Юрій ВЕСТЕЛЬ
науковий редактор видавництва «Дух і Літера»
27 березня 2024 року в Москві «XXV Всесвітній російський народний собор» під керівництвом патріарха Кіріла Гундяєва ухвалив «Наказ», де чорним по білому прямо сказано, що в Україні Росія веде «священну війну» проти сатанинського Заходу і виконує «місію “Утримуючого”». Отже, відверто загарбницький напад на мирну країну цей богохульний «собор» називає священною війною, ще й покликаючись на Святе Письмо, а саме на Друге послання до солунян.
Йдеться про відомий фрагмент із цього послання, де автор (за традицією, апостол Павло, а на думку сучасних учених – його послідовник-наслідувач) нагадує своїм адресатам, що напередодні «Дня Господнього» має прийти антихрист (його в листі названо «людиною беззаконня» чи «людиною гріха», «сином погибелі», «супротивником», «беззаконником»), але зараз щось або хтось стримує його прихід. Затримка приходу антихриста пов’язана із затримкою другого й славного пришестя Ісуса Христа, яке названо грецькою παρουσία – «з’явлення, присутність», тож уся ця тема в біблістиці отримала назву «затримка парусії». Ось відповідний уривок з 2 Сол. 2:1–12 (переклад наш):
1 Благаємо вас, брати, щодо присутності (παρουσία) Господа нашого Ісуса Христа і нашого зібрання до Нього, 2 аби не відразу вас було збито з пантелику і щоби не тривожились ви ані через духа, ані через слово, ані через листа ніби нашого, начебто вже настав день Господній.
3 Хай ніхто вас не ошукає жодним способом. Бо [день той не настане,] якщо спочатку не прийде відступництво й не відкриється людина беззаконня [у пізніших рукописах і докритичних виданнях: «людина гріха»], син погибелі, 4 супротивник і хто підноситься над усім, що зветься Богом чи святинею, аж до того, щоби самому сісти в Божому храмі, проголошуючи себе Богом.
5 Хіба не пам’ятаєте, що я вам про це казав, коли ще був з вами? 6 І тепер знаєте те, що стримує (τὸ κατέχον), аби він відкрився свого часу. 7 Адже таємниця беззаконня вже діє, та лише доки той, хто стримує (ὁ κατέχων) тепер, не зникне. 8 І тоді відкриється беззаконник, що його Господь Ісус знищить духом Своїх уст і знерухомить з’явленням Своєї присутності (τῇ ἐπιφανείᾳ τῆς παρουσίας αὐτου); 9 того, чия присутність (παρουσία) через дію сатани – в усякій силі, ознаках, фальшивих чудесах 10 і в усякій омані неправедності для тих, хто гине, за те, що не прийняли любові до правди, аби бути врятованими. 11 І тому Бог посилає їм дію облуди, щоби повірили брехні, 12 аби засуджено було всіх, хто не повірив правді, але вподобав неправедність.
У ΧΧ сторіччі ця тема «утримуючого» в (нео)імперському (гео)політичному жаргоні отримала назву «катехон» – грецьке слово зі значенням «те, що стримує» (τὸ κατέχον) або «той, хто утримує» (ὁ κατέχων), – а під тим, що саме утримує катехон (тобто під ознаками пришестя антихриста), розуміються революційні, ліберальні, демократичні й соціалістичні рухи.
Не дивно, що в часи воєн, суспільних зворушень, революційних потрясінь тема катехону, «стримувача» антихриста, набуває шаленої популярності. Апокаліптична істерія, що охопила Росію на початку ΧΧ століття, досягла кульмінації після більшовицького перевороту 1917 року. Найпоширеніша ще серед візантійських, а потім російських теологів інтерпретація катехону як імперської влади (спочатку римської, згодом візантійської, нарешті російської, оскільки дві останні імперії трактувалися як спадкоємниці Риму – ідея translatio imperii), природньо призвела до тлумачення більшовиків як антихристової сили та, відповідно, радянського періоду як «останніх часів». Зрозуміло, що сприйняття царя й царату як того, хто (чи що) «утримує» прихід антихриста, тривалий час було й досі залишається для імперських ідеологів, і зокрема співців православної монархії, одним із головних «доказів від Писання» боговстановленості царської влади.
Але оскільки антихрист все ж таки забарився (а про Христа взагалі не йдеться, бо ж чекаємо на антихриста), то після кількох десятиліть комуністичного режиму російські прибічники «катехонічних» гадок вирішили, що ця місія «утримуючого» перейшла від царя до народу Росії, «святої Русі», «народу-богоносця», хоча подібні попередні тлумачення вбачали катехона лише у владі й ніколи – в народі.[1] І ось тепер путінсько-гундяєвський неоімперський «русскій мір», твердячи про своє наступництво від СРСР (у тому числі, крім московського царату), тобто тієї самої більшовицької антихристової влади, змішуючи обидва тлумачення (катехон – це влада і одночасно це народ) і аж ніяк не переймаючись кричущим протиріччям, оголошує себе катехоном. Важко уявити більше блюзнірство, ніж назвати утримуючою антихриста силою народ, політичні й військові еліти якого підлабузливо прогнулися під рішення свого безумного фюрера вчинити жорстоку агресію, внаслідок чого вже більше двох років віддають і виконують злочинні накази, а пересічні виконавці «з глибинки», втрачаючи останки людяності, йдуть убивати сусідів заради грошей, грабіжництва й насильства.
Навесні 2023 року найзавзятіші російські імперці Олександр Дугін і Костянтин Малофєєв створили «Інститут Царграда», де згуртували коло відповідних «науковців» і «богословів», аби звіщати про «святу Русь», «русскій мір» і «царя-батюшку»; його інтернет-портал носить назву «Katehon». Головний руськомирский філософ-ідеолог Дугін у своїх численних текстах із есхатологічної тематики охоче використовує катехон у сенсі царя і православної імперії як гасло, поряд із «Москва – Третій Рим».[2]
Катехонічна тема в європейській політичній теології та філософії спливає у ΧΙΧ сторіччі після падіння Священної Римської імперії у 1806 році, що для католицьких кіл на Заході знаменувало кінець спадкоємства державної влади від Римської імперії. Кардинал Джон Генрі Ньюмен у лекції про антихриста 1838 року стверджував, що «дух антихриста намагається піднятися, але політична влада в тих країнах, які є профетично римськими, твердо й енергійно придушує його», а інший католицький богослов Авґуст Біспінґ у коментарі до Другого послання до солунян 1858 року пише, що християнська держава «як утримуюча сила (hemmende Macht), запобігає загальному запереченню Бога й фундаментальних принципів моралі, в такий спосіб стримуючи (aufhälten) появу “людини гріха”. Отже, кожна революція проти існуючого […] політичного порядку готує появу антихриста».
У першій половині наступного, ΧΧ століття німецький протестантський публіцист Вільгельм Штапель (1882–1954), близький до нацистів своїми націоналістичними й антисемітськими поглядами, один із провісників «консервативної революції», висловив думку, що держава може реалізувати свою «метафізичну сутність», набувши форму імперії (теологізований варіант гітлерівської Reichsidee, «ідеї імперії»): хоча кожна держава зобов’язана забезпечувати порядок і мир, але імперія має цей обов’язок у конкретному значенні, бо якщо це їй не вдасться, набуде силу «таємниця беззаконня», тож імперія має «апокаліптичну відповідальність» запобігати приходу антихриста.
«Катехонічні» ідеї Штапеля та, ймовірно, подібні думки ще двох мислителів – теолога Еріка Петерсона (1890–1960, спочатку був протестантом, а 1930 року навернувся в католицизм), який виступав проти націонал-соціалізму, і «консервативно-революційного» соціолога Ганса Фраєра (1887–1969), у свій час близького до нацистів – вплинули на відомого католицького політичного філософа Карла Шмітта (1888–1985). Щоправда, Петерсон трактував катехон зовсім інакше, ніж магістральна лінія в історії тлумачення 2 Сол. 2: 6–7, а саме – як відмову єврейського народу визнати Ісуса за Месію, що й призвело до затримки парусії, а Фраєр, хоч і користувався катехонічними термінами, але пропонував цілком секулярізовану версію катехону: він намагався виявити не один катехон, а низку «утримуючих сил» (haltende Mächte), що з’являються в історії у бурхливі часи, коли зникають наявні форми життя.[3]
Саме з ім’ям Шмітта пов’язано поширення теми катехону в другій половині ΧΧ століття серед консервативних політичних мислителів. Хоча Шмітт вважався свого часу «коронованим юристом (Kronjurist) Третього рейху» і вступив у нацистську партію, його не було засуджено Нюрнберзьким трибуналом, де його провину визнали моральною, а не юридичною. Деякі дослідники навіть вважали катехон його головною і найзагадковішою концепцією. Зазвичай її подають так, ніби Шмітт, спираючись на консервативні ідеї відомих політичних філософів Томаса Гоббса, Жозефа де Местра і Хуана Доносо Кортеса, розумів катехон як християнську державну владу, яка протистоїть революційним, ліберальним і соціалістичним силам. Проте є підстави думати, що ця розповсюджена інтерпретація Шміттівського катехону є хибною (і це стосується навіть таких інтерпретаторів Шмітта, як Джорджо Аґамбен і Якоб Таубес).
На думку дослідників, які проаналізували всі згадки катехону в творах Шмітта, це поняття в нього треба розуміти не як особу чи інституцію, а як місію, доручення або завдання містичного характеру (згори – від Бога і вищих сил) тим чи іншим політичним особам і утворенням стримувати антихристові сили шляхом підтримки й оновлення наявного суспільного порядку й тим самим забезпечувати продовження історії людства.[4] Шмітт каже про «потужність катехону з конкретними задачами й місією (Leistung des Katechon, mit konkreten Aufgaben und Missionen)», що доєднується до конкретної влади; ця потужність (або спроможність чи працездатність) є «піднесенням корони (die Erhöhung einer Krone)», «певним дорученням, що походить із зовсім іншої сфери, ніж гідність королівської влади (ein Auftrag, der aus einer völlig anderen Sphäre stammt als die Würde des Königtums)».[5] Як приклади тих, через кого чи через що в різні епохи і для різних регіонів світу діяв катехон, Шмітт називав і особи очільників держав (габсбурзьких імператорів Рудольфа ΙΙ і Франца Йосифа, президентів Юзефа Пілсудського і Томаса Масарика), і країни (Візантія, Священна Римська імперія, Англія), і окремі рухи (Орден єзуїтів).[6] Відоме висловлювання Шмітта з цього приводу, яке часто цитують:
Я не вірю, що для первісної християнської віри взагалі можлива якась інша картина історії, ніж katechon. Віра, що якийсь утримуючий затримує кінець світу, торує той єдиний місток, який веде від есхатологічного паралічу всіх людських подій до такої величної історичної могутності, як християнська імперія німецьких королів.[7]
І хоча Шмітт не знає, що чи хто такий катехон у просторі й часі, він, тем не менш, вірить у нього: «Я вірю в катехон; як на мене, він – єдина можливість для християнина збагнути історію та знайти в ній сенс».[8]
Проте цікаво, що до концепції катехону зверталися не лише консервативні мислителі. Німецький пастор і сповідник віри Дитрих Бонгеффер згадує «утримуючого» в «Етиці» (писалася у 1940–1943 роках), у розділі, де осмислюється європейська історія у християнському контексті. «Утримуючий» (Der Aufhaltende) для Бонгеффера – це влада, державна сила порядку (Macht, staatliche Ordnungsmacht), «яка діє всередині історії через Боже управління світом, яка ставить межі злу», яку Бог «використовує, аби врятувати світ від розпаду»; вона «вбачає в Церкві свою союзницю, і всі ще наявні елементи порядку прагнуть наблизитися до Церкви. Право, істина, наука, мистецтво, освіта, людяність, свобода, любов до батьківщини повертаються до своїх витоків після довгих блукань», і Церква «змушує навіть сили порядку слухати й навертатись».[9]
Знаменно, що безпосередньо перед згадуванням «утримуючого» Бонгеффер дає вбивчу екзистенційну характеристику сучасному стану життя в тоталітарній країні, яка, до того ж, щойно розпочала світову війну:
На питання, що залишається, є лише відповідь: жах перед «Нічим». Найдивовижнішим спостереженням, яке ми робимо сьогодні, – те, що перед лицем «Нічого» люди відмовляються від усього: власного судження, людського буття, ближнього. Там, де цей жах безсовісно використовується, немає нічого недосяжного.[10]
Хіба це не влучний опис російського сьогодення – тоталітарного режиму, який так само розв’язав агресивну війну і який Гундяєв, Дугін і «русскій собор» оголошують катехоном?
Сучасний політичний філософ лівого спрямування Паоло Вірно, розвиваючи концепцію «численності» (moltitudine) у протиставленні поняттям держави й народу та використовуючи для цього катехон як «політичну інституцію численності», підкреслює двозначність, навіть парадоксальність катехону: хоча він стримує зло, але тим самим блокує остаточну поразку зла, бо, згідно з Апокаліпсисом, тріумф антихриста – необхідна передумова другого з’явлення Христа, тож «перешкоджаючи тріумфу антихриста, катехон водночас перешкоджає відкупленню, яке має здійснити Месія».[11]
На суперечливу функцію катехону вказує також сучасний філософ і політичний діяч теж лівого спрямування Массімо Каччарі, який присвятив катехонічним концепціям окреме дослідження. На його думку, чинячи опір антихристу, катехон, якого Каччарі вбачає спочатку в імперській владі, а зрештою – в Католицькій Церкві, неминуче приймає в себе антихристове беззаконня (Каччарі навіть удається до розгляду фігури Великого Інквізитора Достоєвського як образу Церкви як катехону): «…вся опозиція в межах влади Князя цього світу приречена перетворитися на фактор, що сприяє його волі до влади. Лише віра в Ісуса, Який є Христом, віра, на якій ґрунтується тверда надія на Його прихід, визволяє нас від зла (libera nos a malo), тоді як будь-яка сила, що протистоїть поширенню беззаконня, не лише стає невід’ємною частиною історії останнього, але й призводить до ще більшого насильства, як річка, що вийшла з берегів. […] Імперська влада містить у собі беззаконня у тому сенсі, що воно складає її таємницю».[12]
Близьку інтерпретацію пропонує й відомий філософ Джорджо Аґамбен, який неодноразово звертався до теми катехону, зокрема й на рівні серйозного біблієзнавства. Зі свого досить детального екзегетичного аналізу 2 Сол. 2: 1–12 він робить висновок, що цей фрагмент не може слугувати для обґрунтування християнської влади (як думав Шмітт та його однодумці), адже для апостола Павла, за Аґамбеном, катехон носить не позитивний, а негативний характер: він – та політична сила (хай то буде Римська імперія чи інша влада), яка приховує «таємницю беззаконня» і яка має бути усуненою, аби ця таємниця могла виявитися цілком і зміг прийти Христос.[13] Аґамбен навіть ототожнює катехон із «людиною беззаконня» (2 Сол. 2: 3) чи «беззаконником» (anomos, 2 Сол. 2: 8), тобто антихристом:
Можливо, katechon і anomos […] є не двома різними фігурами, але означають одну й ту саму владу до і після остаточного розкриття. Світська влада – Римська імперія або будь-яка інша – це видимість, що приховує істотну аномію [= беззаконня] месіанського часу. Разом із розв’язанням «таємниці» ця видимість зникає, і влада набуває вигляду anomos, абсолютного беззаконника.[14]
Ця остання «негативна» інтерпретація катехону видається краще обґрунтованою з біблієзнавчого погляду, ніж значно більш розповсюджена «позитивна», попри те, що останньої дотримувалися отці Церкви й більшість середньовічних теологів і модерних політичних філософів. Але серйозний екзегетичний аналіз цього уривка потребує окремого розгляду.
[1] Дослідженню тяглості пов’язаних із катехоном конспірологічних ідей серед російських імперських ідеологів присвячено багато праць, зокрема російського вченого Віктора Шнірельмана. Про еволюцію «катехонічних» інтерпретацій див., напр., його статті: «“Катехон” как ключ к русскому православному национализму». Страницы, 2018–2019, т. 22, № 3, с. 387–409; «“Катехон”: от религии к национализму и конспирологии в современной России» // Религия и национализм: богословское осмысление. Москва: ББИ, 2021, с. 135–157; і книгу: Удерживающий. От Апокалипсиса к конспирологии. Москва; Санкт-Петербург: Нестор-История, 2022, с. 136–214.
[2] «На мистическом уровне “катехон” переместился из Византии на Север, повинуясь эсхатологическому притяжению норда. Святая Русь – второй этап Русского проекта. Москва – Третий Рим. Русь как новая и последняя обитель “катехона”». – Дугин, «Абсолют византизма», https://vk.com/@rossia3-a-g-dugin-absolut-vizantizma. У книзі «Ноомахия: войны ума. Византийский Логос. Эллинизм и Империя» (Москва: Академический проект, 2016) Дугін цитує 2 Сол. 2: 6–7 грецькою, російською і церковнослов’янською і розшифровує, граючи на корінні російських слів: «“Удерживающее” – τὸ κατέχον – это причастие среднего рода, и относится к “Царству”, “Империи”, тогда как “держяй” – ὁ κατέχων – причастие мужского рода, указывает на того, кто удерживает, то есть на “Царя”, “Императора”. Оба слова образованы от глагола κατέχειν, держать, удерживать, дословно означающего “иметь под”, “обладать”. Отсюда русское слово “держава”, а также “власть”, то что “держит” властитель, обладатель» (с. 176–177).
[3] Цит. з Ньюмена і Біспінґа і переказ думок Штапеля, Петерсона і Фраєра за: Marc de Wilde. «Politics Between Times: Theologico-Political Interpretations of the Restraining Force (katechon) in Paul’s Second Letter to the Thessalonians». In: Ward Blanton and Hent de Vries (eds.). Paul and the Philosophers. New York: Fordham University Press, 2013, р. 114–119.
[4] Yevgeny Uchaev. «The Concept of Katechon in the Thought of Carl Schmitt: Towards a Different Universalism?». Russian Sociological Review, Vol. 22. No. 4 (2023), с. 26–45; Marc de Wilde, цит. твір, р. 120–126.
[5] Carl Schmitt. Der Nomos der Erde im Völkerrecht des Jus Publicum Europaeum. Fünfte Auflage. Berlin: Duncker & Humblot, 2011, S. 31.
[6] Див. Heinrich Meier. The Lesson of Carl Schmitt. Four Chapters on the Distinction between Political Theology and Political Philosophy. Tr. by Marcus Brainard & Robert Berman. Chicago and London: The University of Chicago Press, 2011, p. 158–181.
[7] Der Nomos…, S. 29.
[8] Цит. за: Heinrich Meier. Die Lehre Carl Schmitts: Vier Kapitel zur Unterscheidung Politischer Theologie und Politischer. Stuttgart-Weimar: J. B. Metzler, S. 245.
[9] Dietrich Bonhoeffer. Ethik (DBW, Band 6). München: Chr. Kaiser Verlag, 1992, S. 123–124.
[10] Ethik, S. 122.
[11] Paolo Virno. Multitude between Innovation and Negation. Tr. by Isabella Bertoletti, James Cascaito, and Andrea Casson. Los Angeles: Semiotext(e), 2008, р. 59–60.
[12] Massimo Cacciari. The Withholding Power: An Essay on Political Theology. Tr. by Edi Pucci with Harry Marandi. Bloomsbury Academic, 2018, p. 50–51, 53.
[13] Giorgio Agamben. Il tempo che resta. Un commento alla Lettera ai Romani. Torino: Bollati Boringhieri, 2000, p. 102–105.
[14] Agamben. Il tempo che resta…, p. 104.