протоієрей Костянтин ЛОЗІНСЬКИЙ
доктор наук із богослов’я,
професор Київської православної богословської академії,
майор ЗСУ
В умовах сучасної війни капелани стикаються з певними розмовними кліше, які часто проголошують як певну аксіому. «В окопах немає атеїстів», – таке ствердження зараз виглядає як «штамп». Я не беруся запевняти стовідсоткову істинність того, про що напишу нижче, просто хочу поговорити про цей вислів, виклавши міркування із власного досвіду, котрий розпочався у далекому 2005 році зі знайомства з однією військовою частиною.
Я прийшов до підрозділів ЗСУ з благословення Синодального управління військового духовенства, очолюваного блаженної пам’яті прот. Димитрієм Садов’яком. Усе було традиційним для того часу: короткий інструктаж від голови управління, прибуття на присягу, промова-настанова (по-військовому коротка), окроплення святою водою і неформальне спілкування із офіцерами опісля. Саме там і почув, що в окопах «немає атеїстів». Причому, на доказ сказаного, ніхто із учасників розмови не навів жодної статистики чи власного досвіду переживання віри, лише один офіцер, який брав участь в миротворчому контингенті, просто промовчав. Тоді це прозвучало, як така собі чергова фраза, щоб заповнити паузу в спілкуванні, чи дати новий напрям бесіді.
На щастя, моє спілкування зі Збройними Силами не обмежилося однією чи двома присягами. Так, за тодішніх умов військової служби про регулярне служіння капелана не було й мови. Засилля московського патріархату, нерозуміння ролі і місця священника в ЗСУ вищим керівництвом збройних сил та держави чинили великі перепони. Але на допомогу мені та моїм співтоваришам приходили вміння налагоджувати контакти та жива зацікавленість окремих офіцерів на кшталт «а як же воно там, в Церкві?», чи насправді все так, як розповідали прабатьки, чи відповідає церковна ієрархія військовій тощо. Це спонукало до відвертих розмов про Церкву, віру, її пошук, про проблеми забезпечення Церкви і армії (тут у нас багато спільного), про те, що треба іноді відрізняти священника від Церкви. Такі неформальні бесіди допомагали налагоджувати тісні контакти, які згодом виливалися в просте запитання: а що нам, священикам, робити далі, поза урочистими святами і присягами? Через деякий час почали надходити прохання приїхати і поспілкуватися з особовим складом в неформальній обстановці, підняти морально-психологічний стан, щоби запобігти самовільному залишенню частини чи суїциду.
З екранів телевізора початку 2000-х, коли мова йшла про військо, лунали слова про необхідність стандартів НАТО. Це автоматично підіймало в різних колах українського суспільства питання про впровадження капеланства. Трохи статистики. На початку 2000-х віруючими себе називали 57,8% населення України. Частка православних упродовж 20-ти років зберігалася на рівні близько 2/3, з коливаннями від 60% до 70,6%. Наразі кожен п’ятий українець декларує належність до певної релігійної громади, але лише 10% від оцих 60 – 70% ходять регулярно до храму. А, виходячи із особистих спостережень за парафіяльним життям, скажу, що бодай половина з 10% бере участь у богослужінні та таїнствах. Статистика – річ уперта, але реальність трохи різниться в основному через фактор особистісної поведінки. Але це вже сфера суто богословська.
Мені завжди таланило на військових, були звісно ж і винятки. Офіцери, які за Статутом ЗСУ відповідають за бойову підготовку, майно, зброю, боєприпаси, навченість особового складу, завжди розуміли, що слово священника для солдатів і них самих щось та й важить. Ще одне «кліше» – буцімто офіцери структури морально-психологічного забезпечення (МПЗ) були здебільшого проти капеланського служіння. Треба розуміти, що армія (як і будь-яка закрита структура) має вертикаль влади, і до офіційного роз’яснення керівним документом згори все перебуває в очікуванні. Саме тут на перший план виходило вміння особисто налагоджувати контакти, доводити свою необхідність в лавах ЗСУ, здобувати досвід спілкування і виживання у цій структурі. Пам’ятаю перші капеланські курси, які проходили в стінах Київської духовної академії на початку 2000-х.
Присутніми були офіцери управління МПЗ ЗСУ, представники українського і міжнародного Червоного хреста, ну і десь зо три десятки священиків. Були палкі дебати про місце священника в армії. «Вам не можна брати зброю до рук», «хто кому підпорядковуватиметься, священик замполіту чи навпаки?» – приблизно такі думки вирували в залі засідання. Виявилося, що саме тодішнє духовенство не усвідомлювало свою роль і місце не те, що в армійській структурі, але навіть свої функції в підрозділі, якщо довелося б служити. Що ж, місіонерству ми тоді тільки вчилися, поступово виходячи за «межі церковної огорожі». На запитання, чи повинен священник брати участь у повсякденній життєдіяльності підрозділу (від підйому до відбою, інструктаж наряду, прибирання території, заступання у варту, проведення занять, вихід на полігон, фізо), ми самі не могли дати відповідь. Хто служив з нас, той щось бодай уявляв про військо, хто не служив – для того це все було новиною.
В основному мої зустрічі з солдатами до побудови храму в бригаді були в клубі або на центральному проході підрозділу, куди черговий офіцер МПЗ збирав всіх вільних від наряду. Вже тоді було помітно, що з загальної кількості (не важливо якої) більша частина просто спить, користаючись нагодою. І будити їх було якось ніяково. Саме тому, повертаючись до вищесказаного, священник повинен бути присутнім в повсякденному житті підрозділу, щоб будь-якої миті він міг, за словом апостола Петра, «завжди бути готовим всім, хто домагається від вас звіту про вашу віру, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1 Пет. 3: 15). Капелан може разом з інструктажем щодо заходів безпеки сказати слово про необхідність стерегтися «ворожого підступу», бо, як всім відомо, диявол «ходить шукаючи…» (1 Пет. 5: 8), або подати приклад в іншій ситуації.
У 2014 році розпочалася війна. Поїздки на фронт, на той час в зону проведення АТО, були не просто актуальні, а необхідні, проте інституту капеланства ще не існувало. Нас природньо боялися допускати до зони бойових дій, щоби потім, у разі чого, не нести відповідальності. Священники-добровольці, які відвідували зону АТО, ділилися враженнями про те, що і як вони робили для піднесення бойового духу військових, і знову лунала фраза: «в окопах атеїстів немає». Також і я, до часу приймаючи участь на волонтерських засадах в забезпеченні духовно-моральних потреб підрозділу, який був сформований з військовослужбовців моєї частини, думав так само. Поїздки в «славне місто» Дебальцеве, виїзди в конвої на «нуль», виходи на позиції – все це було страшно і водночас захоплююче.
Спершу просто спілкування з особовим складом на заїжджені теми: «Як справи?», «Кава чи чай?» Згодом для вірян (переважно із Західної України) – сповідь і причастя з попереднім досить швидким поясненням для чого це треба; дилема – а як служити службу: повністю чи скорочено; чи треба піст, чи можна попити кави і випалити цигарку, а потім вже «святеє святим» (для солдата, не для священика, звісно), бо, може, іншої нагоди причаститися не буде. Я повернуся до Києва, а він десь далі по лінії зіткнення… Перші снаряди над головою, палка молитва в укритті вперемішку з лайкою, котру, мимоволі, випалює хтось у кутку бліндажа. Часу для обміркування, чи потрібна моя служба, не було. Глибоке переконання про важливість служіння не залишало місця сумнівам.
Саме в цьому місті я зустрівся зі своїм однокурсником, який служив в бригаді (не називатиму номер) на посаді сержанта. Це справило неабияке враження: «а що, так можна було?» Пізніше, зустрівшись на ще одній конференції, присвяченій капеланському служінню, ми поділилися досвідом. І тут виявилося, що «в окопах» атеїсти є, і їх чимало. Можна багато говорити про необхідність просвітницької роботи, про особистий приклад та багато іншого, але всіх, чи навіть більшість, на службу залучати не можна, бо це особисте відчуття переживання отої «Теофанії» («Богоявлення»), про яку ми вчимо на лекціях в Академії.
Вихід підрозділу з району бойових дій був відносно вдалим. А ми виїхали з Києва назустріч підрозділам, які відступали із втратами, але не переможені, в сподіванні, що ось ми свіжі займемо їх місце і стримуватимемо наступ русні. Поруч з запасними дарами компактно розташувалися магазини з бронебійними набоями, євхаристійний набір був зайвим, його місце зайняли гранати й аптечка. Саме тут, зустрівши наших, я зіткнувся з тим, що зветься «в’єтнамським чи афганським синдромом». Пізніше, в частині я часто спілкувався з тими, хто пережив втрату товаришів, бачив смерть, понівечені тіла своїх і чужих, з тими, хто не витримував реалії війни. Як важко було знайти слова, або вміти помовчати разом, поки сльози душили зсередини. Саме тут я зіштовхнувся з атеїстами, не зовсім в чистому їх вигляді, швидше з нерозумінням того, чому Бог, який є любов’ю, дозволяє війну, як можна пробачити ворога чи підставити щоку… Іноді, нічого гріха таїти, приходилося вдаватися до вживання нестандартних методів, яких не схвалює офіційна медицина. Лікування людини – складна річ. А що сказати про душевне чи духовне її здоров’я? Існують різні методики, підходи. Лікарі говорять про психотерапію, медикаментозну терапію, навіть про психоделічно-асистовану терапію. Статистика людей, котрі внаслідок бойових дій отримали цей синдром, напевно лише приблизна. Він може проявлятися у різних формах, часто непомітних на перший погляд. Заряд негативу може накопичуватися і вистрілити будь-якої миті у будь-кого. Віра в Бога, якщо вона є, це вагомий фактор навіть не в подоланні, а у сприйнятті війни якою вона є. Це усвідомлення своєї ролі і місця у вирі стресових подій, і тоді напруга знімається молитвою, сповіддю та причастям. Але і в такому випадку війна залишає слід: людина стає жорсткішою у певних побутових ситуаціях, болісніше реагує на несправедливість та інше. А що робити тим, хто не має віри, не знайшов її? Коли ти говориш про Бога, людина з посттравматичним синдромом слухає, але чує хіба через раз. І щоб добудитися її необхідно, щоб вона бачила приклад служіння Богу і людям, який якнайкраще поєднується в участі капелана в повсякденному житті підрозділу. Не все вдається, бо і апостол казав, що це може «спасти декого» (1 Кор. 9: 22).
Нині, у 2023 році, на другому році повномасштабної війни запитання про окопи, і хто в них сидить, ніхто не ставить. Бо кожен, напевно, визначився зі своїми вподобаннями. Хтось вірить в єдиного Бога, хтось у богів скандинавського пантеону (їх називають вікінгами), хтось сподівається на військове щастя, за яке ми часто піднімаємо чарку, хтось просто механічно виконує свої обов’язки, і так само механічно живе. Нещодавно, відправляючи підрозділ на Схід, служив літургію. В бригаді ми вже давно, з 2014 року на службу залучають лише охочих. Я був приємно вражений, коли зі строю вийшла приблизно третина, всі посповідалися і причастилися.
Я не до кінця розібрався у тому, як потрібно проповідувати слово Боже серед військових, але найбільше мені подобається приклад апостола Павла: бути всім для всіх. Можливо, ці слова спонукали мене обрати військову службу ще до запровадження інституту капеланства. Перша посада – командир взводу БТР 80, далі – відповідно до піхотної лінії. На запитання, чому я кручу гайки з водієм чи чищу кулемет, я подумки казав, що це мій святий обов’язок не тільки як офіцера, але і як християнина: «бути всім для всіх».
Приємно, коли солдати підходять і дякують за проведене ще рік тому заняття з вивірки прицілів (а приціл досі справний!), на якому попри визначену тему вдалося поговорити про віру, вічність, Бога і наше життя-буття. Приємно зустріти побратимів, які служать вже в інших частинах, з якими не тільки пережив знакові події, але й допоміг повернути віру в себе, будучи щодня просто поруч з ними, «зв’язаним тілесними пристрастями.. але не відкинутим із слуг Його». Приємно, приїхавши «на передок», пройти позиціями і відчути мовчазну вдячність за добре слово, бо всяке добре слово – то є молитва до Бога. З великою вдячністю сприймається можливість причастити воїна в окопі, обійняти його після штурму. Сумно, коли правиш службу за полеглим, без чого не обходиться жодна подія в частині. «Атеїсти в окопах» нікуди не діваються, їх стає то більше, то менше, бо армія – це зріз суспільства, як і Церква. Треба ставитися до цього явища спокійно, не гнатися за наверненням, пам’ятаючи про слова Господні, сказані до фарисеїв. Головне, щоб ми свідчили про Христа в усіх видах Його присутності – від проповідуючого до служащого, від страждаючого до воскреслого. А для тих, хто не вірить, я знайшов термін – вони ще не знайшли Його, Того, Хто все наповнює. Щоб допомогти їм – для цього і є ми, військові священники, які покликані бути «всіми для всіх».