протоієрей Леонтій НИКИТЕНКО
кандидат наук із богослов’я, доцент,
завідувач кафедри Священного Писання
Київської православної богословської академії,
військовий капелану
Сьогодні стало популярним служіння військового капеланства. Якщо раніше в суспільстві мало хто знав, хто такий військовий капелан, то сьогодні ця назва на вустах у багатьох, у декого вона викликає і захоплення, і певну повагу, також стало популярним бути військовим капеланом і в середовищі духовенства. Військове капеланство активізувалося в часи війни, починаючи з 2014 року. Що ж таке капеланське служіння? Це служіння людям, які перебувають в особливих обставинах свого життя. Відповідно до цих обставин поділяються і напрямки капеланського служіння: може бути капеланство тюремне, тобто душпастирська опіка ув’язнених; капеланство медичне, тобто служіння людям, які перебувають в лікарнях, шпиталях, хворіють і потребують особливої підтримки і духовної опіки. Звичайно, людина, яка служить у війську, також перебуває в особливих обставинах життя. Служіння таким людям називається військовим капеланством.
Засновником капеланства є святий Мартин, єпископ Турський – святий ще єдиної, нерозділеної Церкви. Пам’ять цього святого Католицька, Лютеранська і Англіканська церкви згадують 11 листопада, а Православна і Греко-Католицька церкви 12 жовтня. Святий Мартин жив у IV столітті і був офіцером римського війська. Зберіглася розповідь про те, як у 338 році під час перебування в гарнізоні Ам’єна він у люту зимову холоднечу зустрів жебрака і щоб зігріти його віддав йому половину свого плаща, який називали «капа» (лат. cappa). Вночі уві сні побачив Христа, одягненого в його плащ, який сказав ангелам: «Дивіться, мене Мартин-катехумен одягнув!». Пізніше друга половина плаща-капи святого Мартина стала предметом вшанування у французькій армії. Для неї був створений похідний храм, який назвали «капелою» (лат. capella; звідси походить й українське «каплиця»), а священика, який служив у цьому храмі, почали називати capellanus, капелан.
Саме поняття капеланства є християнським, але сьогодні капеланством називають будь-яке служіння людям, які перебувають в складних обставинах. Існують капелани мусульмани, буддисти і навіть в Нідерландах капелани-гуманісти, тобто люди, які позиціонують себе поза релігійними поглядами.
Вся наша країна, яка знаходиться у стані війни з недоброзичливим сусідом, перебуває в особливих обставинах. Це означає, що кожна людина, яка потребує духовної підтримки, знаходиться в особливих обставинах, тому капеланами сьогодні можна назвати не лише тих священників, хто служить в лікарні, у в’язниці або у війську, а фактично кожен православний священник на своїй парафії є капеланом, тому що він служить людям, які перебувають в особливих умовах. Що це за особливі умови? Це умови напруженого психологічного стану, який породжений страхом перед втратою життя через обстріли і загрозу власної загибелі або втрати близьких. Дуже багато людей залишили свої домівки, стали вимушеними переселенцями. Прибуваючи в інші населені пункти і входячи в нові релігійні громади, ці люди потребують особливої уваги, розуміння, особливої опіки. Саме тому варто кожному священнику переосмислити свої підходи, звернути увагу на нові методи душпастирства. Потрібно враховувати особливий стан кожної нової людини, яка з’явилася в громаді, а також зміну стану психологічного і духовного тих парафіян, котрі вже давно і довго знаходяться поруч.
Які нові виклики постали перед парафіяльними священниками в часи війни, і на які напрямки свого служіння варто звернути більше уваги? Звичайно, найбільш очевидним є потреба у волонтерській допомозі тим, хто воює. Багато священників починаючи ще з 2014 року надають таку допомогу, організовують збір, відвозять прямо на бойові позиції військовослужбовцям матеріальну допомогу у вигляді автівок, смаколиків, маскувальних сіток, окопних свічок, засобів обігріву і різних необхідних речей. Важливість такої допомоги полягає не стільки в потребі матеріального забезпечення воїна, а в тому що священник, коли привозить допомогу від своїх парафіян, іноді конкретним бійцям, які є його парафіянами, або ж тим, у кого матір або дружина є членами парафії, виявляє ознаки особливої любові, теплоти, яка зв’язує того, хто перебуває в окопі, з тими, кого він захищає. Це по-особливому підтримує, мотивує і надихає воїна і позитивно впливає на його морально-психологічний стан.
Звичайно, матеріальна волонтерська допомога необхідна і людям, які втратили свої домівки, котрі були зруйновані, або вони були змушені їх залишити, втікаючи від наслідків війни.
Парафіяльне служіння священника пов’язане не лише з матеріальною, благодійною допомогою, а ще й з особливою (можливо, найбільш важливою) душпастирською опікою ввірених Богом людей. Війна породила особливий ритуал – відспівування героїв, котрі поклали життя своє у боротьбі за правду і свободу, захищаючи рідні домівки. Це нове явище у часі війни, коли доводиться ховати не лише літніх, а дуже часто молодих людей, які були в розквіті сил, які могли зробити дуже багато для своєї країни для своїх рідних і близьких. Вони могли просто бути поруч у їх житті. Війна багатьох зробила вдовими і сиротами. Багато матерів і батьків втратили найдорожче – своїх дітей. Багато людських сердець наповнились невимовним горем.
У поховальній церемонії воїнів є важливим не лише втішання родини, котра втратила близьку людину, але і виховання всієї громади. Священнику варто особливо акцентувати на значенні цієї жертви. Воїн жертвує власне життя заради інших, і це є проявом найбільшої любові, за словами Спасителя. На жаль, таких прощань, траурних церемоній по всій Україні дуже багато.
Особливе значення в душпастирській опіці своєї громади слід звернути на членів родини, які втратили близьких, також на родини тих, хто зараз перебуває на передових рубежах, тому що такі сім’ї не лише залишилися без опіки своїх чоловіків, матерів, жінок, але вони перебувають у постійному страху за майбутню долю і життя своїх воїнів. Окремо особливу увагу слід звертати на тих, хто повернувся з війни, отримавши каліцтво, поранення. Кожна людина, яка побувала в горнилі війни, навіть якщо у фізичному плані залишилась цілою, то психологічно і духовно вона поранена. На таких парафіян слід звертати особливу увагу, надавати особливу підтримку. Духовний наставник має допомогти таким парафіянам «повернутися з війни».
Варто звертати увагу на виховання громади у поводженні з ветеранами. Священник повинен навчати ставитися з особливим терпінням і певною повагою до людей, які повертаються з війни, нагадувати про те, що вони «опалені полум’ям війни». Дуже часто психічний стан людей, які побували в бойових діях, є не стабільним, тому кожному варто набратися терпіння у спілкуванні один з одним. Варто на парафіях, по можливості, започатковувати програми реабілітації духовної і психологічної для тих, хто повернувся з війни, і для переселенців, особливо з тих регіонів, де були бойові дії, обстріли, де війна зробила зміни у душі кожної людини. Важливо проводити навчання для парафіян, як правильно поводитися з військовослужбовцями, які повернулися з війни, та навчання з членами їх сімей. Вчити тому, які запитання можна ставити, а які не варто, про що краще не говорити, які слова підтримки варто сказати цій людині.
Спільними зусиллями ми подолаємо жахливі наслідки цієї війни, відбудуємо руйнування, вилікуємо рани не лише фізичні, але і духовні. Станемо сильнішими і мудрішими. Нехай у цьому допоможе нам Бог!