Чи готове суспільство прийняти ветеранів? Розмова з Миколою та Ольгою Ахтемійчук

Повернутися до змісту

---

Чільне місце серед питань опіки наших військових наразі займає не тільки повернення їх додому, але й повноцінне повернення в соціум. На жаль, психологічні та фізичні травми, спричинені війною, часто переслідують людей нині, і суспільство не завжди може здолати нові виклики в умовах сучасності та з різних причин прийняти тих, хто повертається з війни. Редакція «ЦіС» поспілкувалася із сім’єю добровольця Миколи Ахтемійчука, який з перших днів вторгнення росії на територію України відправився на фронт, отримав важке поранення, пройшов курс реабілітації і наразі повернувся додому. Про момент, коли життя поділилося на «до» та «після», сімейні цінності та злободенні проблеми нижче у інтерв’ю.

Слава Ісусу Христу! 

Найперше дякую Вам, що погодилися дати це інтерв’ю.

Можливо, будуть незручні запитання, але їх мета, відчувши вашу біль, якомога більше передати її іншим, хто повертається. Заради об’єктивності уникатимемо зайвих імен. Й одразу перейдемо до запитань. Як для вас розпочалася війна, де вона вас застала?

Микола (далі – М.). Слава навіки Богу! До війни я готувався. Сама ж новина застала мене на роботі, але я до останнього не міг в це повірити. Тільки тоді, коли побачив з екрану телевізора, що справді війна, сказав хлопцям, котрі зі мною працюють, що ця війна моя. Я служив в артилерії і був впевнений, що ця війна моя, наша, хлопців такого віку. Після чергування, коли повернувся додому, мені подзвонили і сказали явитися у військкомат з речами. Я про всяк випадок перепитав ще раз із приводу речей. Мені сказали прямо: з речами. Тому о 10 годині ранку з’явився до військкомату. Нам сказали, що відправка буде о 18. Оскільки я живу в місті, недалеко, то відпус­тили додому. А пів на шосту вечора повинен повернутися до військкомату.

Чи були роздуми на кшталт: йти чи не йти? Чи це був для вас однозначний вибір: або я там, або війна біля воріт моєї хати, так?

М. Однозначно так, на війну проводжав сусід, оскільки він був найближче. Діти на той момент були в іншому місці, дружина працювала за кордоном. Вдома не було нікого. Потрібно було все позачиняти, сказати сусідам, щоб наглядали. І так склалося, що до військкомату мене проводжав саме сусід. Він також висловив думку: якщо мені зателефонують – я поїду. Ми дійшли спільної думки, що це наша війна. Він зауважив: а хто як не ми мав би йти на цю війну? Сусід старший за мене на пару років. Невдовзі так і склалося. Декілька місяців потому йому подзвонили і він поїхав на фронт.

Не буду запитувати про те, як ви прибули в частину, про розподіл. Якщо можна, я звернуся до вашої дружини – як сім’я сприйняла це ваше рішення?

М. Будь ласка.

Ольга (далі – О.). Коли розпочалося АТО, якось було трохи по-іншому. А з початком повномасштабної війни чоловік зателефонував і сказав (мабуть, ще до того, як подзвонили з військкомату): «Дивися, бо я швидше за все піду на війну». Тут навіть не дискутували. Якщо про Донбас, АТО обговорювали, тут про це не було й мови. Мене просто поставили перед фактом. Чоловік додав тоді, що є молоді, вони не мають воювати, мають воювати такі як ми. І все.

Чи прийняли ви рішення чоловіка?

О. Це не піддавалося сумніву. В ту секунду у нас думки зійшлися без зайвих обговорень. Тільки так і все.

А діти?

М. Діти були в шоці.

О. Діти – так, шоковані. І коли довелося в школі написати твір на тему «Я горджусь своїм батьком тому, що…», донька написала таке: «Батько сказав: іду захищати, бо знаю кого і від кого. Іду захищати своїх дітей, щоб москалів тут не було». Згодом діти якось з розумінням поставилися до цього.

Можна сказати школа зіграла певну позитивну роль в такому моральному осмисленні цього рішення?

О. Можливо, для них це стало почуттям гордості. Я не знаю як це назвати. Але на початку їм було вкрай важко. Мами нема, тато пішов, вони не розуміли, що робити. А потім, мені здавалося, якось це легко сприйняли.

М. Ба більше, вони спершу всієї правди й не знали. Ми не говорили прямо, що я на фронті. Просто я сказав, що знаходжуся в частині на навчаннях. Насправді, тоді вже був на війні. Бувало таке, що потрібно подзвонити, спитати. А там постійні обстріли, було чути вибухи, не було зв’язку. Було чути, щось прилітає. А діти запитують, що це таке? Я відповідаю: це ми на полігоні, це навчання, тут повсюди такий шум. Так що досі не впевнений, чи діти все знали. Чи довіряли вони тоді моїм словам. Хоча вони вже знали, що відбувається, але звідки могли знати про фронт?

Можливо, вони не говорили, що знають, аби вас не турбувати?

М. Хто зна.

О. Скоріш за все було саме так.

М. Мабуть так, оскільки старша дочка точно розуміла.

О. Так, бо вони хотіли, щоб ми менше переживали. Розповідали про справи вдома, в родині чи в сусідів, а про власні переживання уникали розмов. І ми тепер розуміємо, що вони старалися про все подбати. І про нас також. Нема тата з мамою, але вдома нічого не повинно було змінитися, і коли батьки повернуться, повинні потрапити в таку ж атмосферу, яка була до від’їзду. А це і порядок біля будинку, і в полі, і в побуті – все мало бути як і раніше.

Чи вдалося дітям врешті все зберегти? І чи підтримували певною мірою морально вас такі дії?

О. Так, але надзвичайно велику роль відіграла й підтримка родини. Тому вони все-таки не були самі. Це навіть неможливо в кількох словах описати. Ми цього питання не обговорювали, але вони нам про це сказали самі: не знати, чи було б так легко, якби не було цієї підтримки.

Тобто, сім’я, родина­ – це два чинники?

О. Молодша дочка пізніше мені про це сказала: «Мамо, ми не відчули тих всіх проблем, адже нас підтримувала родина». Старша про це сказала відразу. Тому роль родини, вважаю, колосальна. Пам’ятаю, коли почула особисто про війну, це сталося рано-вранці, оскільки о 5 – 6 годині ранку прокидалася на роботу в Німеччині. На телефон приходили якісь незрозумілі сигнали, читала про жахливі новини. І я запам’ятала перші слова дітей: «Що б не сталося, тільки не їдь додому». Зі свого боку я вже збирала сумки. Але саме родина наполягала залишитися в Німеччині. Це правда, і я рада, що я не поїхала тому, що звідти могла чимось допомогти. Ми разом з подругами, не задумуючись, використовували складені кошти. Складали сумки, зв’язувалися з волонтерами і відправляли їх в Україну. Відправляли все, що могли.

Ви говорите зараз про допомогу на передову, так?

О. Так, все що могли, ми тоді відправляли на передову. Тому я рада, що не поїхала додому, але це тільки завдяки родині. Без їхньої підтримки я би там не витримала.

А тепер перейдімо до морально важкого запитання. Як ви дізналися, що ваш чоловік поранений?

О. Це справді важке запитання. В останні дні ми тільки обмінювалися повідомленнями. Він сказав, що не може розмовляти. Це, мабуть, була субота. У неділю ніяких повідомлень не отримала, хоча писала щодня, бо знала: рано чи пізно він їх прочитає і відповість. Чоловік, коли не міг говорити, просто ставив якийсь значок, і ми знали: все добре. Міг ­– відписував, не міг – не відписував, утім ми писали завжди. В суботу сказав, що не може говорити, в неділю не отримала відповіді, в понеділок і вівторок також. Це було 13 грудня, ніхто не здогадувався про поранення. І тут мені прийшло повідомлення від сімейного лікаря: направлення в лікарню. Я зрозуміла, що котрась із моїх доньок захворіла. У мене просто з голови вилетіло, що за моїм номером телефону до сімейного лікаря прикріплена вся сім’я. Пізніше подумала, якби одразу здогадалася і вдарила на сполох, то ді­зналися б про його поранення та місце перебування значно раніше. А так, я подзвонила дітям, вони сказали, що ніхто не хворий, все доб­ре. Подумала, це збій в системі. А далі: робота, робота, робота. Кожного дня пишу, і десь в п’ятницю розумію – щось не так. Бо за весь період війни не було такого, щоб так довго не відповідав. Максимум – два дні. Починаю телефонувати кому можу. Ніхто не відповідає. У п’ятницю додзвонилася до однієї волонтерки, яка разом зі своїм чоловіком їм допомагали. Вони мали інформацію, але нічого не сказали. Єдине, дізналася, що були обстріли. Більше ніхто жодної інформації не дав. І тоді я через соцмережі знайшла його побратимів, почала писати їм. І знову ніхто мені ніякої інформації не надав. Так, написали, що у них були обстріли, але сто відсотків, що мій чоловік живий, тільки поранений. Я їм не вірю, бо знаю, навіть якщо Микола поранений, то він однозначно мені написав би. Не може такого бути, щоб не відповів. Тому їм не вірила. І нарешті написав один з його побратимів, який також отримав поранення. Сказав, що Микола у Дніпрі, вони там бачилися. В суботу почала втрачала витримку. Моральних сил продовжувати пошуки вже не було. Тоді зателефонувала хрещеному. Знову зауважу про роль родини, адже саме він, разом з військовими капеланами, зміг по крихтах зібрати інформацію про стан та місце перебування чоловіка. З військової частини, де для таких випадків були мій та родичів номери телефонів, не зателефонував ніхто.

М. Це у випадку поранення чи смерті, щоб могли повідомити. Але повідомляють тільки про смерть.

О. Так нарешті ми дізналися, що чоловік поранений Але я все одно не вірила, що чоловік живий. Тому, що не телефонував. Я ще не знала, що телефон втрачено разом із ногою.

Пане Миколо, як вам вдалося пережити цей жахливий період відсутнос­ті інформації та зв’язку з сім’єю?

М. У той момент, коли я побачив, що нога відірвана, не повірив у те, що відбулося. Я цього боявся найбільше, і не раз про себе просив Бога, якщо станеться поранення, краще одразу смерть, аніж залишитися калікою. Я усвідомлював, що на війні так може бути, тому і просив Бога, щоб не бути калікою. Або 200-й або живий. А щодо 300-го, такої думки не припускав.

Третього варіанту ви не розглядали?

М. У жодному разі. Я завжди знав, що до обіду у церкві йде служба і будуть молитися. Тому завжди було таке відчуття, до обіду, поки у церк­ві йде служба, нічого не станеться. А про поранення думок взагалі не було. Але так сталося. У той день до обіду була служба, я ще поспілкувався з друзями, з дітьми, все було нормально, тихо, спокійно. А приблизно пів на третю дня розпочався активний обстріл. Ми спалили один танк із міномета. Потім дали координати і спалили ще один танк. Позаду нього йшов ще один. Ми захопилися. У той час над нами був їхній дрон, якого ніхто не побачив, і не почув. І це зрозуміло: ми стріляємо, вони стріляють, вибухи, дим, земля і його ніхто не чув. А дрони важко побачити, їх треба чути. І часу дивитися вгору не було, потрібно було швидко робити свою справу. Саме безпілотник скоригував їхню артилерію і вона точно вдарила по нашому розрахунку.

Після вибухів я відкрив очі і побачив: ноги нема. У ту мить жити не хотів, бо такого зі мною не могло статися. Але подумав, якщо живий, то потрібно боротися. Бо смертельне поранення – це смертельне поранення, а тут розумію що ні, я ж ще живий. Тоді побачив, що кров заливає ноги (ліва нога також була пошкоджена), і зрозумів, потрібно себе рятувати. Ногу, що відірвало я передавив руками і тримав хвилин три-чотири, може, п’ять, і відчув, що втрачаю сили. Від великої втрати крови в голові почало паморочитися. Розумів, що потрібно щось робити. Тому декілька разів навіть намагався встати, а потім просто впав на спину, і побачив: висить позаду моя нога. Я її стягнув і поставив там, де б вона мала бути. І тоді вже підбігли побратими, почали перетягувати поранені ноги турнікетами. Свій турнікет зняти із бронежилета я не зміг. Поранило двох із нас, інші залишилися неушкоджені. Вони нас і врятували. Потім пам’ятаю біль, нас везли, перекидали із машини в машину. Обкололи знеболювальним так, що в якийсь момент відключився. Далі – білий коридор, світлий білий коридор. Стало тепло, добре, після чого відкриваю очі і бачу: наді мною стоять дві жінки в косинках. Навіть майнула думка, що в раю і намагався якось поворухнутися чи ущипнути себе, щоб переконатися у зворотньому. Вони це зрозуміли і заспокоїли: «Дитино, ти живий, в реа­німації», назвали лікарню. Отже – живий. І знову: знеболюювальні, операція, перев’язки. Розумів, раз живий – потрібно подзвонити додому. Я не знав, скільки пройшло часу, і в госпіталі визначити приблизно час не міг, бо вікна були закриті маскувальною плівкою. Просто постійно горіло світло, якого, до слова, в окопах ми не бачили. І це також було незвично. Але думка про те, що потрібно подзвонити додому не покидала. Телефон знайти не зміг і почав запитувати у цих жінок, як мені подзвонити додому. Але вони запевнили, що окрім документів, з моїх речей більше не було нічого. І що тут можеш зробити, коли ти прив’язаний до ліжка. Там нереально самому щось зробити: ні встати, нічого.

Коли вам вдалося цю інформаційну блокаду прорвати і які були відчуття у вас, вашої родини?

М. Точно сказати важко. Було багато операцій, не встигав відійти від однієї – починали другу, третю і я постійно перебував під дією наркозу. Я усвідомлював все, але щось зробити, дати якусь інформацію дітям, дружині – про це навіть не думав. Розумів, лікарі якось повинні мене врятувати, тому й операції одна за одною. А потім, дослівно вже не передам. Після 4-ї чи 5-ї операції до мене підійшов лікар, який оперував, дав свій телефон і мовив: «До вас дружина дзвонить». Подумав, що марю через велику кількість ліків. Ну як дружина могла б йому подзвонити. Тому на його слова не відреагував. Після наступної операції мене привезли до палати, лікар знову дав телефона і сказав знову: «До вас дзвонить дружина». Я звідси: «Алло, алло», – і коли вже почув голос дружини сказав: …

О. Перші слова були: «Мусику, я живий».

М. Так, я сказав: «Мусику, я живий». Я пригадав: коли лікар давав телефон, запитав мене, чого не відповідаєш? Але я не розумів, як можу дзвонити до дружини? А вона вже дзвонила до лікаря. Досі не знаю, як ви знайшли той номер?

О. Все завдяки капеланам, які дізналися в якому ти госпіталі, і хто тебе оперував.

М. Коли ти телефонувала вперше, мені якраз робили операцію.

О. Лікар сказав, що тільки з операційної і говорити не може. А я благала: мені потрібно почути його голос. Прізвище записали не правильно, і я ще сумнівалася. За пів години лікар зателефонував і каже: «Говоріть!». Як тільки почула: «Мусику, я живий», – одразу повірила.

Тільки тоді повірили, що чоловік живий?

О. Тільки тоді, це правда. Він ж постійно телефонував до цього. Хоча його побратими переконували: живий. Повинен привести себе до ладу і подзвонить. Вони так намагалися мене заспокоїти. Та коли сама переконалася, одразу повідомила дітям.

Із цього моменту розпочався важкий період реабілітації – фізичної та моральної…

М. Так.

Скажіть, які чинники, хто або що, окрім вашого характеру, допомогли витерпіти ту біль і морально підготуватися до повернення в соціум?

М. Найперше – персонал госпіталя. Там працювали жінки-санітарки 40 – 50-ти років. Вони були постійно біля нас. Бо медсестра зробила процедури і все, а вони були постійно поруч. Вони часто, навіть напівжартома, казали, що все в тебе нормально, все буде добре. Хоча бачив, нерідко вони навіть плакали. Мабуть через думки, що Різдво, Новий рік вже не будуть для нас (таких як я) такими, як раніше. А вже після 6-ї операції перевели у реабілітаційний центр, деякі жінки з персоналу залишали роботу, не витримували. Казали, що в такій атмосфері працювати не можуть. Були волонтери, багато дітей приходило, якось діти у Львові в цьому плані організовані. Студенти технікумів, інститутів. Вони намагалися якось нас розважити, відволікти від проблеми, приносили якісь речі, вітаміни тощо. Але в той же заходили з посмішками, а виходили зі сльозами. Я бачив, і від цього було боляче за них. Але в центрі були і професійні фахівці, які ставили нас на ноги. Там були жінки 25-и до 40-а років. Вони допомогли нам найбільше. Постійно говорили: ти повинен жити. Але на початку боялися під час процедур прикладати силу. Наприклад, масажист повинна розробляти ногу і потрібна якась фізична дія, а я відчуваю, що її рука трясеться від хвилювання завдати нам болю.

О. Вони до цього не були готові.

М. Але вони хотіли допомогти. Ми заходили до спортзалу, всі без кінцівок, і від того, що бачили, їх кидало в жар. Тому одразу відкривали вікна. Але, я певен, що саме вони зробили найбільше. Кожен з них готувався. Знаходили до нас індивідуальний підхід. І вже знали, з ким про що поговорити, як підійти, як розрадити чи допомогти. Вони почали звикати до нас, ми звикати до них. Тому, як на мене, саме ці дівчата допомогли найбільше. Вони переконали, що ми маємо боротися і продовжувати жити.

Це вони зробили крок до вашого психологічного усвідомлення, що потрібно повертатися у суспільство?

М. Так. Певен, це тільки вони. Бо там такої установки не було як у психолога. Психолог завжди ставив перше традиційне запитання:
– У вас є якісь проблеми?
– Наче нема. З психікою нема жодних проблем.
– А як болить?
– Болить, у будь-якому випадку болить. Саме тому давали різні знеболюючі, щоб не було болі, і фантомної також.

Психологи мало допомогли?

М. Вони були не готові до таких викликів. Ставили часом дивні запитання, на кшталт: вас щось турбує? А що мене може турбувати окрім мого фізичного стану. І реабілітологи наполягали, якщо є проблеми, потрібно ходити на сеанси о психолога. Я сказав дружині: якщо піду до психолога, усвідомлюю, що маю психологічні проблеми. А якщо психолог прийшов би до нас, і навіть не представляючись ким він є. А від самих слів: «Запишіться на прийом» кожен вже замикався у собі. І хоча періодично відвідували психолога, вони особливо нічим не допомагали. Було видно, що не готові працювати з нами.

Можливо це були спеціалісти з районної поліклініки?

М. Можливо, так. Просто після їх запитань на прийом йти більше не хотілося. Хоча декому допомога була потрібна. Особливо, коли вночі, чи при зміні погоди починалися фантомні болі.

Крім реабілітологів, психологів, хто ще допомагав вам вийти із того стану. Безумовно, це сім’я, родина, друзі, можливо, ще хтось допоміг вийти з вашої установки про два варіанти: або двохсотий, або разом з усіма живий повертаєшся додому?

М. Або живий, або «груз двісті»? Найперше – сім’я. Діти їхали до мене і я також переживав, як вони відреагують, коли побачать без ноги. Тому коли приїхали, я сховав ногу – накрив, щоб не було видно. І потім запитую у дружини, як діти відреагували? Бо у кімнаті, в мене на очах, вони не показували якихось емоцій. Раділи, що я живий, сміялися. А вже у коридорі вони розмовляли з дружиною. Я розумів, що вони однозначно мали плакати, бо це діти, але зі мною вони поводились стримано і абсолютно спокійно. Я очікував значно гіршої реакції – будуть плакати, впадати в істерику. Зрештою – ні. І я зрозумів, що вони сприймають мене таким, яким я є зараз. Тому це також дало такий поштовх до того, що потрібно жити.

Принаймні сім’я була, сім’я є і буде?

М. Так. І було дуже приємно від того, що ми всі зібралися разом в одному місці. Раніше – я на роботі, одна донька в інституті, друга – в школі. Дружина працювала за кордоном. А тут ми всі разом в одному місці відчули, що ми – СІМ’Я, що ми складаємо єдине ціле. Це було радісне відчуття для всіх. А якщо ми є, ми єдині, то потрібно жити, по-іншому не може й бути. І особливим було відчуття, що ми навіть поза межами дому змогли зібратися в одному місці і ми єдині. І ця єдність не залишала вибору, окрім тільки жити.

Чи вся родина показала цю єдність?

М. Так.

О. Цю єдність побачили одразу, коли знайшли чоловіка. Я ще тиждень працювала. І старша донька (у неї тоді ще була сесія в університеті) здала іспит і одразу ж поїхала до батька. Побула, повернулася, здала чер­говий іспит і знову до нього. Тому це єдність, про неї не говорили, але вона була. І мені сказала: «Мамо, ні про що не турбуйся, працюй». Це було так сказано, що сумнівів не було – все гаразд. Вона взяла всю відповідальність на себе і спокійно, врівноважено вирішувала всі сімейні питання. Коли я приїхала, все було в порядку. Але я обіцяла молодшій дитині, що вона поїде зі мною до батька, хоча переживала, як вона відреагує. Здається, чоловік досі не зрозумів, що в ставленні дітей до нього нічого не змінилося. Вони навіть не бачать, що він без ноги. Тато для них завжди був захистом і все так залишилося.

Єдине, молодша дочка проявила слабкість. Ми зайшли до палати і вона тут-же вибігла. Я вийшла спитати чи все нормально, але вона справилася з емоціями. І після цього вона була багато часу біля тата, серед інших поранених, але бачила їх повноцінними людьми. Навіть намагалася їх розважати. Тому, здається, що діти допомогли найкраще справитися з ситуацією. І, звісно ж, відчуття родини за спиною – це колосальне відчуття, яке дає впевненість.

Ви сказали, що старша дочка все конт­ролювала. Це переконало вас у тому, що коли повернетеся додому, все буде в порядку?

О. Так і було. Думаю, коли тато вперше приїхав додому, то це відчув.

Якою вона була?

М. Спокійною, врівноваженою, відповідаль­ною.

О. Так, спокій, рівновага – це її характер.

Ще один момент. Як щодо друзів? Чи допомагали в нелегкий час?

М. Друзі – так. Вони і в госпіталь приїжджали і багато допомагали. Але це ті друзі, які завжди були на другому плані. А ті, яких вважав найближчими, раптово кудись пропали.

Тобто склад друзів змінився?

О. Чоловік нікого не хоче образити і я його розумію. Але скажу чесно. Як тільки пішов на війну – частина друзів пропали. А після поранення, від тієї половини залишилося відсотків десять, не знаю куди поділися. Нам допомагали інші незнайомі люди, і ми не розуміли, чому вони це роблять? А від кого чекали допомоги, навіть моральної – хоча б дзвінка, пропали.

М. Можливо, їм важко зустрітися зі мною, оскільки я пішов служити, а вони – ні. Хтось відсиджувався, ховався, а хтось ховається і дотепер. Гадаю, їм незручно переді мною. Хоча до війни всі були патріотами. Казали, що з мос­калями потрібно воювати. А коли довелося, то… І дехто з них запитував, як ти залишив сім’ю і пішов воювати? А в самих змінилася філософія: нехай хтось, але не я. Хоча до поранення часом дзвонили. Але друг, коли не дзвонить тиждень-два, то потім і нема про що розмовляти. Тепер я не розумів їх, вони – мене. І так вони відпали самі по собі. І мені було не цікаво з ними спілкуватися. А коли був у відпустці, то дехто говорив, мовляв, все, більше на війну не їдь, тобі там нічого робити. І я з ними не сперечався. Бо той, хто там не був, той не знає, що таке побратими, які чекають. Але умовляння «не їдь» навіть не розглядав.

Можливо цим «не їдь» показували, що переживають за вас?

М. Я став для них незручним співрозмовником, бо їм не було про що зі мною говорити. Хоча у відпустку я приїхав ще здоровим, спілкування було можливим. А коли повернувся без ноги, ставлення змінилося кардинально. І вони, і сусіди також по-різному сприйняли. Були такі, хто приходив до мене і ставав на коліна, дякував і продовжував спілкуватися. А є й такі сусіди, які проходять і відвертаються, щоб мене не бачити. Чому так – не можу зрозуміти. Можливо, соромно, а, можливо, інші почуття, не розумію.

Можливо, у цих людей, які відвертаються, виникають такі ж почуття як у псевдодрузів – їм незручно дивитися вам у очі?

М. Можливо. Раніше, коли був вдома до поранення, ми спілкувалися, а зараз їхня реакція не зрозуміла. Вони відвертаються в телефон, ніби зайняті і не спілкуються.

О. Але достатньо ж всього привітатися.

М. Роблять вигляд, ніби мене немає.

Це проблема. Суспільство не готове дос­тойно прийняти ветеранів…

О. Так. Тільки ти не повинен переживати за них. Нехай вони переживають за своє ставлення до ветеранів.

Як думаєте, може, це суспільство хворе, ви, інвалід, – здоровий, а вони – хворі, і саме їм потрібен психолог якщо вони, йдучи повз, відвертаються?

М. Мабуть. Бо щодня це спостерігаю. За годину зустрічаю близько десяти людей, і ніхто не вітається, навіть діти. Наче нема. Особливо дивно, що так поводять себе діти. Адже їх в школі також виховують.

О. Думаю, що у школі на це звертають мало уваги.

Як думаєте, що або хто може змінити цих людей?

О. Можливо, школа.

М. Думаю, такі як я повинні виходити з дому, щоб нас бачили і зрозуміли: це реальність від якої не відвернешся.

На вашу думку, ветерани повинні частіше бувати на публіці?

М. Так. Я бачу, коли хлопці на протезах ідуть в гори, то люди їх хвалять, поважають їх вчинок, але тільки «вподобайками». А коли ти зуст­річаєшся з цими людьми на вулиці, зо­всім інше ставлення. Якщо всі разом вийдемо на вулиці, нас побачать, і таким чином разом підтримаємо одне одного.

О. Думаю, цю проблему замовчують. Чому до школи не запрошують ветеранів, щоб у дітей формувати правильне ставлення. Розповідати дітям, що крім «радянських героїв» є справжні – українські. Можливо, публічність ветеранів допоможе. Поки, суспільство не готове, і школа теж. Гадаю, у школі потрібно вводити окремий урок.

Є два важливих суспільних інститути: школа і Церква. Чи можуть вони відігравати якусь роль для оздоровлення людей?

О. Так. Що скажеш ти?

М. Не знаю. У школі навчають дітей, навчають загальним правилам безпеки. Могли б навчити і ставленню до ветеранів. Але насильно у голову не вкладеш. У кого родичів на війні нема, важко це усвідомити як реальність.

О. Але я вважаю, школа і Церква повинні піднімати це питання.

М. А я за публічність ветеранів, і було б добре, щоб влада і громадські організації залучали їх до публічних заходів.

Знову пропонуєте ветеранам все взяти на свої плечі?
О. Виправдати людей і взяти все на себе.

Багато ще пам’ятають радянську школу, де ставили пам’ятники і розповідали про Зою Космодем’янську, Павлика Морозова і діти вірили, що то герої. Але в наш час хтось відвів літак від міста, пожертвував життям заради побратимів. Це герої, про них потрібно розповідати. І це сформує в дітей правильне ставлення до військових. А заодно і відчуття того, що ми нація героїв.

М. Думаю, діти це зрозуміють, і дорослі також. Але це після перемоги. Якщо б не військові, росіяни були б вже тут. А поки нема перемоги – то які ми герої?

Думаю, ви ставитеся як ідеаліст. Якщо не почнемо про це говорити, після перемоги про це забудуть. Тому може потрібно про це говорити зараз?

О. З дітьми потрібно говорити. Ось наші діти: я думала, що тільки старша дитина переймається питанням, що таке війна. А молодша, якій 15 років – ні. Але помилялася. Розповіла їй, що недавно бачила жахливий сон – бомбардування, руйнування тощо. А вона видає: відколи розпочалася війна, їй це сниться кожного дня. Просто ми думаємо, якщо наші діти радіють життю, сміються, то вони про це не думають. Тому з дітьми потрібно говорити.

Якщо батьки не розмовляють, школа мовчить – і діти мовчать. Але так вони можуть замкнутися в собі і тоді важко буде щось зробити.

І Церква різними способами повинна про це говорити.

Також влада, маю на увазі місцеву. В кожній ОТГ не так багато ветеранів. Невже раз на місяць соціальний працівник не може зайти чи зателефонувати і запитати чи є проблеми. Іноді потрібна допомога у виготовленні якихось довідок чи документів. Не потрібно матеріальної допомоги, просто людська увага. Невже для цього потрібна вказівка з боку цен­т­ральної влади.

А щодо публічності ветеранів, вийти на вулицю, щоб співчували, цього їм не потрібно. Іноді знайомі навіть мені кажуть, мовляв, мені так тебе шкода, співчуваю. А чого мене жаліти? Мій чоловік живий. Тому нехай себе жаліють. А співчуття потрібно висловлювати тим матерям і батькам, хто ходить на цвинтар, на могилу. Їм потрібно співчувати, бо той син, чоловік, батько вже не повернуться. А нам співчуття непотрібне.

Ви зазначали, що потрібна моральна підтримка чи допомога в оформленні якихось документів?

О. Навіть не допомога, а щоб кожен вчасно робив свою роботу. Ти прийшов у кабінет і отримав ту допомогу, яку ця людина і повинна надавати.

Тоді у ветеранів було б менше проблем. Бо людина, яка виконує свою роботу, а не співчуває, не відправить інваліда робити якісь непотрібні довідки.

Але, попри все, найголовніше для нас те, що сказав Микола: ми відчули, що таке сім’я, єдність.

Це дало вам силу?

О. Так. Те, що ми не цінували раніше, зараз сприймаємо зовсім по іншому. Як би це пафосно не звучало, ми отримали якусь енергію, що повинні творити, жити, що ми ще молоді.

Дух молодий?

О. Так, це правда.

Наостанок запитаю: ви зазначали, що багато допомогли капелани – священнослужителі Церкви. А коли повернулися додому, Церква намагалася якось вам допомогти морально чи матеріально?

О. Була цікава історія. У селі, звідки чоловік родом, є велика церква, яку будували всі. Вона належить до Московського Патріархату. А є маленька, українська. Хто ходив до неї, то москалі називали «рухівці». І з московської церкви раптом вирішили допомогти. Телефонує священник до чоловіка і пафосно так каже, що він з «великої церкви», хоче допомогти. Якщо б сказав: громада хоче, люди, якби сформулював по-іншому, можливо, і сприйняли б по-іншому. Але чоловік відмовився, ми ту допомогу прийняти не змогли. Це було б принизливо.

Що саме принизливо?

М. Вони таким чином хотіли мене купити, щоби я підтримував Російську Церкву. Нічого не говорив проти них. Але на той час з нашого села поїхало служити 67 чоловік, із них один пропав безвісти і двоє поранених. І вони бояться нашого повернення. А з іншого боку, я ще був у госпіталі і було точно не до цього.

О. Так, вони знали, що Микола у госпіталі і не міг навіть спілкуватися. А вже коли українська громада вирішила допомогти, сказали, що горді, що він відмовився від їх допомоги. Проте, багато хто питав, чи допомагає держава, чи лікує? Я відповідала, що лікує. Мені сподобалася підтримка держави, коли лікар, який оперував, отримав орден з рук Президента. Бо такі люди на це заслуговують. Я бачила, що він не спить ночами. Але коли ми подзвонили через місяць з проханням про консультацію, одразу прийняв, хоча був постійно зайнятий.

Але й допомога Церкви повинна бути. Священник повинен знати своїх парафіян і по можливості зайти, поспілкуватися. Чи навіть зустріти на вулиці і приділити хвилину часу – просто поцікавитися, як справи. І цього було б достатньо. Бо людина з інвалідніс­тю ще не завжди може прийти, іноді важко фізично.

Так, зараз дуже багато реабілітаційних цент­рів, де ветерани проводять певний час. Там дуже багато уваги – волонтери, капелани від різних конфесій, всі приділяють увагу. А потім людина повертається додому і все, вже ніхто не допомагає і добре, коли є сім’я. Тому на парафіях священник може хоч трішки цю увагу замінити.

М. Коли священник цікавиться, ти впевнений, що Церква за тебе молиться, переживає.

Насправді можу запевнити, що у Церк­вах моляться, особливо за воїнів. Тільки ми не завжди про це знаємо. В цьому і є одна із задач нашого проекту – зробити, щоб кожна людина знала, що відбувається у Церк­ві. Зі свого боку священник повинен знати потреби громади, кожного її члена. Можливо тоді буде менше людей, які ховають очі від ветеранів.

Щиро дякую вам за інтерв’ю і бажаю сил, наснаги вашій сім’ї, вашій родині, щоби вона, підтримуючи вас, ставала разом з вами ще міцнішою.

М. Дякуємо вам.

Слава Україні!

М., О. Героям Слава!