Костянтин ВЄТОШНІКОВ
доктор історії,
науковий співробітник Бібліотеки візантиністики
(College de France, Париж, Франція)
Київська митрополія спочатку була єдиною єпархією Вселенського Престолу, однак через політичні обставини її часто ділили на дві або три митрополії. Після падіння Константинополя в 1453 році частина цієї єпархії, Московське князівство, відокремилася від спілкування з Церквою-Матір’ю, але Київ все ще мав канонічних митрополитів, призначених Вселенським Патріархатом. Таке становище Церкви в Московській Русі не було вирішене аж до заснування Московського Патріархату в 1589 році, події, яка також збіглася зі створенням канонічної єпископської кафедри в цьому місті.
Після часткового підкорення України Московська держава вжила заходів, щоб поставити Київську митрополію під контроль Московського патріарха. У російських архівах збереглося десять документів, нібито виданих Вселенським Патріархатом, зокрема один грецький оригінал, дві грецьких копії та решта лише в російському перекладі; всі ці документи були опубліковані. Отже, ми не знайшли жодної згадки про цю тему ні в архівах Вселенського Патріархату, ні в архівах великого логофета Аристарха Ставракіса (Апостольська бібліотека Ватикану, яка скопіювала лише два переклади з російської мови), ні у виданнях патріарших актів, ні в грецьких наративних джерелах поствізантійського періоду.
«Надання» Київської митрополії, згідно з документами, відбулося на прохання государів Росії, патріарха Московського і гетьмана України, за згодою Османської держави, через «віддаленість місця» і «битви, що відбувалися між двома великими імперіями».
Фактично російська влада, як політична, так і церковна, просила про повну передачу юрисдикції Київської митрополії, про що йдеться у відповідних актах[1]. Акти Вселенського Патріархату відтворюють лише деякі з цих прохань і надають їм форму більш прийнятну для Великої Церкви.
Не можна випускати з уваги той факт, що перед тим, як була зроблена поступка, відразу після анексії частини України Московською державою, і після тривалої вакантності Київської кафедри, росіяни діяли, щоб підпорядкувати митрополію Московському патріархові, і внесли в договір з гетьманом в 1659 році такий пункт: «а митрополит Київський разом з іншими членами духовенства має бути під благословенням патріарха Московського»[2]; однак на той час це не було застосовано. Того ж року єпископ Чернігівський Лазар був призначений місцеблюстителем Київської митрополії, в результаті чого митрополія була розділена навпіл: на територіях, що перебували під владою Польщі, залишився законний митрополит Київський Діонісій, а частинами, підвладними Москві, управляв Лазар.
У 1661 році місцеблюститель патріаршого престолу в Москві висвятив на єпископа Мстислава Мефодія, який згодом був призначений місцеблюстителем митрополії; цей акт був засуджений Московським патріархом Никоном у 1662 році, незабаром після його обрання, і не був прийнятий ні Вселенським престолом, ні духовенством єпархії[3].
Наприкінці 1667 року Московський Синод підвищив Чернігівську єпископію до рівня архиєпископії без дозволу Вселенського Престолу, який не визнав цього акту[4]. У 1668 році на Київську кафедру був поставлений канонічний митрополит Йосиф[5]. А після його смерті в 1675 році місцеблюстителем став Лазар Чернігівський.
Права Вселенського Престолу були знову порушені в 1683 році, коли патріарх Московський підтвердив обрання ігумена Київської лаври, яка мала статус патріаршої ставропігії.
Російська влада вперше претендувала на Київську митрополію в 1684 році, але патріарх Яків відмовив їй у цьому проханні. Нарешті, 8 липня 1685 року в соборі святої Софії в Києві відбулися збори, на яких були присутні нечисленні представники духовенства (більшість з яких були киянами) і багато мирян. Ігноруючи опір духовенства, збори обрали Гедеона, єпископа Луцького, на митрополичу кафедру. Київське духовенство звернулося з протестом до гетьмана.
8 листопада 1685 року Гедеон був висвячений на митрополита Київського в Московському соборі патріархом Московським, тоді ж він склав присягу на вірність останньому без будь-якого дозволу Константинопольської Церкви[6].
Анексію єпархії здійснили без комунікації з Кіріархальною Церквою та її дозволу, а також в антиканонічний спосіб. Російська влада звернулася до Вселенського Престолу виключно для того, щоб легітимізувати і затвердити ситуацію. З цією метою відрядили посольство, яке влітку 1686 року, як стверджують російські історики, провело переговори спочатку в Адріанополі з Єрусалимським патріархом Досифеєм (хоча він і не був прихильно налаштований до цієї поступки, але врешті-решт прийняв її на певних умовах), а потім із Вселенським патріархом Діонісієм (який прибув до візира за цивільним підтвердженням свого переобрання), який також дав свою усну згоду[7].
Повернувшись до Константинополя, патріарх, як стверджують російські історики, у травні надіслав патріарші листи, в яких висловлював цю згоду, а в червні – патріарші та синодальні листи-підтвердження, а також інші патріарші листи.
Канонічна приналежність Київської митрополії
Кілька з цих листів стверджують насамперед канонічну приналежність цієї митрополії до Вселенського Престолу як у минулому, так і в теперішньому часі. Так, у листі до патріарха Московського сказано: «Досі вона [Київська митрополія] належала святому і високому Вселенському Константинопольському Престолу, і її єрархи були висвячені ним або безпосередньо, або з дозволу». Це ж зауваження спостерігаємо і в синодальному листі до патріарха Московського, а також у синодальному листі, що підтверджує статус митрополита: «навіть якщо за давнім звичаєм, коли Київська митрополія позбавлена істинного ієрарха, митрополит повинен бути висвячений найвищим і святим Вселенським Константинопольським престолом або безпосередньо, або за дозволом, оскільки ця єпархія від початку йому підпорядковувалася»[8]; більше того, і в дозволі, наданому гетьману та іншим особам на обрання митрополита: «ця митрополія, яка навіть зараз підпорядковується найвищому і найсвятішому Вселенському Константинопольському престолу, і через нього отримує висвячення свого майбутнього ієрарха чи то безпосередньо, чи то за дозволом»[9].
Порушення канонічних норм щодо «канонічних територій» і прощення
Кілька канонів захищають канонічні території на різних рівнях – від єпархії до незалежної Церкви (автокефальної в сучасному розумінні). Ця передача є серйозним канонічним порушенням. Канонічні норми не тільки забороняють захоплення території, але й забороняють єпископам займатися церковними справами в чужих провінціях без дозволу. Створення нового осідку, коли йдеться про поділ єпархії, можливе лише за згодою єпископа, чия єпархія підлягає поділу. Що стосується приналежності парафій у полях і селах на околицях єпархій, то іноді було важко визначити, до якої єпархії варто віднести ці парафії. З цієї причини була створена інша норма, більш гнучка і застосовна тільки до цих випадків. Вона виражена у каноні 17 IV Вселенського Собору і в каноні 25 VI Вселенського Собору.
Оскільки дехто намагається застосувати строк давності, про яке йдеться в цих канонах, до інших випадків, зокрема до випадку Київської митрополії, необхідно зробити кілька роз’яснень. Усі коментатори цих двох канонів сходяться на думці, що мова йде тільки про конкретні випадки парафій, розташованих у прикордонній сільській місцевості, й ні про що інше[10]. Усі коментатори, однак, сходяться на тому, що жоден єпископ не має права порушувати права інших єпископів[11]. Тридцятирічна давність, надана візантійськими каноністами, стосується лише випадків, згаданих у текстах цих двох канонів[12]. Однак канони, що зберігають інші права Церков, не мають строків давності.
З цих причин у двох листах дарується прощення патріарху Московському і митрополиту Київському Гедеону за порушення канонів. Зокрема, зазначено таке: «З цієї причини наша посередність, зневажаючи втручання в чужу єпархію, оскільки це сталося не через презирство або безчестя, але як запобіжний захід і з поблажливістю, … пише зі спільною думкою синодально … і постановляє у Святому Дусі, щоб Святіший Митрополит Київський, Екзарх всієї Русі, у Святому Дусі улюблений брат і співслужитель, кир Гедеон, був прощений і благословенний Отцем і Святим Духом, Пресвятою Трійцею, і звільнений від усіх цих зобов’язань, які з ним сталися, через необхідність обставин, і дуже невинним у цій справі, і вільним від такого звинувачення, виконуючи і здійснюючи все, що належить єпископату, без перешкод, як і раніше, з чистим сумлінням, і якому ніхто не суперечить»[13].
Тут варто зауважити, що в окремих випадках рукоположення без патріаршого дозволу (екдозису) єпископи, які здійснювали рукоположення, а також єпископ, якого висвячували, піддавалися виверженню[14].
Стосунки між митрополитом Київським і патріархом Московським
Також часто згадується, що митрополит Київський повинен визнавати патріарха Московського «своїм старцем (або старшим) і начальником» («ὡς γέροντα καὶ προεστώτα αὐτοῦ»). Кілька актів додають: «бо ним він був висвячений». З цієї причини митрополит Київський повинен поминати ім’я патріарха Московського також після імені Вселенського патріарха, «а потім ім’я Патріарха Московського, як старшого»; «… через рукоположення, яке він отримує через [Патріарха] Московського, він повинен згідно з канонами поминати його».
У кількох актах ми бачимо, що митрополити повинні підкорятися своєму патріархові та Синодові. Для цього використовуються різні терміни: «ὑποταγὴ», «στοργὴ». Так, у деяких актах виокремлюємо такі формули: «обов’язок покори (τὸ χρέος τῆς ὑποταγῆς) Святій Церкві»[15], «покори (ὀφειλοµένην ὑποταγὴν) належну нашій мірності»[16], «виявити належну прихильність і покору (προσήκουσαν στοργὴν καὶ ὑποταγὴν) до неї (Церкви)»[17].
Щодо документів, які стосуються митрополита і єпископів, то в них вжито терміни «εὐπείθεια», «ὑποταγὴ», «τιµὴ», «εὐλάβεια» і «στοργὴ», які знаходимо в таких формулах: «майте належний послух (προσήκουσαν εὐπείθειαν) … слухайтеся його (ὑπακούειν αὐτῷ)…»[18], «належну шану і послух (ὀφειλοµένην τιµὴν καὶ εὐπείθειαν)»[19].
Отже, йдеться лише про дозвіл на висвячення митрополита Київського, а не про повне надання юрисдикції. Про підпорядкування митрополита Московському патріарху не йдеться, але передбачено, що через висвячення, здійснене Московським патріархом, митрополит повинен визнавати його «ὡς γέροντος καὶ προεστῶτος», поминати його і підкорятися його суду[20].
Підтвердження дозволу на обрання Київського митрополита зібранням кліру і мирян митрополії
Грамоти також підтверджують повноваження Синоду, а точніше духовно-мирянського зібрання Київської митрополії обирати митрополита. Це право було однією з умов цієї поступки. Так, у патріаршій грамоті до патріарха Московського зазначено, що патріарх Московський уповноважений висвячувати «кого оберуть підвладні цій Київській єпархії улюблені Богом єпископи, преподобні архимандрити, преосвященні ігумени преподобних і святих монастирів, благочестиві і святі і преподобні ієромонахи, преподобні ченці та інші начальники і знатні особи, за звичаєм цього місця за наказом славного великого гетьмана, який там перебуває»[21]. Цей дозвіл присутній і в інших актах: у патріаршій грамоті до патріарха Московського: «свобода обирати Митрополитом Київським будь-кого, кого вони побажають»[22]; у патріаршій грамоті до гетьмана: «митрополит київський буде поставлений ним [патріархом московським], а обраний буде тими, хто підлягає цій кафедрі» і «главу його обиратимуть ті, хто підлягає цій єпархії київській, улюблені Богом єпископи, преосвященні архімандрити, преподобні ігумени святих і преподобних монастирів, благочестиві священики, преподобні ієромонахи, бояри та інші, з дозволу і заклику славного і найхристияннішого Великого Гетьмана свого часу війська Запорозького обох берегів Дніпра»[23].
Привілеї митрополита Київського
У деяких текстах є згадка про те, що привілеї митрополита Київського мають бути збережені. Одним із таких привілеїв є також титул митрополита «Київського і всієї Русі», який згадується один раз. У патріаршій грамоті до патріарха Московського сказано: «має отримати пергаментну грамоту та інші відповідні привілеї»[24]; і так само в патріаршій грамоті до гетьмана: «і нехай всі привілеї будуть виконані ним рясно»[25].
Канонічне поминання
Іншою умовою поступки було поминання митрополитом спочатку імені Вселенського патріарха, а потім патріарха Московського. Цей припис знаходимо в кількох документах: у патріаршій грамоті до патріарха Московського: «і нехай зберігає одне тільки, а саме: коли митрополит Київський звершує божественну і святу службу в своїй єпархії, нехай спочатку поминає поважне ім’я найсвятішого Вселенського Патріарха свого часу, бо ним всі управляються і славно і велично, він є автор і податель всякого добра в межах всесвіту; а потім [по-друге] ім’я Патріарха Московського, як свого старшого»[26]; в патріаршій грамоті до гетьмана: «Нехай зберігається тільки одне, а саме: коли митрополит Київський звершує у своїй єпархії святу і безкровну жертву, нехай поминає насамперед преподобне ім’я Вселенського Патріарха, бо від нього вся вселенна втамовує свою спрагу і через нього поширюється добро по всьому світу»[27]; у листі патріарха до імператорів Росії: «Тільки одне нехай буде збережено, а саме: коли митрополит Київський буде служити в цій єпархії безкровну і божественну літургію, нехай спочатку поминає поважне ім’я Вселенського Патріарха, бо через нього розподіляються всі блага в межах всесвіту і бо він є джерелом усього, і поблажливо з вищезгаданих причин віддав її [Київську митрополію] у підпорядкування патріархові Московському, а потім [вдруге] патріарха Московського»[28] тощо.
У документі також вказується канонічна причина цього: «для збереження честі Вселенського Престолу і щоб не було нехтування або крайнього позбавлення його привілеїв, ми наказали, щоб в цій митрополії патріарше ім’я Вселенського Патріарха співалося першим … за давні привілеї Вселенського Престолу». До цих привілеїв належить і юрисдикція Вселенського престолу над Київською митрополією. Згідно з літургійною та канонічною традицією, священник або єпископ згадує ім’я тільки свого прямого канонічного глави, тобто священник (або диякон) – свого єпископа, єпископ – свого митрополита, а архієпископ або митрополит – свого патріарха[29]. Митрополит Київський повинен поминати Вселенського патріарха першим, оскільки він є його канонічним патріархом, а патріарха Московського «ὡς γέροντος καὶ προεστῶτος», і це через рукоположення. Адже визначена канонами першість Константинопольської кафедри не дає їй права поминатися митрополитами інших патріархатів, а лише своїми, а митрополити інших юрисдикцій поминають свого патріарха. Оскільки документи наполягають на канонічному поминанні Вселенського патріарха, ми можемо зробити висновок, що він є канонічним Патріархом для митрополита і митрополії Київської. Поминання патріарха Московського вводиться лише через висвячення чи переведення ним Київського Митрополита.
Майбутні контакти між українськими християнами та Великою Церквою
В одному з документів (патріаршому листі до гетьмана) йдеться про контакти християн України з Великою Церквою Христовою в майбутньому: «і віднині і в майбутньому обидві великі імперії завдяки Богові перебувають у мирі, і якщо в якийсь час вам знадобиться найсвятіша Велика Церква Христова, повідомте про це її материнське лоно з великою відвагою, і без сумніву знайдете [на] ваші запитання відповіді і розпорядження»[30].
Заборона на модифікацію рішення
В одному з документів, синодальному листі на ім’я патріарха Московського, розміщений пункт, що забороняє будьяку модифікацію або опір прийнятому рішенню: «Нехай ніхто не протидіє і не суперечить цьому більше, ніж потрібно, оскільки це було зроблено добре і справедливо. Той, хто думає не так, як написано, або бажає якимось іншим чином виявити непокору і ворожість, виступає проти заповіді Господньої, і він отримає від Нього свою нагороду як зневажувач Патріархів, які є живими, одухотвореними іконами Божими»[31].
Строк дії дозволу
Про тривалість такої ситуації лише туманно згадується, не сказано, що це зроблено «на віки вічні» чи будьяка інша подібна формула, як це зазвичай вказується в патріарших актах. Так, у патріаршій грамоті до патріарха Московського використовується така формула: «і щоб віднині ця митрополія Київська була під святим патріаршим престолом Московським»[32]. В інших актах цей дуже важливий аспект також виражений нечітко: Патріарший лист до російських імператорів: «і патріархів після нього так само… і тих, що є його ієрархами [= митрополитами Київськими], теперішнього і майбутніх після нього, яких вони визнають своїм першим і вищим патріархом Московським теперішнім і майбутнім, будучи від нього рукоположені»[33]. У синодальному листі до імператорів зазначено: “і нехай буде відтепер і в майбутньому таким чином поставлення [митрополита] Київського на спасіння християн, що живуть там»[34].
Тип акту: ἔκδοσις (дозвіл)
Як ми бачили в документах, що стосуються цієї справи, часто йдеться про «лист про дозвіл» («ἐκδόσεως γράµµα» / «издательная грамота»); так називається основний акт у його висновку (V). Насправді, це технічний термін «ἔκδοσις», який використовується для позначення дозволу на проведення виборів та/або рукоположення чи єпископського переміщення.
Оскільки право обирати, висвячувати і переміщувати митрополитів і архієпископів належало патріарху і його Синоду, це іноді залежало від дозволу, наданого митрополитам актом, відомим під назвою «ἔκδοσις». Ἔκδοσις – це дозвіл і доручення на обрання та/або висвячення чи переведення митрополита або архієпископа; іноді вказується місце обрання та висвячення, іноді навіть кандидат. Найчастіше бенефіціарами ἔκδοσις є єпископи Вселенського Патріархату, але бувають і винятки (іноді інші патріархи[35]). Акти щодо Київської митрополії 1686 року підпадають під ту саму ідею: висвячення або переведення з дозволу і за дорученням митрополита Київського, здійснене іншим патріархом, ніж його власний, з тією різницею, що інші ἐκδόσεις давалися за один акт висвячення або переведення, а ἔκδοσις 1686 року – за кілька актів.
Висновок
Усі відомі документи говорять про духовну потребу, викликану війнами між Османською та Російською імперіями, які перешкоджали нормальній опіці МатеріЦеркви Київською митрополією, один з регіонів якої був політично поглинений Росією.
Єдиний текст, що зберігся в грецькому оригіналі, стверджує, що «Блаженніші Патріархи Московські і всієї Русі, теперішні і майбутні, мають дозвіл висвятити його [митрополита Київського]». І він повторює: «висвячувати за дозволом», так само для акту, що зберігся в грецькій копії. Крім того, щодо єпископів, духовенства і правителів Київської митрополії повідомляється, що «вони матимуть дозвіл, коли буде… обирати, кого захочуть». У російському перекладі, як і в текстах, що дійшли до нас лише в перекладі, йдеться про свободу присвячувати та обирати.
У всіх документах викладено три умови, за яких цей дозвіл було надано. Перша – це обрання митрополита єпископами, духовенством і знаттю з дозволу і наказу гетьмана. Друга – це спільне поминання як Вселенського патріарха, так і патріарха Московського. Поминання першим з огляду на наявні привілеї, тобто юрисдикції над Київською митрополією і всією Росією та першості честі. Другого – через висвячення митрополита Київського патріархом Московським. Третя – збереження всіх привілеїв митрополита Київського. Лише в одному тексті згадано, що митрополит Київський підлягає суду патріарха Московського.
Тривалість цієї поступки взагалі не згадується: лише зазначено, що «і Патріархи після нього» матимуть це право, без додавання займенника «всі», або що цей стан є постійним і остаточним, як це систематично вказується в патріарших актах.
Здійснювана дія в документі називається «ἔκδοσις», що має лише одне значення: надання дозволу на обрання та/або висвячення чи переміщення єпископа.
Судячи з документів на цю тему, патріарх Московський не мав права на приєднання чи зміну юрисдикції митрополії (що заборонено канонами), а лише дозвіл на висвячення митрополита. Це було зроблено лише з пастирських міркувань, а також через політичну ситуацію, тиск та економічні проблеми. Цей дозвіл був наданий екзархічно і лише в адміністративних цілях. Саме з цієї причини патріарх Діонісій, покинувши патріарший престол, називав патріарха Московського «екзархом». Канонічний статус Київської митрополії подібний до статусу єпархій нових територій у Греції, з тією різницею, що документи не включають Київську митрополію в адміністративну систему Церкви Росії, а лише дають дозвіл патріарху Московському висвячувати (і судити) митрополита. З одного боку збереження канонічних прав Вселенського Престолу над митрополією прямо не сформульовано, а з іншого – випливає з тяглості актів.
Жодна з умов цієї поступки не була дотримана Церквою Росії: обрання митрополита перейшло до рук Синоду Росії, поминання Вселенського патріарха припинилося, а привілеї митрополита були відібрані, і так само митрополія перестала існувати як церковна одиниця. Варто також відзначити скасування патріаршого інституту в Російській Церкві кількома роками пізніше (1721 р.). Ця поступка не досягла своєї мети – блокування унії з Римською Церквою, а навпаки, спровокувала приєднання до ГрекоКатолицької Церкви більшості православних Західної України, які не бажали підкорятися ні імператорові, ні патріархові Росії.
Важливо, що в Актах не йдеться про патріарші ставропігії, які канонічно залишалися під повною юрисдикцією Вселенського патріарха як незалежні від митрополії, але які згодом були незаконно узурповані Церквою Росії. Варто також наголосити, що канонічні права Вселенського Престолу в Криму були незаконно узурповані після завоювання регіону в 1783 році Росією, оскільки жодних документів того часу з цього приводу не існує.
Отже, Київська митрополія не була передана під юрисдикцію Церкви Росії і залишається однією з єпархій Вселенського Престолу, а патріарх Московський має лише екзарший дозвіл на висвячення або поставлення митрополита Київського, який залишається ієрархом Вселенського Престолу і тому повинен поминати ім’я Вселенського патріарха як свого патріарха. Як ми бачимо з листа Діонісія, після того, як він був усунутий з патріаршества, ця поступка була поставлена під сумнів Вселенським Престолом ще в 1688 році або раніше.
[1] АЮЗР, 1/V, с. 112-123.
[2] ПСЗРИ, I, с. 494; Полонська-Василенко, Н., Iсторiя України, с. 194; Бурега, В., Присоединение Киевской Митрополии.
[3] Огiєнко, I., Українська церква, с. 174-175; Бурега, В., Присоединение Киевской Митрополии.
[4] Полонська-Василенко, Н., Iсторiя України, с. 196; Бурега, В., Присоединение Киевской Митрополии.
[5] Огієнко І. І. Вказ. праця, с. 179; Бурега В. В. Вказ. праця.
[6] АЮЗР, 1/V, с. 103-104.
[7] Лурье, В., Русское православие, с. 192-223; Кульчинський, О., Пiдпорядкування Киïвськоï митрополiï, с. 181-194.
[8] АЮЗР, 1/V, с. 187.
[9] Ченцова, В., Синодальное решение, с. 105-106 (російський переклад); АЮЗР, 1/V, с. 189-190.
[10] Наприклад, ΡΠ, II, с. 259 ; Милаш, Н., Правила, I, с. 372-375, 850.
[11] Наприклад, ΡΠ, II, с. 259 ; Милаш, Н., Правила, I, с. 372-375, 850.
[12] Наприклад, ΡΠ, II, с. 259 ; Милаш, Н., Правила, I, с. 372-375, 850; Πηδάλιον, с. 112.
[13] АЮЗР, 1/V, с. 185-186.
[14] Μανούσακας, Μ., Ἀνέκδοτα πατριαρχικά γράµµατα, с. 88-89.
[15] PG, 152, col. 1335-1338; MM, I, No 151, с. 336-340; Павлов, А. С., Памятники, № 9, с. 41-51; Das Register; III, № 193, с. 104-117.
[16] PG; 152, col. 1374-1378; MM, I, № 183, с. 425-430; Павлов, А. С., Памятники, № 13, с. 69-85; Das Register, III, № 259, с. 520-537.
[17] PG, 152, col. 1380-1382; MM, I, № 185 (bis), с. 434-436; Павлов, А. С., Памятники, № 14, с. 85-91; Das Register, III, № 262, с. 548-557.
[18] PG, 152, col. 1289-1292; MM, I, № 120, с. 267-271; Павлов, А. С., Памятники,, № 7, c. 33, 34; Павлов, А. С., Памятники, № 7, с. 33-39; Das Register, II, № 170, с. 487-498.
[19] PG, 152, col. 1340-1342; MM, I, № 156, с. 347-350; Павлов, А. С., Памятники, № 10, с. 51-59; Das Register, III, № 194, с. 116-125.
[20] Див. також Лурье, В., Русское православие, с. 223-225.
[21] АЮЗР, 1/V, с. 168.
[22] АЮЗР, 1/V, с. 168.
[23] АЮЗР, 1/V, с. 171.
[24] АЮЗР, 1/V, с. 168.
[25] АЮЗР, 1/V, с. 171.
[26] АЮЗР, 1/V, с. 168.
[27] АЮЗР, 1/V, с. 171.
[28] СГГД, IV, с. 513; АЮЗР, 1/V, с. 175 (російський переклад).
[29] Ροδόπουλος, Π., Ἡ µνηµόνευσις τοῦ ὀνόµατος τοῦ ἐπισκόπου, с. 91-95; Ροδόπουλος, Π., Ἡ µνηµόνευσις τοῦ ἀρχιεπισκόπου Ἀθηνῶν, σ. 99-104. Див. також: Ченцова, В., Синодальное решение, с. 95-98; Ченцова, В., К интерпретации грамоты, с. 463-464.
[30] АЮЗР, 1/V, с. 171.
[31] Ченцова, В., Синодальное решение, с. 102-103 (російський переклад); СГГД, IV, с. 518 (російський переклад).
[32] АЮЗР, 1/V, с. 171.
[33] СГГД, IV, с. 512; АЮЗР, 1/V, с. 175 (російський переклад).
[34] СГГД, IV, с. 512; АЮЗР, 1/V, с. 179.
[35] Vat. gr. 2436, f. 259r, 293r.