Відійшов у вічність
головний редактор часопису
«Церква і суспільство»
Святослав Чокалюк
Чокалюк Святослав Михайлович – український богослов, каноніст, науковець і педагог, кандидат наук із богослів’я, професор.
Народився у 1966 на Буковині у родині священника, учасника національно-визвольного руху.
У 1986–1994 навчався в Одеській духовній семінарії та Московській духовній академії.
Був одним із засновників Київської духовної семінарії і академії, а згодом – завідувачем кафедри церковно-практичних дисциплін та директором Інституту Церкви і суспільства Київської православної богословської академії.
Професор Святослав Чокалюк – автор і редактор монографій, статей, збірників документів, освітніх програм в галузі богослов’я і церковного права. Перекладач українською і упорядник «Книги правил» та «Правила Православної Церкви з тлумаченням».
Борець за автокефалію помісної Української Православної Церкви, організатор і учасник багатьох делегацій до Вселенського патріархату, делегат Об’єднавчого Собору Православної Церкви України.
Ініціатор багатьох науково-практичних, богословських та просвітницьких заходів.
Головний редактор журналу «Церква і суспільство», керівник проєкту «АзБука Віри».
Завершив життєвий шлях у лютому 2024 року.
Похований у місті Обухів.
СПОГАДИ ПРО СВЯТОСЛАВА ЧОКАЛЮКА
СЛОВО БЛАЖЕННІЙШОГО МИТРОПОЛИТА ЕПІФАНІЯ
ПІД ЧАС ПОХОРОНУ ПРОФЕСОРА КПБА
СВЯТОСЛАВА ЧОКАЛЮКА
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі рідні та близькі спочилого приснопам’ятного Святослава; друзі, знайомі, студенти, улюблені у Христі брати та сестри!
Ми зібралися у храмі для того, щоби провести в останню дорогу всім нам відомого Святослава Михайловича Чокалюка, який прожив своє земне життя і залишив після себе багато добрих і корисних справ, які стосуються виховання майбутнього покоління пастирів Церкви Христової.
Здобувши вищу богословську освіту, він одразу, після прибуття до Києва, долучився до відродження Київської духовної семінарії та Київської духовної академії, а згодом і до реформування Київської православної богословської академії, тобто був одним із засновників наших столичних духовних шкіл.
Наразі ми маємо Київську православну богословську академію, яка зростає й утверджується. Вона є, справді, здобутком багатьох викладачів і студентів, які чимало потрудилися для того, щоб зараз мати в нашій Церкві найкращий провідний заклад вищої духовної освіти. Якщо ми пригадаємо ті часи, 90-ті роки, то все починалося дуже складно: зі стилобату Андріївської церкви, з гуртожитку на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, де ще не було відновленого головного соборного храму, а була тільки академічна церква на честь святого апостола і євангеліста Іоана Богослова. Але знайшлися ті, які не побоялися і ухвалили відповідне рішення бути в основі відродження нашої автокефальної Української Православної Церкви. Зрозуміло, що Церква без навчальних закладів не розвивалася б надалі, тому докладали усіх зусиль, щоб відроджувати Київські духовні школи, основоположником яких став приснопам’ятний митрополит Рівненський і Острозький Даниїл, брат покійного Святослава. І в цей час практично з нуля було відновлено духовну освіту в Українській Православній Церкві. Святослав активно долучався, адже на початках було важко навіть з конспектами, чимало з присутніх тут пам’ятають про це. Він робив багато для того, щоб освітній процес у духовних школах був на належному рівні. Святослав Михайлович упродовж трьох десятиліть здійснював викладацьку роботу, жив, вболівав і робив усе від нього залежне для того, щоб духовна освіта розвивалася й утверджувалася. Він долучався до багатьох різних проєктів та був їх натхненником. Його призначили директором Інституту Церкви та суспільства Київської православної богословської академії, а днями вийшов вже 4-й номер однойменного журналу, який гуртує навколо себе авторів для опублікування дописів, що турбують сучасну свідомість українців, а особливо в час випробувань війною. Можна ще довго говорити про багато добрих і корисних справ, які зробив і поклав на вівтар нашої незалежної Української Православної Церкви Святослав Чокалюк.
Святослав Михайлович мав сильну волю, витримку, і щонайменше 5 останніх років він боровся з хворобою, яка привела до таких наслідків, але він не падав духом. Багато хто з вас мали спілкування з ним. Навіть в останні дні всі дивувалися його витримці, всі дивувалися тому, наскільки він духовно сильний. В останній нашій розмові, я пригадую, він не скаржився, а навпаки – був мирний духом, готувався. Як викладач канонічного права він добре знав богослів’я і розумів, що людське життя – тимчасове. Воно так влаштоване, щоб усі вмирали у похилому віці, утім ми знаємо, що і в природі плоди дозрівають по-різному, і все в руках Божих. Ми знаємо з псалма, що «дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і більшість з них – труд і хвороби: час швидко минає, і ми зникаємо» (Пс. 89: 10). Ми бачимо, що люди помирають у різному віці: хтось прожив більше, хтось – менше, але все залежить від того, як прожив земне життя і чи успадкує вічне блаженство у Царстві Божому.
Ми віримо, що Господь упокоїть душу спочилого раба Божого Святослава у Своїх небесних оселях. Наш обов’язок – пам’ятати та молитися, адже молитва справді є джерелом заспокоєння, молитва є проявом нашої любові до спочилого з надією на те, що життя не завершується тут, а воно продовжується у вічності, для якої ми всі створені. Ми володіємо тілом, володіємо душею, але приходить та межа, яка розділяє: тіло повертається туди, звідкіля було взяте, а людська душа переходить до вічності.
Проводжаючи в останню путь спочилого, ми підносимо наші молитви і благаємо, щоб Господь Бог простив йому всі гріхи вільні й невільні, бо немає людини, яка б жила і не згрішила. Він прийняв таїнства Соборування, Сповіді та Причастя Тіла і Крові Христових, попросив прощення у всіх своїх знайомих, тобто це не була несподівана смерть – він готувався до цього і усвідомлював свій близький відхід.
Тож нехай милостивий Господь Бог дарує йому нетлінний вінець і визначить місце у Царстві Небесному, а ми будемо пам’ятати, згадувати й молитися, бо це наш священний обов’язок як християн. Нехай Господь упокоїть його душу, а нас помилує і спасе як Благий і Людинолюбний. Амінь.
28 лютого 2024 року, м. Обухів, храм на честь святого першомученика архідиякона Стефана.
Олександр САГАН
доктор філософських наук, професор,
заступник директора Інституту Церкви і суспільства,
член редколегії “ЦіС”
Просвітницькі проєкти Святослава Чокалюка
в Інституті Церкви і суспільства
Професор Святослав Чокалюк більш відомий своєю освітньою діяльністю, що й не дивно як для викладача й завідувача кафедри з багаторічним стажем одного із кращих духовних навчальних закладів України. Власне моє знайомство зі Святославом почалося ще у середині 90-х років минулого століття саме у Київській духовній семінарії та академії УПЦ Київського патріархату.
Проте не менше часу й енергії він приділяв просвіті як кліриків, так і мирян. Запам’яталися наші спілкування на кафедрі з цього приводу та обговорення методик і способів подачі необхідної інформації з історії православ’я в Україні для протистояння російській пропаганді та «русскому міру». Після створення у 2019 р. Інституту Церкви і суспільства, в якому він став директором, ці ідеї поступово втілювалися в життя.
Із реалізованих успішних просвітницьких проєктів під керівництвом Святослава Чокалюка передусім варто назвати «АзБуку Віри». Вийшло понад 300 коротких (до 2 хв.) серій, у яких розповідається про християнські свята, святих, українські храми і монастирі, події української історії, знакові для країни історичні особи, релігійну термінологію тощо. Успішним є запуск часопису «Церква і суспільство», який нині вже має тисячі читачів. На базі Інституту було видруковано і розповсюджено кілька просвітницьких брошур накладом від кількох сотень до кількох тисяч примірників.
Співробітники Інституту стали ініціаторами, організаторами й співорганізаторами понад 10 круглих столів, конференцій та семінарів. Була розпочата підготовча робота із перекладу українською грецьких підручників для духовних навчальних закладів тощо. Пандемія, а потім повномасштабна війна перешкодили реалізації підготовленого проєкту з організації єпархіальних просвітницьких семінарів для священників тощо.
Святослав завжди приємно вражав своїм оптимізмом, хоча його оцінки ситуації у Церкві та суспільстві завжди були достатньо реалістичними і навіть критичними. Проте він вірив, що ми можемо змінити ситуацію на краще – кожен на своєму місці. І ця віра заряджала дієвою енергією всіх, хто працював із ним. Відтак у нашій пам’яті професор Святослав Чокалюк назавжди залишиться активним будівничим нового і кращого майбутнього. Дякую Богу за можливість спілкуватися та працювати з цією людиною.
Есеї-спогади колег та друзів
протоієрей Олег МАЛАНЯК
кандидат наук із богослів’я, професор, завідувач кафедри богослів’я КПБА,
настоятель громади Святителя Миколая Чудотворця (церква Миколи Притиска) м. Києва
Наше знайомство із завжди згадуваним Святославом Михайловичем Чокалюком відбулося в Одеській духовній семінарії. З перших днів знайомства можна було виокремити його феноменальний рівень знань Священного Писання, догматики та історії Церкви, адже саме про це здебільшого і спілкувалися. Серед студентства часто виникало запитання, хто з викладачів був вимогливим щодо вивчення слова Божого, і чомусь закарбувалися думки Святослава Михайловича щодо особи Петра Федоровича Єрьоміна, як його тоді називали студенти – «піджачника», який був дуже вимогливим і змушував напам’ять вивчати цитати з Біблії і святоотцівської літератури, оскільки він викладав катехізис і догматичне богослів’я. Пізніше стало очевидно – Святослав Михайлович його цілком наслідував у викладанні та способі життя.
У той час в Одеській духовній семінарії обговорювалося питання відродження автокефальної церкви, помісної церкви в Україні, оскільки вже в 1990-х роках почався рух за автокефалію. В 1990 році Святослав Михайлович вступив на перший курс Московської духовної академії і там вболівав за справу, яку в Києві безпосередньо творив і виконував його брат владика Даниїл. Водночас батько Святослава Михайловича, дуже відомий і шанований отець Михаїл, ще в далеких своїх роках був лідером і дисидентом в православному житті Буковини.
Відтак величезний багаж знань Святого Письма, святоотцівської спадщини та канонів, які дозволяли вправно в апологетичному аспекті вести полеміку і захищати українську автокефалію в православній Церкві вже в Україні, допомогли стати одним із відроджувачів Київської духовної семінарії та академії і виконувати обов’язки викладача та старшого помічника інспектора.
Варто зазначити, що саме зусиллями Святослава Михайловича до відроджених духовних шкіл були привезені конспекти, підручники, методологічні програми і навчально-тематичні плани майже з усіх дисциплін, які викладалися, коли він ще був студентом Одеської семінарії і Московської академії.
З 1995 року по 1998 рік Святослав Чокалюк виконував обов’язки секретаря правління Київської духовної академії і семінарії. Робота була успішною, обов’язки секретаря вимагали від нього багато відповідальної праці з документами духовних шкіл. Поряд із цим йому вдавалося знаходити час для наукової роботи. Відтак у 2001 році відбувся успішний захист дисертації кандидата богословських наук. Вже наступного року Святослава Михайловича призначили завідувачем кафедри церковного права.
Треба зауважити, що він також розвивав комунікацію з помісними Церквами, наприклад: з Болгарською Православною Церквою, Елладською Православною Церквою й іншими помісними православними Церквами, адже його однокурсники ставали єпископами і духовними служителями в своїх країнах. А той, хто ставав співбратом у Христі, вже ніколи не полишав дружбу і спілкування зі Святославом Михайловичем, і тому це завжди були екуменічні дружні спілкування.
У 2006 році після проходження конкурсу обраний членом Української технологічної академії, що характеризує його як людину з багатьма талантами. Через два роки Святославу Чокалюку було присвоєно вчене звання доцента, а згодом і професора. В 2014 році його обрали керівником відділення «Історія та філософія» Української технологічної академії. У цьому ж році з 1 жовтня він став завідувачем кафедри церковно-практичних дисциплін Київської православної богословської академії. До речі, наші кафедри знаходиться поруч, тож ми часто спілкувалися і отримували цінні поради від Святослава Михайловича в складних питаннях. У вільний час за чашечкою кави, як невтомний працівник на ниві Христовій, ділився своїми враженнями про невеликі досягнення, які насправді для академії і Церкви були вагомими. Той факт, що Святослав Михайлович регулярно скликав дружні колегіуми – ще одна характерна риса, яка вирізняла його як лідера, і, не вихваляючись, але з християнською смиренністю, палаючи духом, він впевнено робив свою роботу та любив її.
Варто виокремити особисту роботу професора Святослава Михайловича в Київській православній богословській академії як невтомного учасника в отриманні Томосу для Православної Церкви України, а найголовніше, був делегатом на Помісному соборі 15 грудня 2018 року, де успішно з більшістю голосів обрали Предстоятелем Митрополита Епіфанія. Не мала заслуга в цьому виборчому процесі була зокрема Святослава Михайловича. Церковну кадрову політику як богослов і каноніст він знав відмінно. Гуртував навколо себе людей, які вболівали за об’єднання церков в Україні в єдину помісну православну Церкву з центром у Києві. Порушував це питання на численних конференціях і наукових заходах.
Також варто згадати про його опубліковані праці, зокрема двохтомну книгу «Правила Православної Церкви з тлумаченнями єпископа Никодима (Мілаша)», що є фундаментальним виданням канонів у православному світі.
У 2019 році очолив інститут Церкви і суспільства при Київській православній богословській академії, де вів просвітницько-громадську діяльність. На базі цього інституту був створений журнал «Церква і суспільство».
Щиро сподіваємось і віримо, що його праця буде заслужено і гідно оцінена, та знайде своє продовження в молодому поколінні та науковому світі, адже фундамент закладено.
Царство небесне і вічна пам’ять другу та брату у Христі!
єпископ Білогородський Іоан ШВЕЦЬ
вікарій Київської єпархії
Декілька спогадів із початку дев’яностих нехай стануть на вшанування української священичої родини Чокалюків з Буковини вцілому і на добру пам’ять про спочилого нашого товариша і побратима, що упокоївся в Бозі, Святослава Михайловича Чокалюка. Вічна йому пам’ять і Царство Небесне.
Є на українській землі родини, про яких кажуть люди, що вони поціловані Господом Богом. Зокрема такою священичою родиною є родина Чокалюків із Буковини, про яку, з нагоди вшанування пам’яті померлого раба Божого Святослава Михайловича, належить згадати. Ця родина подарувала Україні відомих священнослужителів і духовних діячів. Серед них – митрополит Даниїл (Богдан Чокалюк), викладач і професор КПБА Святослав Михайлович Чокалюк і військовий капелан, митрофорний протоієрей Іоан Чокалюк. До слова, всі їхні сестри також вийшли заміж за священників.
Перше моє знайомство з родиною Чокалюків відбулося у 1976 р. після служби у війську, коли я прибув вступати до Одеської духовної семінарії. Там я познайомився зі старшим братом Святослава Михайловича – Богданом Чокалюком. На той момент він вже був студентом духовної школи. Дізнавшись, що я теж родом з Буковини, ми з Богданом почали тісно спілкуватись і товаришувати. Як виявилось, наші батьки, які були священнослужителями, служили по сусідству. Батько Богдана Чокалюка, колись звинувачений в буржуазному націоналізмі та в бандерівстві, відсидів близько десяти років ГУЛАГу, але коли повернувся на Буковину, поновив можливість священнослужіння, отримав парафію і так служив з Божою допомогою. З моїм татом, отцем Федором Швецем, вони доволі часто співслужили на престольних богослужіннях, гостювали один в одного та спілкувалися. Тому, власне, це стало причиною нашого зближення та товаришування.
Зі Святославом познайомився на нашому випуску в ОДС 1979 р., коли він приїхав разом із матір’ю. Тоді йому було приблизно 12–13 років. Вже тоді, наслідуючи свого батька-священника і старшого брата, він обрав свій життєвий шлях, пов’язаний із православною церквою. Ці наміри спровадили його до духовних навчальних закладів. Спочатку – у семінарію, а потім – і в академію. Найяскравішою подією у його студентському житті була його безпосередня участь у відродженні духовної освіти в Україні в 1993 р., а саме Київської духовної академії під керівництвом ректора Даниїла Чокалюка.
Щоб підтримати тогочасний належний богословський рівень, було вирішено тимчасово взяти за основу конспекти Московської духовної академії зі всіх необхідних богословських дисциплін, які викладалися. Суттєву допомогу у вирішенні цього питання надали двоє людей – Святослав Михайлович Чокалюк (який тоді навчався на четвертому курсі МДА та мав можливість отримати в академічній бібліотеці конспекти потрібних дисциплін), а також мій приятель, доктор медичних наук, професор Михайло Пилипович Писаренко – тодішній генеральний директор об’єднання «Косметологія» в Москві. Тож, до середини осені 1993 року цей дорогоцінний вантаж ми зустріли з московського поїзда на Київському залізничному вокзалі. Разом з тим, кожен викладач мав чимало особистих богословських книг та конспектів – все це було залучено для того, щоб викладання та вища богословська освіта були виведені на належний рівень.
Отже, живою душею всіх ось цих процесів був ректор – владика Даниїл Чокалюк, завдячуючи якому вища богословська православна духовна освіта в Україні була сформована та поставлена у відповідність з усіма вимогами часу. Так само і нова семінарська бібліотека, котра з кожним днем поповнювалась все новими і новими книгами, – це, безсумнівно, також визначний доробок владики-ректора, його брата Святослава Михайловича та й усіх нас з його близького оточення.
Знаю, що всі роки титанічної праці Святослава Чокалюка будуть висвітлені іншими учасниками, які були свідками його життя і діяльності до дня кончини. Згадка про започаткування відродження нашої духовної освіти нехай стане тлом, канвою, правдивим фоном, на основі якого розвинулася його дбайлива діяльність: богослова, професора і істинного українського православного християнина, представника української православної священичої родини, поцілованої Богом. Амінь.
єпископ Фастівський Володимир ЧЕРПАК
вікарій Київської єпархії
Вперше я зустрів Святослава Михайловича Чокалюка десь 1993 року у приміщенні Київської Духовної Семінарії на Андріївському узвозі, але знайомства як такого не було. З чуток я знав, що це – брат єпископа Даниїла – студент Московської Духовної Академії в м. Загорську (нині – Сергіїв Посад).
1994 року по закінченню навчання в Московській Духовній Академії Святослав Михайлович став викладачем КДАіС. На мене тоді був покладений послух завідувача заочним відділом КДС. Святослав Михайлович був новим викладачем, та й ще братом ректора, тож спершу це спричиняло певну дистанцію між нами. Утім молодий викладач відразу взявся за роботу з притаманною йому ненав’язливою комунікабельністю, щирістю та доброзичливістю, швидко влився у викладацький колектив і межа остороги і відчуження зникла. Він завжди брав ініціативу з нагоди свят чи визначних подій організовувати, як-то кажуть світські службовці, корпоративи для викладачів та працівників, і це сприяло згуртованості усього колективу.
Святослав Михайлович викладав догматичне богослів’я, а цей предмет вимагає неабиякого хисту, пам’яті, точності у розумінні догматів згідно з Святим Письмом та узгодження з святоотцівським Переданням. Лекції були чіткі, конкретні та вимагали постійної підготовки. Святослав Михайлович розповідав, як він ще в Одеській Семінарії посилено вчив догматику, запам’ятовував цитати Святого Письма та тлумачення святих отців церковнослов’янською мовою.
Святослав Михайлович умів влучно жартувати, був надзвичайно гостинним, доброзичливим і щедрим, хоча зовні, для людей, він здавався надто серйозним, суворим та мовчазним. Іноді в дискусіях ми сперечалися, але без взаємообраз, врешті – завжди знаходили порозуміння.
Не можу обійти епізод з написання та захисту своєї кандидатської дисертації. Церковне «начальство» перешкоджало моєму захисту і я майже залишив цю справу до кращих часів. Святослав Михайлович, довідавшись про це, почав усіляко підбадьорювати та заохочувати мене. Казав, що у мене майже все готове. Він попросив митрополита Даниїла бути моїм науковим керівником і, врешті, я довершив працю. Перед захистом так хвилювався, що навіть забув взяти наперсного хреста. Святослав Михайлович вийшов з аудиторії, де засідала комісія, побачивши мій стан, попросив викладача протоієрея Олександра Антонюка дати мені свій хрест, і сказав: «Візьміть себе в руки! У вас усе гаразд, відгук керівника (митрополита Даниїла) – відмінний і немає чого так хвилюватись». Захист пройшов успішно і робота була рекомендована вченою радою до друку. Дуже вдячний і митрополиту Даниїлу, і Святославу Михайловичу за надану мені підтримку. До слова, коли помер владика Даниїл, Святослав Михайлович віддав мені його митру – зараз це для мене пам’ятна реліквія про них обидвох.
Останнім часом ми рідше бачились, але періодично спілкувалися по телефону або ж він приходив до Свято-Покровської Подільської церкви.
Десь за місяць до смерті Святослава Михайловича я телефонував до нього і просив його приїхати до Києва, бо накопичилось багато питань, які треба було би обговорити удвох. Відповідь була коротка: «Приїду».
Смерть Святослава Михайловича стала для мене тяжкою особистою втратою, бо помер чи не останній мій порадник, а, за потреби, й захисник. Завжди допомагав і робив усе від нього залежне наскільки міг.
Нехай та любов, якою любив нас приснопам’ятний Святослав Михайлович вміниться йому в праведність. Царство Небесне йому і вічна пам’ять!
протоієрей Костянтин МАДЗЯНОВСЬКИЙ
бакалавр богослов’я,
настоятель громади Різдва Пресвятої Богородиці м. Обухова
Святослав Михайлович Чокалюк відомий для широкого кола як викладач Київської православної богословської академії, кандидат наук із богослів’я, професор, завідувач кафедри церковно-практичних дисциплін, який має багато нагород та відзнак, людина, яка стоїть біля самих витоків духовних шкіл нашої Церкви. Завдяки його плідній науково-викладацькій праці, статтям, доповідям, надрукованим книгам і підручникам, Святослава Михайловича Чокалюка знали й поважали не лише в Україні, але й за її межами. І цей список можна продовжувати.
Як і для багатьох поколінь студентства Київської православної богословської академії (в період мого навчання заклад найменувався Київською духовною академією і семінарією), Святослав Михайлович Чокалюк був моїм викладачем церковних дисциплін (догматичне богослів’я, церковне право та інші важливі предмети). Це був розумний, виважений, спокійний, у разі потреби безкомпромісний викладач, який завжди знаходив спосіб, щоб дисципліну не лише «слухали, здали і забули», а щоб студенти її знали і пам’ятали. Іспит у нього здати було не просто, але всі розуміли, що такий підхід до викладання був однозначно на користь студентам. Так склалось у житті, що для мене знайомство і спілкування зі Святославом Чокалюком не завершилось моїми студентськими роками.
Зовсім інша сторінка знайомства зі Святославом відкрилась для мене з того часу, коли він із сім’єю переїхав жити в місто Обухів, де Господь сподобив мене ще з 2004 р. служити священником, а згодом і бути благочинним. Спочатку часто бачились під час богослужінь у храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Обухова, де я був настоятелем, згодом – зустрічались сім’ями, проводили чимало часу за духовними бесідами не лише в церкві, але й при нагоді вдома, особливо з 2014 р., коли Святослав Михайлович погодився на моє прохання стати хрещеним батьком мого сина.
Тому, до сказаного про відомого всім Святослава Михайловича Чокалюка, можу додати розповідей і про «менш відомого» Святослава.
Майже щодня Святослав Михайлович робив піші прогулянки, особливо (як він сам мені розповідав) після якоїсь чергової праці за книжками: чи то писав нову статтю, чи то готував новий підручник. Трудився багато виснажливою розумовою працею, проте знаходив завжди час і для родини, яку дуже любив, і для друзів. Він був завжди гарним другом, мудрим порадником у важливих життєвих питаннях. Дуже любив природу, часто «витягував» усіх із домівок, і ми збирались у лісі на пікніки (готував їжу він серед нас усіх найкраще) або просто прогулювались вже звичними стежками з гарними краєвидами, чим Обухів справді може похизуватися. Цікаво те, що на будь-якому заході у нього було завжди все сплановано, як то кажуть, до ниточки. Щоразу, коли організацією будь-чого займався Святослав, можна було не хвилюватись, адже все буде як треба.
На жаль, після тривалої хвороби, на 59 році життя, він спочив у Бозі. Довгий час Святослав Михайлович боровся з хворобою, долаючи важкі випробовування, але Господь покликав його в небесні оселі, така вже була воля Божа. Він до останнього не припиняв викладацьку й просвітницьку працю, навіть коли йому було дуже важко.
Святослав Михайлович Чокалюк пішов від нас рано, але встиг за своє життя зробити дуже багато: своєю науковою діяльністю, викладанням, виданими книгами, простими порадами, залишивши також для багатьох пам’ять про себе як добру, хорошу людину, сім’янина, друга…
Перед своїм від’їздом на лікування Святослав Михайлович відвідував богослужіння і допомагав у розвитку нової парафії на честь святого першомученика Стефана, що знаходиться у житловому масиві «Стожари» в Обухові.
Цей храм йому дуже подобався, і саме тут, як він і заповідав, відбулися заупокійні служби і прощання з ним.Хай Господь упокоїть його душу в Небесних оселях…
протоієрей Петро БОЙКО
кандидат наук із богослів’я, доцент, інспектор Львівської духовної семінарії,
член редколегії «ЦіС»
Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже (Євр. 13:7).
Боляче говорити та писати слова про Святослава Михайловича – самовідданого вчителя, наставника, щирого друга й порадника. Незважаючи на те, що земне життя Святослава Михайловича закінчилося, про нього хочеться говорити так, ніби він є, ніби він живий. Неможливо забути те, як Святослав Михайлович своїм життєвим прикладом надихав ближніх до праці, служіння на благо рідної Церкви й українського народу.
Із професором були знайомі тридцять років. 1994 року я вступив на навчання у Київську духовну семінарію. Цього ж року свою науково-викладацьку діяльність у цій семінарії розпочав й Святослав Чокалюк. Він був висококваліфікованим викладачем і вимогливим помічником інспектора.
У 2002 році після закінчення навчання і захисту кандидатської дисертації я розпочав викладацьку роботу. Енергійний, працьовитий Святослав Михайлович уже тоді мав довіру до молодих викладачів, підтримував їх, сприяв планам подальшої роботи.
У 2015 р. після реформування кафедр Літургіки та Церковного права ми з професором розпочали тіснішу педагогічну співпрацю. Новий завідувач кафедри призначив мене секретарем кафедри. Поставивши правильні орієнтири та чіткі цілі, Святославу Михайловичу вдалося налагодити добру роботу кафедри. Він вмів об’єднувати людей навколо спільної ідеї. Без перебільшення наголошу, що кафедра церковно-історичних і практичних дисциплін була найпродуктивнішою, найініціативнішою, новаторською кафедрою в КПБА.
У 2018 році розпочалася нова епоха в історії української Церкви. Святослав Михайлович не залишився осторонь у цьому визначальному та епохальному процесі. Наприкінці травня Святослав Чокалюк організував ініціативну групу, до якої входило духовенство, викладачі КПБА, науковці, підприємці, щоб відвідати богослужіння на Фанарі (Стамбул). Богослужіння очолив Вселенський Патріарх Варфоломій, із яким у нас відбулася коротка духовна розмова. Окрім цього, під час перебування на Фанарі, ми зустрічалися із послом України в Туреччині Андрієм Сибігою, консулами та представниками вселенської Патріархії, яким передали звернення свідомих українців на підтримку об’єднання усіх гілок православ’я і постання Православної Церкви України.
Завдяки своїй комунікабельності, Святослав Михайлович легко знаходив спільну мову з оточуючими, з відвертістю встановлював контакти з новими людьми, знаходив спільну мову з колегами на роботі. Йому завжди вдавалося знаходити правильні слова й думки, що допомагало об’єднувати різних за фахом і вподобаннями людей.
У Стамбул ми мали ще дві поїздки, а саме: у серпні та у січні 2019 року на свято Богоявлення (за новоюліанським календарем). Під час останньої поїздки, зокрема 5 січня 2019 р., відбулося підписання Томосу про автокефальний статус Помісної Православної Церкви, а 6 січня Вселенський Патріарх Варфоломій вручив довгоочікуваний Томос Блаженнійшому митрополитові Епіфанію.Варто згадати й про інші події, зокрема ті, що пов’язані із підготовкою до Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 року. Я був поруч зі Святославом Михайловичем, який невтомно проводив велику роботу на благо Собору, організовував чимало плідних зустрічей. Завдяки цим всім старанням і, безсумнівно, Божим провидінням, постала Помісна Православна Церква України, а Предстоятелем було обрано митрополита Епіфанія. На наших очах були сльози радості. А далі продовжилася робота, що сприяла й сприяє утвердженню Церкви: створення Інституту Церкви і суспільства, нові зустрічі і проєкти тощо. Пам’ятаю, як Святослав Михайлович радів виходу першого числа журналу «Церква і суспільство».
Важко згадувати ті дні, коли ми дізналися про його хворобу. Святослав Михайлович був справжнім борцем і глибоковіруючою людиною. Його духовність та сильна віра допомагали йому покладатися лише на волю Божу. Жодного дня не було, щоб він дармував й не працював. Після процедур приїжджав до Академії, де сідав за комп’ютер, проводив засідання, зустрічі тощо. Він прагнув встигнути зробити багато корисного. Йому вдалося покласти добрий початок…
Тож у хвилини скорботи й печалі наша християнська віра буде для нас надією, котру ми, молячись за приснопам’ятним Святославом, покладаємо на Господа, який смертю смерть подолав і тим що у гробах життя дарував..
Степан СТАРОВЕЦЬКИЙ
студент КПБА
Церковна книга, яку я читав ще задовго до вступу
Моє знайомство з науково-богословською діяльністю Святослава Михайловича розпочалось ще задовго до вступу в Київську православну богословську академію. Навчаючись в юридичному ліцеї, одного разу я прочитав в підручнику з «Теорії держави і права» тезу про те що і Церква Христова дотримується церковних канонів, відхилення від яких не можливі. Це було великим відкриттям для мене, адже переважно я чув, що до храму ходять малоосвічені люди і кому-кому, але їм не потрібно знати і зберігати тонкощі церковних правовідносин. Тож я поставив собі за мету дослідити питання: чи справді Церква крім божественного користується і людськими правовими дефініціями? У Google-пошуковику я знайшов багато посібників з церковного права, щоправда російською мовою, і лише один з цього переліку був рідною українською – «Книга правил святих апостолів, Вселенських Соборів і святих отців, упорядником якого і був С. М. Чокалюк.
Перше заняття з догматичного богослів’я
На початку вересня 2020 року, коли я навчався на 3 курсі, відбулась вступна лекція і знайомство зі Святославом Михайловичем. Вражав його спокійний тон і манера викладання матеріалу. Дивувало, що в будь-який момент лектора можна було зупинити, поставивши запитання, і після ґрунтовної відповіді, він спокійно продовжував виклад саме того, на чому зупинився.
Вимагав шукати алгоритм точних відповідей
Після декількох лекційних занять було опитування, яке мені глибоко запам’яталось. Завжди позиціонуючи себе як «всезнаючий» студент і слухаючи відповідь мого однокурсника на запитання про реформи Юстиніана І, я сміливо підняв руку і досить непогано відповів. Маючи великий педагогічний досвід Святослав Михайлович побачив, що я більше з гордості, а не братської любові допоміг однокурснику, і поставив мені інше запитання – про Афінську школу. Звісно, що на той час я не мав надглибиних знань і мусів визнати, що не можу дати вичерпної відповіді. Тоді я був «розбитий» горем, а тепер вже покійному викладачу безмежно вдячний, що змусив мене зрозуміти на практиці слова апостола Павла: «ми знаємо частково й пророкуємо частково. Коли ж настане досконале, тоді припиниться часткове» (1 Кор. 13: 9–10).
Патріотична біблійна позиція до і після 24 лютого 2022 року
Російське повномасштабне вторгнення в Україну від 24 лютого 2022 стало найбільшою після часів Другої світової війни трагедією для Європи. Перший день став відліком абсолютно іншої сторінки буття українського народу. Пригадую, як нам терміново довелось покидати Київ і шукати притулку в більш захищених регіонах. На початку березня 2022 року навчальний процес як і в період Covid–19 перейшов на онлайн платформи як єдиноможливий спосіб продовжити навчання. Безперечно головним запитанням, яке ми ставили Святославу Михайловичу було те, як Московський патріарх Кирило Гундяєв наважився благословити війну і випрадовувати єресь «руского міра»?
Знаменною для мене особисто стала відповідь Святослава Михайловича: «Ця війна не проти України, це війна Росії проти Христа і живого українського православ’я!»
диякон Богдан ГЛУЩИК
аспірант КПБА
У мене Святослав Михайлович викладав церковне право і догматичне богослів’я. По закінченню кожного лекційного заняття, пригадую, залишалися запитання, адже він справді вмів зацікавити.
Особисто в мене зі Святославом Михайловичем був унікальний досвід перескладання церковного права, адже як викладач він був справді дуже вимогливим, і, щоб отримати хорошу оцінку, потрібно було ретельно підготуватися. Коли склав церковне право наприкінці семестру, дізнався, що маю «трійку», і попросив про перескладання тому, що ретельно готувався до лекцій і екзамену. Написавши прохання на перескладання і отримавши на це благословення, почав готуватися. Це стало корисним досвідом для мене в майбутньому при проходженні акредитації нашою академією, адже саме цю ситуацію наводив як приклад, що студенти знають про можливість покращити оцінку і можуть її реалізувати. І справді, оцінку я покращив, за що вдячний Святославу Михайловичу.
Пригадую вільний час між сніданком і початком занять: коли заходив у Михайлівський собор, майже завжди зустрічав там Святослава Михайловича, і ставало так тепло на душі, адже переконувався ще і ще, що ось та еліта Академії, на яку варто рівнятися.
З лекцій відчувалося, що викладацька діяльність не просто справа «для галочки» в житті Святослава Михайловича, а справа життя, через яку він служив Богові. Адже з його настановами, переданими знаннями, світоглядом кожен майбутній священник буде звершувати своє служіння. Його лекції сприймалися не просто як донесення інформації до студента, а спрямовувалися дещо далі, до вірних Церкви через майбутнього пастиря.
Особливо мені запам’ятався приклад, який наводив Святослав Михайлович, пояснюючи шанування мощей, про який завжди згадую, перебуваючи біля святих. Він казав: «Святі – це люди, основою життя яких була любов. А з Послання до Коринфян ми знаємо, що любов ніколи не минає. Святі продовжують любити й коли помирають. Їх тіла, наче дерев’яні діжки, які ввібрали в свою структуру консистенцію рідини, якою були наповнені, і залишають в собі характерні її ознаки, навіть коли залишаються, здавалось би, порожніми. Так і святі мощі настільки пронизуються цією любов’ю ще за життя людини, що після смерті любов їх не полишає, а діє на тих, хто до них приступає».
Іоан Касіан Римлян говорив: «Хто перебуває за життя в любові до Бога і ближніх, той вже перебуває у Царстві Божому». Тому і наше завдання, пам’ятаючи заповідь Божу шанувати наставників, проявляти любов до тих, хто нас оточує, а особливо до померлих. Тому молімося за спочилого Святослава Михайловича, щоб Господь дарував йому Царство Небесне. Адже він заслуговує на нашу любов, пам’ять, молитву.
Володимир ГАРКУША
кандидат юридичних наук, доцент,
член редколегії «ЦіС»
Біль втрати дорогої людини, близького друга, порадника, вчителя завжди залишатиме смуток на душі і в серці.
Важко повірити у те, що Святослава Михайловича немає, що він не зателефонує і я не почую його тихий, спокійний, але впевнений голос.
Наше знайомство відбулося більше дванадцяти років тому під час освячення церкви Успіння Пресвятої Богородиці у селі Трипілля, до будівництва якої наша родина мала відношення. У день освячення в очікуванні архієрея на подвір’ї храму разом із благочинним Обухівського району стояв майже осторонь чоловік, до якого всі підходили і радились з різних питань. Спершу подумалось, що це – священник, але згодом, познайомившись, з’ясувалося, що це – Святослав Михайлович, викладач КПБА, який проживає в місті Обухові.
Після переїзду нашої сім’ї до Обухова почали спілкуватися частіше – у неділю після богослужіння в нашій церкві, у нашому будинку, влітку – в альтанці. Святослав Михайлович був молодшим за мене приблизно на 10 років, але розум, розсудливість, такт та толерантність робили його значно старшим та розумнішим. Проте ані різниця у віці, ані різниця у професіях та місцях роботи не створювали бар’єру в спілкуванні.
Тільки зараз прийшло усвідомлення того, що це була справжня дружба, а ближчих за Святослава Михайловича та його дружину Ірину в нас нікого немає.
Десь у 2014–2015 роках у нас з’явилася ідея будівництва на житловому масиві «Стожари» в місті Обухові невеличкої дерев’яної церкви. Влітку 2016 року митрополит Білоцерківський та Переяславський Епіфаній (нині – Предстоятель Православної Церкви України) освятив місце під будівництво храму. Підібрали проєкт і майстрів.Наші родини спільно з громадою побудували церкву і готувалися до її освячення у 2020 році. На жаль, пандемія, а потім і російська агресія, розпочата у лютому 2022 року, стали на заваді.
Потім Святослав Михайлович виїхав за кордон на лікування. Ми дуже сподівалися на покращення стану його здоров’я, чекали на його повернення, планували освятити новозбудований храм. Але, на жаль, цього не сталося.
Десь за тиждень до тієї трагічної ночі, коли обірвалося життя Святослава Михайловича, він мені зателефонував. Я і сьогодні не можу згадувати без слів цю розмову. Святослав Михайлович тихим і спокійним, впевненим голосом сказав, що хоче, щоб його поховали в Обухові і відспівали у нашій церкві. На мої заперечення, що все буде добре, він спокійно відповів: буде, як буде, але якщо це трапиться, я маю зробити все, як він попросив.
Пригадую дрібнички з нашого життя, які сьогодні оцінюю зовсім по-іншому. У перші дні війни в нашому будинку знаходилося 26 людей, серед яких були також Святослав з Іриною. Саме вони під час повітряних тривог допомагали на руках зносити в укриття нашого сина Степана, який потребує постійного догляду і може пересуватися тільки в інвалідному візку. Хоча на той час Святослав вже хворів і йому було вкрай важко переносити хворого сина – він завжди допомагав. Він допомагав усім, хто потребував допомоги, не думаючи про себе, про свій стан здоров’я.
Вже пізніше, коли Святослав Михайлович виїхав за кордон, завжди вражала його людяність. Щоразу в розмові він спершу запитував: «Як там Стьопа, як він себе почуває?» А закінчувалась розмова словами: «Передавайте вітання Стьопі».
Це завжди нас вражало, але не дивувало тому, що людяність Святослава Михайловича завжди була природньою, не підробленою.
Невизначеність ситуації, невідомість та можливі наслідки від обстрілів та бомбардувань, змусили нас прийняти рішення виїхати з будинку в Чернівці до рідних Святослава Михайловича. Так ми опинилися на Буковині. Багато довідалися про його батьків, брата – митрополита Даниїла.
На мою думку, дослідження феномену родини Чокалюків, це окреме питання, яким займуться дослідники. Це – родина глибоко віруюча, віддана служінню Церкві. Це люди не легкої долі, але сильної волі. Люди незламні, які пройшли через радянські концтабори та випробування радянською владою, але залишилися до кінця відданими патріотами України. Ніхто і ніщо не зламало їхню волю і свободу, віру і переконання.
Спілкуючись зі Святославом Михайловичем, у мене завжди виникало дуже багато запитань на богословські теми. У нього завжди були чіткі та ґрунтовні відповіді та пояснення. Утім він завжди підкреслював, якщо хочете більше пізнати – навчайтеся. В результаті, я у свої більше ніж 60 років вступив на навчання до Київської православної богословської академії, за що дуже вдячний долі і моєму другові Святославу.
Святослав Михайлович завжди вмів вигадати щось цікаве, неординарне, щоб підтримати оточуючих, внести різноманіття у життя навіть тоді, коли було всім не легко…
Пригадую епізод нашого життя на Буковині на початку війни. Всі готувалися до Великодня. Мені довірили взяти участь у копченні ковбас та м’яса, чого я ніколи не робив. На це пішов цілий день. А на Великдень, під час святкового обіду, Святослав Михайлович вручив мені сертифікат про те, що я пройшов майстер-клас із приготування Буковинських ковбас. Свої нагороди отримали від Святослава Михайловича й інші учасники приготування святкового обіду.
Вийшло неочікувано і цікаво. І піднесений настрій у непростий час був ще багато днів.
Багато дрібниць було за роки нашого знайомства. З цих дрібниць складалося життя. Життя Святослава Михайловича, і залишилася тільки ПАМ’ЯТЬ! Світла пам’ять про велику людину. Про доброго друга, товариша, порадника і вчителя.
Хтось на похоронах сказав, що сьогодні сумний, тяжкий, але світлий день тому, що Святослав Михайлович був світлою людиною. Він дарував своїм рідним, близьким тепло і світло, якого нам усім не буде вистачати.
Андрій ОСТРОГРУД
директор ТОВ «Київгума»
Ми знайомі напевно ще з 2002 року. Мій покійний дід, Кравець Микола Михайлович, збирав щосереди друзів на «Київгумі», посеред яких був і Святослав. Гарна була компанія!
У 2004 році діда не стало, але традицію зустрічей на «Київгумі» я залишив, і так ми багато років поспіль зустрічались та проводили спільно час.
У 2007 році, коли я особисто та наша компанія мала серйозні проблеми (рейдерство), саме Святослав познайомив мене з багатьма «потужними» людьми, які допомогли мені «тримати удар»! Весною цього ж року, на запрошення Святослава Михайловича, я та теж вже нині покійний Олександр Сергійович Шніпко стали фундаторами встановлення пам’ятника «Гефсиманське боріння» на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, який і нині стоїть та прикрашає подвір’я.
У 2013 році я вимушений був перенести виробничі потужності компанії з Києва до Броварів, і мої друзі, серед яких був і Святослав Михайлович, були присутніми на відкритті заводу.Потім у нас були спільні поїздки на відпочинок на Черкащину (у Суботів, Канів, Холодний Яр), риболовлю на озері у наших друзів, пізніше ми всі разом їздили в Грецію до спільного друга Нікоса Фрагкакіса. То ж ми проводили досить багато часу разом!
Святослав Михайлович свого часу мене навчив готувати традиційну гуцульську страву – банош, до якої привозив зі своєї малої батьківщини бринзу та інші продукти!
Пізніше, в період становлення ПЦУ, саме Святослав Михайлович запропонував мені поїхати у складі делегації від активу бізнесу та мирян до Стамбулу (Константинополя) на зустріч з Патріархом Варфоломієм. Це була незабутня поїздка, в якій я зміг надати в руки Патріарху копії документів ще з 1995–1996 рр., коли саме мій дід, Кравець М. М., створивши фундацію Духовного єднання помісних Церков України, розпочав збір підписів як чинних народних депутатів, так і настоятелів різних церковних громад! Тоді ще це було напевно «не на часі», але мій дід цим дуже серйозно опікувався. Він постійно комунікував із тодішнім патріархом Філаретом, декілька разів у ті роки їздив на зустріч до Патріарха Варфоломія та підтримував тісні стосунки з духовенством.
Тож я дуже радий, що така «спадкоємність» свого часу мене познайомила зі Святославом, і ми більше 20-ти років мали дуже гарні, дружні стосунки; зробили разом багато гарних справ (пам’ятник в Михайлівському Золотоверхому монастирі, підготовка та зустріч в Константинополі з Патріархом Варфоломієм, публікація чималої кількості церковних книг та видань), ну і звісно я дуже радий, що мав багато років такого гарного друга як Святослав Михайлович!
Вічна пам’ять світлій людині, моєму Другу!
Сергій ЛЯШКО
перший заступник генерального директора
Міжнародної спеціалізованої фармацевтичної корпорації «Юрія-фарм»
Наша дружба розпочалась багато років тому. Спогади переносять мене в минуле, від чого стає тяжко на душі…
Тяжко сприйняти, що не стало мого доброго, справжнього товариша Святослава Михайловича Чокалюка. На жаль, такий безповоротний та гіркий фінал людського життя.
Для мене та моєї родини він був просто «Михайлович». Це – людина-легенда. Моя дружина називала Святослава Михайловича «ходячою енциклопедією», адже він завжди міг почути, порадити, підказати, запропонувати, вирішити, не забути, привітати, поділитись, рекомендувати… І все це відбувалось так по-дружньому, без зайвих слів та метушні. Він був просто чуйною та доброю людиною, любив життя, друзів, рідних та роботу.
Згадую, як він радів, коли вирішувалися питання про розгляд та надання автокефалії Православній Церкві України. Годинами він міг розповідати про тернистий шлях України до отримання духовної незалежності.
Вірив Святослав Михайлович і в перемогу нашої сильної нації на полі бою.
Ми зустрічались та мали можливість спілкуватися за різних обставин – під час переговорів офіційних делегацій, в навчальних аудиторіях та кабінетах, в музеях, художній галереях, театрах та філармоніях, проводили спільно час на природі. У моїй пам’яті залишились його легка посмішка та спокійний голос, уміння вислухати та підтримати. Ця свята людина назавжди залишила в моєму серці багато спогадів та приємних миттєвостей.
Зараз перед моїми очима знаходиться картина «Осінній туман», подарована мені Святославом Михайловичем перед від’їздом на лікування. На жаль, тоді відбулась наша остання зустріч… Та радує мене і втішає те, що є люди, які небайдужі до його починань. Вірю, що його проєкт «Церква і суспільство» буде існувати та розвиватися на користь людям!