Васса ЛАРІНА
доктор філософії, літургістка,
інокиня РПЦЗ
Грецьке слово «єресь» (αἵρεσις) і те, що походить від дієслова αἱρέοµαι (взяти або вибрати для себе, намітити шлях або мету для себе), упродовж історії Церкви мало різні значення та конотації, які спочатку не були негативними. В апостольські часи й у ранніх отців Церкви слово «єресь» означало спосіб думок, систему або школу мислення, або фракцію / партію зі своїм світоглядом (див.: Lampe, Patristic Greek Lexicon). Апостол Павло говорить: «Мусять між вами й поділи бути (αἱρέσεις, єресі), щоб відкрились між вами й досвідчені (οἱ δόκιµοι)» (1 Кор 11: 19).
Ці слова апостола ніхто не скасовував, хоча у перекладах слово «єресі» пом’якшують. Важливо їх пам’ятати, щоб не падати духом, коли між нами спливають єресі. Але до початку епохи Вселенських соборів отці Церкви вже розуміють під «єрессю» лжевчення тих, які зображали з себе церковних вчителів, але насправді вчили щось, що походить від диявола. Наприклад, свт. Афанасій Великий каже, що диявол «батько Аріанської єресі». А свт. Василій Великий (див. його 1-е правило), пояснюючи чим «єресь» відрізняється від «розколу» (σχίσμα), пише, що розкол базується на «іншій думці» не про віру, а «про питання, що допускають лікування» – наприклад, про покаянну дисципліну в Церкві. У випадку ж «єресі» святитель каже: «тут є явна різниця у самій вірі в Бога». Тобто «різниця» з вченням нашої Церкви, образом думки і мети віри в Бога, яка включає не тільки тринітарне богослов’я та христологію, а й тісно пов’язані з христологією сотеріологію, еклезіологію, антропологію, богослов’я часу, літургійне та сакраментальне (про таїнства) богослов’я тощо.
Чи є єрессю вся концепція «русского міра» у викладі Наказу ХХV Всесвітнього російського народного собору, затвердженого під головуванням патріарха Кіріла 27 березня 2024 року, та в інших проявах цієї концепції у всенародно сказаних словах і в діях патріарха? Так, це єресь. Нижче я поясню, чому доводиться визнати, хоч як би це не було для нас важко і гірко, що, як сказав про єресь свт. Василій Великий, «тут є явна різниця в самій вірі в Бога». Тут спостерігається підміна понять церковних та православно-християнських на антицерковні та антихристиянські, які видаються за «священні» та «традиційні» і навіть за «сенс життя». І, на жаль, немає підстав думати, що цей антихристиянський спосіб думок не є вже давно «вибором» («αἵρεσις») патріарха і тим шляхом, метою, і «сенсом життя», який він для себе визначив («αἱρέοµαι») і нав’язує всім тим, до кого дотягується його «канонічна» влада. Погляньмо, у чому саме полягає його підміна церковного вчення.
1. Замість Триєдиного Бога, жодного разу не згаданого в Наказі, нам пропонують вірити в «триєдиний народ».
2. Замість Христа і порятунку в Ньому, теж жодного разу не згаданих у тексті, нам пропонують визнати «вищою цінністю та сенсом життя» «російську традицію, святині російської цивілізації і велику російську культуру».
3. Замість хреста та хресного шляху нам пропонується шлях агресії та «священна війна»; замість жертви християнського «свідчення» чи мучеництва, патріарх проголошує як щось рятівне «почуття обов’язку» та «виконання присяги» перед злочинним режимом (у його проповіді від 25 вересня 2022 р.).
4. Замість шляху покаяння розсудливого розбійника – шлях іншого, нерозсудливого розбійника, тобто образа і перенесення провини на всіх і решту (образа на Україну, на «глобальний» Захід, «ображені» почуття вірян…).
5. Замість церковного поняття про таїнства, нерозривно пов’язані зі «зміною розуму» (тобто з «покаянням», зміною свого способу думки і поведінки на краще, за допомогою благодаті Божої) нам пропонують вірити в окультизм, тобто в маніпуляцію священними об’єктами (іконами – Казанською, «красиво» придбаною патріархом, Трійцею Рубльова і мощами – Олександра Невського, від яких, без жодних зусиль над собою, патріарх пропонує нам шукати «чуда», як він пояснив у своєму Різдвяному інтерв’ю 7 січня 2024 року; промовчу про інші форми окультизму серед членів Всесвітнього собору, тут йдеться лише про всенародно проповідуване вчення патріарха.
6. Нарешті, замість церковного помісного Собору (який уже роками не скликався в РПЦ) та соборності – незрозумілий «собор» якогось «всесвітнього» народу, під головуванням патріарха, до президії якого входять і міністр оборони Шойгу, і Дугін, Михалков, Мізуліна-старша, Мединський, Слуцький, Рогозін … (nomina sunt odiosa). Це що таке? Чи то просто «громадська організація», чи то «собор»? Список можна було б продовжити заміною понять: про канони Церкви та зловживання ними; про храми Божі та створення замість них капищ «перемоги»; про православну екзегезу Святого Письма.
Все це говорить про те, що «тут є явна різниця у самій вірі в Бога», як сказав свт. Василій Великий про брехню. Будемо ж проявляти себе, як «вмілі», до чого нас закликає апостол Павло, щоби ніякі «ворота пекельні», тобто образ думок пекла, не здолали Церкву, і щоб ми не сумували, а ставали кращими, церковнішими, і сильнішими у вірі, у свободі та мудрості Духа. Отже, «захищатимемо себе» від єресі російського світу, хто як може, за 15-м правилом Двократного собору.
Ось це 15-те правило Константинопольського Двократного собору 861 р.: «Що встановлено про пресвітерів, єпископів і митрополитів, це ж саме стосується патріархів. Отже, якщо якийсь пресвітер, єпископ, чи митрополит наважиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, тобто без згоди соборного проголошення не буде поминати ім’я його за встановленим чином у богослужінні, то він учинить розкол. Йому святий собор заборонить священство, якщо доведе його провину в цьому беззаконні. Утім, це визначено і затверджено про тих, котрі під приводом деяких звинувачень відступають від своїх предстоятелів і творять розколи і розривають єдність Церкви. Тому що ті, які відокремлюються від спілкування з предстоятелем заради якоїсь єресі, засудженої святими соборами або отцями, коли він проповідує брехню всенародно і вчить її відкрито в Церкві, такі, якщо і відгородять себе від спілкування з правлячим єпископом, до соборного розгляду, не тільки не підлягають визначеній епітимії, але й гідні честі, що належить православним, тому що вони засудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розколом припинили єдність Церкви, але постаралися зберегти Церкву від розколів та поділів».
Отже, згідно з усіма класичними тлумаченнями цього (загальноприйнятого в Православній Церкві) канону, не можна припиняти поминання патріарха «під приводом деяких звинувачень»; наприклад, звинувачень морального характеру, про розкішне життя, будинок у Швейцарії, маєток у Геленджику поруч із палацом Путіна, торгівлю цигарками та горілкою, або навіть звинувачень канонічного роду, як незаконні позбавлення сану невинних священиків, переміщення єпископів та священиків з місця на місце, вторгнення на канонічну територію Олександрійського Патріархату в Африці. Такі звинувачення мають розглядатися соборно. Також не справа кліриків, якщо патріарх у приватних розмовах висловлює неправославні думки чи підтримує війну і фашизм тощо.
Але є застереження: якщо патріарх «проповідує брехню всенародно і вчить її відкрито в Церкві», у такому разі «гідні честі» ті, хто «захистить себе» (ἀποτειχίζοντες) від спілкування з ним, тому що «постаралися» у такий спосіб не влаштувати розкол, а «зберегти Церкву від розколів і поділів», які виникають через лжевчення лжепатріарха, який проповідує єресь. Саме формулювання, що «постаралися» і «гідні (особливої) честі» вказує на те, що це нелегко і не багато хто зважувався на це.
Тож розсудіть: якщо патріарх називає війну, агресію, обстріли та бомбардування мирного населення «Священною війною» (саме так, з великої літери!); обіцяє тим, хто вбиває на цій війні, що всі їхні гріхи змиваються, якщо вони самі загинуть, і робить це всенародно, чи треба «захистити себе» від спілкування з ним? Я вважаю, що треба. І якби у мене були діти, я б усіляко постаралася їх захистити від спілкування з тими, хто з церковного амвона, з місця святого, проголошує таку брехню. Це – «мерзота запустіння на місці святому» (Мф. 24: 15), від якої Господь нам велів «втікати в гори».
З російської мови переклав протоієрей Петро Бойко