священник Олександр ХАЛАЇМ
доктор богослов’я,
клірик Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ
Новочасне суспільство є місцем, у якому переплітаються культури, релігії, думки і бачення щодо різних цінностей. Навіть живучи в такому глобалізованому суспільстві, вагомим чинником для творення спільних суспільних вартостей є індикатор, щоб вони будувалися на чомусь, що несе в собі єдність і направляє на правдиві екзистенційні вибори особи. Говорячи про певну цінність, потрібно відразу зазначити, як саме прагнемо її інтерпретувати. Адже буває так, що говоримо про ту саму цінність, але в різних ключах розуміння. Схожою є ситуація, коли ми говоримо про героїчний чин, розуміння якого може бути багатогранним.
Можливо, варто було б насамперед поставити запитання: що для кожного з нас означає слово «героїзм»? Безсумнівно, відповідь залежатиме від нашого кругозору і від розуміння нашого земного буття в географічному й історичному контексті. Деякі терміни сьогодення ми досить спростили або вирвали їх з контексту цінностей, які існували впродовж століть. Також насмілюсь говорити про певну інфантильність суспільства. Ми живемо в світі образів і мультимедіа, котрі в нашій підсвідомості залишають певні уявлення і схеми, а потім ми їх переносимо в доросле життя, так і не дозволивши їм дозріти. Тому насамперед потрібно поставити собі запитання: чим особисто для мене є героїчний вчинок? Ким для мене є герой? Спершу пропоную заглянути до словника, щоб пригадати стисле значення цього слова.
Герой (дав.-гр. ἥρως – святий, священний, божественний, богатир, звитяжець, витязь) – людина, яка здійснює великі вчинки на благо людського суспільства. Герої – це ідеальні носії сили й богатирського духу, посередники між людьми та богами, добродійники грецького народу, засновники грецьких міст і держав, фундатори законного порядку. Герої – ідеальні особистості.
Вище подане тлумачення більш-менш дає можливість зрозуміти термінологію, котру ми вживаємо в нашій мові. Зрозуміло, що не можна під це визначення підтягувати все, що називаємо лексемою «герой». Розмірковуючи над темою, варто зазначити, що представлені нижче твердження і тлумачення будуть стисло пов’язані з дорогою віри.
Як зазначав С. Кіркегард: «Великим парадоксом є віра… віра там розпочинається, де закінчується мислення». Тут йдеться не про сліпу віру, а про те, що до героїчних вчинків і дій закликає нас, дає сил і відваги Абсолют. Певною мірою усі ми покликані до героїчного будування нашого суспільства, але не всі приймаємо цей виклик. Поміркуймо, що насправді є актом християнського героїзму? Відкриваючи Новий Завіт, читаємо: «Звертаючись до всіх, [Ісус] промовив: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною. Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує» (Лк. 9:23-24). Можливо, хтось скаже, що тут йдеться про християнський радикалізм, але такий вислів у Біблії не поодинокий. Зрештою сам Христос стає живим втіленням цих слів. Але кожне посвячення і кожен героїзм завжди просякнуті глибоким есхатологічним змістом. Тобто, відразу чітко потрібно сказати, що акт християнського героїзму – це чин морально-добрий, надзвичайний тому, що в ньому проявляється мужність і готовість посвятити своє життя для вищого добра.
Зрештою героїчність чеснот досить яскраво описує Арістотель у своєму творі «Нікомейська етика». Цілком очевидно, що питання героїзму і самопосвяченого акту свого життя для вищого блага існували завжди. Мабуть, не буде помилковим твердженням, що це вписано в сутність нашого буття, але необхідно його відкрити і сформувати в собі. Зрозуміло, щоб спромагатися на героїку потрібна мужність, котра допомагає людині в подоланні всіх труднощів. Також мужність допомагає розумно і непохитно витримати і перебороти сили страху, вистояти до кінця. Зрештою під час канонізації постає питання про героїчність чеснот. І до сьогодні є актуальним твердження Папи Бенедикта XIV, котрий чітко показує, що героїчність не є чимось спонтанним актом, а напрацьованим людиною протягом років. Себто, людина відкрита на співпрацю з Богом, котрий діє в ній і через неї.
Святий Апостол Іоан пише: «Бог є Любов» (1 Ін. 4:8). Тому, любов повинна бути в усіх суспільних відносинах і наповнювати їх собою.
Катехізм Католицької Церкви повчає: «Любов є найбільшою суспільною заповіддю. Вона поважає інших і їхні права. Вона вимагає бути справедливим і єдина робить нас здатними до справедливості. Вона надихає на самопожертву: “Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить, а хто його погубить, той збереже його живим” (Лк. 17:33)».
Правдива любов – це не мертва теорія або пустий заклик, вона є рушійною силою усіх наших починань.
Папа Лев XIII зазначив у Rerum Novarum: «… успіхів, яких ми всі прагнемо, можна досягнути, головним чином, завдяки великій любові, справжній християнській любові, яка здійснює весь євангельський закон. Вона завжди готова на самопожертву заради іншого і слугує найкращою протиотрутою земній гордині і надмірному себелюбству».
Напевно, буде цілковито зайвим говорити, що тут йдеться не просто про почуття та емоції, а про правдиву любов, котра готова брати відповідальність, адже немає правдивого героїзму без любові відповідальності. Святий Тома навчає про соціальне милосердя, також його доповнює Папа Іоан Павло ІІ, говорячи про соціальну любов.
«Цю любов можна назвати «соціальним милосердям» чи «політичним милосердям» і вона повинна охоплювати весь людський рід. «Соціальна любов» – антипод егоїзму й індивідуалізму. Не варто абсолютизувати суспільне життя, як це роблять обмежені концепції, що зводяться до соціологічних тлумачень, але також не варто забувати, що цілісний розвиток людської особи і розвій суспільства впливають один на одного. Тому, егоїзм – найпідступніший ворог упорядкованого суспільства: історія показує, як черствіє серце, коли людина нездатна побачити інші цінності чи реалії, крім матеріальних благ, шалена погоня за якими притуплює і нівелює її здатність до самопожертви. … Щоб зробити суспільство людянішим, гідним людської особи, потрібно відновити цінність любові в суспільному житті (в політичній, економічній і культурній сферах) і зробити її постійною і найвищою нормою будь-якої діяльності».
Отож, перш ніж говорити про християнство, варто згадати про чесноту людяності. Як ми можемо її осягнути? Безперечно, у наших сім’ях, адже кожен виносить зі своєї сім’ї багато доброго, але правда й в тому, що маємо і непростий багаж зранень, поразок та слабкостей. Другий Ватиканський собор зазначив, що «сім’я – це своєрідна школа більшої людяності». В родині, в сім’ї дитина вчиться бути людиною і жити в суспільстві. Бути людиною – це значить виховати в собі високі моральні якості, плекати християнські цінності, серед яких і цінність героїчного вчинку. Батьки мають навчити дитину жити так, щоб її життя було відображенням краси. «Сім’я – це те первинне середовище, в якому людина повинна вчитися творити добро» (В. Сухомлинський). Основних засад суспільного життя дитина вчиться в родині. «Міцна сім’я – міцна держава».
Особливо зараз, коли тисячі наших дівчат і хлопців відстоюють нашу державність, нашу цілісність на всіх фронтах в поті і крові, ми кожен на своєму місці, через своє служіння маємо будувати міцну державу. В останні дні чуємо про присвоєння звання Героя України нашим захисникам і захисницям, на жаль, багатьом із них посмертно – така ціна нашої вільності. Скільки разів ми вітаємося «Слава Україні» – «Героям слава»? Про наших героїв не маємо права забувати, але і одночасно повинні продовжувати їхню справу на усіх щаблях життя – релігійного, політичного, суспільного. Особливо в сімейному колі, яке зараз розірване через вимушену еміграцію, міграцію і війну, змалку виховувати в дусі правдивого патріотизму і героїзму. Бо найбільший героїзм – це дарування себе безкорисливо, цього нас вчить Христос і прикладом є ті хто нас боронить. «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ін. 15:13).