Підготував протоієрей Андрій ДУДЧЕНКО
доктор філософії з богослов’я,
відповідальний редактор часопису
Людям, які переживають психологічну кризу, пов’язану з травматичним досвідом, перш за все потрібно виговоритися. У такій ситуації пастир повинен бути особливо обережним, щоби не поспішати давати поради. Не всі священники мають необхідну психологічну підготовку, і, можливо, краще порадити такій людині звернутися до спеціаліста, але буде добре, якщо таку першу допомогу зможе надати сам священник.
Перший етап допомоги – оцінювання. На цьому етапі спочатку треба виявити чинник, який бентежить людину. Можна спитати її: «Що сталося?» та в першу чергу проявити увагу у слуханні. Варто спостерігати, як сама людина реагує на кризову ситуацію та розпитати, яким чином вона намагалася впоратися з проблемами та пережити їх.
Пастирю також потрібно перевірити, чи людина перебуває у безпеці, адже, переживаючи стрес, вона може не впоратися з чинниками, які наражають на небезпеку. Це може стосуватися елементарних побутових речей, як-то залишати увімкненими електроприлади, сідати за кермо в неадекватному стані, зловживати алкоголем чи ліками. Пастирю не потрібно соромитися, щоби спитати людину про це, якщо він підозрює щось подібне. Коли є загроза життю людини, пастирю слід наполегливо порадити, щоби вона звернулася до поліції, до лікаря чи соціальних служб. Звернення за допомогою не є ознакою слабкості. Пастир не повинен думати про те, що може помилитися з припущеннями, адже ціна байдужості та невчасного звернення по допомогу може бути надто високою.
Далі варто з’ясувати контекст ситуації, яка спричинила кризу. Можна спитати людину, чи пригадує вона, що відбулося, поцікавитися обставинами. На цьому етапі людина може плакати, і це нормально. Але далі варто попросити людину описати свій теперішній стан, поцікавитися, що зараз відбувається з нею.
Результатом спілкування цього етапу має стати спільне визначення поточної проблеми. Уточнювальні запитання можуть зарадити, наприклад: «Чи ви згодні, що найважливішою проблемою зараз є…?»
Варто зауважити, що залежно від свого стану людина може потребувати медичної або психіатричної допомоги. Добре, коли у священника є знайомі спеціалісти, кому він може довірити свого парафіянина.
Другий етап допомоги – впровадження. Це може бути серія зустрічей, під час яких священник розпитує людину про те, як вона жила до кризи, що допомагало їй долати труднощі, які вона має ресурси підтримки (сім’я, друзі). Після цього треба спільно сформулювати мету та завдання, за допомогою яких можна буде її досягти.
На цьому етапі пастирю потрібно звернути увагу на деякі прості, але життєво важливі аспекти – збалансоване харчування, нормальний сон тощо. Акцентуйте на тому, щоби людина вживала здорові продукти, пила достатньо води, менше проводила часу у соціальних мережах чи перед телевізором, а телефон уночі щоби перемикався у беззвучний режим. Під час постів зверніть увагу, що правила постування треба пом’якшити, а іноді й зовсім скасувати. Також спонукайте людину до фізичної активності, адже фізичний стан тіла впливає на стан душі.
Запропонуйте виділити час для прогулянок: пройтися одну-дві зупинки замість того, щоби скористатися транспортом, піднятися сходами замість ліфту тощо.
Пастирю варто переконатися, що в житті людини є приємні події, які дають хоча би найменший позитив. Мотивуйте займатися тим, що приносить задоволення, підтримувати хобі, робити щось корисне і бачити сенс та переживати радість від простих домашніх занять, які приносять результат: приготування їжі, миття посуду, прибирання, розкладання речей, догляд за тваринами, квітами чи садом. Людині може здаватися, що у неї немає на це сил, але пастир повинен спонукати її робити те, що раніше було її улюбленим заняттям: читати, слухати музику, зустрічатися з друзями тощо. До речі, і декілька зустрічей на цьому етапі священник може провести не в церкві чи своєму кабінеті, а за чаюванням.
Третій етап допомоги – завершення. На цьому етапі душпастир разом із людиною мають переглянути, чого вдалося досягти, а чого ще слід прагнути, і окреслити перспективу на майбутнє. Варто наголосити, що кожен етап кризи може спричинити духовне зростання. При правильному переживанні кризи ніколи не вдасться повернутися до того стану, який був до кризи – це неможливо, адже людина набула нового досвіду. Правда полягає в тому, що внаслідок переживання кризи у майбутньому можуть статися зміни на краще, відкриватися нові обрії.
Пастирю в жодному разі не потрібно пропонувати погляд на кризу як на Боже покарання. Радше це є чимось на кшталт нелегкої, але творчої Божої благодаті, значення якої людина неспроможна одразу збагнути. Під час кризи треба шукати споглядання Божої присутності, вдивлятися у Його таємницю, адже навіть коли нам здається, що Бог далеко чи відсутній, в глибині нашого єства ми залишаємося храмом Святого Духа.
І звісно, пастир повинен молитися за людину, яка прийшла до нього по допомогу. Варто сповістити її про це – для вірянина буде важливою підтримкою відчути молитовне піклування духівника. Навіть коли пастирю бракує слів допомоги, він може сказати: «Направду не знаю, чим ще вам зарадити, але молюся за вас, і тому пам’ятайте, що у своїй скруті ви не одні».
Чого не слід говорити людині у кризі?
– «Не плач», «не сумуй», «не турбуйся» – це знецінення проблеми людини, яка якраз прийшла у плачу, тривозі, турботі та шукає розради.
– «Інші люди переживають ще гірші проблеми» – в кризовій ситуації людину не цікавить, що переживають інші, адже їй погано саме тут і зараз.
– «Розумію, як вам тяжко; я теж переживав таке» – кожна людина є унікальною, і сказати людині, яка зосереджена на своєму горі, а не на вашому минулому, що ви відчували те саме, це значить віддалити себе від людини.
– «Ви сильні, ви з усім упораєтеся» – людина в кризі відчуває себе слабкою і просто не повірить вам. Краще сказати, що ви впораєтеся разом.
* Більш детальна інформація з цієї теми розміщена у посібнику «Середина темної ночі є початком нового дня. Душпастирство у кризових ситуаціях» (Львів, 2020).