Ірина ПРЕЛОВСЬКА
доктор історичних наук,
старший науковий співробітник;
провідний науковий співробітник відділу
джерелознавства новітньої історії України
Інституту української археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України;
доктор церковно-історичних наук,
професор кафедри церковно-практичних дисциплін КПБА
Нещодавно Священний Синод Православної Церкви України вилучив із церковного календаря день пам’яті князя Олександра Невського: «За поданням Синодальної Календарної комісії вирішили вилучити з церковного календаря Православної Церкви України день пам’яті благовірного князя Олександра Новгородського (Невського), в схимі Олексія, 23 листопада»[1]. Натомість було вирішено 23 листопада встановити додатковий день святкування пам’яті преподобного Олександра, першоначальника обителі «Невсипущих» та внести його у церковний календар Православної Церкви України.
Тривалий час ім’я канонізованого Московською Церквою святого князя Олександра Невського поминалося і в українських православних храмах. Втім, розпочата Російською Федерацією війна проти України знайшла своє відображення й у справі перегляду житій тих святих, церковне пошанування яких було примусово накинуто за тривалий час російського панування в усіх сферах українського церковного життя, починаючи з другої половини XVII століття. Цьому процесові сприяли й самі українці, які взялися розбудовувати і Російську Церкву, і Російську імперію у XVIIІ столітті.
Олександр Невський із багатьох причин став однією з головних постатей у церковно-політичному дискурсі кількох політичних режимів, причому навіть у радянський час, коли політичний режим, здається, повністю виключав запровадження до публічного дискурсу небажаних із атеїстичних або інтернаціоналістичних засад задекларованого комуністичного устрою суспільства. Російська версія його життєпису значно цікавіша, аніж українська, яка взагалі не має посилання на документальні джерела.
У контексті російсько-української війни чимдалі гостріше постає проблема правдивості й вірогідності літописних джерел, які оприлюднені за кілька століть у Росії, і чимдалі виглядають вельми сумнівними. Раніше фахівці вже говорили про те, що до літописних текстів із ідеологічних причин було зроблено відповідні вставки, як складові московської, російської і навіть радянської політики. Головною причиною є те, що, наприклад, відомості про т. зв. «монголо-татарське ярмо» є тільки в літописах, а в українських музейних експозиціях і фондах такі артефакти взагалі відсутні. Так само відомості про якісь перемоги на Чудському озері над лицарями Лівонського ордену нічим не підтверджуються у закордонних джерелах відповідного періоду, хоча російська пропаганда періодично влаштовує відповідні святкування таких дат.
Народився Олександр Невський у Переславлі-Залєському (нині РФ). Він був сином князя Ярослава Всеволодовича, правнуком сумнозвісного київського князя Юрія Долгорукого. Точна дата його народження невідома, хоча ймовірною датою вважається 1221 рік. Ця дата дала підстави російській владі помпезно відзначити 800-ліття з дня народження канонізованого Російською Церквою св. Олександра Невського у травні 2021 р. У Володимирі-на-Клязьмі при Різдво-Богородичному монастирі з цієї нагоди було відкрито церковно-історичний музей на його честь.
Щодо Олександра Невського як київського князя, то немає жодних доказів, що він взагалі коли-небудь бував у Києві. Титулярно він був київським князем, отримавши ярлик на княжіння в Орді. Але, цілком імовірно, правив Києвом, чи тим, що від Києва залишилося, не виїжджаючи з Володимиро-Суздальщини та Новгородщини. Проблема полягає в тому, що гіпотетичним залишається вся система доказів стосовно життєпису канонізованого Російською Православною Церквою князя. Ніхто і ніколи не надав писемних або археологічних доказів стосунків св. князя Олександра Невського і Золотої Орди, немає доказів і взагалі зображення ханського ярлика на княжіння, тим більше «зависають у повітрі» всі припущення щодо виконання цим князем наказів золотоординського хана з «утримування в покорі новгородців» і «відсічі зовнішнім посяганням на імперію Чингізидів»[2].
До цих міркувань можна додати подивування тим, що за умови повної відсутності інформації про місце розташування столиці Золотої Орди та відповідних осередків нібито конфронтуючих між собою золотоординських ханів, штучно складається враження, що князь Олександр Невський провів кілька років чи в Монголії, чи в якихось віддалених регіонах Середньої Азії, обговорюючи (до речі, якою мовою?) проблеми очільництва у Золотій Орді та відповідної підтримки зі свого боку.
У розповсюджених версіях життєпису св. князя Олександра Невського є опис його упокоєння. Повідомляється, що він помер «на зворотньому шляху з Орди на історичне Залісся» у м. Городці на Волзі. За версією Російської Православної Церкви, саме там князь перед смертю прийняв схиму й отримав чернече ім’я Олексій. Після цього тіло спочилого князя Олександра Невського перевезли до Володимира-на-Клязьмі й там поховали в монастирі Різдва Богородиці. До середини XVI ст. він уважався першим монастирем у т. зв. «Московській Русі» – «великим архімандрицтвом».
Рака з тілом спочилого князя була поставлена в храмі Різдва Пресвятої Богородиці в однойменному монастирі. У 1380 р. після видіння уві сні паламаря цієї церкви було відкрито мощі св. князя Олександра Невського і покладені «в раці поверх землі». У Ніконовському літопису говориться, що після пожежі у Володимирі-на-Клязьмі 23 травня 1491 р. ці мощі згоріли, однак пізніше ці ж мощі були віднайдені у надзвичайний спосіб як врятовані від тієї пожежі. Описується видіння, як св. князь Олександр Невський на коні піднімається на небо. Канонізації князя Олександра Невського передувало його прийняття схими перед смертю, що на той час вже було підставою для такої церковної дії. Остаточна ж канонізація відбулася у 1547 р. на Макаріївському церковному соборі, коли великого князя Московського Івана ІV Грозногопроголосили царем московським.
У цей час канонізували представників династії Рюриковичів із Володимиро-Суздальського, а пізніше Московського князівства. Очевидно, це було важливо саме для Росії, адже Олександр Невський є засновником династії московських Рюриковичів. Його молодший син Данило став першим московським князем. І саме як «святого прабатька правителів Москви» Олександра Невського канонізували у 1547 р. як «благовірного».
Цікаво, що він уважається святим і в Болгарській Православній Церкві, і в столиці Болгарії Софії на його честь названо головний кафедральний собор. Часточка його мощей (мізинець) були передані до Свято-Успенського собору м. Володимир-на-Клязьмі наказом патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ Рідігера у жовтні 1998 р. напередодні святкування 50-ї річниці відкриття подвір’я Болгарської Православної Церкви в Москві. Очевидно, що впливи Російської Федерації на Болгарію сягають далеко більше, аніж тільки церковні.
У російських публікаціях основні посилання на інформацію про житіє і мощі св. князя Олександра Невського відбуваються на т. зв. «Лицевой летописный свод» як основне джерело, зокрема на 17-у книгу, де описано чудо зцілення руки синкела Благовіщенського собору Афанасія від гробу св. князя Олександра Невського. Цей Афанасій був у місті Володимирі-на-Клязьмі у складі придворного супроводу царя Івана ІV Грозного і під час Казанського походу молився біля раки св. князя Олександра Невського, поклав свою руку в замкову свердловину цього гробу і так був зцілений.
В українських дослідників і раніше були проблеми з тим, як дістатися до оригіналу цього зведеного корпусу літописів, а зараз це виглядає практично неможливим.
За описом це літописний звід Івана Грозного («Цар-книга»), де зібрано описи з біблійної, світової та історії російської держави від створення світу до 1567 р. Вказується, що він вірогідно був створений десь у 1568–1576 рр. для царської бібліотеки в одному екземплярі. Саме визначення «лицевой» означає, що це ілюстрований текст із мініатюрами. Це зібрання складається з 10 томів, які містять 10 тисяч аркушів з ганчір’яного паперу, де нараховується більше як 16 тисяч мініатюр. Цікаво, що ця збірка тривалий час існувала як зібрання аркушів без палітурки. Десь у 1575 р. до збірки внесли зміни щодо періоду царювання Івана IV Грозного. Пізніше цю збірку передали з царської книгозбірні до Царської палати-майстерні в 1683 р. з подальшим розділенням тексту. Є припущення, що частину цього зводу, а саме варіант Повісті минулих літ, було втрачено. У цьому зводі вміщено розповідь про збереження мощей св. князя Олександра Невського, але без опису небесного видіння, як вершник піднімається до неба.
У 1695 р. у Москві було виготовлено дерев’яну раку в срібному позолоченому окладі. Незабаром, у 1697 р. суздальський митрополит Іларіон умістив мощі в нову раку, прикрашену різбленням і вкриту дорогоцінним покровом.
За наказом російського імператора Петра І Романова 11 серпня 1723 р. мощі св. князя Олександра Невського були доставлені до фортеці Шліссельбург і згодом 30 серпня 1724 р. були встановлені в Олександро-Невському храмі Олександро-Невського Свято-Троїцького монастиря (нині Олександро-Невська лавра, Санкт-Петербург, РФ).
За часів російської імператриці Єлизавети Петрівни на її пожертви майстрами Сестрорецького збройного заводу у 1753 р. було виготовлено нову срібну раку вагою 90 пудів. Саме цю раку у 1790 р. після завершення будівництва собору Пресвятої Тройці перенесли до цієї будівлі й розмістили там за правим кліросом.
У радянську добу, зокрема в травні 1922 р., раку з мощами св. князя Олександра Невського відкрили. Після відкриття знайшли 12 невеликих кісток різного кольору та виявили 2 однакових кістки однієї правої ноги. Раку передали до Ермітажу, де вона знаходиться дотепер. Після виявлення мощей у Казанському соборі м. Ленінград, який тоді був музеєм історії релігії і атеїзму, у 1989 р. їх передали до Свято-Троїцького собору лаври. У 2007 р. з благословіння патріарха Алексія ІІ мощі святого впродовж місяця возили по містах Росії і чомусь Латвії, а згодом повернули до Олександро-Невської лаври. Починаючи з 1743 р., за винятком радянського періоду, щорічно у день перенесення мощей св. князя Олександра Невського 30 серпня / 12 вересня відбувається загальноміський хресний хід на Невському проспекті в Санкт-Петербурзі. На площі Олександра Невського великий хресний хід зустрічається з малим хресним ходом, який виходить йому назустріч зі стін лаври. Традицію, перервану в радянський час, відновили в 2013 р.
За результатами опитування росіян від 28 грудня 2008 р. св. князь Олександр Невський був обраний «іменем Росії», небесним покровителем міст Санкт-Петербургу та Петрозаводська. Патріарх Московський і всієї Русі Кіріл Гундяєв своїм рішенням визначив цього святого покровителем сухопутних військ і морської піхоти, а також дипломатичної служби Російської Федерації.
Олександр Невський виявився зручною постаттю для московської пропаганди. Утім, багато з того, що про князя розповідають московські пропагандистські та церковні джерела, насправді є історичними міфами, які складалися впродовж століть, міфами інколи з протилежним змістом, які складалися й відповідно змінювалися з пропагандистською метою. Тому в Україні Олександра Невського сприймають, насамперед, не як історичну постать, а як образ російської пропаганди. Власне і в самій Росії думки істориків в оцінці цього великодержавного святого зовсім протилежні, залежно від рівня політичної позиції кожного з них.
Найбільшої ідеалізації постать канонізованого Російською Церквою святого досягла перед Другою світовою війною в СРСР, а також впродовж певного періоду після її завершення. Цей образ набув найбільшої популярності завдяки художньому фільму 1938 р. «Алєксандр Нєвскій» Сергія Ейзенштейна.
Не можна оминути ту обставину, що орден Олександра Невського сьогодні є єдиною нагородою, яка, з відповідними змінами, існувала в нагородних системах Російської імперії, СРСР та Російської Федерації. Цей орден мав назву «Орден святого Олександра Невського» у 1725–1917 рр., а також в радянську добу існував зі зрозумілих причин без вказівки на те, що князь був канонізований, під назвою «Орден Олександра Невського» у 1942–1991 рр. для нагородження командного складу Червоної армії.
Російська імператриця Єкатерина І заснувала цей орден у 1725 р. для нагородження військових і цивільних осіб. Після розпаду СРСР орден Олександра Невського був збережений у системі державних нагород РФ наказом Президії Верховної Ради Росії від 2 березня 1992 р. за № 2424-1 «О государственных наградах Российской Федерации», хоча орден не мав опису і нагороджень не відбувалося. Наказом Президента РФ Д. Медвєдєва від 7 вересня 2010 р. за № 1099 «О мерах по совершенствованию государственной наградной системы Российской Федерации» цей орден знову запровадили до державної нагородної системи держави із затвердженням статуту і описом. Для цього ордену було повернуто дизайн дореволюційного варіанту цього нагородного знаку, що зайвий раз свідчить про все більш жорсткий варіант повернення до архаїчних форм державності.
У своїй публікації за 2014 р. «Личность Александра Невского сквозь многовековую мифологию» російські історики В. Ф. Єфімов та Є. В. Нікольскій запропонували аналіз проблеми трансформації суто церковного вшанування святого монарха в обґрунтування імперських ідеологем. Зокрема, йдеться про те, що сама святість почала трактуватись навіть у церковних колах і проповідях як наслідок його військових «подвигів». Як не парадоксально, але радянська пропаганда, що була орієнтована виключно на військові «подвиги» монарха і святого, також була співголосна церковному погляду на такий варіант святості. Власне, художній фільм Сергія Ейзенштейна «Алєксандр Нєвскій» присвячений не життєпису князя, а виключно «битві» на Чудському озері. Ця пропаганда породила стереотип, згідно з яким до лику святих князь Олександр Невський був зарахований винятково за свої військові «заслуги», а святість стала чимось на кшталт «нагороди» від Церкви.
Цей приклад демонструє, яким чином у такій специфічній державі, як російська, з усіма її політичними трансформаціями і змінами назви, вшанування канонізованого монарха може легко перетворитися на обґрунтування великодержавних ідеологем і міфологем, коли політична діяльність канонізованого Православної Церквою монарха виймається з контексту його часу і стає ідеологічним фетишем. До того ж це є обґрунтуванням для виправдання кон’юнктури, ксенофобії, ізоляціонізму та зовнішньої агресії. Це – аморально і навряд чи стосується істинної духовності.
[1] Офіційне повідомлення про засідання Священного Синоду 2 лютого 2024 р. https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/ofitsijne-povidomlennya-pro-zasidannya-svyashhennogo-synodu-2-lyutogo-2024-r/
[2] Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Олександр_Невський