Бліц-опитування до п’ятої річниці Томосу

1. Для українського суспільства Томос про автокефалію має таке ж значення як Хрещення Русі-України чи Акт проголошення Незалежності. Це стосується не тільки вірних Православної Церкви України, але й представників інших хрис­тиянських конфесій та релігій.
Для всіх Томос став свідченням того, що наша Держава стала справді незалежною. Вона нарешті звільнила душу від багатосотлітнього рабського ярма Росії. Це стало свідченням того, що боротися за свободу є сенс, навіть якщо ця боротьба триватиме упродовж багатьох поколінь.
Значення Томосу виходить і за межі України. Бо для інших держав і народів ця подія стала свідченням того, що українці – волелюбний народ, який попри все буде боротися за свободу.
Для мене особисто – це втілення не лише моєї мрії, але і всієї родини, яку плекали упродовж не одного покоління. Можу напевно сказати, що саме ця мрія допомогла моєму татові вистояти і вижити в застінках сталінських таборів.

2. Попри зовнішні випробування – пандемія, війна, пропаганда Московської Церкви – Православна Церква України вистояла, і це заслуговує уваги.
Незважаючи на московські традиції, що укорінювалися в свідомості українців, Церква зуміла стати відкритою до суспільства. Саме ця відкритість і допомогла під час пандемії організувати богослужіння з дотриманням всіх санітарних норм.
З початком повномасштабної війни Росії проти України Церква в стислі терміни організувала капеланське служіння, якого так потребують наші воїни на передовій.
Не менш важлива подія, яка триває в часі – друк богослужбових книг українською мовою та викорінення з богослужбових книг текстів, внесених Московською Церквою, що мають єретичний характер або є простим марновірством.
І, нарешті, найбільш масштабною подією для нашої Церкви за останніх 5 років стало проведення календарної реформи. Це питання викликало масову дискусію. Проблемою була і пропаганда Російської Церкви, яка масово поширювала різні вигадки. Доходило до того, що піддавали сумніву приналежність до Православної Церкви тих, хто цю реформу прийняв. Але результати показали, що українське суспільство єдине, а сама реформа давно була затребувана ним.

3. Наступні 5 років будуть не менш складними ніж попередні. Тому головне вистояти без втрат. Щодо напрямків розвитку – це розширення капеланського служіння, щоб кожен священник на парафії міг надати всебічну підтримку нашим ветеранам. Підтримку, якої вони так потребують.
Організувати пастирську опіку для наших парафій, створених за кордоном тимчасовими переселенцями і не тільки ними.
У сучасному світі розвитку комунікацій організувати двосторонній зв’язок, щоб кожен вірянин відчув, що його чують. Тоді відкритість Церкви до суспільства не буде сприйматися як щось декларативне, а як реальність, до якої нас всіх закликають. Тоді й справді Церк­ва буде з народом і військом, а народ буде з Церквою.
Допомогти державі і народу зрозуміти внут­рішню сутність Московського Патріархату, що допоможе швидше очистити нашу землю від цієї «руzzміровської» нечисті.

1. Завдяки Томосу про автокефалію православні українці отримали можливість припинити суперечки і нарешті об’єднатися навколо Київського Престолу. Зрозуміло, є сили, яким це не може подобатись. У духовному плані – це ворог роду людського, диявол, для якого єдність християн – це щось абсолютно нестерпне, а в плані земному – це влада російської держави, яка, на жаль, використовує Церкву, як інструмент впливу для роз’єднання українського суспільства. Через такий потужний супротив процес об’єднання проходить важко і не так швидко, як хотілося б, але попри все він триває. Без Томосу цей процес не був би можливим взагалі. Тому Томос можна порівняти з ключем, який відкрив двері до духовної єдності українців, і це лише питання часу, коли усі наші православні співгромадяни увійдуть у ці двері, вхід до яких став можливим завдяки Томосу.
Крім того важко уявити, як, не маючи духовного фундаменту, яким для нашого народу є Православна Церква, українці витримували б усі ті випробування, що впали на наші плечі через повномасштабну війну, розв’язану проти України нашим північним сусідом. Адже та частина Церкви, яка називає себе УПЦ, так і не спромоглася розірвати зв’язок з Російською Церквою, яка благословляє окупантів на вбивство українців і тому не сприймається як рідна Церква більшістю наших співгромадян. А ПЦУ за Божим Провидінням незадовго до війни, завдяки Томосу про автокефалію, отримала канонічне визнання, і тому зараз у боротьбі за незалежність України наші військові і загалом усе українське суспільство мають від нашої Церкви ту духовну підтримку, якої так потребують. Тому Томос – це також знак Божої ласки і благовоління до України, який Гос­подь дав усім нам напередодні війни. І водно­час знак надії і віри в те, що ми це випробування неодмінно пройдемо і переможемо.
Щодо мене особисто, то Томос приніс мені також випробування. Не раз упродовж цих п’яти
років я згадував слова пророка Давида: «Та якби це ворог ганьбив мене, я стерпів би, або якби це ненависник мій величався наді мною, я не зважав би на нього. Але ти, чоловіче, – однодумцю мій, приятелю і друже мій» (Пс. 54:13–14). У мене відбулася переоцінка цінностей. Зокрема таких, як дружба, людяність, розуміння, яких я не знаходив у тих, хто був колись близьким для мене, і несподівано відкривав їх у людях, яких Бог посилав у цей час мені назустріч. Але я вважаю, що ці випробування зробили мене тільки сильнішим і додали життєвої мудрості. І в будь-якому випадку, усі вони не йдуть ні в яке порівняння з тією радістю, яку я відчув і продовжую відчувати від того, що наш побожний народ отримав духовну незалежність і, подолавши розділення, яке існувало до Томосу, тепер має можливість бути в єдиній Христовій Церкві і в її повноправній канонічній частині, яка називається Православною Церквою України.

2. За ці п’ять років відбулося чимало важливих, значних і яскравих подій в житті нашої Церк­ви. Це і візит в Україну Його Всесвятос­ті Патріарха Варфоломія, і служби Предстоятеля, ієрархів та духовенства ПЦУ в Киє­во-Печерській лаврі, канонізація українсь­ких святих, наше міжцерковне спілкування, візити до інших Помісних Церков тощо. Та все ж, я би виділив серед інших перехід ПЦУ на новоюліанський календар. Сам цей факт є кроком до єдності з більшістю Православних Церков світу, які живуть за цим календарем. Але окрім цього мене вразило те, як в цілому спокійно відбулася ця реформа, яка в інших Церк­вах свого часу викликала дуже гост­рі суперечки і розділення. ПЦУ, я вважаю, створила прецедент мирного і доб­ровільного втілення важливої церковної реформи і показала приклад іншим чотирьом Церквам, які поки що з різних причин залишаються на старому стилі.

3. Щодо перспективних напрямків діяльності нашої Церкви дуже актуальними у найближчому часі буде робота з дітьми і молоддю: розвиток недільних шкіл, пошук інших різноманітних форм і способів донесення Благої Звістки до молодого покоління, яке є майбутнім нашої Церк­ви і в цілому України, задля виховання його у дусі християнської віри і на засадах християнської моралі. Ще одним напрямком, який певною мірою перетинається із попереднім, є розвиток духовної освіти з метою виховання нового покоління священників для наших парафій, капеланів для армії, медичних капеланів, загалом добрих пастирів Церкви Христової.

1. Як на мене, Томос про автокефалію ПЦУ надав надзвичайно потужний об’єднавчий імпульс українському суспільству. Реакція суспільства показала, що українці готові гуртуватися довкола «великих ідей», але не імперських, а тих, які вносять конструктив у наше життя, єднають нас, зміцнюють громадянське суспільство, нашу свідомість і відповідальність. Здобуття Томосу також можна назвати одним із найуспішніших «дипломатичних проривів» в історії України. Томос також показав, що християнство у його православній традиції є тою живою силою, якої потребує знач­на частина нашого суспільства, незважаючи на дедалі слабшу позицію християнства у сучасному світі і впливу секулярних процесів. Суспільна реакція на Томос ще раз оприявнила те, що церковне розділення в Україні інспіроване зовні – головним бенефіціаром більшості конфліктів в Православному світі – Росією.
Для мене особисто Томос дав можливість вийти зі штучної ізоляції. Адже у мене з’явилася можливість розширити горизонти свого спілкування, займатися науковою діяльністю, відвідуючи Грецію, Афон, Румунію та інші Помісні Церкви.

2. Щодо явища – це зміна сприйняття української Церкви суспільством, а головна подія в ПЦУ, як на мене, – це проведення Помісного Собору і прийняття Статуту про управління ПЦУ.

3. Вважаю, що одним із найбільш пріоритетних напрямків розвитку ПЦУ має стати трансформація парафіяльного життя. Це означає, що воно не може виражатися лише у звершенні літургії або у ритуальних послугах. Літургія і богослужбове життя є ядром і фундаментом, але на цьому фундаменті має стояти дім – забуті нами духовні практики. Парафія має стати центром духовного, інтелектуального, культурного, творчого і навіть економічного розвитку наших сіл і громад. Але наразі ми маємо молитися за перемогу і мир і підтримувати Збройні сили Україні у боротьбі з російським нацизмом.ї.

1. Багато поколінь православних українців мріяли про свою Помісну Церкву, молились за це Богові, проповідували ідею автокефалії. Деяким довелось покласти своє життя або пожертвувати власною свободою, перебуваючи в ув’язненні і терплячи численні тортури та утиски. Саме тому Українська Православна Церква має цілий сонм святих мучеників, котрі молились і моляться перед Престолом Божим за свою Церкву і побожний український народ. Немає жодного сумніву, що отримання Томосу про автокефалію Української Церкви є актом Божого благовоління до нашого народу. Українська Церква стала повноправною Церк­вою-Сестрою в родині Православних Церков і, хоча і раніше ніхто з нас не сумнівався у благодатності Таїнств УАПЦ останньої формації або Київського Патріархату, це визнання дало нам всім, і зокрема мені, як українському архі­єрею, спілкуватись, співслужити з моїми братами-єпископами у всьому світі, вільно відвідувати як паломнику православні святі місця, звершувати богослужіння тощо.

2. П’ять років перебування у нашій об’єднаній Церкві промайнули дуже швидко. Вони були наповнені багатьма цікавими і важливими подіями. Сформувались церковні інституції, які допомагають Церкві, її єпископам, духовенству та вірним жити повноцінним церковним і духовним життям. Запровадження інституту військового капеланства стало одним із ключових напрямків роботи, сьогоднішня війна показала, що Церква не помилилася, направляючи своїх священників до війська задля підтримки бойового духу і душпастирської опіки наших воїнів.
Та найголовнішою подією, на мою скромну думку, стало проведення влітку 2023 року Помісного Собору, який вкотре засвідчив перед Богом і людьми про нашу єдність і незламність, адже рішення цього Собору, зокрема про перехід на Новоюліанський календар, були прийняті делегатами однодумно й однодушно. Ще одне справжнє чудо Боже для нашої Церк­ви і народу – можливість молитись українською мовою в стінах нашої найбільшої святині – Києво-Печерської лаври. І це надає нам усім міцну надію і тверду віру, що за молитвами Печерських преподобних Господь благословить нас Перемогою і справедливим миром.

3. Дуже важливим напрямком діяльності Церкви є робота з молоддю. На цьому неодноразово наголошує і наш Предстоятель – Блаженнійший Митрополит Епіфаній. На превеликий жаль, статистичні дані про народжуваність в Україні є дуже невтішними, тому Церк­ва сьогодні повинна твердо стояти на сторожі суспільної моралі та бути захисницею інституту сім’ї. Ми прагнемо, щоб молоді люди чули голос Церкви, щоб Церква стала для них справжньою порадницею і підтримкою. Для цього потрібно виховувати нову генерацію молодих пастирів, які вмітимуть комунікувати з молоддю, стануть живим прикладом міцної віри, духовності, моралі і патріотизму. Тому необхідно і надалі розвивати і вдосконалювати систему духовної освіти, яка відповідатиме вимогам сучасності. Вірю, що з Божою допомогою нашій Церкві це вдасться, бо з нами Бог і Його Правда, а значить, і Перемога!

1. Передовсім зауважу, що Томос про автокефалію Православної Церкви України був наданий не як «манна з неба». Цьому передував довгий період розвитку й утвердження. Церк­ва в Украї­ні і до отримання визнання всеправославною спільнотою звершувала свою спасительну місію.
Проте лише Томос дав можливість повноцінно взаємодіяти й обмінюватися досвідом з іншими помісними Православними Церквами. Український православний люд має змогу здійснювати паломництва та звершувати богослужіння у визначних святинях світового православ’я.
Томос полегшив проведення спільних міжнародних наукових заходів і досліджень, а студенти українських вищих духовних навчальних закладів можуть реалізовувати своє право на академічну мобільність в інших помісних Православних Церквах.
Так, до отримання Томосу я неодноразово особисто відправляв на навчання студентів на богословські факультети провідних закладів освіти Греції та інших країн. Проте постійно це наражалося на протидію російських агентів впливу, не могло мати місце відкрите євхаристійне служіння з грецькими співбратами-священниками тощо. Впродовж останніх п’ятьох років ситуація стала протилежною – світове православ’я зацікавлене в розвитку всебічної співпраці і часто саме воно є ініціа­тором. Перебуваючи у братніх Церквах, не вистачає часу і можливостей звершити богослужіння у всіх митрополіях, звідки надійшли запрошення. Православна Церква України стала повноцінною Церквою-Сестрою для
інших помісних Православних Церков.

2. Найбільше явище – це позиціонування Православної Церкви України як «відкритої Церк­ви». Українська Церква стає Церквою усіх громадян України православного віросповідання. Під цим постанням я маю на увазі не лише кількісне збільшення парафій та єднання всіх навколо Київського митрополичого престолу, а насамперед долання мурів між ієрархією, священством та парафіянами, коли у священнослужителеві віряни бачать друга і порадника; духівника, а не суворого й вивищеного суддю – ревнителя закону; доброго пастиря, а не найманого пастуха чи требовиконавця. Звичайно, на нас ще чекає багато праці, але потрібно докладати максимум зусиль, щоб бути «всім для всіх, щоб спасти хоч деяких» (1 Кор. 9:22).
Однією з головних подій, на мій погляд, є вдало проведена календарна реформа, яка назріла в Україні вже давно, але через різні історичні обставини це питання відкладали неодноразово. Перехід на новий календар – це не лише необхідність часу, а й питання здорового глузду. Всі погоджуються з тим, що юліанське літочислення недосконале. Похибка цього календаря у нинішньому і попередньому століттях складає 13 днів, у наступному – вже 14 днів. Однак, оскільки в православних країнах, які переходили на новий стиль, через недостатнє просвітництво були певні суперечки з цього приводу і навіть розколи, то в Православній Церкві України було вирішено чекати активного запиту суспільства щодо цього питання. Як голові Календарної комісії Православної Церкви України, мені приємно засвідчити, що на старому календарі в нашій Церкві зараз лишається близько 120 парафій з 8,5 тисяч – це менше ніж 1,5%. Приємно, що у процесі переходу на новий календар ми в Україні не єдині – Українська Греко-Католицька Церква та протестантські деномінації теж долучилися до цього.
Разом з тим ми не лише перейшли на новий стиль, а й впорядкували офіційний богослужбовий місяцеслов, акцентували увагу на українських святих, наповнили календар українським духом.

3. Як керівник Управління духовної освіти і богословської науки Православної Церкви України і ректор її провідного закладу вищої духовної освіти, головними напрямками розвитку Церкви вбачаю у просвітництві й освіті.
Насамперед, це відродження інституту катехізації, розвиток просвітництва, спрямованого на усвідомлену участь членів Церкви в її житті та побудову й провадження особисто духовного життя людини, подолання забобонів і заборон та жива й дієва віра парафіян.
Цікавим та корисним, на мій погляд, стане праця з розроблення курсів, освітніх і сертифікатних програм з різних аспектів богослів’я в контексті освіти дорослих. Україна має переважно православне населення, проте внаслідок десятиліть безбожного радянського панування багато християн залишаються такими лише номінально, прийнявши таїнство Хрещення і беручи участь у богослужіннях лише час від часу. Разом із тим, запит на подібну можливість освіти стає дедалі більшим.
Із піднесенням рівня викладання у закладах вищої духовної освіти, розширенням академічної мобільності учасників освітнього процесу у найкращих освітньо-наукових інституціях за кордоном, пов’язане питання кореляції й увідповіднення місця служіння випуск­ників вищих духовних навчальних закладів з рівнем їхньої освітньої підготовки. Здобуття магістерського та наукових ступенів має стати з одного боку престижним та елітарним, а з іншого боку – відкривати перед молодими науковцями широкий спектр реалізації їх здібностей.
Особлива увага має бути присвячена розширенню сфер позабогослужбової діяльнос­ті священнослужителів. Маємо гарний досвід служіння військового капеланства. На черзі впровадження медичного капеланства, на яке, крім виконання їх прямих функцій і обов’язків, буде покладена участь у психо­логічній реабілітації ветеранів війни.
Загалом, Православна Церква України має «тримати руку на пульсі» та відповідати на нагальні запити й потреби суспільства..

Я був у команді тих військовослужбовців, які взяли активну участь у створенні Православної Церкви України. Це було не просто, адже спротив відбувався за багатьма напрямками. Але найбільш пасіонарна частина українського суспільства, включно зі Збройними Силами України, розуміли, що духовна незалежність має велике значення для нас, адже доки ми будемо зв’язані з московським рашистсько-терористичним режимом у будь-яких напрямках, починаючи від духовних і завершуючи економічними, дуже складно буде здобути перемогу. Тому отримання Томосу про авто­кефалію Православної Церкви України – це одна з фундаментальних цеглин нашої майбутньої перемоги над агресором, здобуття духовної незалежності та відбудови нашої неньки України. Багато вже зроблено, багато робиться зараз, крок за кроком, і є плани на майбутнє – починаючи від міжнародного визнання і завершуючи ситуацією всередині України. Ми знаємо статистичні дані про те, скільки вже перейшли громад з Московського пат­ріархату, і цей процес триває. Хоча ми є світською державою, де жодна релігія не має права домінувати над іншими, мені би хотілося, щоби і посадовці сприяли та допомагали цьому процесу, адже це є складова нашої перемоги, на яку повинні працювати всі – від вищого керівництва до всіх, хто допомагає так чи інакше. Хтось плете маскувальні сітки, хтось пише листи на передову, щоби захисники відчували, що та кого вони захищають. Жертовність українського народу дозво­лила зберегти нашу незалежність та духовність. Ми знали, що це надважка робота. Але ми також усвідомлювали, що немає іншо­го шляху, ніж позбавлення ланцюгів московської диктатури. Тільки до перемоги, крок за кроком. На цьому шляху ще дуже багато треба зробити, але якщо кожен із нас на своєму місці буде це виконувати, тоді настане перемога. Тож рухаймося вперед із вірою в Господа-Бога, Православну Церкву України, у Збройні Сили України, у неньку Україну. Вічна світла пам’ять тим, хто не дожив до цього дня. Слава хлопцям і дівчатам, які на передовій виконують найважчу роботу. Слава волелюбному і працелюбному українському народу. Слава Україні!

1. Томос про автокефалію став одним з вододілів у нашому цивілізаційному розходженні з «русскім міром». І став, варто визнати, своєчасно. За декілька років перед великою війною він позбавив філію РПЦ в Україні головного аргументу, так би мовити raison d’être
існування УПЦ МП: мовляв, це єдина канонічна (насправді – визнана іншими Помісними Церквами) Православна Церква.
Томос буквально перевернув цю логіку догори дриґом. Від часу його надання саме канонічне підґрунтя існування та діяльності в Україні УПЦ викликають багато обґрунтованих запитань. І затятість, з якою УПЦ не бажає об’єднуватись з ПЦУ, все більше перетворює її на «православну секту».
Натомість тим, хто шукав в Церкві не тільки «школу національно-патріотичного виховання», а вузьку стежку на небо, Томос дозволив відкинути сумніви в благодатності ПЦУ та при­єднатися/перейти до справді українсь­кої і справді Церкви.
Насамкінець, Томос став завершенням цілої історичної доби, в якій багато українців щиро вірили, що нам по дорозі з Москвою: від наївної надії, що одновірні, але малокультурні та підступні московити є меншим злом порівняно з католиками-поляками, до віри, що хит­рим українцям вдасться скористатися московською потугою у своїх геополітичних цілях.
Надання Томосу символічно завершило цю добу…

2. За п’ять років, що минули від часу надання Томосу, стало очевидно, що ПЦУ – це всерйоз і надовго. Саме становлення та розвиток незалежної української церкви, те, як мудро вона розсталася зі своїм колишнім очільником патріархом Філаретом, говорить, що Господь явно благослосвляє ПЦУ. Звичайно, потрібно ще гарувати й гарувати над глибиною воцерковлення парафіян, якістю церковного життя та освіти, інтеграції в глобальну православну спільноту. Але вже ні в кого не виникає сумнівів, що ПЦУ відбулася, що в України є своя Православна Церква і що це точно аж ніяк не «історичне непорозуміння» чи «етнофілетична секта».

3. Після того як ПЦУ відбулась як інституція, їй потрібно наполегливо працювати над освяченням українського життя. Докладати максимум зусиль, аби ставати моральним камертоном нації. Виправляти крен з «націонал-партіотизму» до універсального християнства. Розвивати свою сакральну (не плутати з обрядовою) складову: пам’ятати, що в Церкві «немає юдея, ні грека; немає ані раба, ані вільного; немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі – одно» (Гал. 3:28). Більше воцерковляти українську культуру, а не українізувати церковну..

1. Бути залученим до таїнства у своїй Церкві – дуже важливо для віруючої людини. Відчувши потребу в молитві, людина може за­йти в храм будь-якої конфесії і звернутись до Бога. Але прийти до причастя може лишень
в своїй Церкві.
Українці отримали право бути залученими до таїнств у своїй Церкві разом із Томосом. І для багатьох вірян це стало вирішальним у питанні вибору і підтримки ПЦУ.

2. Безумовно, найважливішою подією є прийняття Томосу. І я щаслива, що Бог привів мене разом з дочкою бути під стінами Софіївського собору 6-го січня 2019-го року серед тих, хто молився і радів цій події.

3. Я віруюча, але не надто церковна людина, тому не можу говорити про важливість тих чи інших напрямків розвитку Церкви. Але я знаю особисто багатьох капеланів, бачу їхні гіркі очі на численних безкінечних відспівуваннях наших бійців, я бачу шану людей до них, потребу підійти, попросити благословення. ПЦУ розділяє всі болі народу – і це народжує велику довіру в серцях людей, і приводить до церкви, дарує розраду і втіху, і вказує шлях. Для мене самої є потребою молитися в храмі разом з людьми за Українське військо..

1. Томос про автокефалію – повернення до свого. Того, що належить по праву. Для мене ця подія синонімічна з Актом проголошення Незалежності України. Самостійна держава має мати самостійну Церкву. Рівну серед достойних – одну із 15-и у Диптиху.
В новітній українській історії було декілька моментів, які можна вважати поворотними. Так званими «точками біфуркації». Для мене особисто головною є Революція Гідності. А отримання Томосу – її логічне продовження. Без першого точно не було б другого.
Ми віддаємо шану тим, хто брав активну участь у Революції на Граніті. Я сама добре пам’ятаю Помаранчеву Революцію – висвітлювала її як кореспондентка газети «День». Але саме Революція Гідності стала для нас доленосною, а отримання Томосу – закріпило результат. Для цілої нації – для представників інших конфесій, для тих людей, які вважають себе атеїстами або відвідують церкву тільки на Різдво та Великдень.
Томос – це не стільки про віру, скільки про націю і незалежність.

2. Думаю, багато учасників цього опитування скажуть, що для них головним символом останніх п’яти років стало повернення до ПЦУ Києво-Печерської лаври. Я з цією думкою однозначно погоджуюся, однак дозволю собі дещо розширити рамку.
Я би сконцентрувалася не тільки на подіях всередині ПЦУ, скільки на тектонічних зсувах, які почали відбуватися в українському православ’ї. Болючих, непростих, але таких потрібних. Коли йдеться не про «гоніння» на конкретну конфесію, як це намагаються подати в УПЦ МП, а про процеси точкового очищення від агентів ворога, зрадників, власників російських паспортів, велику роль у яких відіграли як правоохоронці, так і українські медіа, зокрема рідне мені Lb.ua.
Наведу цитату зі звіту Британського Королівського інституту оборонних досліджень, який було опубліковано наприкінці березня 2023 року. Звіт складений на основі спілкування з представниками українських та західних розвідувальних служб – для розуміння того, як саме Росія готувалася до вторгнення:
«Єдиним тілом ідеологічно заангажованих агентів, які підтримували вторгнення, була Російська Православна Церква. Поза своїми спробами підтримати російські інформаційні операції, її священники широко рекрутувалися та контролювалися російськими спецслужбами, а їх монастирі та церкви використовувалися як безпечні будинки для обладнання та персоналу. Використання релігії як прикриття – це не лише широко встановлений метод російських спецслужб, але й створення власного механізму захисту через політичну чутливість до цільового впливу на релігійні установи державою. З цього приводу українська держава потребувала певного часу, щоб обмежити дії цих складових російського апарату підтримки навіть після великого вторгнення».
Для мене, як журналіста, який вже давно займається релігійною темою, очевидно, що глобальними наслідками вторгнення до України буде не тільки крах самої Росії як імперії – в нинішньому її вигляді, а й серйозні пертурбації всередині РПЦ. І, як наслідок, пов’язаних із нею структур по всьому світу. Думаю, ми можемо стати свідками цих процесів (принаймні їхнього початку) вже в 2024 році.

3. П’ять років – дуже маленький термін як для Церкви. І хоча ПЦУ вже вдалося досягнути багато чого, попереду ще багато викликів – як внутрішніх, так і зовнішніх. Щодо перших – то це все, що пов’язано з подальшим розвитком, укріпленням, розбудовою структури. Масштабуючись, ми маємо зберегти те найголовніше, що закладено в фундамент нашої Церкви – віру, надію і любов. Не допустити «консервації» структури, не втратити традиції відкритого внутрішнього діалогу.
Щодо других – то, вважаю, важливим завданням налагодити в синергії з Константинопольським патріархатом взаємодію з вірними ПЦУ, які перебувають за межами України. Масштабне вторгнення і масовий виїзд українців за кордон значно актуалізували цю проблему.

1. Найголовнішою подією для всієї України стала ескалація війни з боку Росії. На мою думку, ПЦУ повела себе адекватно до нових обставин. Вона і словом і ділом долучилася до спільної перемоги над ворогом. Її речники знаходили правильні слова для людей, які постраждали від агресії, для наших воїнів і всіх, хто прийшов на допомогу нашій армії. Добре запрацювала капеланська служба, що стала важливою частиною зусиль України у захисті себе від ворога.

2. Я розділив би ці напрямки на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх віднесемо збереження того соборноправного імпульсу, який ПЦУ отри­мала під час Собору 2018 року і який зафіксований у Томосі та Статуті. Послаблення цього імпульсу було б великою помилкою. Також ПЦУ важливо пам’ятати, що до Собору 2018 р. Московський Патріархат в Україні ставився до Київського Патріархату з позиції канонічної акривії, що унеможливлювало розв’язання українського церковного питання без духу діалогу і християнського милосердя. Саме цей дух уможливив і Собор 2018 року. Для ПЦУ важливо не займати тих самих позицій акривії, які колись займала УПЦ МП.
Щодо зовнішніх напрямків, то ще довго акту­альною залишатиметься проблема пастирсь­кої опіки над українськими біженцями у Європі. Треба знайти стале рішення для цієї проблеми у співпраці із Вселенським патріархатом. У мене самого такого рішення немає, але його варто шукати і знайти.

1. Томос про автокефалію Православної Церкви України став здійсненням мрій багатьох поколінь українців, адже перші спроби мати самостійну визнану автокефалію сягають часів Ярослава Мудрого, сина хрестителя Русі князя Володимира. Такий історичний крок вже сам по собі задає певний імпульс до розвитку ПЦУ, і після отримання Томосу існували підстави для обережного оптимізму щодо динаміки позитивних змін у розвитку православ’я в Україні. Після свого обрання Блаженніший Митрополит Епіфаній багато говорив про ПЦУ як центр для єднання православних України та про просвітницьку діяльність, яка мала охопити всі сфери проповіді – від амвонів до Українського православного університету. На першу річницю інтронізації, у лютому 2020 року, було проголошено програмну доповідь з радикальними обіцянками, що українці побачать оновлення Церк­ви через її ще більшу відкритість до суспільст­ва. На жаль, практично відразу після цієї доповіді настали часи епідемії коронавірусу, і заявлена програма просто не мала шансів бути втіленою в історично короткий час, а після 24 лютого 2022 року настав час нових випробувань для України і Церкви.

2. Останні два роки з усією очевидністю підтвердили, що Православна Церква України є душею українського суспільства. Практично всі громади і монастирі перетворилися на волонтерські центри, ПЦУ дала значну кількість найкращих капеланів, суспільство повсякчас мало в особі ПЦУ взірець жертовного служіння Україні. Особисто для мене обличчям Церк­ви в час випробувань стала соціальна місія ПЦУ «Параволан», що постійно здійснює евакуацію тисяч поранених при безпосередній підтримці митрополита Епіфанія, православних вірних України та діас­пори. Роман Холодов і його помічники – це втілення духу православного християнства, яка живе Євангелієм, забуваючи про власну недовершеність, спішить творити добро наскільки це можливо і навіть більше, ніж на те є сил і засобів.
Велика війна пришвидшила зміну настроїв у суспільстві та зробила можливою зміну календаря, що стало знаком надії на подальші трансформації церковного життя у напрямку звільнення від залишків московської установки на переважання форми над змістом у релігійному житті. Тепер третій день зимового сонцестояння припадає на дійсне 25 грудня, а не уявно-умовне. Все це показує рішучість ПЦУ діяти у реальному, а не віртуальному світі, нести Євангельську звістку всім людям, всьому суспільству. Разом з тим, дозвіл вільно діяти для громад, що бажають дотримуватися старого календаря, показує, що ПЦУ – це вільна Церква вільних людей, які мають свободу і дорожать свободою кожної особистості та кожної громади.

3. Сьогодні ми маємо кілька нових викликів, із якими ПЦУ має впоратися як Помісна Церк­ва українського народу. По-перше, ми маємо дефіцит священників для капеланського служіння та для парафій у містах і селах, де священник ніколи не матиме можливість кормитися «від олтаря». За таких умов необхідно переосмислити досвід 1990-х років та висувати на священицьке служіння зрілих мирян, які мають світську професію і могли би бути священниками «недільного дня», тоді як повсякденні потреби вірян задовольнялися би класичними представниками кліру. По-друге, ми маємо в Україні бум інте­ресу до філософської та психологічної освіти, миряни із захоп­ленням беруть участь у богословсько-психологічних школах і ретритах, отримуючи імпульс до більш інтенсивної залученості до участі в житті Церкви в цілому і релігійних громад на місцях. Використати сьогодні цей позитивний тренд, розвиваючи неформальну і напівформальну освіту – це забезпечити розвиток Церкви та отримати новий інструмент для духовного лідерства у суспільстві. По-третє, Церква і суспільство мають здійснити систематичну критику доктрин «русміра», в якій християнство підмінюється дуалістичним світоглядом. Церк­ва вперше з часів гностицизму зіткнулася з єрессю, що стосується не вчення про Трійцю чи Боголюдину. Це єресь, що підміняє зміст християнства в цілому принципово іншим світоглядом, зберігаючи лише форму православ’я. По-четверте, ПЦУ як Помісна Церк­ва українського народу має надати основні світоглядні принципи для життя та діяльнос­ті православного християнина в сучасному суспільстві. Це конкретно означає потребу в формуванні Соціальної концепції, яка відоб­ражала би нашу відповідальність як визнаної автокефальної церкви за ціле су­спільство та його майбутнє. По-п’яте, Україна є взірцем країни з найвищим в Європі рівнем релігійної свободи, а діяльність Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій стала одним з факторів стабільного успішного розвитку українського суспільства у часи найбільших випробувань. За таких умов органічним доповненням до Соціальної доктрини має стати Екуменічна концепція ПЦУ. Плідна взаємодія ПЦУ з Вселенським патріархатом та іншими Помісними Церквами дозволить явити вічну істину, що її сповідує Православна Церква, для нових поколінь зрозумілою їм мовою сучасного богослов’я.
На моє глибоке переконання, виконання всіх п’яти необхідних задач для Помісної Церкви можливе за умови більш глибокого діалогу з сучасною православною богословською думкою, що плекається за межами впливу нашого північного сусіда. Багатства сучасного православ’я повинні бути доступними кожному українцю в гарних перекладах, і нове Доб­рото­любіє з теоретичних і практичних праць видатних православних авторів цього століття значно б оживило інтелектуальне та духовне життя ПЦУ, заклало б фундамент для здійснення всіх програмних заяв митрополита Епіфанія про ПЦУ як відкриту Церкву, що постійно оновлюється і оживляє цілий організм українського суспільства.

У світській державі надання Томосу й упорядкування незалежної Української церкви Вселенським Патріархатом має не лише духовне значення, але й не менш потужне символічне значення.
Томос символізує остаточне самовизначення українського народу і держави як таких, що тримають погляд і руку на серці могутньої європейської цивілізації, спільно з багатьма іншими народами. Томос – це про вивільнення народу від колоніальної залежності, від гніту, що тривав століттями. Гніту не лише економічного й густо приправленого актами геноциду, гніту не лише ідеологічного, військового та культурного. Томос – один з важливих етапів звільнення від гніту духовного, де чис­тий шлях до Бога, що його пропонує віра православна для тих, в кого всередині резонує Святе Письмо, був підмінений симулякром, диявольським культом поклоніння нечистій силі, замаскованим у іконах та, нібито, духовних ритуалах.
Томос – це про початок вільного і світлого духовного шляху народу, принаймні тієї його частини, що сповідує православ’я. Томос – це про самовизначення, але при тому й про милосердне прийняття інших релігій та шляхів людини до Творця.
Я вітаю всіх з річницею. І щиро зичу довершити справу і звільнити країну від останніх залишків КГБ-шної агентури, переодягнених у ряси.

1. Для України Томос приніс духовну незалежність, адже наша країна віруюча, і країна не може жити за правилами іншої держави. Для країни створення автокефальної Церкви – це очищення. Хоча Церква відділена від держави, але вона відображає інтереси суспільства. Якщо ми кажемо, що Господь є любов, то головне завдання Православної Церкви України – привити любов до України через любов до Господа. Я вважаю, що крок, який зробив Вселенський патріарх (низький йому уклін), це дуже велика відповідальність, яку він взяв на себе. Ми повинні справдити його довіру до кінця. І ми обов’язково це зробимо.

2. Головне за минулих п’ять років – значне зрос­тання кількості парафій та людей у Православній Церкві України. Віряни звертаються до Гос­пода Бога і моляться українською мовою, і ПЦУ має всю повноту повноважень незалежної Православної Церкви. Я бачу по Спасо-Преображенському собору в Києві, що кількість парафіян зросла, довіри до Української Церкви стало більше. Головне досягнення ПЦУ в тому, що разом із державою Церква працює на наше зміцнення, на віру і заради майбутнього.

3. Головне завдання для ПЦУ – зібрати вірян в єдину автокефальну Церкву, навести лад серед релігійних громад (парафій), які діють на території України, отримати довіру і визнання всіх Церков, які присутні у диптиху. Я переконаний, що однією з найпотужніших Православних Церков у світі буде Українська, і дуже хотів би, щоби вона отримала статус Пат­ріархату з можливістю засновувати представництва в інших державах, та готовий все робити заради цього.ї.

1. На мою думку, Томос про автокефалію Православної Церкви України потенційно мав би стати дієвим чинником консолідації для православного сегменту українського суспільства, терапевтичним засобом і чітко окресленим маяком, що вказував би шлях до подолання майже тридцятилітнього розділення в українському Православ’ї. І в цьому сенсі діяння патріарха Варфоломія є не лише богословськи виправданим і канонічно обґрунтованим, але передовсім пастирськи вмотивованим. Позаяк розмежовані православні юрисдикції України на момент надання Томосу не виявили ані духовної мудрості, ані адміністративної майстерності у зціленні від взаємного відчуження та у здатності відмовитися від зазіхань на власну монополію в релігійному полі України заради досягнення спільного блага. Але чи можемо ми нині стверджувати, що наміри Його Всесвятості були вповні реалізовані? На жаль, ні. Причина в тому, що Томос був сприйнятий багатьма як фінішна лінія, фінальний акорд у процесі тривалих зусиль, спрямованих на автокефалізацію українського Православ’я, а не як безцінний аванс (як це мало би бути) для вдячного виправдання котрого надалі потрібно було докласти чимало старань у різновекторних напрямах розвитку новопосталої Помісної Церкви України.

2. Як людині, котра передовсім виявляє зацікавленість до академічного аспекту церковного життя, мені запам’ятались дві потужні міжнародні наукові конференції. Перша відбулася у Київській православній богословській академії у 2022 р. і була присвячена 300-річчю з Дня народження прп. Паїсія Величковського та Г. С. Сковороди, а друга – у Волинській православній богословській академії у 2023 р. Тема для спілкування на цьому почесному зібранні була надзвичайно актуальною: «Війна в Україні: релігійні, геополітичні та культурні виміри ціннісно-світоглядних зіткнень початку ХХІ ст.». Що більше ми матимемо таких заходів, то більш повноцінним, повнокровним і навіть практично плідним буде життя Православної Церкви України.

3. – Активна видавнича діяльність, спрямована на популяризацію якісної богословської літератури.
– Більша чутливість керівництва богословських академій щодо бажання студентів реалізувати своє чернече покликання.
– Категорична відмова від чи то відкритої, чи то мовчазної підтримки актів насильства, що нерідко супроводжують перехід парафій і монастирів з УПЦ до ПЦУ.
– Зміцнення внутрішнього імунітету проти політизації та ідеологізації Церкви, коли та чи інша система модерних ідей (зокрема, націоналізм) витісняє християнський універсалізм і нівелює надетнічну сутність Церкви Христової.

1. Надання Томосу Українській Православній Церкві (Православній Церкві України) має величезне значення і для православ’я, і для українського суспільства, і для національної безпеки України.
Мільйони українських православних, які не бачили для себе можливості сполучення з православним світом через Москву, отримали можливість безпосереднього всеправославного спілкування. Українське суспільство, до близько 80% якого визнають себе православними, отримало можливість для єднання в лоні єдиної помісної автокефальної Церкви – уперше за тисячоліття. А Росія, яка віддавна використовує Церкву як важіль впливу і експансії, втрачає можливість для такого впливу на Україну. Але, щоб остаточно відрубати це щупальце «русского міра», необхідно виконати існуючі норми і посилити законодавство щодо заборони Московської Церкви.

2. Безперечно, найголовніша подія – це самий Об’єднавчий Собор 15 грудня 2018 року. Ним було вперше в історії уконституйовано єдину автокефальну Українську Православну Церк­ву, якій було надано Патріарший і Синодальний Томос від Вселенського Патріарха.
Інші знакові події – визнання УПЦ (ПЦУ) Церквами-сестрами і єднання з Українською Церквою парафій, які відходять від Москви.
Нині Московська Церква уже і формально не є найбільшою в Україні – особливо після перепідпорядкування її парафій на тимчасово окупованих територіях безпосередньо РПЦ.

3. У зовнішніх зносинах – це сприяння визнанню УПЦ (ПЦУ) більшістю з Церков-сестер, повноцінного долучення до Всеправославного спілкування, міжцерковних зносин, екуменічних процесів.
У внутрішньоукраїнському житті – сприяння єднанню всіх українських православних у лоні єдиної помісної автокефальної Церк­ви. Окрім дій держави на захист національних інтересів від московських впливів, велику роль у цьому має відіграти і ПЦУ. Насамперед – в освіті духовенства, житті на одному диханні з сучасним українським суспільст­вом, просвітництві і духовному розвитку.

1. Томос є завершенням процесу становлення політичної незалежності України, своєрідним духовним паспортом нашої країни. Водно­час це чинник, який знищує надію московитів на відновлення російської імперії, нівелює теорію «одного народу» (росіян та українців), оскільки, згідно з канонами, одному народові два Томоси не вручають.
Для мене, як вірянина УПЦ Київського патріархату, учасника Об’єднавчого собору, отримання Томосу стало знаменною подією. Повернуто почуття справедливості, поваги до народу, який понад сто років боровся за цей Томос і заплатив за право отримати цей документ тисячами життів.

2. Подій було багато. Але головне, що сталося у ці п’ять років – це те, що Церква відбулася як явище. Ще не всі образи та амбіційні налаштування учасників об’єднавчого процесу осмислені та забуті, ще тяжіє попередній пост-московський досвід і навички. Але Церк­ва поступово змінюється на краще, функціонує як єдиний і здоровий організм. Потенціал Церкви засвідчує навіть той факт, що вона має силу успішно проводити такі важливі й достатньо радикальні реформи, як календарна.

3. Базово – це остаточне прощання із московським досвідом та навичками, політизованими релігійними святами, на кшталт «Казанської ікони» чи міфологічно-політичними святими (Олександром Невським, Андрієм Боголюбським тощо). Ця проблема ще буде існувати певний час, оскільки постійно приєднуються громади, віряни яких зазнали виховання у Московському патріархаті.
Стратегічними пріоритетами мають бути: освітній і просвітній напрямки (відхід від московського богослов’я в освіті, зміни підходів у просвітницькій діяльності, присутності в інформаційному просторі); активізація зовнішньоцерковної діяльності – робота із налагодження євхаристійного єднання (співслужіння) зі всіма Помісними Церквами, активна участь у міжцерковних заходах; акцент на роботі із молоддю – розширення мережі недільних шкіл, літніх таборів; розвиток усіх напрямів капеланського служіння тощо. ПЦУ за наступну п’ятирічку має всі шанси стати лідером Вселенського православ’я, і я вірю, що вона цими шансами скористається.ї.

1. Мені особисто як журналісту він приніс багато інформприводів для статей та, зрештою, привів до мене видавця, який захотів, аби я написала «книгу про Томос». Не хочу, щоби мене зрозуміли неправильно, але будь-яка подія в церковному житті для журналіста це, найперше, професійний виклик. Отже, можна сказати, в Томосі для мене не було нічого особистого. Майже нічого. Утім дещо все-таки було. Томосна «гонка» була цікавою – несподіваний поворот сюжету після довгих років ходіння по колу чи радше топтання на місці. І, на відміну від нинішніх подій, намагання влади позбутися (чи зробити вигляд, що позбувається) УПЦ МП – це була подія з «позитивним зарядом». Розв’язувалася проблема, яка «висіла» 30 років і розділяла українських православних вірян на «перший» та «другий» сорт. Була наявна воля до змін – і серед церковних діячів, і серед політичного проводу. Можна сперечатися про окремі випадки та методи, можна аналізувати, що пішло не за планом і як можна було вчинити краще – все так. Але це стало зрушенням з мертвої точки і крок у майбутнє, яке мало би стати, справді, інакшим, відмінним від того, що було раніше.

2. Мені шкода, але я не можу відповісти на це запитання. Поки що найяскравішою подією в історії ПЦУ є її створення та набуття Томосу. Звісно, повномасштабна війна – не найкращий час для будь-яких звитяг, окрім військових. Утім завжди залишається відчуття, що церква мала би бути більш помітною у житті народу, особливо у важкі часи. Та, на жаль, ПЦУ здебільшого потрапляє у поле зору тим, що на тлі воєнного стану покращує своє майнове становище за рахунок опального Моспатріархату. Мені не шкода Моспатріархат – чим менше московського, тим тихіша українська ніч. Але менше з тим. Церква найперше має дбати за людей та душі, а не за стіни. Ми рахуємо, скільки перейшло храмів. Чому не питаємо, скільки з ними прийшло людей?

3. Стати чимось іншим, ніж була УПЦ КП та й УПЦ МП також. Вчитися слухати і чути Церк­ву і частіше нагадувати собі про те, що Церква – це не єпископська корпорація. Ставитися до Церкви, як до спільної справи, а не «організації».
А з «прикладних» питань – дійти компромісу з греками щодо можливості для української Церкви та українських священників опікуватися українцями поза межами України. Нашого цвіту тепер по всьому світу, і це, здається, не менше, ніж на 5 років. Не можна допустити, щоби українці підсилили російську Церкву (і, відповідно, російський вплив) в Європі. Це було би стратегічною помилкою. Та й, зрештою, просто аморально.

1. Мені особисто – емоційне полегшення! Я не є великим фахівцем в релігієзнавстві, але ставив завжди собі запитання: чому є Вірменська, Болгарська та інші Православні Церк­ви, а Української немає?! Як такий великий народ, нація, держава в принципі може існувати без Української Церкви? Без усіляких там приставок – «московського» чи «київського» патріархатів… І я впевнений, що таке ж запитання ставили собі чи не всі українці! Ще з 1991 року ми повинні були вибирати і голосувати не тільки за власну Конституцію, Президента, Парламент а в першу чергу за Українську Православну Церкву!

2. Складно відповісти. Все ж, напевно, це більше особисте… Наш покійний дідусь, Кравець Микола Михайлович, ще 1995 року заснував Фундацію Духовного Єднання, метою якої було об’єднання всіх Церков в Помісну Українську Православну Церкву. Він на це витрачав досить багато часу та ресурсів, неодноразово їздив в ті роки (це ще не було «модно», як зараз, коли різні політики на цьому роблять рейтинги) до Константинополя (Стамбула) на зустрічі і перемовини з Патріархом Варфоломієм. Він збирав підписи народних депутатів за створення Об’єднаної Помісної Православної Церкви, і у мене збереглись ці матеріали… там було більше двохсот підписів!
То ж коли нарешті здійснилась ця мрія нашого дідуся, я мав честь та нагоду долучитись в травні 2018 року до поїздки з делегацією священників та бізнесменів на зустріч з Патріархом Варфоломієм, де і передав копії цих матеріалів. Справді в той час вирішувалась доля створення ПЦУ, от саме це я вважаю головним для мене і моєї сім’ї.

3. Бачу головне: повністю закінчити процес «вигнання московитських бісів на болота»! Тобто, щоб в Україні нарешті була одна, єдина Українська Православна Церква! На жаль, і досі не закінчився процес переходу всіх парафій «московитів» до ПЦУ, і такими темпами, такими «демократичними» шляхами ми ще будемо не одне десятиліття закінчувати процес об’єднання всіх Православних Церков, тому потрібне «вольове рішення» як Президента України, Парламенту, так і безпосередньо Синоду ПЦУ про більш рішучі кроки щодо цього.

1. Томос про автокефалію став фінальним актом ствердження історичної справедливості щодо походження християнської віри з часів Володимира Великого. Україна отримала своє законне місце серед християнського світу
як незалежна духовно держава, а Православна Церк­ва України повернулась в сім’ю сес­тер-Церков не як падчерка Московської Церк­ви, а як рівноправна Церква-сестра. Понад три століття тривав цей важкий шлях, і завершився перемогою світла і віри!
Для мене особисто Томос став важливим документом, що підтвердив: всі надії та сподівання, всі молитви за єдину помісну соборну православну Церкву не були марними! Господь провів через гоніння та страждання українське автокефальне православ’я і трудами та молитвами священнослужителів, воїнів, державників та простих вірних дарував нам Томос! Ще з далекої юності, коли був на встановленні хрес­та на місці відбудови Михайлівського золотоверхого собору, коли ще студентом співав у хорі в Трапезній церкві, коли представляв автокефальну православну Церкву на з’їзді «Українська молодь – Христові» серед греко-католицької молоді, я вірив та знав: ми здобудемо автокефальну Церкву – канонічну, єдину, помісну!
Саме тому Томос про автокефалію став не просто документальним підтвердженням канонічності нашої Церкви, а й символом перемоги в боротьбі за рідну віру!

2. Головну подію якусь одну чи декілька визначити важко, та, мабуть, і не варто. П’ять років незалежності та канонічності Церкви припали на важкі часи російсько-української війни, політичних перипетій. Водночас вони припали саме на період, коли багато людей, віруючих чи атеїстів переосмислювати взагалі сутність української нації, держави та рідної віри! Початок повномасштабної агресії Росії поклав нарешті край сумнівам, хто є братнім народом та чи має право підрозділ РПЦ іменуватися Українською Церквою. Так через кров, смерть, страждання нашого народу встановлюється істинна віра та єдина Церква. І, сподіваюсь, що з Богом та Україною в серці ми переможемо!

3. На майбутні п’ять років я бачу єдиний шлях розвитку Церкви: Церква з народом, з його військом, а народ – з Церквою. Й іншого шляху немає! Бо якщо не встоїмо, не переможемо Росію в цій війні – не буде нічого: не буде України, не буде українського народу, не буде української Церкви… Тому тільки разом, тільки в вірі в Господа та наше військо – до Перемоги!

1. Відчуття, що якщо об’єднаємося всі разом, то зможемо все. Відчуття, що ми гідні мати свою Церкву в своїй державі. Відчуття, що ми українці і за національністю, і за духом, і за вірою.

2. Збільшення переходів з УПЦ МП, звільнення людей від московсько-поповської ідеології.

3. Не зупинятися. Бачити постійний приріст серед вірних та нових храмів. Виховувати у громадян почуття патріотизму та віри у моральні принципи. Збільшити канали комунікації з людьми, зокрема, запустивши релігійну радіостанцію за прикладом католицького «Радіо Марія»..

1. П’ять років тому відбулася дійсно історична та державотворча подія, а саме підписання церковного канонічного документа щодо повернення юрисдикції Константинопольської Церкви та отримання автокефального статусу Православної Церкви України. Безперечно, ця подія є уособленням духовної незалежності української Церкви та історичним здобутком на шляху позбавлення від будь-якого впливу Росії, адже століттями Російська Церк­ва безпосередньо впливала на формування духовних та ідеологічних цінностей вірян.
Загальновідомо, що російські церковнослужбовці завжди транслювали та щиро підтримували державну імперську політику Росії. Такі наративи мали суттєвий вплив на формування свідомості українських вірян тому, якщо ми хочемо збудувати справді незалежну, високодуховну, аутентичну українську державу – нам необхідно остаточно викорінити вплив Росії на духовне життя українців.

2. Особисто для мене особливого значення набула трансформація свідомості українців за останні роки. Одним з найяскравіших прикладів стало формування суспільної позиції щодо необхідності повного припинення діяльності Російської Церк­ви на території України. Це про­явилось у масових протестах українських вірян у багатьох населених пунктах України. Безумовно, повномасштабне вторгнення Росії на територію України призвело до переоцінки суспільством моральних та етичних цінностей, визначення найважливіших пріоритетів для українців, але ми всі розуміємо, що підґрунтям до такої активної проукраїнської позиції та духовної зрілості є величезна робота не тільки вірян, але й служителів ПЦУ.

3. Наразі Православна Церква України є душею українського народу. Вперше цього року Україна відзначатиме Різдво за новим календарем, це вже є історичною подією та важливим вольовим рішенням в історії ПЦУ. Головним подальшим кроком є захист релігійної свободи від тиску тоталітарних режимів минулого і сучасності. Важливими є поступові реформи у напрямку розбудови спільного майбутнього. А саме – наша Церк­ва, найперше, покликана бути більш відкритою, відходити від тих радянських імперських зви­чаїв, які були штучно запроваджені в її життя.
Зараз як ніколи є важливою підтримка одне одного, а, враховуючи, що більшість людей є активними користувачами соціальних мереж, це стає трішки простіше. Церква сьогодні використовує і повинна ще активніше використовувати сучасні технології заради проповіді. Багато священнослужителів присутні в соцмережах, і через них Церква теж має можливість проповідувати, доносити свою думку. Церква є певним острівцем, де людина може перепочити, отримати духовну підтримку. Тому для розвитку ПЦУ є важливим використовувати сучасні технології, щоб достукатися до сердець тих, хто зараз перебуває у віртуальному світі. Ми повинні працювати над тим, щоб їх долучити, пояснити їм, що Церк­ва – це духовна основа нашого життя.
Українська Церква справжня, вона впливає на патріотичне виховання нашого суспільства, підтримує українське військо через капеланів, а зараз є величезна потреба в цьому. Бути поруч із військовослужбовцем – саме таким є девіз військового капелана. Розвиток капеланської служби свідчить про те, що потреба суспільства, а точніше військових, зростає, адже чим більшою є загроза для людини, тим більше вона потребує духовної підтримки. Оскільки робота військового капелана часто відбувається в зоні бойових дій, під впливом стресових факторів, які загрожують життю, з людьми, які зазнали тяжких фізичних та психоемоційних страждань, вони потребують обов’язкового на­вчання та підвищення кваліфікації з надання першої медичної допомоги та кваліфікованої психологічної підтримки. Також капеланам необхідно періодично проходити психічну реабілітацію та відновлення власних внутрішніх ресурсів. Це можливо у співпраці з вищими навчальними закладами і ми завжди готові до такої співпраці.

1. Томос став символом відокремлення московського впливу на релігійне життя України. Церква в руках Росії – це в першу чергу політичний вплив, як і мова чи масова культура. Томос засвідчив: Україна вже ніколи не повернеться до сфери впливу РФ у релігійному контексті. В тому, що постала ПЦУ, є не лише історичний чи суто духовний контекст, у цій події є великий націозахисний ефект. Утвердження ПЦУ – це утвердження українського духу, зміцнення нашої віри.

2. Власне саме отримання Томосу є визначною, навіть епохальною для України подією. Але за час існування автокефалії Української церкви відбувалися також інші значущі події. Так, наприклад, ПЦУ перейшла на новоюліансь­кий календар – тепер ми можемо відзначати релігійні свята разом з усією Європою, Канадою, США. Це, між іншим, теж елемент євро­пейської інтеграції. Ну і звичайно варто відзначити той факт, що тепер Українська Церк­ва повернулася до головної святині України – Києво-Печерської лаври, а Мит­рополит ПЦУ Епіфаній править там службу.

3. У середньотерміновій або довготерміновій перспективі, звичайно, хотілося б очікувати створення єдиної помісної української Церкви на основі ПЦУ й УГКЦ. Також маємо надії й на те, що Патріарх Константинопольський надасть Українській Церкві статус Патріархату. В короткотерміновій перспективі ПЦУ має сприяти приєднанню тих громад, які поки що підпорядковуються УПЦ. Ймовірна заборона УПЦ в єдності з Московським Патріархатом, сприятиме переходу громад під юрисдикцію ПЦУ. Звичайно, Українська Церква має постійно посилювати просвітницьку місію, аби переконувати вірних УПЦ в абсолютно мирний спосіб переходити під юрисдикцію ПЦУ.
Особисто для мене, як військового, важливо збільшення присутності військових капеланів у Силах Оборони України. Наразі капелани присутні переважно на рівні бригад і полків. Зазвичай, це 1–2 особи. Це вкрай мізерні показники для тієї кількості військовослужбовців, яка перебуває на службі. Треба впроваджувати капеланську службу на рівні принаймні батальйонів (що, однак, не виключає залучення й представників інших конфесій до роботи в батальйонах чи інших тактичних одиницях).

1. Відновлення Української Автокефальної Церк­ви знаменує собою монументальну подію у літописах нашої державності, подібною до епохального проголошення незалежності України в 1991 році. Вселенський патріарх Варфоломій майстерно підкреслив значення цього моменту, наголошуючи на нововіднайденій автономії керувати власними церковними справами без російського впливу для мільйонів українських православних братів.
У сучасну епоху автентична державність матеріалізується лише тоді, коли ми маємо Церкву, яка є однозначно нашою, а не нав’язана зовнішнім диктатом. Заклик до підтримки автокефальної Української Церкви виходить за межі конфесій, вона потрібна всім нам – православним, католикам, греко-католикам, протестантам, іудеям, мусульманам та атеїстам. Це колективна потреба, імператив для всіх нас. Справжня незалежна Церква в поєднанні з глибокою повагою до нашої духовної ідентичності є наріжним каменем для сучасної української держави, стійкої до розкольницьких діянь ворожих сил.

2. Мені б не хотілося виділяти якусь конкретну подію, а натомість сфокусуватись на загальних тенденціях. Поява канонічної Української Церкви стала одним з каталізаторів для українського суспільства, вивівши його зі стану культурної апатії та підкресливши важливість національної самоідентифікації. У розпалі російсько-української війни стало очевидним, для чого українському народові своя Церква, своя мова та своя історія.
Те, що недавно вважалось багатьма нашими співвітчизниками за пережиток минулого, тепер має ключове значення для виживання всієї нації. Усвідомлення того, що Україна стане місцем для геноцидної війни, для багатьох виявилося складним завданням. Для людей, що не могли усвідомити необхідності ПЦУ, прикрим уроком стали російські священники РПЦ, які освячують ракети «Сатана», благословляють убивць, ґвалтівників й закликають до тотального знищення нашого народу.
Під час війни стало ще більш зрозумілим, що Україна повинна мати власну Церкву, а не посередників Москви. Тому повернення Києво-Печерської лаври Українській Церкві стало для мене значущим сигналом – ми йдемо шляхом відновлення історичної справедливості на українській землі. Й без цього, без поваги до нашого спільного культурного коду, неможливо побудувати стійку державу в сьогоденні й зберегти її в майбутньому.

3. Я вважаю, що перший пріоритетний напрямок – це закінчити повний перехід всіх парафій УПЦ МП до ПЦУ. На разі триває капілярне, але впевнене звільнення України від орга­нізації, релігійний центр якої знаходиться в державі, чия влада поставила за мету знищення України. Я впевнений, що через 5 років наша автокефальна Церква зможе завоювати серця всіх адекватних проукраїнських православних вірян УПЦ МП. Переконливим прикладом є молитва владики Епіфанія на Вербну Неділю в Києво-Печерській лаврі, під час якої послідовники як ПЦУ, так і УПЦ МП після Божої Служби провели глибокий міжцерковний діалог. Цей діалог має першочергове значення для духовного визволення українців від ворожих впливів.
Також важливо не забувати й про міжнародне визнання ПЦУ. Після Росії, Україна є найбільшою країною за кількістю парафій та православного населення. Це відкриває можливості для безпрецедентного впливу на тлі сучасної динаміки православ’я та християнства загалом. Я сподіваюсь, влада України продовжить підтримку розвитку ПЦУ та допоможе нашій Церкві перетворитись в один зі стовпів глобального Православ’я.

1. На мою думку, Томос про автокефалію зміг консолідувати українське суспільство та дати йому надію на те, що світ, принаймні церковний, готовий відкритися для України та її народу.
З початком бойових дій у 2014 році та виявленням справжніх намірів Росії щодо українських земель, рівень довіри до Церкви суттєво зріс. Особливо це стосувалося проукраїнських УПЦ КП та УАПЦ. Двом церковним структурам, що мали спільну мету, необхідно було об’єднатися задля підсилення свого авто­ритету в очах українців та показати свою єдність православному світові, який бачив українську автокефальну Церкву єдиною структурою, без поділів чи підпорядкування іншим автокефальним Церквам.
Надання Томосу ПЦУ активізувало процес визнання з боку інших помісних автокефальних Церков. Українська Церква продемонструвала відкритість до спілкування зі Вселенським православ’ям та іншими християнськими конфесіями. Також були закладені основи для остаточного відриву від Російської Православної Церкви та російського православ’я загалом, яке згубно вплинуло як на українську національну ідентичність, так і на її духовність.

2. ПЦУ за 5 років свого існування як автокефальна Церква українського народу зробила немало кроків для модернізації церковного життя та підвищення духовності серед україн­ців. І тут не можна виокремити лише одну подію. Є кілька основних віх, що наближають ПЦУ до зразка сучасної релігійної структури.
Із самого початку свого існування ПЦУ робить ухил на церковну та богословську освіченість своїх парафіян. Єпископату та духовенству на місцях важливо, щоб люди вірили усвідомлено і вбачали сенс не лише у зовнішніх церковних атрибутах (ікони, свічки в храмі тощо), але й у глибоко духовних темах («чому існує зло?» або «чому слід ходити до церкви та молитися за померлих?»). Особливо цей прогрес помітний у порівнянні з УПЦ МП, де рівень освіченості нижчий не лише в мирян, але й у духовенства (особливо в регіонах).
Унаслідок цього відбувається поступове руйнування стереотипів щодо Церкви і релігії загалом. Найперше це стосується богослужіння та правил поведінки в храмі. Наприклад, до сидіння під час церковної служби почали ставитися більш лояльно, і нерідко в багатьох православних храмах (особливо на Західній Україні) облаштовують місця, де можна присісти. Жінок без хустки та під час менструального циклу рідше виганяють з храмів, ніж колись. Священники стали більш відкритими, мобільними та доступними для своїх парафіян.
І саме завдяки активній просвітницькій діяльності Церкви в Україні стали можливими і успішними такі реформи як календарна, богослужбова, соціального служіння тощо.

3. Одним із головних напрямків розвитку для ПЦУ на найближчі 5 років є продовження та поглиблення просвітницької діяльності серед духовенст­ва та мирян. За минулі 5 років ПЦУ проробила багато роботи у цьому напрямі, але у нашій Церк­ві ще доволі багато стереотипних уявлень, яких можна позбутися у світлі освіченості. Хрис­тос казав: «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить» (Ін. 8:32). І справді, хоча б через елементарні богословські знання людина може фільтрувати всю інформацію, що надходить ззовні і це в принципі робить людиною вільною.
Іншим напрямом, який слід розвивати в ПЦУ, є відкритість священнослужителів та їх мобільність в умовах сучасності. Сьогодні людей хвилюють гострі та незручні запитання, постановка яких священникам була своєрідним табу ще 10–20 років тому: про секс, штучний інтелект, різні види музики та, врешті-решт, про війну (останнє актуальне для українців майже 10 років). Духовенству не слід відмежовуватися від таких запитань, а відкрито на них відповідати, оскільки навіть якщо їх це не переконає, то вони хоча б матимуть альтернативну думку.
Напрямів, на які можна звернути увагу, чимало, але цих двох достатньо для розвитку нашої Церкви на наступні 5 років.

1. На мою думку, та на думку більшості інших православних вірян, після дарування Томосу можна впевнено сказати, що наша Церква є незалежною. Ми йшли до цього дуже багато років. ПЦУ самостійно вирішує свої організаційні та інші важливі питання. Автокефалія урівняла ПЦУ з іншими Православними Церк­вами. Для суспільства в період війни як ніколи потрібен був Томос, адже це зміцнило релігійну свободу в Україні, посилило права і свободи громадян, які нарешті стали єдиними.
Особисто для мене автокефалія принесла розуміння та полегшення, оскільки з нас було зняте ярмо російської Церкви. ПЦУ будує свою діяльність на українських звичаях, традиціях, проводить богослужіння українською мовою, а для мене це дуже важливо.

2. ПЦУ пережила багато труднощів протягом свого існування. РПЦ завжди хотіла керувати українською Церквою та мати вплив на її прихожан, порушувала офіційні документи та канонічні правила. Але в 2019 р. з отриманням Томосу митрополит РПЦ Онуфрій втратив титул Митрополита Київського, і тепер МП не має офіційного права впливати чи керувати Православною Церквою в Україні. Тому, на мою думку, отримання Томосу про автокефалію є найголовнішою подією за останніх 5 років.

3. Я дуже сподіваюся, що найближчим часом УПЦ МП зникне з України і більше не повернеться. Щиро бажаю, щоб всі люди, які ще не перейшли до ПЦУ, змінили свою думку і зрозуміли: є різниця якою мовою звершується богослужіння; є різниця що проповідує священнослужитель; і є різниця, в якій церкві бути парафіянином і до якої церкви нести пожертви. Вірю, що в найближчі роки ПЦУ зміцнить свої стіни, знайде правильні слова та дії для переконання людей в своїй правоті та закріпиться цього разу так, щоб більше ніхто не зміг її похитнути.