архімандрит Серафим ПАНКРАТОВ
старший науковий співробітник
Національного заповідника «Києво-Печерська лавра»
Коли я узгодив тему статті з редактором часопису, завдання здавалось мені не дуже складним, бо вже неодноразово говорив про це у проповідях та бесідах. Але, почавши писати, все більше відчував непереконливість власних слів. А тут ще й раптова смерть друга підсилила це відчуття. Ніби й все правильно, але якось механістично; ніби те, про що пишеш, зовсім відірвано від тебе сьогоднішнього; ніби підсовуєш читачу красиву на вигляд підробку. Застряг зовсім. Отже, вирішив змінити тактику та перевірити одне з тверджень отця Олександра Шмемана. Але, шукаючи цей фрагмент серед його проповідей про Великий піст, захопився та почав читати все підряд. Знову був вражений глибиною його слів та майже відразу усвідомив причини тієї «підробки» – ти не в тому духовному стані, щоб писати про серйозні речі, тому й сенси посту здаються тобі зараз чимось далеким. Дивно, але лише коли я це усвідомив, коли про це написав, почало складатися бачення теми, і я зміг рушити далі.
На жаль, весь стрій сучасного життя віддаляє нас від наших глибинних душевних та духовних потреб. «Ми завжди зайняті зовнішнім та у нас не тільки не вистачає часу на внутрішнє, але й поступово відмирає той орган, яким це внутрішнє сприймається. <…> Нас постійно чомусь вчать, <…> так, що сучасна людина до відмови набита усілякими знаннями. Але нас давно не вчать вдивлятися в себе, вслуховуватись в голос сумління та їм перевіряти, їм оцінювати своє життя»[1]. Тому й я не міг відразу писати про той досвід, який лише поступово відкривається протягом посту, хоча зовсім недавно закінчився Різдвяний піст. Так швидко вихор буденності вириває з цього досвіду, так просто пропостити, але не досягнути справжньої мети посту.
КАЯТТЯ
Ми звикли, що піст у церковному досвіді завжди поєднується з темою каяття. Зазвичай під цим розуміють відмову від гріха дією: не ображати, не сваритись, не переїдати, не осуджувати… І це справді один із надважливих аспектів життя людини – утримання від зла. Але, оскільки слово «каяття» в грецькій мові Євангелій означає зміну образу мислення, яке завжди призводить й до зміни образу дії, поставимо запитання: змінити образ мислення у який спосіб? Чи це цілком свідомий, повністю від нас залежний акт, чи в самому постуванні може розкриватись досвід, який безпосередньо змінює й образ мислення? Спробуємо розглянути деякі (не всі!) типові сенси посту.
ЖЕРТВА
Перший із сенсів посту, який спав мені на думку – це те, до чого колись, прийшовши до віри, інтуїтивно, без чиїхось пояснень, вдався я сам та про що не раз чув від людей, у житті яких відбувся духовний переворот і які тільки починали шлях християнського церковного життя: «Я хотів це зробити заради Бога». Піст як тілесна жертва Богові. Можливо, це найдавніший його сенс, що веде в ту сивину неписемних віків, коли сонце та небо стали символами Творця, полум’я – молитви, а вода – життя. Тому набагато пізніше пророку Іоні не треба було пояснювати жителям Ніневії, що треба робити, щоб відвернути катастрофу, про яку попередив їх Господь: «Мужі Ніневії повірили Богові та проголосили піст… Закликав [цар]: Хай нічого не їдять… хай не п’ють води… хай вдягнуться в мішковину і хай ревно голосять до Бога. Хай відвернеться кожний від його поганої дороги та від неправедності… І Бог побачив їхні діла, що вони відвернулися від їхньої поганої дороги» (Іона 3:5–10).
Але те, чи приймає Бог цю жертву, чи ні, залежить від того, як цю жертву сприймаємо ми. Якщо ми вважаємо, що ця жертва тілесного посту потрібна Богові – ми її знецінюємо. Бо суть жертвоприношення в тому, що той, хто приносить жертву, через неї освячується. Що ж насправді від нас потрібно Богові? Те, про що приховано (нібито людина людині) говорить автор Притчей Соломонових: «Сину, дай мені твоє серце» (Притч. 23:26).
ЧАС ОНОВЛЕНОЇ МОЛИТВИ
Що може повернути наше серце до Нього? Звісно молитва. І в загальній свідомості православних піст – час особливих молитовних зусиль. Їх зазвичай розуміють як примноження часу, який віддається молитві. І це потрібно, бо всі наші добрі починання приходять до занепаду, якщо ми періодично не «прокачуємо» їх додатковими зусиллями. Але піст може стати й часом більш глибокої молитви. Коли ми можемо віднайти в собі більш глибинні запити до Бога.
Тут є те, що ми можемо зробити свідомими зусиллями, наприклад, замінивши порожні розваги на змістовні, «прикольні» – на важливі, приємні – на корисні. Дати більше місця молитві в різних її проявах – Святому Письмі, книжках та лекціях. Згадати «прокляті» екзистенційні питання, які колись бентежили, але залишилися без розв’язання, та почати ставити їх Богові. Замислитися: перед якими викликами сьогодні ставить мене Бог, яким би Він хотів бачити мене та моє життя?
Але є й те, що може відкрити в нас піст нібито без наших розумових зусиль. І це пов’язано в першу чергу з їжею.
ЗВІЛЬНЕННЯ З РАБСТВА ПЛОТІ
«Мета віруючого <…> – подолати ту підкореність, те рабство матерії, в якому, сама того не помічаючи, живе людина, та досягнути цілісного життя, відновлення в собі порушеної ієрархії душі, розуму та тіла»[2]. Це рабство в першу чергу являє себе у відношенні людини до їжі як до джерела життя. «Згідно з біблейським оповіданням, людина з’їла заборонений плід, і тим самим перетворила їжу з засобу спілкування з Богом та Його вічним життям в спосіб жити окремо від Бога»[3]. Наслідки цього рабства – відсутність глибинного переживання Бога як Джерела та Живильника нашого життя. Ми можемо молитись перед їжею, дякуючи Йому, свідомо нагадувати собі, що ця їжа – Його дар, але водночас відчувати власну автономію, відірваність від Нього. Тобто сприймати Його Джерелом життя не безпосередньо, а опосередковано, поверхово-розумово, але не глибинно. Насправді ж, відчуваючи дефіцит зв’язку з Ним, а їжу сприймаючи як те, через що, власне, ми й отримуємо життя кожного дня.
Це поневолення їжі, спотворення уяви про істинне Джерело проявляється й в тому, що все, пов’язане з її добуванням (заробіток грошей, робота, професійне вдосконалення) починає займати в нашій свідомості головне місце. А спілкування з Богом та людьми, дружба, взаємопідтримка, милість, людяність, споглядання краси в житті, відходять на задній план. І навіть вільний час може декларуватися як час відпочинку від роботи, але підсвідомо сприйматися як відновлення ресурсу її гідно продовжувати. Стосунки ж із ближніми починають цьому відпочинку заважати. Зазвичай це має прихований, несвідомий характер. Отже, можна жити для того, щоб їсти, а не їсти для того, щоб жити.
ДЕФІЦИТ ЇЖІ ВІДКРИВАЄ В НАС ДЕФІЦИТ ДУХА
Усім знайомо, як можна «заїдати» поганий настрій, тривогу. Це – нормально, якщо це не єдина і не постійна тактика. Інакше глибинні причини тривоги або хронічного поганого настрою залишаються і лише ускладнюються з часом саме тому, що приховуються, а залежність від їжі збільшується. Самообмеження в їжі, відмова від постійних перекусів (до речі, шкідливих для здоров’я), частого пиття солодких напоїв між основними прийомами їжі, голодування, можуть загострювати та виявляти приховане. Всім, хто постився, особливо з періодами голодування, знайомі загострення дратівливості, нетерпіння до інших, тривоги, туги. В цьому мало приємного. Але це – правда про нас без прикрас, про те, що в нас є. Точніше про те, чого нам бракує. Бо все означене – прояви порожнечі та дефіциту: внутрішніх сил, доброти, благості, мужності, захищеності, сповненості життя. А що ж в нас є? Внутрішня незахищеність, вразливість, слабкість, крихкість. Побачивши це в собі, ми можемо спробувати «взяти себе в руки», або перетерпіти, але й можемо захотіти, щоби Бог нас змінив, сповнив Своєю силою. Тому відкриття власної немічності – не тільки важливе знання про себе, а й той фундамент, на якому будуються більш глибокі відносини з Богом, коли ми можемо потребувати не тільки Його зовнішньої дії (благословення, владнання справ, зовнішнього захисту), але й Його дії в нас самих, в душі, тілі, Його сили в нас. Відкривається можливість досвіду, до якого бажає підвести нас Сам Бог: «Сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9). Це проявляється на рівні тіла – наприкінці тривалих постів ми можемо відчувати брак тілесних сил, коли звичайні життєві завдання, з якими ми зазвичай вправлялися, сприймаємо як вже непосильні. Якщо це не приводить нас в відчай, в якийсь момент ми починаємо відчувати, що Сам Бог укріплює нас, дає нам сили, і те, що здавалось нездійсненим, вдається. Слова Христа: «Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4:4), – можуть стати й нашим власним, життєво дуже важливим досвідом. Це проявляється й на рівні душі – лише відчувши в собі цей дефіцит душевних сил та людськості, оплакавши це, відкривши Богові, ми зможемо споглядати в собі чудо воскресіння нашої душі Його дією.
Давня церковна практика посту більш гостро виявляла цю немічність. Замість дво-, або триразового прийому їжі у будні дні християни їли раз на день. Але й сучасна практика відкриває таку можливість.
Багатьом, хто постив більш суворо, наприклад, з хлібом та водою ввечері перших трьох днів Великого посту, або й з повною відмовою від їжі протягом одного або декількох днів, знайомий також досвід іншого, оновленого сприйняття їжі. Коли по-новому та дуже потужно розкривається її смак і коли їжа сприймається не як опосередкований дар Бога (бо Він дав можливість цю їжу виростити, її придбати), а як безпосередній, як одкровення про Його любов до нас. Але, будь ласка, обережно. Бо, наприклад, мені постити так здоров’я вже не дозволяє.
Тому піст – це каяття як повернення здорової ієрархії цінностей не лише свідомим зусиллям розуму, а й шляхом отримання глибинного досвіду того, що Бог безпосередньо підтримує та живить наше життя. І якщо стосунки з Богом та людьми стають головною цінністю, то не тільки вільний час, а й робота стає плідним полем для розвитку цих стосунків, а гроші та їжа можуть їм служити.
«Не хлібом єдиним, а Богом. Не їжею, а істинною красою, мудрістю та добром повинна жити, повинна живитись людина»[4].
КАЯТТЯ ЯК ПОВЕРНЕННЯ ГЛИБИНИ ВІДНОСИН
Говорячи про стосунки, не можна не торкнутися теми їх якості, глибини. Більшість сучасних людей зауважують відсутність цієї глибини, на жаль, лише навколо смерті. Брак цієї глибини і я знову відчув, дізнавшись про раптову смерть друга. Смерть може ставати віч-на-віч із невідповідністю нашого життя справжнім, глибинним потребам. Коли раптом усвідомлюєш, що найбільш важливе було недосказано, що спілкування, підтримки, піклування, любові, уваги, поваги було недостатньо. Саме це, а не брак зовнішніх досягнень сприймається як справжня втрата, як провина перед померлим, перед Богом та самим собою.
Тому піст може та повинен стати часом відновлення глибини стосунків не тільки з Богом, а й з людьми. Перший необхідний крок на цьому шляху – безумовне прощення: «Якщо ви прощаєте людям гріхи їхні, то Отець ваш Небесний також простить вам. Та коли ви не прощаєте, то й Отець не простить вам гріхи ваші» (Мф. 6:14–15).
У цьому допоможуть й визнання власної недосконалості та невідповідності задуму Божому й погляд на ближнього в світлі безумовної любові Бога – Він любить його не менше, ніж мене, Він «не бажає смерті грішника, але щоб він навернувся та мав життя» (Єз. 33:11). Якщо я справді каюсь, Бог, прощаючи мене, приймає мене так, ніби нічого й не порушувало наших стосунків, відновлюючи мене в синівстві (згадаймо, як приймає блудного сина отець в притчі Христовій).
«Бог любить та прощає грішника не тому, що він малий, слабий та ні на що добре не здатен, а тому, що ніякий гріх не здатен до кінця затемнити в людині його божественне походження та покликання. Прощення спрямовано не на гріх, не на зло, <…> а на людину»[5].
Класичним закликом на час посту є примноження справ милосердя. Святитель Іоан Золотоустий, наприклад, називаючи тілесний піст найменшою з чеснот, пояснював зменшення прийомів їжі до одного як вивільнення часу для таких справ. А милостиню називав царицею чеснот.
У цьому заклику – важливе нагадування про те, що оцінюватися на Суді людина буде саме по тому, чи виявила вона дієву милість до інших, чи ні.
Ці справи милосердя є шляхом подолання головного дефіциту нашого життя – любові. Той, хто намагався виконувати євангельські заповіді Христові, напевно, відкрив у собі неможливість любити так, як закликає до цього Син Божий, або навіть відкривав у собі повну відсутність любові до інших людей. Класична святоотцівська настанова з цього приводу така: щоб повернути любов у своє серце, почни робити справи любові, несучи в собі та перед Богом жаль за її відсутністю, тоді з часом Господь почне повертати її в твоє серце.
Що таке справи любові? Щоб зрозуміти це, достатньо себе запитати: а як би було щодо цієї людини вчинити з любов’ю? Не з погляду справедливості, а з милості?
ПІСТ ЯК СПОГАД
Ще один із сенсів посту, «царський», тобто спогад, спогад про земне життя Ісуса Христа, про Його дію та значення в нашому сьогоднішньому житті. Це – величезний простір для роздумів та споглядання.
КЕНОЗИС
Першою, загальною для будь-яких постів, може бути тема кенозису Божественного Логоса-Слова, Сина Божого, Ісуса Христа. Кенозис – самоприниження, буквальний переклад «спустошення», «виснаження».
Безмежний, Самовладний, Всемогутній, Вічний, Незмінний, Всеблагий, Усюдисущий Божественний Логос, через якого створений весь Всесвіт, стає справжньою людиною, залежною від людської опіки та захисту (в дитинстві), від їжі, погодних умов, сну, терпить біль та страждання, відмовляється від власної волі, даючи, через віру в Отця, проявитись волі Отця та мінімізує прояви Своєї Божественної, трансцендентної природи, приховує її. В цьому – Його головний «піст». До цього ще й має потребу в тому, щоб перед виходом на відкрите служіння мобілізувати всі сили через утримання тіла від їжі, проводячи в пості 40 днів. Наш піст може бути дієвим спогляданням цієї великої таємниці Його кенозису й роздумами й через солідарність дією, тобто наближення до неї досвідом тілесного посту.
Стисло окреслимо також теми спогаду для довготривалих постів.
РІЗДВЯНИЙ. Про очікування в світі пришестя Спасителя, про значення та наслідки для людства Його Втілення. Це й про можливість відчути глибинну, приховану, несвідому тугу людства за тим, що може дати світу лише Він, лише Бог, що став людиною. Побачити та відчути ту безодню, що розділяла людство з Богом. Віднайти в собі можливість зустріти Його пришестя в світ як сповнення власних прагнень та очікувань, як велике свято та дар, як своє та загальнолюдське щастя, як входження в радість праотців, старозавітних праведників, пророків, Пречистої Діви. Зробити зі свого серця ясла для Нього.
ПЕТРІВКА, або АПОСТОЛЬСЬКИЙ. Про світ, людство та конкретних людей поряд із нами, які потребують світла Євангелія. Про учнів Спасителя, про взаємну любов та братерство між ними; про з’єднання у громаді Христа, в Його Церкві тих, хто в «звичайному» житті не поєднуються: Петро та Павло, прості люди звичайних професій та витончені інтелектуали, леопард з козеням, лев та бичок (Іс. 11). Про «по тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Про наше покликання: «Ви світло для світу <…> Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мф. 5:14–16).
УСПЕНСЬКИЙ, або СПАСІВКА. Про Хрест Христів та Його Жертву; про Його предвічне світло, що засяяло на Фаворі, про темряву, яка не змогла це світло огорнути; про нашу потребу в Його світлі; про Його любов до Матері та Її любов до Нього. Про те, що любов сильніша за смерть; про Христа як світло та життя померлих. Про смерть як успіння, як двері до Життя.
ЧОТИРИДЕСЯТНИЦЯ та СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ. «Якщо в першій половині Посту наші зусилля були спрямовані на власне очищення, тепер нам відкривається, що це очищення не є самоціль, воно повинно було ввести нас в споглядання, розуміння та освоєння Таємниці Хреста та Воскресіння»[6]. Тема наближення Христа до Голгофи з’являється в богослужінні в середині Посту – у Хрестопоклонну неділю. Буквальне ж, щоденне «проживання» разом із Христом останнього тижня Його земного життя – у Лазареву суботу.
Просто побудь із Ним. Біля гробу Лазаря, в Храмі. Побач Його сльози за Єрусалимом. Будь із Ним за столом у Сіонській горниці, послухай Його слова, прийми хліб з Його пречистих рук. Побудь із Ним в Гефсиманії серед олив. Навіть якщо там заснеш (на жаль, майже всі засинають), але будь там й потім побачиш кровавий піт на Його обличчі. Йди разом з іншими вірними на Голгофу та побач Життя, що вмирає на хресті у муках. Побач Нетлінне Тіло, що лежить, огорнуте в полотно. Відчуй та переживи те, що це все – заради всіх й заради тебе. Це – Його великий, страшний, та спасительний дар тобі, викуп за тебе. Нехай хоча б у цей єдиний тиждень зі всього року для тебе не буде нічого важливішого за Нього. Тоді ти зможеш на пасхальній службі пережити Його перемогу над смертю – Його та твоєю власною.
[1] Шмеман А., прот. “Я верю”. Что это значит? Беседы на радио “Свобода”. Москва, 2013, с. 615.
[2] Там само, с. 618.
[3] Там само, с. 619.
[4] Там само, с. 620.
[5] Там само, с. 637–638.
[6] Шмеман А., прот. Великий піст. Київ, 2005, с. 136-137.