ієромонах Арсеній РЕВТОВ
магістр історії,
керівник душпастирського осередку ПЦУ
для вимушених переселенців у Вроцлаві, Польща
Події 24 лютого 2022 року назавжди змінили життя українців, розділивши його на до і після. Вони увірвались до нашої буденності, показавши ціну людського життя. Вони змусили мільйони українських жінок тікати за межі Батьківщини, рятуючи найцінніше, що є у кожній нації – її генофонд, її майбутнє, її дітей. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців станом на 15 серпня 2023 року у країнах Центральної та Західної Європи перебуває понад 5,9 мільйонів зареєстрованих біженців із України. Ще 367 тисяч знайшли прихисток поза Європою. Від початку повномасштабного вторгнення росії рекордна кількість українців виїхала до Польщі у пошуках прихистку від війни. Ця міграція зумовлена не тільки спільністю нашого кордону, а й спорідненістю культури, мови та ментальною схожістю. З них 112 тисяч українців знайшли прихисток в Нижньосілезькому воєводстві.
Опинившись на новому місці свого тимчасового існування (чи не тимчасового, оскільки приблизно третина українських громадян планують залишатись і надалі у країнах, які надали їм прихисток), українці заново повинні влаштовувати своє життя: шукати місце для проживання, роботу чи заклад освіти для дітей. Багато хто з них шукають, де можна задовольнити свої духовні потреби.
Саме тому Православна Церква України, яка покликана бути поруч із своїми людьми, духовно супроводжувати їх там, де вони є, допомагати їм зберігати віру, жити вірою, рішенням Священного Синоду від 18 жовтня 2022 року утворила тимчасові душпастирські осередки Капеланської місії поза межами своєї канонічної території.
Створення таких осередків не скрізь пройшло безболісно, і тут потрібно враховувати не лише зовнішні фактори, такі як існування Православної Церкви у тій країні, де знаходяться біженці (проблема канонічної території), але і внутрішні: не завжди правильне, на мій погляд, розуміння пункту Томосу про неможливість створення закордонних парафій. Адже створення осередку духовної опіки переселенців здебільшого не вимагає його закріплення юридично, тобто оформлення в парафію, а є суто громадським об’єднанням людей, які вимушено виїхали за межі України, але не розривають зв’язку з материнською, тобто українською Церквою. В офіційному документі Священного Синоду ПЦУ прописана процедура створення таких осередків у державах, де канонічну першість має Вселенський Патріархат: «Беручи до уваги визначення Томосу, де сказано, що «для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнійшому Митрополиту Київському і всієї України від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до Святійшого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння», Священний Синод Православної Церкви України звертається до Вашої Всесвятості [Вселенського Патріарха] з проханням розв’язати питання духовної опіки для православних вірних з України, які тимчасово внаслідок війни проживають поза межами нашої держави. Священний Синод просить Вашу Всесвятість поширити належні розпорядження всім ієрархам Вселенського Престолу в країнах, де знайдуться такі вірні з України, надавати сприяння у організації під їхнім духовним керівництвом церковного життя українських вірних з використанням рідної мови богослужіння та звичного порядку його звершення, а також з дотриманням інших благочестивих українських церковних звичаїв.
Для цього просимо на умовах тимчасового відрядження приймати кліриків Православної Церкви України, які би опікувалися такими вірними». Для тих держав, де першість має не Константинопольска, а інша автокефальна Церква, прописаний інший порядок дій: «Ми стикаємося з фактами неканонічного ставлення з боку ієрархів окремих Помісних Церков (як, наприклад, Православної Автокефальної Церкви Польщі), які не визнають достоїнства наших кліриків та навіть звання християн за нашими вірними. Для блага православних вірних у таких випадках ми змушені силою обставин більше піклуватися про них, ніж про щось інше, щоби наші вірні зберігали єдність з Православною Церквою, мали можливість богослужіння та участі в Таїнствах». Тобто, виходячи з контексту цього документу, душпастирство ПЦУ поза межами канонічної території Церкви за наявних умов не порушує жодного церковного правила.
Розібравшись в правових аспектах, варто наголосити, що душпастирство ПЦУ за кордоном носить не лише релігійний характер, але має три рівні виміру: духовний, соціальний та психологічний. Це зумовлює співпрацю душпастирств ПЦУ з іншими компетентними та відповідальними інституціями: державою, громадськими організаціями, волонтерами. Наразі це не завжди можливо (хоча це дивно, адже війна триває вже значний час, а душпастирства почали створюватись в перші місяці активної фази війни) через ігнорування відповідальними особами нагальних потреб священства, яке виконує свою місію в таких осередках. На превеликий жаль, є великий брак комунікації між осередками на місцях та центральним апаратом. Не всі питання священик може вирішити на місцевому рівні і своїми силами, іноді є потреба втручання єпископа.
Величезною проблемою є відірваність таких осередків від Київської Митрополії, їх ніби «автономне існування», брак відчуття євхаристійної єдності громад в Україні і поза її межами, нечасте співслужіння священника душпастирства з єпископом із України.
Окремим питанням стоїть матеріальне забезпечення душпастирського осередку, наявність найнеобхіднішого мінімуму для служіння Божественної літургії (церковне приладдя, богослужбова, просвітницька література для мирян тощо). Очолює цей список пошук відповідного приміщення. Не завжди і не скрізь Католицька Церква йде назустріч православним громадам і надає приміщення костьолів для відправлення релігійних потреб. Наприклад, у Польщі Католицька Церква надала свої приміщення українським православним громадам у Варшаві, Кракові, Познані, але відмовила у Катовіцах та Вроцлаві.
Гостро постає питання співпраці душпастирських осередків ПЦУ з дипломатичними установами України за кордоном. На превеликий жаль, не завжди і не скрізь українські дипломати йдуть на контакт і співпрацю зі священниками ПЦУ. А це унеможливлює соціальне служіння священика в певних ситуаціях, наприклад, в іноземних місцях позбавлення волі чи в інших закритих закладах.
Незважаючи на чимало проблем, душпастирські осередки в країнах Європи старанно, в міру можливостей, виконують свою місію. Звичайно, вони потребують систематичної підтримки, забезпечення матеріальної бази для свого існування та розвитку, а особливо підтримки зі сторони єпископату та дипломатичних установ України. Що міцнішими ставатимуть осередки Православної Церкви України, то більше тисяч православних українців зможуть відчувати зв’язок із Батьківщиною та рідною Церквою, маючи доступ до спілкування з Богом у рідній для них православній традиції.