував час український. Якби на мене почали насідати за це, я придумав історію: коли ми оголошуємо службу на дев’яту, парафіяни підтягуються на десяту. А так висить годинник, який показує, що година дев’ята – ніби і не спізнилися. Ця історія дозволила би їм, не втрачаючи обличчя, відчепитися від нас. Також допомагали новини про те, що наші наближаються.
— Віктор Франкл, описуючи життя в концтаборі, попереджав, що у подібних ситуаціях ніколи не варто покладати певну надію на конкретні часові терміни: скажімо, ще місяць або рік, і все закінчиться…
Але ще страшніше не покладати надію. Бо інакше починаєш відчувати себе наче у безодні. А коли відчуваєш, що є хоча би якісь стінки, то починаєш намацувати сходинки… Такими сходинками для мене була інформація, аналітика, я розумів, що спротив триває. Коли людина під завалом чує стукіт рятувальників, вона не може бути впевнена, що її точно знайдуть, чи що вистачить кисню, але вона розуміє, що процес рятування йде. Мені це допомагало. Не скажу, що мені подобаються деякі популярні «казкарі» в медіа. Ім’я Арестовича, наприклад, викликає негативні асоціації. А коли справді чуєш аналітику – то інша справа. Через декілька тижнів я навчився орієнтуватися та фільтрувати почуте. Зараз існують нейромережі, здатні навчатися, а в нас Творець заклав досконалішу нейромережу. Починаєш розуміти, чому не варто вірити, а до чого треба дослухатися. Тому був настрій на перемогу. Я не міг собі уявити, що назавжди залишуся під «орками». Це просто не могло бути реальністю.
— З чого складався тоді ваш звичайний день, ваша рутина?
Весь мій регулярний розпорядок тижня обумовлювався богослужбовим циклом. Це літургії в неділю і на свята, чергування в церкві, розмови з людьми, панахиди чи молебні. Перша половина дня була присвячена церковному служінню. Окрім цього, потрібно було щось виростити на городі, допомогти мамі, були певні домашні справи, і на це знаходився час після обіду. Вечорами деякі церковні справи робив за комп’ютером. Ну і, звичайно, було спілкування з нашими священниками, з деякими архієреями. Ми регулярно спілкувалися з Блаженнійшим [Епіфанієм].
— Як змінився за цей час ваш досвід молитви?
Коли ми молимося за богослужінням, то часто робимо це за звичкою, навіть не розуміючи значення слів. А коли в окупації проговорюєш давно знайомі слова, наприклад, у молитві про «Богом бережену Україну нашу», то розумієш, наскільки від цього залежить твоє життя, і наскільки ти дійсно хочеш, щоби Україна повернулася сюди! Розумієш, наскільки молитва не є формальністю.
Мені довелося охрестити одного окупантського вояка. Радіти тому, що він прийшов хреститися, чи ні? Не скажу, що в мені тоді було бажання, щоби його десь розірвало. І радості від спілкування з людиною, яка захотіла прийняти хрещення, не було, бо він окупант. Я згадав тоді, як юдеї в часи Ісуса Христа ненавиділи римлян – навіть тих, які з повагою ставилися до євреїв та будували синагоги. Я зрозумів, наскільки для євреїв було подвигом відкрити душу і спілкуватися з римлянами на релігійну тему. Зрозумів, чому в Євангеліях описані епізоди про римського сотника і подібні. Коли сам це переживаєш, починаєш розуміти, наскільки це непросто. Одна справа – прочитати, а інша – пережити на власному досвіді. Абсолютно різне сприйняття. Я проводив з тим окупантом бесіду, розповідав йому про віру, адже не хотів, щоби він несвідомо охрестився. Якщо вже Господь його до мене привів, я зробив усе можливе, щоби він прийняв хрещення свідомо. Але, звісно, відчуття були інші, ніж зазвичай на хрещенні.
У ті часи мене часто запитували: як ви, як тримаєтеся? Спершу відповісти було простіше. Очікували, що скоро все скінчиться. І досвід тоді приблизно співпадав з досвідом того, хто запитував. З плином часу, коли переживав усе далі й далі, з’явився досвід, невідомий для тих, хто цього не переживав. Полонили важкі думки. Коли йшов до церкви, то дратувала та сама дорога, бо усвідомлював, що ти в окупації. Розцвітають сади, зав’язуються плоди, потім дозрівають, – раніше це все радувало. А тут і це починало дратувати, бо дивишся: вже й вишні відцвіли, а окупанти на місці. Листя облетіло, а вони ще на місці. Згодом вишні зацвіли знову… а воно знову те саме, відчуття якогось замкненого кола, як «день бабака». Чим далі, то на душі ставало важче. Відчуття невизначеності спричиняло страшенну моральну втому.
— Один раз зустріли Пасху в окупації, потім вдруге…
Так, пристосувалися до святкування в таких умовах. Розумієш, що ситуація затягнулася, а як буде далі – просто не знаєш. Починаєш гадати, що ж доведеться ще пережити. Чи будуть дозволяти служити? Така тривога виникала постійно. Дякував Богові щодня за те, що нам не забороняють служити, бо це ж просто фантастика: я в окупації поминаю Богом бережену Україну нашу, владу і військо її! Поминаю Предстоятеля Митрополита Епіфанія. Крім сталого контингенту парафіян у нас стали з’являтися нові, з парафій УПЦ МП. Дехто з людей зауважував, що не можуть більше туди ходити. Отже, ніхто з тих, хто приходив до нас до служби, не пішов у поліцію і не написав кляузи про що і як ми молимося.
Про доноси. Коли почали запроваджувати російські рублі, я зрозумів глибину проблеми. Тоді люди намагалися розраховуватися через POS-термінали, оскільки чимало людей не брали російські пенсії, і зарплат від них не отримували, адже не пішли на них працювати, і жили за рахунок коштів на банківських картках. А «орки» почали забороняти [українські] термінали пояснюючи, що з тих операцій відраховується якийсь відсоток для ЗСУ. Вони намагалися змусити людей брати рублі. І ось, як живий приклад, приходить одна пенсіонерка до магазину, де її знайома продавчиня з-під полиці дістала термінал, розрахувала. Вона вийшла з покупкою і чеком, знайшла у місті «орка», показала йому чек і доповіла, що у такому-то магазині її отоварили через термінал. Привела «орка» до магазину, і там провели обшук. На щастя, продавщиця сховала термінал у такому місці, куди вони не додумалися зазирнути. Коли мені розповіли цю історію, я жахнувся. І це не поодинокі випадки.
— Як думаєте, це наслідок радянського менталітету, оскілки та літня жінка явно родом з СРСР, чи загалом прояв людської гнилі?
Бабуся ж була не одна така. В першу чергу, це прояв людської гнилості. В Олешках були різні випадки, коли «орки» приходили з обшуками і не приховували, хто навів. Комусь приплачували за доноси. Я не знаю, що було в головах у всіх тих, хто приходив до нас тоді на богослужіння, але, напевно, люди цінували таку можливість, навіть якщо трималися інших політичних поглядів. Серед тих, хто до нас тоді приходив, були й такі, які виправдовували те, що відбувається, проте з задоволенням ходили до нашої церкви. Робили це тому, що їм подобалося зрозуміле богослужіння, «відкритий» євхаристійний канон, і вони це цінували та не хотіли себе цього позбавити. З іншого боку, думаю, нас беріг Господь. Дехто питав: а ви не боялися поминати [Блаженнійшого Епіфанія та Україну]? Можна ж було просто не поминати. Я думав: якщо Господь дає таку можливість, то чому ж мені цього не робити? Якби я цього не робив, то, можливо, почувався би ще гірше. Поки я це робив, то відчував, що окупанти наді мною не мають влади, яку б хотіли мати. І люди, які до нас приходили, розуміли, що є не тільки магазини, де помінялися продукти [на російські] і валюта, а що залишаються осередки нашого життя, і Україна живе, хоч і у напівпідпіллі. «Орки» могли розправитися з нами, якщо би схотіли, але в ті дні нам удалося так перебути. Але цього року на Петра і Павла [12 липня] таки прийшли. Прийшли з обшуком, витягли мене на допит на п’ять годин.
— Чи стало це найважчим переживанням за 508 днів?
Одне з таких. Коли хтось підозрілий, бува, заходив до церкви, то теж переживав: що буде далі? Але минало. Ще були моменти, коли я в березні вже цього року намагався виїхати до Херсона через річку Дніпро декілька разів, і не вийшло. Востаннє на блок-посту мене зупинили, обшукали валізи і сумки, сфотографували паспорти. А я ж до того намагався ходити такими дорогами, щоби не сильно бути помітним. Одна справа, що хтось приходив до церкви для співбесід – але ж у них бувають ротації, і той, хто приходив, потім пішов та займався чимось іншим. А тут вже тебе спіймали, сфотографували паспорт, і можуть прийти та спитати, що там робив.
Потім був випадок, коли мене розвернули на Ростовському кордоні. Тоді переживання були досить гостренькі. Мені і ще одному чоловікові певні люди організували цю поїздку, і той, хто їхав зі мною, був з таких, про якого не треба було знати чужим, хто він. На жаль, коли вони перевірили його документи, то дещо знайшли в базах даних, які отримали. Не все у нас добре із збереженням даних у добу цифровізації. Архіви, банки, пенсійні фонди та інші установи на окупованій території не знищили свої бази, коли повтікали, і через те багато людей не мали шансу дожити до перемоги. Думаю, після війни з цим треба буде добре розбиратися. Отже, «орки» з’ясували, хто мій попутник, а я ж одягнув на нього підрясника, ніби він церковнослужитель. Його хотіли перевірити на поліграфі. Тоді я злякався, що ж буде, коли дізнаються, що я архієрей ПЦУ, на фоні всього, що тут щойно трапилося… Потім мене викликали на допит, питали: що та як. Кажу, наші Олешки обстрілюють, а тут знайомий їхав на Ростов, і я вирішив поїхати. Оскільки паламаря немає, я взяв із собою цього чоловіка, щоби він мені допоміг. Додав, що свічки і церковний товар у нас закінчилися, до Криму їхати не хочу, бо там усе дорого, а в Ростові, можливо, дешевше. Почав казати правдоподібні речі, бо думав, може і мене на поліграфі перевірятимуть, а я не знаю, як він працює. Врешті нас внесли у базу даних, розвернули і сказали повертатися, звідки приїхали. В’їзд до Росії нам заборонили, поки не отримаємо російські паспорти і не пройдемо контрольну співбесіду з ФСБ. Я спитав, чи є до мене якісь претензії, бо думав: а як повернуся тепер в Олешки, і там мене заарештують? Сказали, претензій немає. Як поверталися, думав: хоч би встигнути, поки наші не зайшли в місто, а то наші зайдуть, а я між Ростовом і нашими.
Ще потім декілька разів пропонували виїхати через Росію, але я вагався, оскільки знову ж думав: там не пропустять після цього випадку з поверненням, а наші тут зайдуть, і де я опинюся? Комусь такі переживання можуть здаватися смішними, але ж тоді було аж ніяк не смішно. Сім разів відміряй – один раз відріж. Починаєш відміряти, а в тебе лінійки не вистачає, щоби зрозуміти, як вчинити правильно.
Потім був потоп. Все на світі залило. Але ця страшна біда допомогла мені виїхати. Бо можна було апелювати до того, що мою хату змило, нема де жити, на тому боці стріляють, а тут мама хворіє, треба її лікувати… Влітку мене знову не хотіли пропускати. Довелося застосовувати все можливе, аж до погроз, що ляжу на асфальті і нехай роблять, що хочуть. Бо втрачати було нічого…
— Війна – це такий час, коли одні приходять до Бога, у когось віра укріплюється, а хтось, навпаки, у цей час віру втрачає. І запитують: а де Бог?
Бог – разом із тими, хто страждає. Він народився в окупації, жив в окупації і помер від рук окупантів, завдяки колаборантам. Якщо проводити паралелі, то можна сказати і так. Питають: якщо є Бог, як Він таке допускає? Коли Він народився, Іудея була в окупації, людям теж скрутно жилося, і, будучи людиною, Він усе це відчував. Коли в окупації ми молимося Богу – ми молимося тому, Хто знає, що це таке для людини на власному досвіді.
— Ваше звільнення – це відповідь на Ваші молитви?
Думаю, так. Інакше не можу це пояснити. Коли живеш в окупації, починаєш розуміти, що таке шеол – царство тіней. Коли ти ходиш наче біологічно живий, але життям це не назвеш. Не тому, що тобі хочеться мандаринів з ікрою, а тому, що розумієш, що так жити неможливо, бо це і є каторга, висилка, тюрма.
— Дуже влучне порівняння. Згадую свій досвід в окупації під Києвом, це було лише 17 днів, які важко порівняти з 508. У мене в хаті була пляшка доброго віскі, яку потім так і випили «орки», оскільки в мене не було ніякого бажання її пити. Бо не було життя. Ми з сусідами у мене в підвалі двічі зустрічали неділю, і тоді відкорковували пляшку сухого вина, до речі, з-під Херсона, щоби якось виокремити, що це неділя.
Я зрозумів, що досвід під окупацією дуже різноманітний. Хтось божеволіє від того, що окупанти знаходяться поруч. Буває, коли стріляють, а ти в ямі сидиш і боїшся, що кинуть гранату. В Олешках різне бувало. Доводилося ховати людей, яких вбило, коли вони з хати бігли до підвалу, рятуючись від прильотів. «Орки» часто обстрілювали Олешки з одного району міста в інший район.
Та й поховати людину по-нормальному не було можливості. Після потопу не стало трун, не було навіть у що загорнути тіло. Пакети діставали тільки «по блату». Загортали тіла в уривки парникової плівки. Не було на чому довезти померлих з хати до цвинтаря. Це вже не шеол, а пекло. А тут ще ворожа влада примушує відвозити померлих до Каховки чи Каланчака на розтин… Пекло було досить різноманітне, можна сказати «на всі смаки». Тому, коли я виїхав на вільну територію, то наче потрапив до казки.
— Можливо, хтось із читачів цього інтерв’ю має родичів або друзів на окупованій території. Кожна людина в Україні тепер має загиблих рідних, друзів чи знайомих – чи то воїнів, чи то вбитих або закатованих окупантами мирних мешканців. Як в цей час не втратити віру і зберігати надію?
Окупація – не єдиний випадок в житті людини, який може спричинити кризу віри. Може бути важка хвороба, якісь інші жахливі обставини, навіть цькування в колективі, і якщо людині запропонувати, які саме випробування вона воліла б пережити, то й не вибереш. Бо немає кращого. Мені важко дати якісь конкретні поради… По-перше, не падати духом. Бо якщо впадеш – тебе затопчуть. З окупації дуже важко пояснити іншим людям свої переживання. У «Митарствах блаженної Феодори», при всіх питаннях до цього твору, ключовою є фраза: «Все, що я тобі розказую, не сприймай буквально. Бо поки не побачиш, не узнаєш». Якби я особисто спілкувався по телефону з людиною, яка в окупації, то такий діалог був би більш прямий та предметний. Коли людина потерпає і починає відчувати зневіру, то втішливі слова від людини, яка не в окупації, можуть ще більше дратувати. Часто це просто розлючує. Мені також по телефону люди давали поради від чистого серця. Не можу сказати, що я за це не вдячний, – дуже вдячний, але ти сидиш, і тобі стає сумно, бо розумієш, люди не здатні осягнути, в якій ти насправді ситуації.
— Буває, крім банального: «Тримайся!» – не знаєш, що сказати людині.
Навіть коли чуєш не банальні, а якісь розумні речі, розумієш, що людина, яка по той бік ситуації, просто не розуміє… Відчуваєш, що люди від усього серця хочуть втішити, що готові були би вирвати з себе серце і передати, якби це було можливо, але водночас відчуваєш, що все одно це не те. Колись читав історію одного архієрея, який пережив онкологію, потім наставляв священників, щоби ті, хто сам подібного не пережив, не надумали втішати хворих людей з амвону. «Якби ви знали, як безглуздо звучать ваші слова втіхи, коли вони не з власного досвіду!» – казав він.
— Можливо, тоді варто діяти так, як робили друзі Іова спочатку, до того, як почали говорити, – просто були поруч?
Просто треба спілкуватися з тими людьми, щоби не втрачати контакт. Треба розповідати хід справ на неокупованій частині, чим там живуть наші люди. Бо для людини, яка відірвана від нормального життя окупацією, важливо відчувати, що життя, яке би її влаштувало, можливе. І воно триває.
В окупації нас дуже підтримувало українське радіо, перебування в нашому інформаційному просторі. Коли ти відаєш проблеми, які турбують людей в нашому суспільстві, а не в «орківському», бачиш, що навколо вороги, але водночас перебуваєш в українському інформаційному просторі. Це могли забезпечувати друзі та знайомі з вільної території. Мені дуже цікаво було, які події відбуваються в Україні, і я з задоволенням підтримував такі бесіди.
— Ті, хто був в окупації та звільнився, можуть засвідчити значення молитви.
Люди, які на вільній території, мають не тільки висловлювати співчуття, а й казати: «Ми розуміємо, що вам важко. І ми молимося за вас». За цих людей треба молитися. Коли люди казали, що моляться за мене, виникало відчуття вдячності. Бо те, що неможливе людині – можливе Богові.