протопресвітер Васілеос ТЕРМОС
«Я дам вам пастирів, які пастимуть зі знанням»
(Єр. 3: 15).
Існує думка, що сповідь є медичним, а не правовим актом, і тому індивідуальний підхід під час сповіді є абсолютним пріоритетом і принциповим питанням для духівника. Що би ми відчували, якби під час нашого візиту до лікаря він завжди давав нам одні й ті ж ліки? Ми б відмовилися від цього лікаря і шукали іншого.
Однак ця практика, вочевидь, не застосовується щодо сповіді. Духівники не завжди пропрацьовують з вірянами питання, які стосуються подолання їхніх гріхів, а самі люди не шукають іншого духівника щоразу, коли вони розчаровані перебігом сповіді (іноді вони зовсім полишають сповідь, а іноді знову і знову приходять до того самого священника і мучаться роками). Де втрачена зацікавленість у ціленні з обидвох сторін?
Щоб правильно зрозуміти індивідуальний підхід, давайте досліджувати Отців. Святий Іоан Синайський говорить, що «духовний наставник не повинен показувати всім, хто приходить, вузьку і звивисту дорогу (Мф. 7: 14), але й ярмо не повинно бути всім приємне і тягар легкий (Мф. 11: 30). Найкраще досліджувати кожен випадок окремо і використовувати відповідні ліки. Тим, хто обтяжений великими гріхами і легко впадає у відчай, нехай дадуть інші ліки. Але для тих, хто схиляється до гордого й егоїстичного ставлення, підходить перше»[1]. Вибір тут робиться між словами Самого Христа! Духівник має право наголошувати на різних словах Христа, йому треба розуміти, що може принести користь конкретній людині.
Крім того, як пише святий Григорій Ніський, «той, хто збирається дати відповідне терапевтичне лікування хворій частині душі, повинен спочатку подумати, в якій її частині оселилася хвороба, а потім запропонувати ураженій частині відповідне лікування. Відтак не станеться такого парадоксу, коли одна частина хвора, а інша – піддається лікуванню»[2]. Цими частинами, як відомо, є логічна (інтелект), емоційна та вольова (бажання) складові. Діагностувати, яка із трьох уражена найперше (зазвичай, коли уражається одна, уражаються й решта) часто досить важко, оскільки пошкодження одного з трьох складників може виявитися проблемою для інших. Наприклад, потрібна велика проникливість і духовний досвід, щоб духівник розпізнав, що думки про сумнів та невірність можуть виходити з пораненого серця, яке шукає любові.
І як печать усієї святоотцівської думки є останнє 102-е правило Трульського собору, яке, по суті, становить критерій для застосування всіх інших правил усіх Соборів і всіх Отців. Воно доручає духівникам важку справу розрізнення, тобто відповіді на запитання: ця епітимія принесе користь чи шкоду конкретному вірянину? Формулювання таке: «До хвороби має бути застосоване відповідне лікування, щоб ми не зробили помилки щодо спасіння страждаючого, вдаючись до крайнощів… Тому що все значення про Бога і того, кому довірено душпастирство полягає в тому, як він віднайде блукаючу вівцю і як вилікує ту, яку вкусила змія».
Наведені вище вказівні уривки заохочують нас поставити певні запитання, щоб щоразу оцінювати особливість гріха.
1) Яке місце займає таке падіння в психіці конкретної людини? Яка його екзистенційна конкретна важкість? Що означає конкретний гріх для конкретної людини з погляду відхилення від Божого закону?
Тут ми вивчаємо структуру психіки та її зв’язок з гріхом.
2) Які психічні утворення і які психічні функції залучаються для служіння гріху чи для боротьби з ним? Яке його значення?
Нас цікавить динаміка структури гріха, процеси, що відбуваються, та напрямок, в якому вони протікають.
3) Наскільки відрізняється якість покаяння?
Тут ми розглядаємо результати психічної структури та її динаміки на покаяння.
Як і в медицині, за схожими симптомами можуть ховатися різні захворювання. Якщо ми, як духівники, цікавимося духовним життям конкретної людини, яка приходить на сповідь, то нас неминуче цікавить те, як сформувався конкретний гріх і як він функціонує в конкретній людині.
Ми не є формальними виконавцями закликів і побажань, але маємо обов’язок з’ясувати: а) наявність покаяння; б) здоров’я чи хворобливість покаяння; в) його зв’язок із психічними розладами, які змінюють його. Умовою здорового покаяння є здоровий емоційний світ. Люди приходять до сповіді без покаяння або нездатні за своїм характером відчути покаяння. Зазвичай – це особистості, які характеризуються або вродженою холодністю та відсутністю емоцій (наприклад, аутистичний спектр), або величезним захистом перед своїми емоціями. Але навіть ті, хто виявляє покаяння, можуть отримати безліч впливів від психіки, що погіршує її якість.
У «А» багато років тому розпався шлюб, у якому панувала отруйна атмосфера. В офісі вона зустріла колегу, який звернув на неї увагу, вислухав і зміцнив її впевненість у собі. Не усвідомлюючи цього, «А» опинилася з ним у ліжку.
«Б» поступово віддаляється від дружини тому, що втомився від любовного життя з нею, а також від погіршення її зовнішнього вигляду. Він завів позашлюбні стосунки з молодшою за неї.
В обидвох випадках це – подружня зрада. Чи є між ними якесь порівняння щодо антропологічних умов гріха? Очевидно, що вони так само далекі як схід від заходу. У другому випадку психіка шукає нові опори для свого нарцисизму, шляхи, якими вона не дозріє, виходи для постійного отримання задоволення. У першому випадку психіка потрапляє на гачок третьої особи для того, щоб отримати розраду, щоб не впасти. Загалом, у подружній зраді мотивами можуть бути жадібність, безособове сексуальне задоволення, проте, часом це виявляється як нагальна жага товариства, а часом свідчить про потребу отримати оцінку та визнання, якщо людина не отримує його в своїх стосунках.
Неймовірна різноманітність життєвих обставин у поєднанні з великою різноманітністю характерів створює унікальні образи в конкретних випадках. Кожен з них вимагає свого визначення та оцінки. Цей принцип є не що інше, як продовження того, що відбувається в сім’ї та в природному батьківстві: батьки будуть оцінювати кожну поведінку своєї дитини як окремий її прояв, який закликає їх «тлумачити» його. Якщо вони не справляються з цим завданням, вони фактично зазнають невдачі у своєму батьківстві.
Підлітки «Г» і «Д» зізнаються, що брешуть своїм батькам. Але один говорить це для того, щоб він міг спокійно провести трохи часу у своїй кімнаті або, щоб його батьки не знали про всю роботу, яку він має зробити на завтра. Інший говорить неправду, щоб прикрити вживання алкоголю та марихуани з друзями. З погляду гріха, чи мають вони однакову тяжкість?
Очевидно, що ні. Якщо в другому випадку починається дуже небезпечний шлях, і брехня використовується для полегшення особистої темряви, то в першому випадку це може бути нормальна дія, спрямована на збереження «життєвого простору» навколо підлітка, що розвивається, тобто на його здорову індивідуальність. Особливо, якщо у нього дуже настирливі батьки, брехня для нього може стати умовою психічного виживання.
На цей індивідуальний критерій також впливає час і вікова фаза. Зазвичай спроба незалежності підлітків відбувається в першій половині підліткового віку. Ми можемо спостерігати, як брехня зменшується протягом другої половини.
Однак є підлітки, які починають диференціювати себе від батьків значно пізніше, і, зрештою, вони починають брехати задля своєї незалежності після 16–17 років. Важливо, щоб духівник зміг побачити ці дії в контексті розвитку конкретного підлітка. Як писав Browning, «перспектива розвитку людського життя є одним
із важливих внесків психології в сучасне життя та душпастирство Церкви… Це допомогло нам як у діагностиці, так і в лікуванні та консультуванні. Психодинамічна постановка проблеми – це така, яка враховує історію розвитку – історію тривог, конфліктів, компромісів, закріпленнь, дефіцитів розвитку, які характеризують особистість»[3].
Подібну диференціацію ми спостерігаємо у молодої людини, яка використовуватиме брехню, щоб представити свої неіснуючі успіхи: одна справа намагатися це зробити, щоб утвердитися як лідер у своїй компанії та викликати захоплення дівчат, інша справа, коли йому не вистачає соціальних навичок і він приписує собі неіснуючі інші досягнення, щоб просто стати членом компанії. Перший лякається ідеєю бути одним із багатьох, другий бореться із замкнутістю, що його лякає. Один заграє з патологічним нарцисизмом, інший прагне підтримувати свій природній нарцисизм.
Розглянемо гнів та лють. Ці гріхи вказують на абсолютно різні мотиви в різних особистостях: у залежного чи обмеженого характеру вони виявляються тоді, коли він дізнається про справжню чи уявну покинутість, тоді як у компульсивної людини з’являється, коли вона відчуває, що не може контролювати інших і що вони поводяться не так, як вона очікує. Для одних це просто ознака надмірної тривоги або депресії, що починається, для інших – прояв перфекціонізму, а для третіх – симптом образи (особливо в парах).
Нам також потрібно пам’ятати, що самозадоволення не завжди має сексуальну мету. Дуже часто у такий спосіб люди шукають виходу з депресії або з меланхолійного настрою, або використовують це як спосіб реагування на відчуття зниження впевненості в собі. В одружених, коли це продовжується систематично, це може проявлятися в емоційно замкнутому характері, який надає перевагу самозадоволенню замість статевого акту через занепокоєння, яке зростає через те, що він уникає близькості.
Зазвичай зустрічаються, навіть у випадках серйозних гріхів, люди з вродженою добротою, які вчинили їх через незнання тяжкості гріха, нестабільний характер, надмірний психічний тиск і тривогу, шантаж або з інших причин. Ми всі одностайні у ставленні до аборту, але не до того, хто зробив аборт. Подібний вчинок може бути ознакою лінощів подружжя, яке відмовляється брати на себе радість і клопоти нової дитини. Однак, можливо, це було викликано страхом соціального обурення, якщо ця жінка не є заміжньою, або навіть соціальних коментарів, якщо це жінка середнього віку з уже дорослими дітьми. Навіть нестерпний тиск з боку чоловіка може змусити жінку зробити аборт, побоюючись, що її чоловік буде знущатися над нею або шукати позашлюбних стосунків.
Кожна з цих мотивацій вимагає різного духовного трактування. Не варто також забувати, що іноді жінка (особливо підліток) приходить психічно травмована абортом і просить притулку та розради, не будучи готовою до покаяння та сповіді.
Поширеною проблемою, яка існує для багатьох духівників і вірян, є дошлюбні стосунки молодих людей. У сучасному вседозволеному суспільстві для молодого вірянина незрозуміло чути, що, якщо він мав статеве життя до шлюбу, він повинен буде терпіти утримання від Святого Причастя, тобто таке саме покарання, яке передбачене за перелюб, вбивство, чаклунство, аборт, подружню зраду! Отже, в його очах це виглядає як найгірше рішення, враховуючи, що ті, хто вчинив будь який із цих серйозних гріхів, повертаються до Святого Причастя після кількох років епітимії, тоді як будь-хто, хто перебуває у дошлюбних стосунках, залишатиметься назавжди виключеним! Для сучасної людини абсолютно неможливо зрозуміти, чому гріхи зречення від Бога чи крайньої агресивності, такі як вищезазначені, порівнюють та вважають такими ж тяжкими, як стосунки людини з людиною, яку ти любиш. Вона відчуває, що перебуває на іншій ментальній планеті!
З іншого боку, наша відмова або наша нездатність оцінити місце, яке цей конкретний гріх займає в психіці, змушує нас не помічати пристрастей, які значною мірою порушують функціонування правильної еклезіології в душах, таких як, махінації, закулісні егоїстичні дії, наклепи, бездушність, експлуатація, гординя, фарисейство, жорстокість, зарозумілість, скупість, розкіш життя, владолюбство. Багато наших парафіян страждають на якусь із цих пристрастей, вони можуть займати навіть відповідальні церковні посади! Коли молода людина, яка потрапляє під покарання через дошлюбні стосунки, усвідомлює, що такі пристрасті зазвичай залишаються без покарання або навіть винагороджуються, найменше, що вона може зазнати, це сум’яття, а найгірше це гнів і відчуження від Церкви.
Отже, ми бачимо, що завдання духівника вимагає здатності зводити гріхи до кожної пристрасті, а потім пов’язувати ці пристрасті з особистістю та її динамікою. У цьому конкретному прикладі здебільшого дошлюбні стосунки виникають не через конкретні пристрасті, а через сексуальний тиск молодості та близькість, яку приносить таке єднання. Навпаки, руйнівні пристрасті, про які я згадував раніше, псують нормальне функціонування Церкви, однак, якщо їх носієм є важлива особа для Церкви, вони не можуть бути діагностовані як усталені пристрасті чи гріхи!
***
Але вивчення людської психіки у зв’язку з її духовним напрямком несе в собі й інші несподіванки. Часто ми стикаємося з чимось, що можна назвати «компромісними утвореннями». Це такі форми, які для людини були найкращим можливим рішенням на момент їх створення, щоби полегшити психологічний тягар, але також і зменшити гріхи. Це явище нагадує нам вислів святого Максима, що «те, що просто називається злом, не обов’язково є злом, але воно є злом по відношенню до чогось, але не зло по відношенню до чогось
іншого, також і те, що називається добром, не обов’язково є добром, але воно є добром по відношенню до чогось, а по відношенню до чогось іншого ні»[4]. Цей погляд, про який йдеться, є особливо корисною в оцінці пристрастей.
«Е» вживає алкоголь, що завдає болю його дружині та дітям. Проте десять років тому його дружина «З» повністю припинила з ним статеві контакти. Терапевт, до якого «Е» звернувся за допомогою через пияцтво, встановив існування психічного конфлікту: досить рано він опинився перед дилемою, чи зраджувати своїй дружині, і вважав за краще відповісти негативно, вдаючись до інтровертного вирішення проблеми через алкоголізм. Це його рішення, яким би свідомим чи несвідомим воно було, має моральну вагу і є частиною його духовного шляху, оскільки «Е» не схвалював перелюбу.
Звичне обгрунтування, до якого ми вдаємося, це те, що психічна травма від сексуального (і емоційного, звичайно) незадоволення призвела до алкоголізму через депресію або і без неї. Якщо ми не будемо вдаватися до психодинамічних міркувань, то упустимо власне чинники, які були вирішальними для прийняття рішення. Не варто обмежуватися простими причинно-наслідковими послідовностями, але шукати справжню причину, у тому сенсі, що людська психіка шукає рішення з найменшими можливими втратами. Таким чином, формування конкретних гріхів чи пристрастей набуває несвідомого, але раціонального виміру, і може бути частиною неформальної духовної боротьби.
«І» сповідається, що часто злиться, іноді не звертаючи уваги на свої слова. Вона намагається протистояти цьому, примушуючи себе, але рідко досягає успіху. Але визнає, що «не має злоби», і духівник справді може підтвердити це. Вона пригадує, як її рішення висловити те, що її хвилює, було свідомим багато років тому, оскільки вона виявила, що це допомогло їй не залишати в собі того, що може перетворитися на образу. Незважаючи на все це, дуже часто їй не вдається зробити свій спосіб висловлювання мирним, і це тому, що він не відрізняється плавністю та «дипломатичністю».
У випадку «І» ми маємо свідому боротьбу, щоб уникнути отруйної пристрасті образи, яка, однак, породжує гріх гніву через відсутність деяких мовних навичок, які б зняли напругу. Комусь іншому на її місці, хто був би більш вправним у словесній формі, не потрібно було б зізнаватися в гніві, який потенційно може завдати шкоди. Проте варто віддати належне «І» за наполегливу духовну боротьбу, з якою вона оберігає свій душевний спокій, водночас вибачаючись перед співрозмовником, коли різко з ним говорить. Очевидно, що ця людина вибрала найкращу духовну практику для себе, навіть якщо вона має свою ціну.
Будь-яка ціна таких «компромісних утворень» однозначно носить форму якогось гріха, тому сприймається як самою людиною, так і духівником як гріх. Причина, чому ми згадуємо ці утворення тут, полягає в тому, щоб збагатити наше розуміння людинопізнання – факт, який дозволить нам, духівникам, бачити не миттєві «фотографії» духовного шляху людини, а «відео» процесу психодинамічної боротьби. Якщо взяти до уваги згубну звичку деяких духівників, які дають епітимію гріхам, а не грішникам, то виявляється, що епітимія «фотографічних» моментів віддаляє того, хто сповідається, від справжнього духу епітимії, що зрештою ускладнює його духовні зусилля.
«К» приходить до духівника, щоб оголосити про своє навернення до православної віри після довгих блукань по місцях «Нью Ейдж». Він також висловлює жаль через участь у помилковому культі. Духівник, звичайно, радіє поверненню заблудлої вівці і перевіряє, які умови прийому застосувати: чи повторювати над «К» Миропомазання? Чи надати йому епітимію? Чи одразу дозволити причащатися, щоб «К» міг міцніше утвердитися у Христі? Які книги порадити «К» для вивчення і з якими вірянами йому буде добре спілкуватися?
Однак, окрім цих нав’язаних проблем, психодинамічний розгляд шляху конкретного вірянина також вимагав би відповіді на запитання про те, які його мотиви привели його до цього блукання. У певної кількості людей, які блукали таким шляхом, духівник виявить пошук життя менш матеріалістичного, менш відданого «законним» задоволенням західного світу. Іншими словами, він може виявити, що конкретний вірянин «загубився» в лабіринті помилок, тому що він хотів жити більш аскетично, ніж середні віряни його парафії. Можливо, з подивом буде сприйнято, що цим рішенням саме цей чоловік боровся проти пожадливості, ненажерливості та розкоші більше, ніж віддані парафіяни духівника, які допомагають у церковних справах! Перший може жити, як слуга людям, в той час як інші, сидять на своїх набутих благах.
Поширеним випадком є духовна оцінка фальшивого «Я». Оскільки фальшиве «Я» з’являється через лестощі на адресу «Я», можливо навіть з боку духівника, це часто сприймається не як проблема, а як щасливий факт, як нібито причина для зменшення кількості гріхів. Посвячення фальшивого «Я» у священство чи чернецтво найчастіше прославляють як діло благодаті, ігноруючи «бомби уповільненої дії», які готові вибухнути, коли фальшиве «Я» в якийсь момент ослабне. Якщо справді поворот до священничої чи чернечої схильності є раптовим, нікому не спадає на думку, що ця схильність використовується як імпровізований захист від сексуальних потягів або, ще гірше, від гомосексуальних схильностей.
Щоб досягти успіху в діагностичній роботі, духівник не повинен справляти на своїх парафіян враження передбачуваності. Якщо, той, хто сповідається, усвідомлює, що може керувати духівником, коли каже те, що духівник хоче почути, то цілющий характер таїнства Сповіді підривається і це вироджується у взаємодію масок.
Читач справедливо запитає, чи повинен той, хто сповідається, знати свої «компромісні утворення» і, якщо йому про них повідомляє духівник, чи стануть вони приводом для гордості чи духовної недбалості. Питання слушне. Знання несвідомих процесів, за допомогою яких вони уникали гіршого, може призвести деяких із тих, хто сповідаються, до гордості та розслаблення у духовній боротьбі, тому я не вважаю за доцільне виголошувати всі актуальні думки духівника. Незважаючи на все це, іноді поділ цього розуміння є неминучим і не завжди шкідливим. Я припускаю, що це відбувається, коли той, хто сповідається, проходить через фазу розчарування чи відчаю, і інформація буде діяти підбадьорливо.
Особливою формою «компромісного утворення» є добровільне позбавлення самого себе Святого Причастя, коли вірянин відчуває обтяженість серйозними гріхами. Перш ніж духівник вирішить, наскільки серйозним гріхом спричинене це позбавлення, потрібно буде встановити, чи функціонувало воно як свого роду самонакладена епітимія, щоб шукати в утриманні від Причастя сліди покаяння, можливо, не ідеального, як має бути, але все ж присутнього.
***
Можливо, тепер ми розуміємо, чому так важко досягти індивідуального підходу. З цих прикладів зрозуміло, що нам знадобляться:
– Дані про поточний стан людини та важливі події її життя. Які саме моменти життя та у який спосіб сформували поточний стан?
– Людські почуття та інтерпретації щодо даних і проблеми. Що сама людина думає про свої духовні проблеми і до чого їх відносить?
– Ставлення та установки, які розпалюють проблему. Які уявлення та поведінка несвідомо підтримують ситуацію?
Більш того, без психологічних знань досягти такої індивідуалізації практично неможливо. Знання набуваються під час навчання, тренінгів, семінарів тощо. Однозначно потрібно буде написати посібники з розбором конкретних ситуацій-моделей. Звичайно, пропозиція щодо психологічної освіти викличе запитання: як деякі духівники, які не отримали психологічної освіти, досягають успіху? І як це відбувалося раніше, коли психологічних знань не було?
По-перше, предмет на православному Сході не був таким вимогливим. Досучасне суспільство не надавало особливого значення почуттям і бажанням особистості. Віряни незрівнянно більш охоче, ніж сьогодні, виконували накази церковної влади. Беручи до уваги ці відмінності та культурно-часовий контекст, дивовижно те, що отцівські твори наполягають на індивідуальному підході у пастирському вихованні. Здається, ніби вони є провісниками сучасності та сучасних вимог суб’єкта.
Також є фактом, що деякі духівники досягли значного ступеня особистісної зрілості і стали здатними до емпатії без психологічних знань, але за допомогою власної особистості. Поєднання любові та істини (самопізнання) зробило їх здатними навіть без спеціальних психологічних знань успішно поставити духовні діагнози тим, хто сповідаються, і забезпечити відповідне духовне виховання. Однак для переважної більшості освіта необхідна, вона має бути постійною, і супроводжуватися прогресом у самопізнанні. Проповідник емпатії Kohut пише, що «це спосіб, за допомогою якого людина збирає психологічні дані про інших людей, і коли вони говорять, що думають і що відчувають, людина уявляє їхній внутрішній досвід, навіть якщо він не відкритий для прямого спостереження»[5]. І застосовуючи цю концепцію до душпастирської практики, Schlauch підкреслює, що «піклування та лікування мають менше спільного з теорією, технікою, інтерпретацією, розумінням, метапсихологією чи богослов’ям, а більше пов’язані з тим, хто теоретизує, практикує техніку, інтерпретує, розуміє, хто є метапсихологом чи богословом»[6].
Мета такого навчання полягає не в тому, щоб перетворити духівника на психолога чи психіатра (будь-яка спроба наслідування була б серйозною помилкою), а в тому, щоб зробити його здатним наближатися до душ, які відрізняються від його власної, і не надають духівнику доступу до свого розуміння, можливо навіть створюють перепони. Кожна людина має «сліпі плями» в намаганні зрозуміти себе та інших, а коли інший – це духівник, такі плями готують пастки. Загальний принцип полягає в тому, що те, що він не розуміє психологічно, він схильний інтерпретувати в «духовних» термінах, тобто моралізувати.
Я помітив, що чим консервативнішим є духівник як особистість, тим більше він схильний приписувати дияволу те, чого не розуміє. Цим зауваженням я, звичайно, не заперечую, що диявол існує і постійно спокушає вірян. Хочу лише підкреслити, що постійне звернення до нього не сприяє духовній боротьбі вірянина та цілительській діяльності священнослужителів. Навпаки, воно ризикує приховати та затьмарити окремі шляхи, якими гріх знаходить доступ до життя конкретної людини і робить її вразливою. Запрошення до психодинамічного розуміння духовного життя є по суті запрошенням «розрізняти духів» (1 Ін. 4: 1): що походить від Бога, що – від диявола, а що – від людини.
Конкретні дороги гріха також стають конкретними дорогами благодаті. На цих шляхах передує світло пізнання і покаяння, далі має бути світло, яке показує стежки. Іноді стежки стають надто крутими і небезпечними, тому ще більше вимагають провідника та супутника.
Великий уривок з послання апостола Павла: «Хоч я був вільний від усіх, я підкорився, щоб придбати найбільше; і став я для юдеїв, як юдей, щоб придбати юдеїв; для тих, хто під законом, я став підзаконним, щоб придбати підзаконних. Для беззаконників я став, як беззаконник, не будучи беззаконним перед Богом, але підзаконним Христу, щоб придбати беззаконних; для немічних я став як немічний, щоб придбати немічних, для всіх я став усім, щоб декого спасти» (1 Кор. 9: 19–22), – знаходить застосування не тільки у проповіді та євангелізації, але й у практиці сповіді. Архієпископ Американський Димитрій намагається оригінально, а також сміливо інтерпретувати цей уривок, щоб вивести з цього жертовного проголошення необхідність для християнина розвивати внутрішній плюралізм, щоб стати здатним розуміти та «приймати» своїх ближніх: «Бути всім для всіх людей вимагає акту особистого спустошення, спустошення самого себе, яке здійснюється для того, щоб служити потребам інших, спустошення, яке омивається подорожжю в глибини своєї людськості, щоб відкрити повноту і різноманітність нашої виняткової природи як творіння неймовірно великого Бога… Для Павла плюралістичні зустрічі його апостольського служіння стають засобом для глибшого уподібнення його особи з Христом»[7].
Завершення вищезгаданого визнання: «Я роблю це заради Євангелія, щоб бути частиною його» (1 Кор. 9: 23), – показує мотив, який на це надихає: причастя Євангелія. Постійна участь у новому посланництві, співіснування із тим, хто сповідається, у житті нового посланництва, як воно тлумачиться та реалізується у його власному житті.
Ключове слово апостола Павла – «вільний». Духівник потребує звільнення від власного публічного образу, щоб ефективно виконувати свою місію. Якщо він буде дбати про те, щоб плекати імідж поблажливого і популярного, він втратить свою справжню індивідуальність. Але так само, якщо він не наважиться зіпсувати імідж суворого і консервативного, він знову ж таки не зможе зустрітися з душами. У тій мірі, в якій духівник буде віддавати перевагу власним потребам, а не потребам віруючого, тоді він загубить із поля зору дорогоцінну унікальність кожного християнина і перетвориться на «легкого» чи «складного», живого, але автоматичного автовідповідача.
Тоді він буде пасти себе (Єз. 34: 2), а не душі, довірені йому Богом. Тоді він насамперед дбатиме про збереження свого іміджу та «чисту совість» як хорошого працівника, а не як батька. Тоді таїнство перетворюється на антропоцентричну конструкцію.
***
Цей текст був би неповним, якби він обмежувався індивідуальністю, як єдиною основою для оцінки гріхів. Чи достатній, як критерій, «простір», що його гріх займає в душі, щоби вповні оцінити його тяжкість і виробити стратегію покаяння? Щоб зробити питання більш зрозумілим, наведу крайній приклад: якщо водій спричинив смерть пішохода чи іншого учасника дорожнього руху через необережне водіння, тоді чи означає той факт, що він не мав абсолютно ніякого наміру заподіяти шкоду, що відповідно немає потреби в будь-якому каятті з боку водія?
Іншими словами, чи є покаяння необхідністю, яка визначається виключно інтрапсихічним простором, зайнятим пристрастю? Якщо це правда, здається, що немає різниці в тому, чи пара проживає разом до чи після шлюбу. Тоді почуття, які вони відчувають одне до одного, разом із можливими пристрастями, які їх супроводжують, становлять їхню реальність, незалежно від того, чи передувало тому таїнство шлюбу. Це дійсно так, чи жити разом без Шлюбу – це помилка і факт для покаяння?
За допомогою цих двох прикладів читач розуміє, що можна побачити інший вимір, який включається в оцінку гріхів, у складання стратегічного покаяння та в епітимію тих, хто сповідався. Йдеться про позицію конкретного гріха в космологічному порядку, встановленому Богом, порядку, який гарантує як фізичну цілісність (див. приклад ненавмисного вбивства через необережність), так і еклезіологічно-духовну (див. приклад дошлюбних стосунків). Іншими словами, існують дії, які «об’єктивно» характеризуються як гріхи і за які потрібно покаятися, навіть якщо в ньому немає конкретної пристрасті, яка займає «простір» і яка спричинила ці вчинки.
До цього моменту проблемою душпастирів, яку ми досліджували, було надмірне (іноді категоричне) акцентування на об’єктивному вимірі гріха, через що духівники дають епітимію гріхам, а не грішникам. Православна Церква мала неповну зустріч із модерністю (що дає їй як інтерес до розвитку, так і інструменти, за допомогою яких досліджується суб’єктивність), яка, з іншого боку, сильно вплинула на Римо-Католицьку Церкву, яка традиційно наголошувала на об’єктивній вагомості гріха. Коріння цього менталітету було втрачено в середньовіччі, а саме у Фоми Аквінського, який зробив «природу» вищим критерієм як нормативну реальність і оцінив гріхи на основі шкоди, яку вони завдають природі як Божественному порядку. Ця тактика протягом століть консолідувала особливу ієрархію гріхів. Водночас Фома запровадив викривлене розуміння сповіді як юридичного акту, розцінив покаяння як відновлення порушеного космологічного порядку, усунув цілющий характер покаяння.
Через певні історичні причини Православна Церква пройшла свій «вавилонський полон» і, на жаль, і сьогодні є духівники та віряни, які доводять, що вони ще не звільнилися від нього. Сумно, але й небезпечно, що навіть деякі православні духівники відчувають обов’язок дати епітимію тому, хто сповідається тому, що душевно вони відчувають, що у такий спосіб вони відновлюють космологічний порядок, який людина порушила через гріх. Отже, наголос на суб’єктивному вимірі гріха має на меті виправити дисбаланс; таким чином наша Церква покликана відновити зв’язок із власною святоотцівською спадщиною за допомогою засобів сучасності.
Вважаю за необхідне додати і таке заради повноти картини. Насправді йдеться про певне перевершення, до якого покликані як духівник, так і той, хто сповідається. Перший покликаний прихилити голову з любов’ю, щоб вивчати унікальність конкретної людини, тоді як другий також покликаний схилити голову в смиренні, щоб дослідити космологічний і еклезіологічний порядок, встановлений Богом. У цьому контексті перший має вивчати та практикувати любов, другий – вивчати та практикувати правду. Перед нами взаємний рух, для якого обидва – і духівник, і той, хто сповідається, – потребують навчання за допомогою благодаті та за підтримки святих отців та попередників.
Велика любов і турбота Христа про одну вівцю (Лк. 15: 4–7) є позачасовим вказівником для кожного духівника і відкриває йому значення, яке він повинен надавати конкретній душі. Ця праця є виснажливою, але її виконання принесе Церкві покращення якості духовного життя її чад. Тому Церква повинна надавати пріоритет душпастирству під час сповіді, всіляко підтримуючи клірика: навчаючи його, допомагаючи йому у самопізнанні, підтримуючи його, коли він втомився, створюючи можливості для супервізії.
Переклад із грецької Василя Пруса
[1] Κλίµαξ, Λόγος πρός τον Ποιµένα, 32.
[2] Κανονική ἐπιστολή πρός Λητόιων, 2.
[3] Don Browning, «Psychology in Service of the Church», Journal of Psychology and Theology, 20/2, 1992, σ. 127-136.
[4] Πρός Θαλάσσιον περί διαφόρων ἀπόρων τῆς Ἁγίας Γραφῆς, µγ.ΕΠΕ 148, 279.
[5] Heinz Kohut, «The psychoanalyst in the community of scholars», The Search for the Self, International University Press, 1 (1978), 450.
[6] Chris Schlauch, «Empathy as the Essence of Pastoral Psychotherapy», The Journal of Pastoral Care, 44/1 (1990), 3–17.
[7] Ἀρχιεπ. Ἀµερικῆς Δηµήτριος, «Οἱ Ὀρθόδοξες Ἐκκλησίες σέ ἕναν πλουραλιστικό κόσµο», στο π. Ἐµµανουήλ Κλάψης (ἐπιµ.) Ὀρθόδοξες Ἐκκλησίες σέ ἕναν πλουραλιστικό κόσµο: ἕνας οίκουµενικός διάλογος, ἐκδ. Καστανιώτη, 2006, σ. 39–52.
З грецької переклав Василь Прус.
* Перекладено за виданням: Το Φως που Ελευθερώνει. Οντολογικές, Υπαρξιακές και Ψυχολογικές Διαστάσεις της Εξομολόγησης («Світло, що звільняє. Онтологічні, екзистенціальні та психологічні виміри сповіді»). Επιμέλεια έκδοσης: π. Stephen Muse, π. Βασίλειος Θερμός. Αθήνα, 2021.