священник Орест ЖИГАЛО
З благословіння Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія я нещодавно відвідав українців у Фінляндії. Православна Церква Фінляндії у 1923 році здобула автономію у складі Константинопольського Патріархату та визначила для свого богослужбового життя мелетіанський календар (так його називають у самій Фінляндії). Ось уже більше ста років – це єдина Православна Церква, яка відзначає не тільки нерухомі свята, а й Пасху за новим календарем.
У цьому тексті хочу не тільки обговорити питання пасхалії у Православній Церкві, а й поділитися власним досвідом зустрічі Христового Воскресіння за іншим календарем та у іншій місцевій Православній Церкві.
Передпасхальний піст в історії Церкви формувався роками, і від кількох днів розширився до сорока чи навіть більше. Але найважливіші євангельські події перед Воскресінням Христовим відбуваються за тиждень до нього – від свята Входу Господнього до Єрусалиму. Починається добровільний жертовний шлях Спасителя. Упродовж Страсного тижня ми згадуємо останні дні і миті життя Ісуса до Його славної перемоги над смертю. Якраз по прибутті у Фінляндію на початку Страсного тижня я звершував богослужіння Великого четверга, п’ятниці та суботи в українськомовній парафії у храмі святого пророка Іллі у місті Гельсінкі.
Розуміючи, що перебуваєш в іншому богослужбовому часі, починаєш адаптовуватися до нього і, не звертаючи уваги на дати, роздумувати над подіями, вслухуватися у богослужбові тексти та переживати події земного життя Спасителя. А головне для священника – це мати розуміння, що вірні очікують почути живе слово Євангелія – слово, яке їм зараз на часі у передчутті Воскресіння. Як людина мусить у інших країнах адаптуватися до місцевого часу, так зараз і православні християни, які перебувають на території інших Помісних Церков, мають дотримуватись і адаптовуватись до місцевого богослужбового календаря.
Головне християнське свято і торжество над торжествами я зустрічав у іншому місті, у першій столиці Фінляндії – Турку. Радо мене прийняла парафія святої Олександри разом з її настоятелем. Перед північчю розпочалась традиційна для нас нічна служба, яка точно відповідає й українській богослужбовій традиції. Очолив пасхальну службу настоятель (грек за національністю), співслужили й попередній настоятель (румун за національністю), священник і диякон (фіни) та я – українець. Богослужіння і хорові піснеспіви виконували різними мовами, серед парафіян цього храму – близько десяти різних національностей, але це єднання у Христі ніби таких різних людей у країні, де православних загалом один відсоток населення, дуже надихає, дає відчуття належності до чогось великого і надзвичайного – до Церкви, до Тіла Христового. Пасхальна радість відчувається сповна, коли розумієш, що «Пасха наша, – як каже святий апостол Павло, – Христос, принесений у жертву» (1 Кор. 5: 7). «Пасха в нас, – каже святий Григорій Богослов у своєму пасхальному слові, – це свято над святами і торжество із торжеств, яке настільки перевищує всі інші торжества, не тільки людські, але і Христові, що в Його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує зірки» (Слово 45, 2). І саме у день Пасхи, що дуже не часто буває у Фінляндії, ясно світило сонце.
Цікавою особливістю і дуже доброю традицією у Фінляндії є безпосереднє залучення дітей до святкування Пасхи впродовж усього Світлого тижня. У певні дні Світлого тижня кожна школа має один вихідний день, і цього дня всі учні йдуть до своїх парафій і храмів для святкування Воскресіння Христового, де служать літургії для дітей та батьків. Тому кожен без винятку долучається до пасхальної радості. Ця традиція відсилає нас до рішення шостого Вселенського собору, який у справі святкування Світлого тижня вирішив: «Від святого дня Воскресіння Христа нашого Бога до нової неділі (тобто до Фоминої неділі) вірні повинні цілий тиждень безперестанно перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних, радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма та причащатися святих Таїн, бо таким способом разом з Христом воскреснемо й разом прославимося…» (Правило 66).
Людина пізнає себе через іншу людину, ми ділимось досвідом, ми єднаємось у спільноти. Наша Православна Церква України сьогодні ділиться своїм досвідом і переймає досвід інших помісних Церков. Не зважаючи на всі наклепи проти нас і протистояння з боку Московського патріархату, ми відбулися як автокефальна Церква, ми несемо місію Христову і добру звістку про Його славне Воскресіння, ми є невід’ємною частиною великої спільноти Православних Церков. Нехай наша зустріч Воскресіння буде не про їжу і веселощі, а про радість у Христі, бо наша Пасха – Христос.