Андрій ГАРДАШНІКОВ
У роботі лікаря, а зокрема лікаря-онколога, питання смерті має особливе значення. Здебільшого, це стосується теми онкології. Наприклад, коли спілкуєшся з журналістом, даєш інтерв’ю, то часто отримуєш співчутливе запитання, в якому обов’язково буде натяк на важку роботу. А з іншого боку, наше суспільство не навчилося ще правильно та відкрито говорити про смерть. Найчастіше, якщо лікар чує запитання про смерть від пацієнта, він буде запевняти, що про це не треба говорити, намагатиметься максимально уникати відповіді. Зазвичай рідні реагують аналогічно. Існує й інша крайність – лікар може говорити грубо, непрофесійно те, що не відповідає дійсності. Буркне пацієнту: «Вам залишилось жити три місяці», – а далі, що хочеш, те й роби з тією інформацією. Досить часто такий лікар помиляється при таких своїх «вироках» – тут вже й пів року пройшло, і рік, і півтора, а пацієнт, який мав прожити три місяці, все ніяк не вмре. Родичі вже косо дивляться на пацієнта, а той все живе та не збирається виправдовувати очікування, навіяні висловленим «вироком» лікаря…
Обидва з варіантів таких «крайнощів» не є правильними. Питання, пов’язані зі смертю – дуже важливі. Людині властиво зі страхом ставитися до смерті, як такої, а також лякати може невідомість самого процесу завершення життя: як це буде відбуватися, що пацієнт буде відчувати?
Колись між мною та пацієнткою відбулася розмова щодо термінів життя. Я часто використовую в прикладі особисто себе, щоб проілюструвати неможливість точних та чітких термінів. Мовляв, я сам-то планую прожити 934 роки, але плани Господа на мене мені не відомі, і я не можу сьогодні гарантувати, що сам буду живим завтра. Почувши слова: «Так не можна говорити, а про свою смерть – й поготів», – я віджартувався, мовляв, мені все можна. А потім згадав, що одна з моїх улюблених молитов починається словами: «Владико Людинолюбче! Невже ця постiль буде мені домовиною, чи освітиш ще окаянну мою душу світлом дня? Ось бо домовина стоїть передi мною, ось смерть чекає на мене». Виходить, що є люди, які щодня говорять про свою смерть, просто читаючи цю молитву! І це достатньо корисно – знати та пам’ятати про те, що в кожного з нас це земне життя завершиться рано чи пізно, і ми, власне, не знаємо, коли це станеться. А якщо думаємо, що знаємо – можемо й помилитися.
Корисно і в духовному плані, корисно і з утилітарним, прикладним значенням. Не так давно я сам від колеги, фахівця паліативної допомоги[1] Зої Максимової дізнався про модель повідомлення прогнозу пацієнту (та родичам пацієнта) щодо очікуваних термінів життя. Коли можна на запитання «скільки мені залишилося жити?» відповісти категоріями «скоріше місяці, ніж роки», або «скоріше дні, ніж тижні» в залежності від стану людини. Це не означає, що людина за вказаний термін зобов’язана померти, але ми справді можемо оцінити стан людини, спрогнозувати терміни життя, або ж знайти можливості цей стан покращити (якщо такі є).
Чи можна про це говорити з людиною? Впевнений, що за умови розмови з повагою та любов’ю до неї, коли розмова відбувається коректно, етично, приділено увагу почуттям – не просто можна, але й потрібно.
Жодна людина не може з точністю вгадати, як буде відбуватися процес помирання іншої людини, які страждання буде вона відчувати (і чи взагалі буде). Особливо, якщо розмова відбувається з людиною на етапі, коли вона почувається нормально та не має особливих проявів хвороби. Про це в розмові з людиною потрібно зазначати відверто. Але можна обговорити, що можна робити при тих стражданнях, які зустрічаються найчастіше.
Наприклад, при сучасному розвитку фармакології та при професійному виконанні сучасних рекомендацій, ми маємо потужний інструмент лікування болю, майже гарантовано можна зробити так, щоб людина не відчувала болю взагалі (яким би сильним до лікування він не був). Можна заздалегідь із людиною обговорити її правильні дії, які будуть спрямовані на те, щоб болю не відчувати (в першу чергу – звернутися до лікаря, якщо біль з’являється, після призначення лікування – інформувати про його ефективність та побічні дії, а також – знати про свої права та вміти виборювати право на лікування болю, бо, на жаль, ідеальною ситуацію з професійністю лікарів в питанні лікування болю поки що назвати не можна). Сподіваюсь, колись в часописі будемо порушувати і тему болю.
При ситуації, коли виникає задишка, і немає чим дихати через ураження легень, нерідко можна суттєво допомогти кисневою підтримкою. Є благодійні фонди, які дають в користування кисневі концентратори. Є заклади, які надають стаціонарну та (або) мобільну паліативну допомогу, які мають необхідну апаратуру для забезпечення кисневої підтримки.
Тобто є стани наприкінці життя людини з важкою хворобою, де сучасна медицина може суттєво зменшити (або й прибрати зовсім) страждання. Було б бажання. Бо, на жаль, це бажання, як би то прикро не було, у медичних працівників є не завжди. І це треба змінювати.
Враховуючи написане, дуже часто фраза лікаря «ми нічим не можемо допомогти» є некоректною та непрофесійною. З іншого боку, розмова про смерть, про завершення життя, про помирання – є не такою прямолінійно понурою, як це може здаватися без знайомства з темою.
Багато людей думає, що пряма та чесна розмова про смерть – це знищити надію людини, призвести до того, що вона буде у відчаї чекати смерть до самої смерті. Дехто думає, що єдина модель розмови про смерть – це сказати: «Тобі неможливо допомогти, ти – помираєш, тобі залишилося два місяці жити». Наведена модель – це найгірше, що можна собі уявити.
Натомість повинна бути справжня відверта розмова з повагою, коли спокійно та чесно визнається ймовірність не такої вже й далекої смерті, коли співрозмовник чесно каже, якщо він чогось не знає, про те, що він не знає (а не намагається знайти штучні «розумні» відповіді на всі запитання), говорить не завченими штампами, а щиро передає свої знання та відчуття, пропонує свою допомогу, підтримує та розуміє страх людини перед смертю. Інколи просто сказати, що відчувати страх – це нормально, мовляв, що мені також страшно, але я постараюсь зробити все, щоб тебе підтримати. Іноді навіть прості слова можуть підтримати людину.
Що мені в цьому здається дуже важливим? Якщо людина, яка знаходиться на етапі завершення свого життя, не може відверто ні з ким поговорити про свої страхи та переживання, про ті страждання, які вона відчуває, бо їй всі затуляють рота, бояться з нею про це говорити, тоді ця людина може прожити весь свій відрізок життя в тих стражданнях. Така людина не зможе ані спілкуватися з рідними, ані радіти чомусь, ані молитися. Все життя буде суцільним болем та стражданнями.
Важко собі уявити можливість молитися у людини, якій немає чим дихати, або яка постійно відчуває нестерпний біль щосекунди, години, дня, тижня, місяця, а інколи – року… Така людина навіть не ставить вже своїх запитань нікому, бо вона нікому не довіряє, адже всі тільки заспокоюють та забороняють взагалі торкатися схожих тем…
Зовсім все по-іншому, якщо людина може довіряти лікарю та його словам, відчувати підтримку від рідних. Можливо, не на всі запитання можна отримати відповіді, але принаймні, всі запитання можна поставити. І, якщо виникає біль, його будуть лікувати так, щоб його позбутися. Звісно, це не скасує хворобу. Звісно, призведе до завершення життя в достатньо короткий термін, але це буде життям. Для християнина – життям, наповненим молитвою, життям, коли можна подарувати свою любов рідним людям та підготуватися до зустрічі з Творцем. І це дуже важливо.
Якщо в Україні буде система повноцінної паліативної допомоги, щоб у кожній області, у районі, ОТГ людина могла отримати допомогу мультидисциплінарної команди (з різними фахівцями, які надають і медичну, і соціальну, і психологічну, і духовну допомоги) – тоді і в нашій країні можна буде забезпечити гідне життя тим людям, життя яких завершується через важкі невиліковні хвороби.
Дотичним до питання про хвороби та смерть від хвороб є питання евтаназії – добровільного відходу з життя пацієнта з невиліковною хворобою, який забезпечується діями медиків (активна евтаназія), грубо кажучи – ін’єкція, яка призведе до безболісної смерті людини. Або припинення дій, спрямованих на підтримання життя, так звана пасивна евтаназія.
Дискусії навколо легалізації евтаназії мають гуманістичне підґрунтя. Багато людей у суспільстві вважають, що позбавити людину з важкою хворобою страждань (на прохання самої людини) – це гуманно. Залишати людину жити далі та терпіти муки до кінця життя – це навпаки жорстоко. Тобто люди, які відстоюють легалізацію евтаназії в Україні, виходять з добрих побажань, милосердного ставлення до людини (найчастіше), – і це треба зрозуміти тим, хто має протилежну думку щодо цього питання.
Якийсь час я був агресивним противником евтаназії в будь-якому вигляді за будь-яких обставин. Я мав багато аргументів, з більшою частиною яких я погоджуюсь і зараз.
Для християнина евтаназія – це поєднання вбивства (яке здійснює медпрацівник) та самогубства (яке вчиняє пацієнт, що просить про припинення його життя). І вбивство, і самогубство – це гріх. Розкаятись в гріху ефективного самогубства при житті – нереально. Є величезні ризики того, що подібна дія безповоротно позбавить можливості душі спастися. Чому пишу про ризики, а не про гарантію цього, бо впевнений, що ми не можемо достеменно знати волю Бога та межі Його милості. Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий та многомилостивий.
Також я розумію, що призводити до завершення життя (по суті вбивати людей з важкими хворобами) – набагато дешевше та простіше для держави, ніж якісно лікувати постійний біль, розвивати в країні якісну паліативну допомогу (коли якість життя буде такою, що більшість таких людей просто припинять мріяти про завершення життя за допомогою евтаназії). Але чи є достойною така «економія» держави?
Також я розумію можливі помилки, які можуть призвести до припинення життя людей тоді, коли ситуація була зовсім не безнадійною. А ще існує чимало юридичних ризиків. Бо існує можливість спекуляцій та підробки документів. Відтак людина може втратити дар життя не через своє прохання, а через те, що це буде влаштовано зловмисниками. Наприклад, через фінансові причини… Тобто, легалізація евтаназії зможе допомогти злочинцям вбивати людей, які й не дізнаються, що самі про це «попросили».
Як людина з православним світоглядом, я вважав своїм обов’язком бути категоричним противником легалізації в нашій країні евтаназії.
В останній час я задумався: ми не живемо в країні, де закони написані для православних та православними, в такому собі «православному шаріаті». У країні живуть люди різного віросповідання: християни численних та різноманітних конфесій, мусульмани, представники інших релігій, а також атеїсти та агностики. Примусити всі закони в країні писати тільки виходячи з Біблії – нереально. Узгоджувати кримінальний кодекс зі Священним Синодом – також ідея з вкрай малоймовірною реалізацією.
Якщо живеш у світській країні, де таки відокремлена Церква від держави, в цьому є свої «плюси» та свої «мінуси». Чи виключаю я можливість законодавчого врегулювання в Україні питань евтаназії протягом майбутнього? Якщо чесно, ні. Я не здивуюсь, якщо відбудуться зміни в правовому полі щодо цього питання. Я не можу позиціонувати себе як істину в останній інстанції та створити рецепт, який вирішить усі питання. Але мені здається, що християнину варто визначитися зі своїм ставленням щодо евтаназії особисто для себе та для своєї душі. Не для всього світу, не для всієї країни, а особисто для себе – як я буду поводитися в разі, якщо захворію на важку невиліковну хворобу? Наскільки для мене є прийнятною евтаназія?
І буде дуже добре, якщо християнські церкви робитимуть активні дії для появи та розвитку в країні системи якісної паліативної допомоги. Щоб була альтернатива, щоб якомога менше людей через страхи або через страждання мали бажання, аби хтось штучно припинив їхнє життя.
* * *
Хочу навести слова митрополита Сурозького Антонія Блума в якості прикладу, як з повагою та з любов’ю говорити з людиною, яка помирає, про те, що вона помирає. Для мене – це перший приклад в моєму житті. І він залишається для мене найпотужнішим та найяскравішим, це те, на що я рівняюсь і зараз у своїй роботі.
Митрополит Антоній Блум:
«На початку війни я був хірургом у польовому госпіталі, і в моєму відділенні помирав молодий солдат. Я його, звісно, відвідував удень, а якогось вечора підійшов, глянув на нього, і мені стало зрозуміло, що він не жилець. Я його запитав: «Ну, як ти себе почуваєш?» Він на мене глянув глибоко, спокійно (він був селянин, тому в ньому була така тиша полів, тиша лісів, тиша неквапливого життя) і сказав: «Я сьогодні вночі помру». Я відповів: «Так, сьогодні ти помреш. Тобі страшно?» – «Помирати мені не страшно, але мені так шкода, що я помру зовсім один. Вмирав би я вдома – при мені були б і дружина, і мати, і діти, і сусіди, а тут нікого немає…» Я кажу: «Ні, неправда, – я з тобою посиджу». – «Ти не можеш просидіти зі мною цілу ніч». – «Чудово можу!»
Він подумав, сказав ще: «Знаєш, навіть якщо ти будеш тут сидіти, поки ми розмовляємо, я усвідомлюватиму твою присутність, а в якийсь момент я тебе втрачу і піду в цю страшну самотність у момент, коли найстрашніше – помирати». Я відповів: «Ні, не так. Я з тобою поруч сяду. Спочатку ми будемо розмовляти, ти мені будеш розповідати про своє село; даси мені адресу своєї дружини. Я їй напишу, коли ти помреш; якщо трапиться, відвідаю після війни. А потім ти почнеш слабшати, і тобі буде вже неможливо говорити, але ти зможеш на мене дивитися. На той час я тебе за руку візьму. Ти спочатку будеш розплющувати очі й бачити мене, потім заплющиш очі й вже мене бачити не зможеш, вже не буде сил розплющувати їх, але ти будеш відчувати мою руку у своїй руці або свою руку в моїй. Поступово ти віддалятимешся, і я це відчуватиму, і періодично потискатиму твою руку, щоб ти відчував, що я не пішов, я тут. У якийсь момент ти на моє потискання руки відповісти не зможеш, тому що тебе тут уже не буде. Твоя рука мене відпустить, я знатиму, що ти помер. Але ти знатимеш, що до останньої хвилини не був один».
І так і сталося.
[1] Паліативна допомога – це комплекс заходів, спрямованих на покращення якості життя пацієнтів усіх вікових категорій та членів їхніх родин, які зіткнулися з проблемами, пов’язаними із захворюваннями, що загрожують життю. Такий комплекс передбачає заходи щодо запобігання та полегшення страждань пацієнта через ранню ідентифікацію та оцінку симптомів, полегшення болю та подолання інших фізичних, психосоціальних і духовних проблем (Наказ МОЗ України №1308 від 04.06.2020).