Олександр САГАН
доктор філософських наук, професор,
член редколегії «ЦіС»
Об’єднання Православних Церков в Україні та конституювання у грудні 2018 р. Помісної Православної Церкви України мало достатньо довгу передісторію. Адже йдеться не про завершення якогось короткострокового політичного проєкту, як про це намагається говорити московська пропаганда, а про підсумок цілеспрямованої боротьби тисяч українців за встановлення і визнання автокефалії своєї Церкви у Вселенському православ’ї, що триває уже понад століття. Ця боротьба знайшла достатньо повне висвітлення в українській та світовій історіографії. А, відтак, нашим завданням ми бачимо огляд лише загальних тенденцій і особливостей розвитку автокефального руху до отримання Томосу.
Насамперед зазначимо, що боротьба українців за свою автокефальну Церкву відповідає канонічним засадам православного віровчення і практики. Канони чітко вказують на тісний зв’язок між державністю того чи іншого народу й інституційним статусом його Церкви. Зокрема 34 Апостольське правило, 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору зазначають, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам». Підтверджують це численні історичні прецеденти проголошення автокефалій Помісних Церков.
Зокрема в Томосі Константинопольського патріархату про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі цитується Апофегма патріарха Фотія: «Церковні права, особливо стосовно меж, мають змінюватися згідно з політичним та адміністративним територіальним суверенітетом» (1924 р.). Цей принцип підтверджує й сама Московська патріархія, яка, визнаючи 1943 р. автокефалію Грузинської ПЦ (яку на початку ХІХ ст. сама ж ліквідувала), зазначала у рішенні Синоду, що «за церковними правилами (Всел. IV, 17 та ін.) церковні кордони повинні слідувати за державними».
Крім того, Константинопольський патріархат ніколи не визнавав законним і канонічно правильним акт анексії Московським патріархатом Київської митрополії. Про це свідчить Томос Православній Церкві в Польщі (1924 р.), де прямо вказується на акт «симонії» (підкупу) при зміні юрисдикції Київської митрополії. Також варто згадати про лист Вселенського патріарха Димитрія до Московського патріарха Алєксія ІІ (1991 р.) та заяву офіційного представника Вселенського патріарха архієпископа Всеволода Майданського (2005 р.), в якій зазначено, що Константинополь визнає канонічні межі Московського патріархату лише на час надання Московському митрополиту титулу патріарха. А у 1589 р. Київська митрополія входила до Вселенського патріархату.
Говорячи про передумови конституювання Помісної Церкви, ми маємо згадати і про діяльність Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), яка була створена в листопаді 1917 р. і діяла при Софійському соборі в Києві. Саме члени ВПЦР уперше висунули ідею апеляції до арбітражу Константинополя щодо врегулювання статусу Київської митрополії, зокрема правомірності зміни її юрисдикції з Константинопольського на Московський патріархат.
ВПЦР всіляко пропагувала ідею проголошення автокефалії Української ПЦ, відмежування її від Російської ПЦ. Ці ідеї підтримав Всеукраїнський Церковний Собор, делегати якого на початку січня 1918 р. зібралися в Києві. Проте вже 19 січня роботу Собору зупинили у зв’язку з наступом більшовиків на Київ.
Гетьманат П. Скоропадського став важливим періодом в осмисленні й підготовці до автокефалії православ’я в Україні. Напрацювання в цій сфері були використані Директорією Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою. Зокрема, 1 січня 1919 р. уряд Директорії проголосив Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви», яким визначив, що верховна церковна влада в Україні мала належати Всеукраїнському церковному собору. А між Соборами владу в Церкві здійснював незалежний Український церковний Синод. У травні 1919 р. у Києві розпочалися богослужіння українською мовою.
Паралельно з роботою щодо становлення автокефалії, влада проводила і заходи з її визнання Церквою-Матір’ю (Константинопольським патріархатом). Багато для цього зробили міністри віросповідань Олександр Лотоцький та Іван Огієнко. Проте дипломатична місія О. Лотоцького не мала успіху, оскільки у той час патріарший престол був вакантним, і Синод не міг розглядати це питання без патріарха. Вторгнення в Україну більшовицьких військ і встановлення тут радянської влади зупинило цей процес.
Новим етапом розвитку Українського православ’я стало проголошення 5 травня 1920 р. у Києві автокефалії. Складність реалізації цієї ідеї полягала передусім у тому, що наявний в У країні єпископат не підтримав автокефальний рух. Зусиллями ВПЦР (другого скликання) 14–30 жовтня 1921 р. відбувся І Всеукраїнський Церковний Собор, який обрав ієрархію УАПЦ та завершив організаційне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Можна говорити про недоліки чи помилки при створені першої УАПЦ та інтронізації Митрополита Київського та всієї України Василя Липківського. Проте ця подія назавжди закріпила у свідомості православних українців необхідність і важливість наявності власної Церкви та її тісний причинно-наслідковий зв’язок із державністю країни.
Відтак усі наступні події, пов’язані з ліквідацією УАПЦ на теренах радянської України, не могли знищити саму ідею автокефальності та бажання вірян мати незалежну Церкву. Тому ця Церква відродилася в Україні в роки Другої світової війни, а потім існувала в діаспорі. Вона не могла не відродитися і у переддень незалежності України. Понад те, активне відродження УАПЦ в Україні у 1989 – 1990-х рр., лавиноподібне зростання підтримки автокефалії серед православних вірних і підтримка ідеї автокефалії низкою громадських та політичних рухів стало вагомим фактором перемоги в країні ідеї політичної незалежності. Не варто забувати, що ще у березні 1991 р. більшість українців (70%, або 22 млн. осіб) на Всесоюзному референдумі про збереження СРСР висловилися «за» збереження «оновленої федерації рівноправних суверенних республік». Проти було лише 28%, або 8,8 млн. осіб.
Потужний зріст автокефального руху змусив корегувати позицію Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Вичерпавши всі можливі засоби протидії автокефальній ідеї, її керівництво кардинально змінило свою риторику і 1–3 листопада 1991 р. провело Помісний Собор, на якому розглянули питання автокефалії. У прийнятому «Визначенні Собору УПЦ з питання повної самостійності УПЦ» сказано, що проголошення незалежності Української держави вимагає від УПЦ нового статусу. «І таким статусом повинна бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія». Саме у визначенні Собору зазначалася відома фраза «незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою»[1]. Рішення Собору підтримали всі його делегати, включно з єпископатом. Жодне з рішень Собору Московською патріархією донині не опротестоване.
Результати Собору УПЦ МП мали суттєвий вплив на Референдум 1 грудня 1991 р. щодо проголошення незалежності України. Зокрема, майже 91% учасників референдуму (28,8 млн.) дали позитивну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» (прийнятий ВР України 24.08.1991 р.).
Зазначимо, що у перші роки незалежності пострадянському українському чиновництву, переважно промосковському за переконаннями, вдавалося стримувати активний розвиток автокефального руху. Проте з часом ідея автокефалії православ’я знаходила все більше прихильників. Вже в другому скликанні ВР України було створено міжфракційне депутатське об’єднання «За Помісну Церкву», яке у різному складі та з різними назвами існувало в більшості скликань Ради. Останнє з них із назвою «За єдину Українську Помісну Православну Церкву» у ВРУ восьмого скликання очолював В. Ар’єв.
Перший Президент України Л. Кравчук намагався сприяти унезалежненню православ’я в Україні. Проте його зусилля обмежилися офіційними листами до патріархів Московського Алєксія II (1991 р.) та Константинопольського Варфоломія І (1993 р.). Ці листи мали швидше характер політичних декларацій про наміри, оскільки не були підкріплені практичними діями, а тому очікувано не мали ефекту.
На новий етап розвитку автокефальна ідея вийшла в часи відзначення 2000-річчя Різдва Христового, яке в Україні відбувалося на державному рівні. Помісність була проголошена Л. Кучмою однією з пріоритетних ідей у гуманітарній сфері та навіть «нашою заповітною мрією». Проте головною помилкою влади було те, що чиновники намагалися впливати на світсько-церковний адміністративний ресурс (працювали із ієрархами), а не на просвітницьку та інформативну складову. Ця проблема, до речі, залишається й донині – віряни й зараз часто перебувають в інформаційному полоні московських міфів та фальсифікацій.
Значна кількість агентів впливу Росії, які свідомо чи несвідомо працювали на збереження Московського патріархату в Україні, фактично нівелювали на рівні середньої та нижньої ланки виконавців усі ініціативи «зверху». Тим більше, що Л. Кучма сам не визначився щодо моделі конституювання Помісної Церкви. Більшість його команди працювала на московський вектор (автономія чи автокефалія з Москви), інші – на Константинопольський.
Популяризація питання помісності православ’я в Україні спонукала до певної реакції й Московський патріархат. Уже на початку 1992 р. у церковній пресі УПЦ МП i Російської ПЦ загалом, а також у їхніх біляцерковних виданнях активно обговорювалася ідея протиставлення т. зв. «канонічної» автокефалії, дарованої Церквою-Матір’ю (для них це чомусь Москва), «неканонiчнiй», «самопроголошеній». Проте навіть в УПЦ МП не викликало сумніву, що автокефалія повинна бути отримана.
Зокрема учасники скандального (скликаного з порушенням діючого Статуту УПЦ МП) харківського Архієрейського Собору (27.05.1992) у листі до Президента України Л. Кравчука писали, що вони одностайно «схвалюють і підтримують устремління Української православної пастви до повної незалежності», і здійснять всі заходи, щоб вирішити «це життєве питання нашої Церкви»[2]. Але діяли фігуранти цього Собору чи не протилежним чином. Для швидкого зняття напруги в українському суспільстві керівництво РПЦ навіть пообіцяло, що про «канонічну» автокефалію для УПЦ Помісний Собор Московського патріархату буде «мати судження» у 1995 році.
Проте 1995 року ніяких соборів в Москві не відбулося. Порушивши Статут (вимагає скликання Помісних Соборів кожні 5 років), Моспатріархія не скликала Собор всі 19 років правління Алєксія ІІ. А після 1995 р. вигадали нову умову для отримання автокефалії Українською ПЦ – об’єднання православ’я в Україні. Тобто покаяння вірних i духівництва УПЦ КП та УАПЦ і об’єднання їх із УПЦ МП. А оскільки таке об’єднання навіть теоретично було мало ймовірним, то із Москви переконували, що українці взагалі не хочуть автокефалії. Щоб підіграти московському керівництву, Архієрейський Собор УПЦ МП 15 грудня 1996 р. прийняв рішення про «недоцiльнiсть автокефалії» УПЦ МП. До речі, це рішення залишається чинним дотепер.
Окрім того, у 1997 р. московські богослови раптом «з’ясували», що «надання автономії чи автокефалії не має спільного православного визнання», і що «ця проблема не розроблена у православ’ї», а тому її розглянуть і схвалять на Всеправославному Соборі. Проте на «Святий і Великий Собор Православної Церкви» (2016 р.) делегація Московського патріархату не приїхала. Відтак питання зміни процедури отримання нових автокефалій було зняте з розгляду. Спосіб проголошення нових автокефалій залишився незмінним – надання Томосу від Константинопольського патріархату.
На жаль, позицію Москви завжди посилювала відсутність єдності в українському сегменті православ’я. Ще із 1999 року предстоятелі та архієреї УПЦ КП і УАПЦ неодноразово підписували спільні документи, покликані привести ці українські Церкви до єдності. Зокрема, 10 липня 2001 р. вони підписали так званий Симфонітікон (Домовленість), у якому висловили згоду на євхаристійне єднання Церков на рівні священників, а також звернулися до Вселенського патріархату з проханням надати після об’єднання українській Церкві автокефалію[3]. Проте навіть підписані «Симфонітікони» практичних наслідків не мали.
Логічним наслідком такого розділення, а також орієнтація Президента Л. Кучми на економічну інтеграцію з Росією, була підтримка українською владою УПЦ МП. Саме на основі цієї Церкви планувалося розбудувати Помісну Українську ПЦ. Хоча у своєму листі до Моспатріарха Алєксія ІІ Л. Кучма чомусь просив для УПЦ не автокефалію, а автономію. Але навіть у цьому проханні йому було відмовлено. Московський патріарх дав жорстку відповідь, зазначивши, що ідею автономії українські віряни не підтримають, а процес «повинен йти знизу, а не згори» (натяк на недопустимість втручання української влади у ці процеси).
Новий етап утвердження ідеї Помісної Православної Церкви в Україні розпочався із президентством В. Ющенка, який добре розумів важливість і життєву необхідність вирішення цього питання. Проте на перших порах він теж не підкріпив свої плани реальними й ефективними діями, а згодом взагалі почав відверто «загравати» з ієрархією УПЦ МП. Пізніші спроби вплинути на ситуацію, навіть із залученням до цього процесу Вселенського патріарха, були приречені на невдачу через свою декларативність, розпорошеність і хибність концепції (ставка на об’єднання єпископів, а не вірних).
В. Ющенко не зміг ефективно використати офіційний візит до Києва патріарха Варфоломія з нагоди відзначення 1020-річчя хрещення Русі-України (25–27 липня 2008 р.) для унезалежнення православ’я в Україні. На перешкоді до цього стояли не лише прихильники Московського патріархату, але й амбіції тодішнього патріарха УПЦ КП Філарета, який намагався отримати гарантії в його переобранні на предстоятеля нової автокефальної Церкви та протестував проти статусу митрополії. У 2008 р., як і в 2018 р., Вселенський патріарх пропонував для українських православних цілком логічний статус автокефальної митрополії, яка з часом стане патріархатом. Іншою ключовою умовою Константинополя було об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, яке так і не відбулося до приїзду патріарха Варфоломія.
Дієві кроки із конституювання Помісної ПЦ України розпочалися за президентства П. Порошенка. Цю діяльність підтримали Голова ВР України А. Парубій та Прем’єр-міністри А. Яценюк й В. Гройсман. Зокрема ВРУ прийняла Постанову № 1422-VIII (16.06.2016) «Про Звернення Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні». У ній Парламент закликав Вселенського патріарха: визнати не чинним акт 1686 р. як такий, що був ухвалений з порушенням православних канонів; скликати Всеукраїнський Об’єднавчий Собор з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я; видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні[4].
Прийняття цієї Постанови мало широкий резонанс в Україні та світі, стимулювало обговорення в ЗМІ, проведення низки наукових заходів. Наприклад, було проведено круглий стіл «Забутий в Україні ювілей і нинішні спроби Росії присвоїти українську історію (до 1000-ліття духовно-культурних зв’язків Руси-України та Святої Гори Афон)» (2016); конференції «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє» (2016), «Україна – Греція: історія відносин, сучасні виклики та перспективи співпраці» (2017) та інші.
У подальшому тема конституювання Помісної ПЦ в Україні фактично залишалася постійно актуалізованою як в українських ЗМІ, так і роботі багатьох громадських організацій, в т. ч. й діаспорних. Українські офіційні та не офіційні делегації стали частими гостями Вселенського патріарха. Знаковою була зустріч у Вселенській патріархії Голови ВР України А. Парубія (19.11.2016), на якій патріарх Варфоломій назвав звернення українського парламенту (від 16.06.2016) «важливою історичною подією»[5]. А також зустріч Прем’єр-міністра В. Гройсмана (15.03.2017), коли патріарх Варфоломій зазначив, що він вітає «улюблену українську націю» не як іноземців, а як «улюблених духовних дітей Церкви-матері», і що духовні відносини, які «об’єднують материнську Церкву з українцями, ніколи не зникали»[6].
У питанні конституювання Помісної ПЦ України варто відзначити й зусилля української діаспори. Передусім йдеться про членів Світового конгресу українців (СКУ) та його тодішнього очільника Є. Чолія, який кілька разів був з офіційними візитами і налагодив активний діалог СКУ з Вселенською патріархією.
УПЦ МП постійно намагалася звинуватити державних службовців України в порушенні законодавства й лобіюванні інтересів однієї з Церков. Проте чинне законодавство (стаття 30 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації») навіть спонукає владні органи до «здійснення контактів і координаційних зв’язків із відповідними органами інших держав», а також до «сприяння участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями».
Власне всі гілки української влади спрямовують свої зусилля саме у цьому аспекті – «здійсненні контактів та координації зв’язків українських Церков із закордонними релігійними центрами». І це стосується не лише Константинополя, але й Ватикану та багатьох протестантських закордонних релігійних центрів.
Сприяння світської влади в розвитку Церков – традиційне для східного християнства. Здійснення ключових подій у розвитку православ’я загалом (імператор Костянтин Великий) та в Україні зокрема (князь Володимир Великий, княгиня Ольга та ін.), було б неможливим без допомоги світської влади. Це завжди приймалося Православною Церквою і навіть заохочувалося (багато із світських володарів були за це канонізовані).
[1] https://hram.in.ua/biblioteka/pratsi-patriarkha-filareta/62-book62/324-title159
[2] Українська Православна Церква на межі тисячоліть: документи і матеріали. Київ, 2012. С.57–58.
[3] Київський Патріархат – помісна Українська ПЦ: історико-канонічна декларація Архієрейського Собору УПЦ КП від 19.04.2007. Київ, 2007. С. 156–158.
[4] https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1422-19
[5] Київський Патріархат – помісна Українська ПЦ: історико-канонічна декларація Архієрейського Собору УПЦ КП від 19.04.2007. Київ, 2007. С. 156-158.
[6] https://day.kyiv.ua/uk/news/191116-parubiy-obgovoryv-z-vselenskym-patriarhom-stvorennya-pomisnoyi-cerkvy-v-ukrayini