Літургійне життя Православної Церкви України

Повернутися до змісту

---

Православна Церква України, яка постала п’ять років тому на Об’єднавчому Соборі в Софії Київській, утворена з трьох розділених раніше частин: Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та частини Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Кожна з цих частин мала свої переклади богослужбових книг українською мовою.

В УПЦ КП з 1992 року поступово було проведено величезну працю з перекладу та видання практично повного корпусу богослужбових книг українською мовою. Лише тільки видання повного комплекту Міней місячних завершили вже після Об’єднавчого Собору. Як і будь-які переклади, вони з часом потребують удосконалення.

В УАПЦ користувалися своїми виданнями Служебника, яке орієнтувалося на видання Польської Православної Церкви, УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США. Були окремі авторські переклади, як то Архієрейський служебник та інші видання єпис­копа Бориса Харка.

Тільки УПЦ МП мала лише одне офіційне видання літургійної книги українською мовою – це богослужбове Євангеліє. Крім того, в цій юрисдикції поширювалися переклади та видання архієпископа Іонафана Єлецьких (Тлумачний путівник Божественною літургією), Ужгородської української богословської академії (Служебник) та Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира (Божест­венна літургія свт. Іоана Златоуста).

Тож, маємо ситуацію, коли в одній Церкві поширені богослужбові тексти різних перекладацьких традицій. До речі, подібна ситуація присутня і в УГКЦ, де також існують принаймні дві (а якщо врахувати літургійну майстерню «Трипіснець», то і три) традиції перекладу літургійних текстів. Саме по собі це не є поганим, адже здорова конкуренція перекладів дозволяє виявити найкращий, утім це створює практичну незручність, особливо при співслужінні духовенства різних єпархій.

Восени 2019 року ПЦУ заснувала Синодальну Богословсько-літургічну комісію ПЦУ на чолі з митрополитом Євстратієм Зорею, яка одразу почала активно працювати. На жаль, через пандемію, а потім через повномасштабну війну роботу комісії було значно уповільнено, але не припинено. Як секретар цієї комісії, я беру безпосередню участь у її роботі та підготовці офіційних текстів.

Метою цієї статті є роз’яснення змін, впроваджених до офіційних богослужбових книг ПЦУ. Робочою група зі складу Богословсько-літургічної та Календарної комісій ПЦУ підготувала ці тексти до видання. Нові книги отримали благословення Синоду та видані Синодальним видавничо-просвітницьким управлінням ПЦУ.

Нині в ПЦУ видано такі богослужбові книги:

• Служебник настільного формату та кишеньковий у 2-х частинах;
• Псалтир;
• Часослов;
• Малий чиновник.

Готуються до видання богослужбові Апостол і Євангеліє (у напрестольному та требному форматах) та Требник.

Перше видання оновленого Служебника ПЦУ побачило світ на початку 2022 року. У лютому 2023 було видано оновлений Псалтир. Саме ця книга стала першою із серії богослужбових книг, де було розроблено гнучкий і варіативний принцип художнього підходу до дизайну, який відтоді застосовують в усіх нових офіційних літургійних книгах ПЦУ – буквиці-заставки, орнаментальні вставки та хрести перемальовані в дусі модерної динаміки зі збереженням пластики української квітучої книжкової традиції часів видань святителя Петра Могили. Автор дизайну – Олексій Чекаль, який є автором художнього стилю для Православної Церкви України, зокрема знаменитого «хреста ПЦУ», який став фактично символом об’єднаної української Церкви.

Розглянемо послідовно головні зміни в офіційних богослужбових книгах ПЦУ.

Відкриття царських врат

Синод ПЦУ у 2020 р. надав загальний дозвіл звершувати Божественну літургію свт. Іоана Золотоустого і свт. Василія Великого при відкритих царських вратах іконостасу до виголосу «Святеє святим», як це прийнято у багатьох Помісних Церквах та широко практикувалося в Православній Церкві України. Служіння літургії при відкритих царських вратах акцентує єдність всього народу Божого на чолі з предстоятелем за євхаристійною трапезою. Таїнство звершує Бог за молитвами не тільки священників у вівтарі, а всього зібрання, а самі молитви Божественної літургії побудовані як діалог священнослужителів і народу. Тому неправильно з погляду літургійного богослов’я та самої логіки євхаристійного богослужіння відділяти служителів вівтаря від всього зібрання народу Божого зачиненими вратами іконостасу під час літургії. Відповідні рубрики (уставні вказівки) внесено до нових офіційних видань.

Ектенія за «оголошених»

Першу частину Божественної літургії традиційно називають «літургією оголошених». «Оголошені», або катехумени – це ті люди, які вже увірували в Ісуса Христа і готуються до Хрещення, тобто віруючі, але ще не охрещені. Вони разом із «вірними» (тими, хто охрещений та не відпав від Церкви) покликані брати участь у першій частині Божественної літургії. «Літургію оголошених» ще називають «літургією Слова», адже змістовним центром її є проголошення Слова Божого – Святого Письма. Ця частина літургії призначена не тільки для катехуменів, а для всіх – включно із катехуменами.

У давній Церкві період підготовки дорослих людей до Хрещення займав певний час. Церква мала пересвідчитися не тільки в тому, що новонавернені засвоїли основи віровчення, а й що вони вже живуть християнським життям, тобто дотримуються заповідей Божих. З цих причин деякі люди свідомо відкладали прийняття Хрещення на багато років, адже не були готові відмовитися від деяких гріховних звичок. Тому за богослужінням у давній Церкві «оголошені» складали помітну частину. Наприкінці першої частини літургії, після читання Євангелія та проповіді (місце якої в літургії одразу після читання Слова Божого), Церква молилася за «оголошених» та їх запрошували вийти з церкви, адже далі починається власне Євхаристія – «літургія вірних», до якої неохрещені не допускаються.

Поступово у Візантії все доросле населення стало християнським, і хрестити стали переважно дітей, тому інститут катехизації фактично зник. А ектенія та молитва за «оголошених» у чині Божественної літургії залишилися. Так само й у нас сьогодні: хрещення дорослих стало рідкістю. За кого ж ми молимося, коли за літургією виголошують ектенію за «оголошених»? Доводилося зустріти таке трактування: ми «по смиренню» маємо вважати себе за оголошених під час цієї молитви, бо ми є недостойні християни. Одначе в молитві конкретно йдеться про те, щоби Господь удостоїв «оголошених» таїнства Хрещення. Попри всю недостойність, яку ми справді маємо, ми не можемо вважати себе неохрещеними, тобто зневажати дар Божий, який отримали в цьому таїнстві. А наша молитва Богові має бути щирою і правдивою.

У Церквах грецької традиції ектенію за «оголошених» просто пропускають. У нашому новому Служебнику вона тепер опціональна, тобто така, яку виголошують за потреби. Цю ектенію запропонували неодмінно виголошувати тільки там, де на парафіях є ті, хто готуються до прийняття Хрещення, та пропускати, коли оголошені відсутні. Така ідея мотивована літургійним реалізмом – потребою, щоби літургійна молитва відповідала наявнос­ті тих, за кого моляться.

Тропар третього часу

Головну молитву другої частини літургії вірних – Євхаристії – називають «анафора», що буквально означає «піднесення». Як і майже всі молитви Божественної літургії, вона звернена до Бога Отця. У кульмінаційний момент цієї молитви диякон (де він є) або священник підносить над престолом дари – хліб і чашу з вином, і після цього моляться, щоби Господь Бог зіслав Святого Духа і перетворив ці хліб і вино на Тіло і Кров Ісуса Христа. Цей момент в анафорі називають «епіклезою», тобто прикликанням Святого Духа.

Проблема полягає в тому, що в успадкованих нами від слов’янської традиції виданнях молитва анафори розривається вставкою тропаря третього часу. Причому цей тропар, звернений до Ісуса Христа, поставлений навіть не між реченнями, а всередині одного з речень молитви, зверненої до Бога Отця. На практиці духовенство приділяє велику увагу читанню цього тропаря, промовляючи його з піднесеними руками, і одразу після цього переходить до продовження молитви анафори. Отже, виходить таке:

Священник: Ще приносимо Тобі цю словесну й безкровну службу і просимо, і молимо, і благаємо: зішли Духа Твого Святого на нас і на предложені Дари ці.

Священник: Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа в третю годину на апостолів Твоїх послав, Того, Благий, не відніми від нас, але онови нас, що молимось Тобі.

Диякон: Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного онови в нутрі моєму.

Священник (знову): Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа…

Диякон: Не відкинь мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не відніми від мене.

Священник (втретє): Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа в третю годину на апостолів Твоїх послав, Того, Благий, не відніми від нас, але онови нас, що молимось Тобі. І продовжує: І створи хліб цей Чесним Тілом Христа Твого.

Таким чином на практиці читання тропаря у такому місці, де він розриває речення молитви анафори, веде до абсурду: може здаватися, що священник просить Ісуса Христа (до якого звертається у тропарі) створити хліб цей тілом Христа Свого!

Ще більш яскраво недоречність цієї вставки спостерігаємо в літургії свт. Василія Великого. Текст вставки для наочності подано у квадратних дужках:

Священник: Тому, Владико Пресвятий, і ми, грішні і недостойні раби Твої, …молимось Тобі і благаємо Тебе, Святий над Святими, щоб благоволінням Твоєї благості Дух Твій Святий зійшов на нас і на ці предложені дари, і благословив їх, і освятив, і явив [Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа в третю годину на апостолів Твоїх послав…] хліб цей – самим Чесним Тілом Гос­пода і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа…

Вставка тропаря 3-го часу з’явилася вперше у грецьких рукописах наприкінці XIV – XV ст., і була спричинена полемікою з латинським богослов’ям щодо моменту перетворення Святих Дарів. Тоді як латинські богослови наголошували на центральному значенні установчих слів Ісуса Христа («Прийміть, споживайте… Пийте з неї всі…») для перетворення дарів, православні наголошували на важливості прикликання Святого Духа. І щоби акцентувати важливість цього моменту, додали тропар 3-го часу, який також містить прохання про зіслання Святого Духа. В Українській Церкві цей тропар остаточно увійшов у вжиток лише у XVI ст.

Може бути два вирішення цього питання: відмовитися від читання тропаря третього часу або перемістити його на інше місце, так щоби він принаймні не розривав речення євхаристійної молитви. Перша пропозиція відповідає тому, як це питання вирішене у Церквах грецької традиції, де анафора взагалі не переривається читанням тропаря 3-го часу. Греки, які свого часу додали цей тропар до анафори, потім зрозуміли його недоречність та видалили з чину літургії цю вставку. Іншу пропозицію запропонували на Помісному Соборі Російської Церкви 1917–1918 рр., а пізніше у 1992 р. викладач Одеської духовної семінарії протоієрей Миколай Деснов («Богословские труды», 31, с. 86–96) повторив ідею перенести тропар 3-го часу в проміжок між анамнезою і епіклезою та надрукувати його в Служебниках дрібнішим шрифтом. Обидві пропозиції тепер є прийнятними у Православній Церкві України.

Тропар третього часу, який у дотеперішніх виданнях Служебника розміщувався у такому місці, де розривав речення молитви анафори, тепер запропонували або взагалі пропускати (відповідно до давньої автентичної та сучасної грецької практики), або переносити до початку епіклези одразу після виголосу «Твоє від Твоїх…» так, щоби цей тропар, звернений до особи Сина Божого, принаймні не розривав речення молитви, зверненої до Бога Отця.

Вставка в анафору свт. Василія

У другій частині нового Служебника з анафори літургії свт. Василія Великого вилучено фразу «перетворивши Духом Твоїм Святим», яка є вставкою з літургії свт. Іоана Златоуста.

У наявних до цього українських перекладах, які раніше орієнтувалися на офіційні церковнослов’янські видання, за літургією свт. Василія священнику приписувалося благословляти третій раз дари, промовляючи: «Перетворивши Духом Твоїм Святим». Ці слова відсутні у давніх списках чину літургії свт. Василія Великого і є пізнішою вставкою з анафори свт. Іоана Златоуста, яка порушує синтаксис грецької мови в оригінальному тексті анафори свт. Василія.

На помилковість цієї вставки вказував, зокрема, преподобний Никодим Святогорець. У «Підаліоні», виданому 1790 р., він зауважував: «Священники, коли служать літургію святого Василія, не повинні в момент перетворення та освячення Таїн казати: “Перетворивши Духом Твоїм Святим”, бо це є додатком якогось невігласа і зухвалого, який, протидіючи, як здається, латинянам, взяв ці слова з літургії Златоуста та вніс їх у літургію Василія. Тому вони ані в старих рукописних літургіях не знаходяться, як ми досліджували, ані за синтаксисом ці слова не мають там місця».

Ця вставка відсутня й у слов’янських рукописах і з’явилась уперше в київських друкованих виданнях Служебника 1629 і 1639 рр. Натомість у сучасних Ієратиконах, що видає Вселенський Патріархат та Церква Греції, священнику за літургією свт. Василія Великого приписано благословляти третій раз дари під час фрази «Що пролилася за життя світу».

В анафорі свт. Василія Великого присутня епіклеза (прикликання) Святого Духа, тільки сформульована вона трохи інакше, ніж у свт. Іоана Златоуста. Слова анафори свт. Василія «молимось… щоб… Дух Твій Святий зійшов на нас і на ці предложені дари, і благословив їх, і освятив, і явив…» мають той самий сенс і зміст, що є у фразі свт. Іоана Златоуста «перетворивши Духом Твоїм Святим», тобто ці слова є закликанням Духа Святого на дари, щоби дією божественної благодаті вони стали Тілом і Кров’ю Христовими. Тому додавати слова «Перетворивши Духом Твоїм Святим» у літургію свт. Василія Великого означає двічі просити про перетворення дарів Святим Духом.

Крім того, тоді як у літургії свт. Іоана Золотоустого суб’єктом дії в реченні, до якого входить «перетворивши…», є Бог Отець, суб’єктом дієслів літургії свт. Василія Великого «благословив», «освятив» і «явив», так само як і фраз «хліб цей…», «чашу цю…», які граматично є частинами одного речення, є Святий Дух.

Відповідно, коли до анафори свт. Василія додається фраза «перетворивши Духом Твоїм Святим», відбувається неоголошена зміна суб’єкта та привноситься грубий недолік до синтаксично бездоганного тексту.

Інклюзивність та омоніми

Серед менших, не настільки принципових змін, які впроваджено у нових виданнях літургійних книг ПЦУ, слід відзначити й інші.

Вживання більш інклюзивної мови у випадках перекладу грецького слова φιλάνθρωπος. Враховуючи, що грецьке слово άνθρωπος і слов’янське «человік» означає всіх людей, а українське слово «чоловік» – лише осіб чоловічої статі, у нових літургійних текстах ПЦУ вжито лише переклад «Людинолюбець», що відповідає змісту оригіналу.

Усталено переклад низки церковнослов’янських слів, які омонімічні з українськими, тобто співзвучні, але мають інше значення, і тому їхнє вживання в українському тексті змінює значення слова.

Так, церковнослов’янське слово «щедроты» (еквівалент грецького οἰκτιρµός – співчуття, співстраждання) раніше перекладалося як «щедроти» або «щедрість», у нових виданнях зазначаємо як «милосердя».

Те саме стосується грецького слова κράτος (сила, могутність, влада), яке перекладено церковнослов’янською мовою як «держава», і у попередніх українських виданнях залишалося без перекладу з церковнослов’янської. Однак українське слово «держава» не відповідає значенню слова в оригіналі, і тому в нових виданнях його виправили на «влада».

Місце молитов у ектеніях

Чин Божественної літургії містить багато ектеній, під час яких священник, відповідно до наявної практики, тихим голосом читає молитви, а в кінці виголошує виголос. У попередніх виданнях тексти священницьких молитов почасти друкувалися на початку ектеній, далеко від виголосу. Внаслідок цього може скластися неправильне враження, нібито виголос є завершенням ектенії. Насправді ж виголос – це завершальна фраза священницької молитви. Тому в нових виданнях тексти молитов надруковані ближче до виголосів. До того ж, на відповідне місце (до подячної ектенії) повернуто подячну молитву священника після причащання Святих Таїн, адже за змістом ця молитва містить подяку Богові за причащання всієї громади, а не тільки духовенства.

Виправлення помилок попередніх перекладів

У молитві принесення дарів на трапезу, яка читається за Божественною літургією після Великого входу («Господи Боже Вседержителю, Єдиний Святий… Прийми ж благання…»), слова «принеси його» виправлено на «приведи нас»: «Прийми ж благання і від нас, грішних, та приведи нас до святого Твого жертовника…». Слово «принеси» є помилкою церковнослов’янського перекладу, адже у грецькому тексті Божественної літургії вжито дієслово προσάγω, яке означає і «наближати, приводити», і «приносити». У молитві йдеться про священнослужителів, які у процесії Великого входу перенесли приготовані дари на святий престол – євхаристійну трапезу, та самі наблизилися до неї.

У виголосі перед молитвою Господньою священник звертається до Бога з проханням про дерзновення називати Його – Небесного Бога – Отцем, що християни роблять всякий раз, коли читають заповідану Господом Ісусом Христом молитву «Отче наш». Сутність цього прохання не в тому, щоби просто насмілюватися призивати Бога, а щоби звертатися до Творця і Володаря Всесвіту як до свого Небесного Отця. Це дерзновення християни отримали через таїнство Хрещення і дар Духа Святого, ставши Божим народом, дітьми Божими, які можуть тепер звертатися до Бога: «Авва, Отче!» (Рим 8:15). Відповідно у нових виданнях виголос виправлений так, щоби правильно передавати сенс прохання.

У молитві на схилення голови, що читається за літургією свт. Іоана Златоуста після «Отче наш», виправлено помилку попередніх перекладачів, які церковнослов’янський вираз «вся предлежащая» зрозуміли як такий, що стосується Святих Дарів, хоча за змістом молитва стосується не їх, а речей, які очікують нас попереду, що видно зі згадки про потреби подорожуючих та хворих.

Реформа без примусу

Пропозиції Богословсько-літургічної комісії ПЦУ, ухвали Священного Синоду та нові офіційні видання літургійних книг виявляють еволюційний характер змін, які пропонують з метою літургійного відродження: їх запроваджують ненав’язливо. Церковна влада не змушує всі громади та священнослужителів переходити на нову практику. Виправлені тексти та звичаї рекомендуються до вжитку, їх доцільність пояснюється, вони впроваджуються у нових виданнях літургійних книг, але водночас стара практика не засуджується. Ніхто не примушує парафії неодмінно переходити на нові звичаї.

Це саме ми бачимо, до речі, і у зв’язку з календарною реформою, яку було запроваджено в ПЦУ 1 вересня 2023 року. Громади можуть вільно обирати, якого календаря дотримуватися.

Наша перспектива

Що потрібно для якіснішої роботи з унормування богослужбових книг ПЦУ? Я би сказав, більша увага до системної праці. Основою нашого богослужіння є Псалтир. За останні два роки в Україні вийшло принаймні чотири нових переклади цієї богонатхненної книги українською мовою (свящ. В. Романенка; літургійної майстерні «Трипіснець»; КДАіС під ред. С. Ковача; Українського Біблійного товариства – у складі повної Біблії). ПЦУ має ресурси, тобто знавців давньоєврейської і давньогрецької мов, а також українських філологів, щоби зробити свій новий якісний переклад Псалтиря, який стане основою всіх подальших видань богослужбових текстів.

Деякі успадковані нами чини містять дуже сумнівні з погляду християнського світогляду та новозавітного богослов’я ідеї. Це стосується, наприклад, молитов після народження дитини, які натякають на нечистоту жінки через її вагітність та пологи. Чого вартує одне лиш прохання: «прости всьому дому, де народилося дитя, всім, хто доторкався до матері». Народження дитини – великий дар Божий і благословення, і коли дитя являється у світ, це є приводом для подяки Господу, для молитов про здоров’я та укріплення матері та немовляти, а не для того, щоби оголосити матір «нечистою» внаслідок пологів. Адже, відповідно до слів Спасителя, нечистими роблять людину не фізіологічні природні процеси, а злі думки, наміри, слова та вчинки. Медіа-ресурси ПЦУ вже спростовували міф, що жінкам під час «критичних днів» нібито не можна входити до храму…

Окреме питання – про спотворення євангельської віри у окремих текстах богослужінь Страсної П’ятниці, які містять побажання зла юдеям за розп’яття Христа, тоді як Сам Хрис­тос на хресті молився про прощення тих, хто Його розпинав, бо «не знають, що творять» (Лк. 23:34).

Кричуща невідповідність, яка почасти сприймається як наша уставна особливість, – це служіння ранньої служби ввечері, а вечірні – вранці. Чин всенічного бдіння, в якому поєднуються вечірня і рання, призначений для служіння впродовж ночі, так що рання має завершуватися на світанку. Але тепер ранню часто додають до вечірні не тільки як складову всенічного бдіння, а й при полієлейних, славословних та повсякденних службах. Мало хто знає сьогодні, що практика служити ранню завжди із вечора, поєднуючи її з вечірнею, виникла у Російській Церкві у XIX ст. і спочатку зазнавала критики самих російських церковних діячів. Так само, до речі, як і практика обов’язкової сповіді перед кожним причащанням, яку не знають грецькі Церкви – наслідок занепаду християнської віри, коли причастя стало рідкісним винятком, а не правилом. Прив’язка сповіді до причастя є особливістю російської традиції і пов’язана з указом російського царя Петра І від 1716 р., що потім неодноразово підтверджувався, і за яким всі особи православного сповідання були зобов’язані щороку сповідатися і причащатися під загрозою грошового штрафу. Причащання вірян, які живуть свідомо християнським життям, за кожною Божественною літургією має знову стати не винятком, а нормою нашого благочестя.

Все це – лише стислий нарис великої теми літургійного відродження, під яким розуміємо свідому участь вірян у літургії Церкви. Радує те, що за минулі п’ять років Православна Церква України обережно, але послідовно стала на цей шлях, про що свідчать, зокрема, офіційні видання наших богослужбових книг.