протопресвітер Ніколаос ДУЛІГЕРІС
Вступ
В епоху, коли відокремлення сексуальності від любові та нав’язування свободи моралі примусово діють у житті людей, душпастирське служіння священників супроводжується додатковими труднощами у порівнянні з попередніми роками. Як духівники, ми повинні бути близькими до людей різного віку, а також покликані обговорювати з ними різноманітні проблеми та надавати поради, з якими вони стикаються, тоді як в інший час ми маємо відповідальність духовно направляти їх на шлях, який приведе їх до глибокого та необхідного зв’язку з Богом і Церквою.
До нас звертаються підлітки, молоді люди, наречені, молодята, віряни середнього чи похилого віку з різними умовами та можливостями, потребами та бажаннями. Природньо, що під час нашого служіння виникає багато запитань, які тривожать нас, турбують і, можливо, навіть викликають збентеження щодо надання правильної поради. Варто зважати на те, що сказане нами виражає традицію Церкви і, перш за все, волю Бога.
Щоби підійти до цієї праці з серйозністю та відповідальністю, поза нашою душпастирською чутливістю, яка вважається головною та необхідною, потрібно, з одного боку, усвідомлення ситуацій, з якими ми можемо зіткнутися, а з іншого боку, підхід, який базуватиметься на правильному тлумаченні Євангелія та розумінні святоотцівської традиції. Духівники повинні займати позицію, яка допоможе та звільнить людей, і водночас не викличе ще більше труднощів, відчуття провини та сум’яття.
Рукопокладення у священичий сан, навіть якщо є найкращі наміри та достатня богословська освіта, не означає, що ми можемо ефективно вирішувати різні важкі ситуації, які виникають під час сповіді. Багато хто з нас, священників, мають ілюзію того, що можуть відповісти на всі запитання, а ще гірше – що наші відповіді нібито завжди виражають волю Божу.
Наш невеликий досвід вчить нас, що ми постійно покликані відкривати істину речей у конкретному місці та часі, завдяки унікальності особи, яку ми маємо перед собою.
Ми не будемо чесними перед самими собою, якщо не визнаємо, що проблеми, які стосуються статевого життя людей, як у шлюбі, так і поза ним, викликають більше, ніж будь-які інші, запитань, боротьби та суперечливих почуттів.
Це відбувається з багатьох причин. По-перше, тому що ці питання часто виникають під час сповіді. По-друге, тому що сексуальність є одним із найосновніших імпульсів людини, і правильний розгляд і постановка питань, пов’язаних з нею, є важливими для нашого існування, у поєднанні з тим фактом, що вона також торкається частини нас, визначаючи і наше ставлення до неї. Зрештою, в церковному середовищі погляди і спосіб вирішення цих питань різняться настільки, що часто здається, ніби ми комунікуємо різними мовами.
Ми знаємо, що кожен, хто намагається торкнутися таких питань, ризикує бути осудженим. Але, маючи впевненість, що можемо подолати будь-які труднощі у цій справі, ми висловимо свої погляди та думки. У нас є впевненість, що ми вже давно живемо в епоху, яка імперативно виражає потребу у відкритому та чесному діалозі без страху бути осудженим чи навіть звинуваченим в консервативності чи прогресивності. Ми всі повинні усвідомити, що більше не можемо заперечувати реальність, яка бере верх над нами, коли ми не підтримуємо нашу боротьбу за те, як ми на практиці відчуваємо волю Божу в нашому житті. Якщо ми не використаємо місіонерський дар, даний нам через священство, то як же ми будемо тоді тлумачити пастирську діяльність у сучасному світі? Наша віра та надія – єдина мотивація в цьому рішенні. Основна мета цього тексту – сприяти діалогу, який має добрі наміри принести лише користь крізь дослідження правди, а не виклад думок і позицій, які її виражають. Як мудро писав один святий чернець[1], «моє багатство полягає не в володінні істиною, а в її пошуку».
Перш ніж звернутися до конкретних тем, ми висловимо деякі думки стосовно духовності та перших комунікаційних контактів з людьми, яким ми будемо покликані служити.
Сказано: «Знання – це те, що залишається нам, коли ми забуваємо прочитане». Відповідно, можна сказати: «Пастирська діяльність – це те, що ми говоримо, що ми робимо, як ми слухаємо, радимо чи розповідаємо, коли ми більше не пам’ятаємо все, що прочитали чи почули». Звичайно, це завжди наш вибір і відповідальність за те, якому досвіду, читанню та слуханню ми дозволимо впливати на нас.
Спробуємо коротко пояснити, який богословський погляд на предмет серед обговорюваних, на нашу думку, є найбільш правильним. Звичайно, серед написаного Отцями можна легко знайти тексти, які підсилюють різні точки зору. Ми не вважаємо, що це суттєві протиріччя, але все ж існують пастирські відмінності, які нав’язує боротьба за відкриття шляху втілення правди в будь-якому місці, в будь-який час та в будь-якій людині особисто.
Богословський підхід
Почнемо з уточнення. Коли ми використовуємо терміни «закоханість» та «сексуальність», ми не маємо на увазі різні поняття, оскільки обидва вони пов’язані з психосоматичним існуванням людини, і жодна людська функція не є чисто фізичною чи психічною. «Навіть якщо ви поступаєте по плоті, вони духовні»[2], – пише святий Ігнатій Богоносець. За кожною релевантністю в тексті буде зрозуміло, про що йдеться.
Якщо ми хочемо відкрити правильну інтерпретацію іконологічної історії Буття, нам варто звернути свій погляд до Едемського саду. Там ми побачимо, як Бог створив людину і поселив її в Едемі (раю), даючи можливість вільного вибору: залишатися в єдності з Богом, а отже, з ближніми та творінням. Господь запропонував людині дар, який (як Бог завжди робить у нашому житті), можливий тільки за нашої вільної згоди. Іншими словами, Він створив людину і дав можливість їй вибирати, якщо вона бажає, жити в ідеальному суспільстві. Проте люди через свій непослух і гріх обрали розділення та поділ.
Це чітко видно з розповіді Буття. Згадаймо, що Адам, побачивши Єву, поетично вимовив перші еротичні слова, які прозвучали на землі: «Це є кість від костей моїх і плоть від плоті моєї». Ми називаємо ці слова еротичними, бо це справжнє кохання. Відкрити себе, своє серце і свою душу повноцінно для іншого, щоб створилося глибоке спілкування між нами, єднання з іншим.
Однак трохи пізніше, і після того, як відбулося гріхопадіння, тобто відокремлення людини від Бога та її намагання-бажання прожити життя незалежно від Нього, на запитання Бога, Адам, маючи на увазі Єву, яку він нещодавно назвав «плоть від плоті своєї», каже: «Жінка, що її Ти мені дав!» (Бут. 3:12). Людина з гріхом самоізолювалась і потрапила в пастку свого егоїзму, нездатна змістовно відноситися до Бога та ближнього. З цієї причини Господь наголошує як першу і найбільшу заповідь: «Люби Господа Бога свого… і ближнього свого, як самого себе» (Лк. 10:27).
Однак милосердя Бога, Який не хоче залишати Своє творіння в ізоляції та самотності, попри людський вибір, дає йому нову можливість. Він створює органічний еротичний інстинкт, природний потяг до іншого, бо знає, що сама по собі людина не може вийти з ув’язнення та ізоляції, спричинених гріхом. Еротичний інстинкт – це, по суті, ще один Божий дар, який спонукає нас рухатися всім своїм єством і тілом до іншої людини, навіть без нашої волі. Для православної традиції сексуальність є засобом, за допомогою якого людина рухається до іншої, а потім через любов вдається подолати свій егоїзм, який відокремлює її від Бога і ближнього, і з’єднатися з воєдино. Шлюб якраз і є способом реалізації цієї мети еротичного інстинкту. Партнерство (співжиття) – це не людське відкриття, а основна соціальна структура, дана Богом людям, частина Його плану спасіння світу та відновлення зв’язку людей одне з одним і з Ним.
Оскільки еротичний інстинкт є фізичним і егоцентричним, він може стати замість засобу, який веде до союзу та спілкування, засобом віддалення та втрати можливості відкрити іншого, через спосіб його використання, тобто через гріх. Абсолютно необхідним є врівноважене ставлення до еротичного інстинкту та його переваг, а не його скасування, щоб людина могла вибрати спілкування з ближнім як з особистістю через вільну любов, і через неї бути направленою до Царства Божого.
Отже, ми повинні зрозуміти, що метою сексуального інстинкту є не лише еротичне облегшення чи розмноження, а долання людиною розділення, спричиненого гріхом, і повернення до єдності та спілкування з коханою чи коханим. Єдність, яка досягається у всій своїй повноті в Таїнстві шлюбу.
Історичний контекст
Коротко розповімо, як у християнському богослов’ї трактувалася тема закоханості та сексуальності, починаючи з перших століть і до сьогодні.
Християнство розвивалося і поширювалося в конкретних історичних рамках пізньої античності в елліністичний, а потім і в римський періоди. У цьому світі домінували або уявлення, які акцентували на людському тілі та плотських задоволеннях, або сильному авторитарному сприйнятті з акцентом на ворожнечі до тіла та сексуальності, а також на потребі соціального закріплення сексуальної функції через соціальні проблеми того часу. Водночас існувало культурне та соціальне середовище єврейської традиції та практики, яке містило багато положень щодо ритуальної чистоти та віддзеркалювало первісний страх перед сексуальністю та пов’язаними з нею функціями тіла, а також сильне дотримання закону. Очевидно, що наведений вище соціокультурний контекст справив глибокий вплив на ті позиції, які були розроблені всередині Церкви. В Євангелії такі питання не піднімалися, тут також не можна діагностувати якусь фобію, недооцінку або ненависть до сексуальності, хоча багато людей у Церкві та поза нею мають інше враження. Якщо хтось, хто не зазнав жодного впливу, свідомого чи несвідомого, від Євангелія та християнства (хоча у наш час важко зустріти таку людину), прочитав би Євангеліє вперше, і ми попросили б його відповісти на запитання: яким темам Євангеліє надає більшу вагу та пріоритет, я певен, що теми, пов’язані із сексуальністю, не будуть на перших позиціях його відповіді.
Тексти Нового Завіту, які здебільшого відображають тему стосунків і на яких в основному базується пізніше богослів’я великих Отців Церкви щодо шлюбу, любові та сексуальності – це послання апостола Павла. Однак у цих текстах основним критерієм є турбота про пастирство перших християнських спільнот, а не формулювання систематичного вчення на цю тему. Позиції апостола Павла, хоча їх варто тлумачити крізь призму есхатологічних очікувань Другого пришестя, показують, що його пастирське служіння в соціальному та культурному середовищі конкретної епохи є новаторським.
В епоху, коли жінка вважалася «посудиною насолоди» чоловіка, апостол Павло проголошує подолання різниці між статями: «Нема ні чоловічої статі, ні жіночої» (Гал. 3:28). Він пропонує немислиму для свого часу рівність чоловіка і жінки: «Жінка не панує над своїм тілом, а чоловік, так само, і чоловік не панує над своїм тілом, а жінка» (1 Кор. 7:4). Хіба не вражає той факт, що він закінчує текст поглядом на еротичне єднання між чоловіком і жінкою як на образ стосунків Христа з Церквою? Звичайно, багато його позицій інтерпретувалися та використовувалися для культивування та розвитку правового та етичного духу аж до наших днів, саме тому, що було проігноровано соціальний контекст, у якому він писав, мову того часу, але також той факт, що його листи є душпастирськими, метою яких було врятувати людську слабкість, вони не є правовими положеннями.
Водночас варто зазначити, що відповідне вчення Отців на Заході та Сході було сформоване з огляду на поширення гностичних єресей, які розвинулися після ІІ століття під впливом маніхейських концепцій меншовартості та презирства до тіла і подружжя, які турбували Церкву протягом багатьох століть.
Факт, що в текстах Отців Східної Церкви ми бачимо, у більшості випадків, рівновагу, коли вони говорять про цінність тіла, еротичні стосунки та їх мету, безшлюбність і шлюб, оспівування закоханості як божественного дару, що зближує людей і змушує їх подолати самотність і об’єднатися в «одну плоть». «Бог посіяв насолоду», – пише святий Амфілохій Іконійський[3], а святий Іоанн Златоуст завершує: «Бог утвердив їхнє кохання», «Ось що породжує бажання», «Ніщо так не об’єднує наше життя, як кохання чоловіка і жінки. За нього багато хто складає зброю, за нього віддають навіть душу»[4].
Вражаючим для епохи, в яку він був написаний, є текст святого Василія Анкарського, який підкріплює вищезазначену думку: «Оскільки Творець хотів допомогти слабшому члену (жінці), щоб вона мала захисника (в житті) чоловіка, Він створив речі у такий спосіб, щоб чоловік був зачарованим задоволенням, викликаним союзом, не тільки для народження дітей, але й для нього самого. Цю владу над сильнішим (чоловіком) дарує Творець (жінці), роблячи її статуру і зовнішність ніжнішими, щоб і дотиком, і поглядом, і рухом, і взагалі всією витонченістю її тіла, коли вона дивиться, і коли на неї дивляться, бути сумішшю задоволення для чоловіка, торкаючись усіх його почуттів»[5].
Зовсім протилежне бачимо у текстах церковних письменників і отців Заходу: там домінує надмірний наголос на безшлюбності як на найбільш автентичному способі християнського життя, недооцінювання подружжя та його поступливе прийняття для дітонародження, законне припинення еротичних потягів, демонізація сексуальності як основної причини втрати вірянам орієнтиру на Бога і гріховності. Вони навіть міркують про те, що еротичний інстинкт – це неслухняність членів людського тіла, і покарання людини за її непокору Йому, а статеві органи є хтивими частинами тіла, які не тільки повинні бути приховані, але некоректно згадувати їх по імені та описувати їх функцію[6].
Усе це впродовж століть формувало душпастирську та церковну практику, яка пронизувала весь християнський світ незалежно від географічного розташування і результати якої очевидні донині.
Однак нам не слід забувати, бо інакше ми вчинимо несправедливість щодо цих текстів, що вони були написані в часи, коли основною метою шлюбу в суспільстві було дітонародження, становище жінки було підпорядкованим, і вони були адресовані суспільствам із зовсім іншими умовами, упередженнями та тривогами аніж сьогодні.
Щодо Греції, то останнім часом богословський дискурс з цих питань перебуває не лише під впливом католицьких і протестантських публікацій, які заполонили країну, але й найсильнішим впливом західного богослов’я, який проявляється навіть у текстах православного походження. Водночас також впливає аскетична писемність Сходу, яка, однак, адресована ченцям у пустелі, а не пересічному вірянину. Усе це було каталізатором у створенні сучасного становища і значною мірою сформувало сучасну церковну практику.
Відносна обережність і недовіра Церкви до кохання та сексуальності, які завжди мали на меті передати вірним перспективу виходу за рамки природи, але водночас відповідати соціальній реальності, своєю об’єктивацією перетворилися на моралізаторство. Наслідком цього, особливо після 60-х років, стала реакція людей на відділення сексуальності від таїнства любові і зрештою комерціалізація любові, яка ризикувала зробити людину нелюбимою і щоразу залишала її у все більшій самотності, коли сексуальний потяг був задоволений, у шлюбі чи поза ним.
Сьогоднішня дійсність
Досліджуючи сьогоднішню дійсність, давайте поглянемо через наш душпастирський досвід, що відбувається з людьми, які приходять до нас на консультацію, як ми можемо їм допомогти, а також якою є наша власна дійсність. Йдеться про те, як ми, священники, самі відчуваємо кохання у своєму особистому житті. Останнє є суттєвим критерієм того, яку позицію ми матимемо під час душпастирської опіки.
Вимагає великої уваги спосіб, яким ми користуємось у розмові з сучасною людиною про питання, які так турбують і хвилюють її, як-от статеве життя подружжя, контрацепція, стриманість у дні посту, перед і після Святого Причастя, онанізм, дошлюбні стосунки, гомосексуалізм.
Ціллю нашої душпастирської праці є завжди святість, але ми не повинні плутати мету з реальністю і слабкістю людей. Про все це ми повинні говорити з людьми так, щоб вони не дійшли висновку, що духовне життя для них є втраченою справою. Багато разів ми просимо їх пробігти стометрівку, коли вони ще не дуже добре навчилися ходити! Згадаймо слова святого Максима Сповідника: «Одна справа – слово заповіді, а інше – спосіб виконання заповіді», тобто одна справа знати заповіді, а інша – сформувати шлях до їх реалізації.
Не забуваймо, що сповідаючись, ми маємо можливість використати навіть найскладніші ситуації, з якими ми зустрінемося, для духовної користі людей, які до нас звертатимуться. Як написано: «Недосконалість – це рана, яка дозволяє Богові увійти в нас. Воно ламає броню нашої удаваної досконалості і відкриває душу для Бога»[7].
Дивним є те, що в той час, коли більшість людей помилково поєднують сповідь переважно з гріхами сексуального характеру, в церковному просторі про все це немає конструктивного діалогу, який би допоміг нам відповідальніше, реалістичніше займати позицію, беручи до уваги сучасну дійсність і сучасну людину.
Раніше було майже неможливо торкатися тем, пов’язаних із коханням і сексуальністю. Церковна практика відповідала цьому соціальному контексту, оскільки її метою є не відкидання окремих соціальних фактів, а активна участь у житті та трансформації суспільства.
У наш час, коли увага до цих проблем стала прискіпливою, постало запитання, чи надмірний страх деяких вірян – який, звичайно, не є безпідставним – щодо можливого панування свободи, яка веде до аморальності, остаточно позбавляє Церкву здатності сприймати нову дійсність і трансформувати її? Можливо, таке ставлення ризикує привести нас до ізоляції, оскільки сучасна людина, коли прийде час вибирати між тим, чим вона живе щодня, і нашою бездіяльністю сприймати дійсність з її проблемами та надавати їм іншого значення, ймовірно, вибере перше?
Необхідно виділити ті елементи нашого богослов’я, які можуть допомогти в цьому напрямку. І таких багато. Ми повинні говорити з людьми, пам’ятаючи не про букву, а про дух слів Отців і передусім про їхню пастирську боротьбу за спасіння людей. Саме це робив святий Іоан Златоуст, коли, даючи пораду одному чоловікові, писав таке: «Слова любові скажи їй»[8], або: «ніхто не може звинувачувати когось тому, що він єднається з жінкою своєю до старості своєї і що це необхідно».[9]
Як священники, ми намагаємося допомагати людям зустрітися з Богом любові, прощення та примирення, і віримо, що Церква може зцілити травми їхніх душ. Однак нам стає неприємно, щоб не сказати соромно, коли ми зустрічаємо людей, обтяжених безпідставною провиною, наляканих і зранених, яким важко і які вагаються наблизитися до Церкви через скривлені думки, які вони мають щодо неї та її вчення. Якщо говорити відверто, що самі віряни не завжди є відповідальними за такі думки.
Ми покликані пропонувати людям зцілення, а не посилювати страх, провину та сором, які вони відчувають, і, звісно, не використовувати ці почуття для контролю над їх поведінкою. І ми можемо запропонувати зцілення не тоді, коли забороняємо і кидаємо погрози, а лише тоді, коли показуємо людям дорогу благодаті; тобто справжнє кохання переживається як унікальний спосіб пізнання іншого і є унікальним доповненням, яке є досягається в таїнстві шлюбу, з благодаттю Божою. Крім того, що справжня зустріч двох «половинок» складає єдиний справжній еротичний досвід, вона може задовольнити нашу найглибшу та найважливішу потребу – потребу єдності та спілкування. Згадаймо, що Святе Письмо, коли оголошує еротичне єднання, використовує слово «пізнати»: «Адам пізнав Єву, дружину свою» (Бут. 4:1).
Кохання у здоровому шлюбі може принести велику допомогу в об’єднавчій функції, забезпечуючи водночас психологічний, емоційний і духовний союз. Хоча це не ототожнюється з любов’ю, яка є актом вільної волі та вибору (ми вибираємо любити), кохання сильно переживається як досвід любові, оскільки досягається тимчасове руйнування кордонів «его», яке, якщо його використати належним чином, може призвести до любові, водночас підживлюючись нею. Це також дає можливість реалізації Божого благословення: «і стануть двоє однією плоттю» (Бут. 2:24) з психофізичним створенням іншої людини – народження дитини! Зрештою, це дарує радість, відновлює настрій, полегшує життєві труднощі, труди та розчарування, оскільки повнота, досягнута таким чином, переноситься на все подружнє життя, зміцнює, поглиблює та оновлює його.
Проблеми, з якими ми стикаємося
Почнемо з того, з чим стикаються молоді люди перед одруженням.
Порнографія та самозадоволення
Ми живемо в епоху, коли порнографія повсюди, і потрібна особлива аскетична боротьба, щоб уникнути залежності, яка відбувається здебільшого через легкодоступність, використовуючи інтернет у будь-який час, коли є бажання. Насторожують відсотки людей, які не можуть позбутися цієї залежності навіть у шлюбі. Постійне вдавання до аутистичного способу поводження з сексуальністю через порнографію та самозадоволення становить небезпеку для можливості людини використовувати цей Божий дар і зустрічатися з іншим. Ми часто зустрічаємо людей, які роками мучаться цією пристрастю та почуттям провини, що її супроводжує, і не можуть звільнитися, незважаючи на постійні заклики та сповідь.
Дійсність показує, що однозначне засудження порнографії навряд чи забезпечує бажаний результат. Для того, щоб дати людям змогу позбутися цих пристрастей, було б добре мати на увазі, що в багатьох випадках, переважно у підлітків, це більше, ніж сексуальні та емоційні потреби, серед яких приховування тривоги, звільнення від самотності, підтвердження мужності чи жіночості, втеча від нудьги та відсутності інтересу, пошук негайного задоволення та розслаблення, тимчасове полегшення від нав’язливих думок і неприємних почуттів.
Коли сексуальність використовується з вищезазначених причин, це може спричинити почуття провини, депресію, низьку самооцінку, міжособистісні проблеми та часто, через звикання, призвести до болісної одержимості. З цієї причини моралізована, стандартизована та тривожна сповідь поведінки, а також відповідне її засудження нікуди не ведуть. Як духівникам, нам потрібно дивитися на людину та її вчинки не фрагментовано, а цілісно. Привернути її погляд на ставлення до життя взагалі, на можливу відсутність сенсу та здорову духовність. Така допомога також посилить її боротьбу за правильне управління своєю сексуальністю і, ймовірно, також принесе результати в цій сфері.
Один священнослужитель розповів нам, що коли він був підлітком і сповідався своєму духівнику у гріху мастурбації, той, не зациклюючись на цьому, запитав його, чи він застилає своє ліжко, чи прибирає свою кімнату, чи поливає квіти на веранді свого будинку, чи є у нього друзі, як він почувається та як проводить свій день. Тобто він поставив перед ним питання про відповідальність життя і його участь у житті дому! Таке ставлення є більш корисним і ефективним, і в довгостроковій перспективі може принести більш значні плоди, ніж постійне засудження та звинувачення, яке працює зі страхом і заборонами і може лише тимчасово і поверхнево протистояти проблемі.
Дошлюбні стосунки
У наш час переважає відокремлення кохання від таїнства любові та широко розповсюджене уявлення про те, що можна втягнутися в багато переживань і стосунків без будь-яких витрат, і що це необхідно для того, щоб мати можливість зробити правильний вибір. Це, у поєднанні з тим фактом, що з різних причин, які часто виходять за рамки особистого бажання, шлюб відкладається в кращому випадку до тридцяти років, означає, що пастирський дискурс, який ми будемо формулювати як духівники, вимагає великої уваги, чутливості та проникливості.
Треба говорити з молоддю так, щоб вона не думала, що духовність, до якої ми їх закликаємо, це духовність заперечення або придушення сексуальності, але навпаки – це виявлення в суспільстві особистостей, які можуть дати людині глибоку радість та задоволення і привести її до подяки та славослів’я. Підкреслимо, що це досягається, як і все в нашому житті, лише тоді, коли ми звертаємося до Бога, щоб Він повернув нас переміненими і освяченими, так само як це відбувається з хлібом і вином, нашою щоденною їжею, в таїнстві Божественної Євхаристії. Таїнство шлюбу полягає саме в цьому жертвуванні нашої людської дійсності Богові, щоб втілити її в Його любов, щоб вона набула іншої якості поза фізичною і жила вічно.
Треба також взяти до уваги, що більшість молодих людей, які до початку юності (або навіть раніше) мали близькі стосунки з Церквою, відходять від неї, як тільки вступають в еротичні стосунки. Було б соромно не тільки для самих молодих людей, але й для нашої Церкви, дозволити їм відчужуватися тільки тому, що у своєму мисленні – а можливо, і в нашому – вони уявляють, що їхнє теперішнє становище не дозволяє їм бути в Церкві. Навіть якщо ми віримо в це, ми забуваємо, як наш Христос прийшов у світ, щоб «покликати грішників, а не праведних до покаяння» (Мф. 9:13). І щоб нас не зрозуміли неправильно, ми не маємо на увазі, що нам варто виправдовувати всі їхні вибори, але ми повинні допомогти їм, іноді використовуючи точність, а іноді ікономію, щоб залишатися їм в Церкві, незважаючи на будь-яку їхню слабкість чи гріх, вказуючи їм шлях до водночас правди і відповідальності.
На цьому етапі ми повинні пастирськи управляти ситуаціями тих молодих людей, які, маючи чисті почуття, часто вступають в еротичні стосунки, і тих, хто з міркувань глибокої душевної неповноцінності прагне легкої та безперервної зміни партнерів і безпосередніх сексуальних стосунків із перших моментів знайомства. Звернімо також особливу увагу, яка потрібна тоді, коли через страх гріха ми спонукаємо молодих людей, які ще не дуже зрілі або мають багато проблем у стосунках, швидко вступити в шлюб, щоб «вирішити» проблему сексуальності, по суті, не піклуючись про набагато більші проблеми, які, ймовірно, виникнуть згодом.
Якщо в нас переважає добре хвилювання за дотримання правил, але водночас і за спасіння людей, а не тільки страх, згадаймо те, що сказав святий Юстин Попович: «Щоб зберегти канони, я готовий пожертвувати всім своїм життям, але щоб врятувати людину, я готовий пожертвувати всіма канонами». Добрий духівник – це той, який сам подолав фобічні стосунки з Богом і ставить свою боротьбу за спасіння кожної людини вище за власну «безпеку», саме так, як навчає нас ап. Павло[10]. І, звісно, це станеться, якщо ми не будемо стояти лише на моральному засудженні, але якщо ми перейдемо до порівняння живого еротичного партнерства, яке не вичерпується ефемерним сексуальним розслабленням, але включає все життя й освячується таїнством шлюбу.
Сексуальне життя подружжя в шлюбі
Дилема, з якою ми, швидше за все, зіткнемося, полягає в такому: «Що дозволено, а що заборонено в межах стосунків». Ми часто чуємо, що духівник не повинен заходити в спальню до подружжя, і це, здебільшого, правильно. Якщо тільки, звичайно, ця фраза не має на меті те, що духівник допомагає людям сформувати відповідні духовні критерії і згодом дозволяє їм користуватися своєю свободою з почуттям відповідальності, а те, що він дозволяє їм збитися зі шляху, якщо ще й до цього він створює атмосферу заборон і провини, а потім залишає пару напризволяще.
Під час відповіді на ці теми один священнослужитель згадав, як сповідаючи під час паломництва, через яке пройшло багато людей, він вважав своїм обов’язком запитати одружених, які сповідалися, що вони роблять у своїй спальні, щоб переконатися, що ніхто з тих, чиє сексуальне життя не відповідало умовам, які він вважав «нормальними», не буде допущений до Причастя. Окрім труднощів відповісти на запитання: «Хто може визначити, що є “нормальним”, а що ні у стосунках», а також того факту, що духівник не може виконувати роль слідчого на сповіді, шукаючи можливі гріхи, про які той, хто сповідається, і не підозрював, конкретне питання є дуже делікатне і чутливе.
Ми пам’ятаємо одну літню жінку, яка розповідала, що, коли вона тільки-но вийшла заміж, її духівник влаштував їй неймовірний скандал своїми докладними запитаннями про сексуальне життя пари. Вона не могла зрозуміти через стільки років, навіщо йому було займатися цими допитами, звертаючись до молодої дівчини. Вона дивувалася: «Можливо, проблема була у нього самого?»
Ми віримо, що ми не будемо наражати себе на небезпеку опинитися в подібних ситуаціях, якщо спочатку подбаємо про те, щоб наголошувати людям на взаємній повазі та згоді, які необхідні в сексуальному вираженні пари, а також у кожному аспекті їхнього життя, яке нас не стосується, поки вони самі не поставлять це як проблему на сповіді. Але навіть тоді варто мати на увазі той факт, що еротична чистота забезпечується не способом еротичного вираження, а його мотивом. Жодна зовнішня форма, якою б священною чи «нормальною» вона не здавалася, не може гарантувати цю чистоту, оскільки егоцентризм і егоїстичні мотиви можуть існувати в будь-якій формі.
Дітонародження
Питання, яке часто розділяє пастирство – це наше ставлення до продовження роду та контрацепції. Завжди є «легка» відповідь: «Стільки дітей, скільки Бог дасть», що, звичайно, звільняє нас від труднощів визнати дійсність для кожної пари окремо, їхні умови, їхні можливості, їхню харизму. Це може здатися ідеальним для всіх, але досконалість не нав’язується і не може вимагатися (як і в усіх аспектах духовного життя, а не лише у питанні продовження роду), але досягається з часом і з великою боротьбою, залежно від духовного стану кожного. Те, що для когось легко і часто приємно, для іншого може бути величезним вправлянням і випробуванням.
Нам усім дуже приємно бачити, як багатодітні родини живуть у цьому виборі зі здоров’ям, радістю, подякою та хвалою Богу. Однак не забуваймо, що є багато інших випадків, коли пари, які лише чинили послух духівнику, народили на світ велику кількість дітей і через роки почали звинувачувати не лише його, але й саму Церкву, бо вона загнала їх у пастку реальності, яка не була їхнім вільним вибором (або вони не були готові до цього), з усіма її наслідками – як для них самих, так і для їхніх дітей.
Один єпископ сказав на цю тему таке: «Після чотирьох дітей я не запитую, що робить пара». Таке ставлення свідчить про міру та розуміння, з одного боку тому, що воно ставить подружжя перед відповідальністю спільного творення, даним їм Богом, а з іншого боку тому, що воно звільняє їх від почуття провини, яке багато хто несуть на собі все життя, коли з різних причин вирішують, що не можуть мати інших дітей. Але виникає запитання, хто визначає конкретну кількість дітей як ідеальну (можливо, держава, коли називає багатодітними тих, хто має чотирьох дітей?). Чи може певна кількість коли-небудь становити загальну міру і правило для всіх, не беручи до уваги можливості чи слабкості конкретної пари, а також умови життя? Можливо, це відсилання до Прокрустового ложа?
Наприклад: лікар каже матері трьох дітей із серйозними проблемами зі здоров’ям, знаючи релігійні переконання подружжя: «Якщо ви вирішите народити ще одну дитину, я не візьму на себе відповідальності тому, що ваше життя в безпосередній небезпеці». Відповідь духівника: «Це не має значення. Народжуйте більше дітей, навіть якщо помрете». Жінці, яка це розповідає, сьогодні вісімдесят п’ять років, і вона все ще не може зрозуміти й подолати жорстокосердність священника, який наповнив її такою великою тривогою на все життя. Вона також запитала, чи її можлива смерть і сирітство її дітей – це воля Божа? Звичайно, ми також чули випадок, коли духівник в подібній ситуації відповідав: «Бог не сказав мені створювати сиріт…». Тому, перш ніж поспішати категорично займати позицію на цю тему, погляньмо на дійсність, яка існує навколо нас, у суспільстві, у церковному просторі, навіть у цих священницьких родинах.
Бувають випадки, коли запропонованим рішенням після народження певної кількості дітей є повна відмова партнерів від сексуального контакту. Звичайно, ті, хто це пропонує, забули або ігнорують те, що ці стосунки є основним і суттєвим елементом здорового шлюбу і не можуть бути так легко саботовані, не впливаючи на стосунки загалом, і особливо у таку важку епоху, як сьогодні, де спокуси вичікують щодня.
Завершуючи цю тему, ми хотіли б підняти ще одну проблему за допомогою додаткового прикладу. Молодята, які до весілля жили в стриманні, відразу ж після повернення з медового місяця дізнаються, що у них буде дитя. Перш ніж вони зможуть належним чином адаптуватися до нової дійсності спільного життя та співіснування, з усіма труднощами та часом, необхідним для їх вирішення, перш ніж вони навіть встигнуть трохи насолодитися одне одним на всіх рівнях, без зобов’язань і клопотів, які приносить вагітність і дитина, вони стикаються з новою реальністю з невідомими викликами та іншими пріоритетами. Через дев’ять місяців або навіть через рік (а деякі духівники ще й закликають подружжя впродовж усього терміну вагітності не займатися сексом) дружина знову вагітніє.
Історія повторюється з третьою, четвертою або в рідкісних випадках п’ятою чи шостою дитиною, поки врешті-решт пара, як правило, за згодою або з дозволу духівника, вирішить, що їх межі з усіх боків вичерпано, і, звичайно, вони повинні знайти спосіб вирішення проблеми. Одним із рішень є остаточне утримання, яке, ймовірно, пропонують деякі духівники, коли немає жодної перспективи для наступної вагітності. Однак, як ми вже зазначали, ми вважаємо, що така позиція є серйозною помилкою з непередбачуваними наслідками для єдності пари, і ні в якому разі не може бути рішенням. Найпоширенішим засобом для них є контрацепція після того, як вони народили бажану кількість дітей (для більшості з них це передбачає виховання багатьох дітей із невеликою різницею у віці), а також заборона приймати Святе Причастя, яка зазвичай накладається після цього періоду[11].
Інша пара свідомо визначає собі розумний період часу, який, звичайно, буде різним для кожної пари, протягом якого вони двоє краще пізнають одне одного, пристосуються до нового життя, і коли відчувають, що дитина бажана, тоді за своїм вибором, а не за зобов’язаннями, вони народжують нову людину в світ. Після народження першої дитини, керуючись тією ж логікою, вони утримуються від вагітності деякий час (від кількох місяців до кількох років), а потім народжують другу, третю чи навіть четверту чи п’яту дитину. Коли і вони побачать, що досягли межі своїх можливостей, вони вирішують справитися із цим питанням в такий спосіб, як і перша пара нашого прикладу, маючи стільки ж дітей, але за період часу вдвічі, а то й утричі більший, ніж у першої пари!
Нам цікаво, чому спосіб вирішення цього питання в першому випадку деякі вважають за більш приємний Богові, ніж у другому? Звісно, ще складнішою і обов’язковою є потреба відповіді на запитання: як ми можемо так легко позбавити Святого Причастя людей, які борються в сім’ї та Церкві, тому що їхні сили чи умови життя не дозволяють їм народити іншу дитину, особливо в той час, коли ми зовсім не застосовуємо однакову суворість до всіх тих, хто живе зухвало та егоїстично[12]? Можливо тому, що до цих категорій часто ми також повинні відносити самих себе? Нам набагато легше дозволити приймати Святе Причастя парам, які сплять в одному ліжку спиною одне до одного, ніж тим, хто продовжує спати в обіймах, навіть після народження дітей!
Стосовно вище наведеного прикладу, звернемо увагу на обережність, яка потрібна уже на першому етапі шлюбу тим парам, які мають серйозні проблеми з адаптацією та взаєморозумінням. Особливо ризикованою є думка, що з появою дитини їхні стосунки налагодяться. У попередніх поколіннях ці поради могли спрацювати тому, що жінка, яка не мала хороших стосунків зі своїм партнером і, ймовірно, не могла сподіватися на щось краще, з народженням дитини знаходила сенс у своєму особистому житті та схвалення в суспільстві, це водночас забезпечувало більш відповідальне ставлення та турботу чоловіка до сім’ї. Сьогодні дитина зазвичай дестабілізує і без того проблемні стосунки. І якщо, можливо, що пара не уявляє собі цього, ми повинні вказати їм на це і допомогти їм спрямувати свої зусилля спочатку на створення глибоких, ніжних, стабільних і повних любові стосунків, які потім стануть найбільш підходящим середовищем для народження та виховання дитини.
Сексуальне утримання
Найсуперечливіші думки та позиції ми чули на сповіді щодо питань про утримання від сексуальних стосунків. Добре, перш за все, пояснити, що ми вважаємо аскезою у шлюбі. Аскеза та святість у шлюбі проявляються через взаємний послух подружжя, спільну власність, подружню вірність, через зусилля та боротьбу виховати своїх дітей правильно та відповідально, і не можуть стосуватися речей, які не мають відношення до стосунків, або навіть гірше, їх скасовують. Сексуальна стриманість також може стати сферою практики в подружжі, але це небезпечно і треба бути дуже обережним щодо цього, особливо в час, коли пари, особливо ті, які звертаються до Церкви, більше ризикують постраждати через відсутність стосунків, аніж через протилежне.
У наш час надмірно збільшився відсоток людей, які піддаються порнографічній залежності або вдаються до позашлюбних стосунків: тимчасових чи постійних. І це відбувається тому, що у таких стосунках чи залежності не потребують тебе всього, а лише маленьку частину твого тіла, тобто не вимагають ризику зустрічі та зобов’язань. Це може траплятися і тому, що стосунки, в яких перебуває людина, не можуть задовольнити її потреби на всіх рівнях. Можливо, в наш час саме потепління стосунків у парі, а не їх заборона, є засобом для профілактики та лікування вищезгаданих проблем? Звичайно, навіть якщо нічого з того, про що ми згадали вище, не стається, залишаються інші, можливо, більш «допустимі» або благочестиві причини віддалитися від партнера і «зраджувати» йому. Тому, що «невірність», тобто відмова від іншого, може існувати не лише з іншою людиною, а й у багатьох інших випадках – з роботою, батьками, дітьми, інтернетом, телебаченням, друзями, футболом! Навіть, іноді, з неправильним «церковним» життям!
Тому ми займаємося аскезою у шлюбі здебільшого не тоді, коли утримуємося від сексуальних контактів (на жаль, дуже часто це зручно)[13], а коли намагаємося спілкуватися глибоко й чесно, ризикуючи своїм спокоєм чи комфортом, не намагаючись поглинути іншого чи жертвувати власною ідентичністю, коли ми пропонуємо іншому абсолютну впевненість, що ми будемо поруч з ним, що б не сталося. Коли ми смиренно просимо Бога допомогти нам визнати свої помилки та навчитися вибачатися. Коли ми стримуємо свій гнів і не говоримо різких слів, які хочемо, коли ми маємо рацію або думаємо, що ми маємо рацію. Коли ми виховуємо наших дітей з вірою, відповідальністю, свободою та справжньою любов’ю, тоді ми, ймовірно, виконуємо найприємнішу аскезу в очах Бога.
Бувають випадки, переважно у чоловіків, які не розуміють іншого способу функціонування жіночої природи і шукають сексуального контакту, навіть у шлюбі, «проститутським» способом, тобто використовуючи іншого, не будучи зацікавленим в спілкуванні, духовній та емоційній близькості, яка потрібна, в результаті чого багато жінок почуваються жахливо та уникають стосунків через цю психічну дистанцію, яку вони відчувають. Дуже часто, через те, що їм важко взяти на себе відповідальність і чітко говорити про це зі своїм партнером, дотриманням церковного посту чи прийманням Святого Причастя вони виправдовуються для утримання від стосунків. Такі жінки приходять до сповіді з ілюзією, що виконують волю Божу тому, що стримуються. Вони ігнорують або схильні забувати той факт, що апостол Павло прямо згадує, що стриманість у стосунках не може бути односторонньою (1 Кор. 7:5).
У цьому випадку існує небезпека, що замість того, щоби священик розкрив очі жінці на те, що з нею відбувається, і зосередився на тому, що можна зробити, щоб її стосунки з партнером покращилися, спокушається та приймає, без докорів сумління, її думку, що видає проблему та труднощі за аскезу. Таким чином, двоє у парі залишаються незціленими, оскільки вони не усвідомлюють і не протидіють справжнім причинам, через які вони зрештою віддаляються один від одного навіть фізично. Як наслідок маємо дуже поширену реакцію чоловіка проти Церкви та священника, адже чоловік помилково вважає, що вони і є причиною відсутності стосунків його з дружиною. Як священники, ми завжди повинні зосереджуватися на особистій відповідальності кожного, насамперед плекаючи добре спілкування подружжя, а не намагаючись зберегти свій власний гарний імідж. Правильна позиція в душпастирстві пари яскраво відображена у вінчальній послідовності у танці Ісайї[14]. Священник іде попереду, тримаючи молодят, які слідують, тримаючись за руку. Священик веде їх дорогою Євангелія, але не стає між ними.
Крім того, є жінки, які після народження дітей повністю поглинені справами з ними; вони забувають, що вони також повинні продовжувати існувати як партнери, що і призводить до відчуження пари. Усе це може бути приводом наголосити подружжю, що еротичні стосунки підвищують якість подружнього життя в цілому, покращують спілкування та допомагають задовольнити емоційні потреби, але водночас нагадати, що вони мають необхідну передумову – гарний настрій для спілкування та прагнення задовольнити ці потреби. Наскільки неправильно подружжю уникати еротичних стосунків через конфлікти, настільки ж неправильно використовувати їх для прикриття цих конфліктів або, ще гірше, для досягнення інших цілей.
Коли духівник є тим, хто пропонує подібну поведінку як привід для аскези, тоді проблема стає більшою. Наведемо деякі приклади різні за способом, але однакові за ментальністю, яка їх пронизує.
Перший приклад: у парі, яка не має зв’язку з Церквою, жінка навертається до Православ’я і, як новопросвітлена, просить настанов у ігумена відомого монастиря. Рекомендації старця – обмежити стосунки з чоловіком, щоб жити більш духовно. Ми розуміємо згубні наслідки цієї поради для цієї пари, а також реакцію її чоловіка на віру та Церкву.
Другий приклад: один паломник середнього віку (батько двох дорослих дітей) відвідує один з монастирів Святої Гори Афон і перед тим, як причаститися, йому пропонують посповідатися. Духівник запитує його, чи має він стосунки зі своєю дружиною. Почувши відповідь, духівник каже чоловікові, що той не може часто причащатися, оскільки єднається зі своєю дружиною лише для задоволення, і що, якщо він хоче причаститися, то повинен утримуватися від стосунків із дружиною не менше трьох місяців!
Третій приклад: одна дівчина, яка тільки-но вийшла заміж і не має особливого відношення до Церкви, йде до священика порадитися, бо не може зрозуміти ставлення свого чоловіка і цікавиться, чи справді це є позицією Церкви. Її чоловік, за порадою духівника, хоче утримуватися від сексуальних стосунків у всі дні посту, а також у неділю та великі свята. Це в поєднанні з тим фактом, що в конкретний період часу чоловік був змушений працювати за кордоном і повертатися до Греції лише на вихідні та під час свят, що робило можливість єднання молодят якщо не зовсім нереальною, то як мінімум неприродно важкою і складною. Фактично, логіка стриманості слідувала, за порадою духівника, за логікою єврейської концепції дня і ночі. Тобто стриманість у середу чи п’ятницю почалася з вечора у вівторок та четвер відповідно (як подолати той факт, що таким чином піст вступає у протиріччя з утриманням – це питання, яке належить дослідити!).
Все це означає, що подружжя завжди мало би бути з календарем і годинником у руках, щоб знайти відповідний момент для «виконання подружніх обов’язків». Про що врешті-решт і йдеться. По суті, це перетворює сексуальний акт на механічну концепцію, яка позбавляє його природності, об’єднуючого та духовного виміру в шлюбі і, зрештою, відводить його лише на найнижчий тваринний рівень функціонування або обов’язку.
З одного боку, ми наголошуємо людям (до і після шлюбу) про небезпеку того, що сексуальні стосунки можуть стати безособовими і перетворитися виключно на спосіб задоволення статевого імпульсу через використання іншої людини. Коли ж ми разом із цим проповідуємо, що метою сексуальних стосунків має бути виключно продовження роду, то чи немає у нашій позиції протиріччя? Можливо, наша позиція – це інший бік медалі, на зворотному боці котрої – функціонування сексуальних стосунків лише на найнижчому рівні, фізичному розслабленні?
Коли слухаєш викладені вище історії, виникає запитання: що ж змушує людей, які покинули мирське і живуть стільки років у «пустелі», та й не тільки їх, так зосереджуватися на цих питаннях, бажаючи контролювати сексуальне життя інших? Чи справді вони борються за те, щоб людина спаслася і жила більш духовно? Чому духовність має бути несумісною з сексуальним життям? Чи це через менталітет, який вимагає, щоби будь-яке задоволення неодмінно супроводжувалося відповідною «проблемою» (наприклад, мало би наслідком можливе народження дитини)? Або, ще гірше, чи не приховано за цим несвідомі «ревнощі», що деякі люди можуть насолоджуватися сексуальними стосунками і водночас бути близькими до Бога?
Ми пригадуємо публікацію в інтернеті, яка справила на нас враження. Тоді ми подумали, що автор, пишучи як нібито монах, висміює подібну ментальність. Зараз, почувши подібні поради, ми залишаємось під сумнівом, жартував він чи говорив серйозно[15]. Однак незважаючи на мотивації конкретної людини, виглядає, що такі установки існують і культивуються в церковному просторі.
Четвертий приклад: у новій священичій сім’ї після рукоположення чоловіка духівник пропонує-«нав’язує» подружжю поставити окреме ліжко в окремій спальні, щоби чоловік міг спати там напередодні днів, коли він має служити. Це означає, що можливість стриманості пари є чимось дуже важким і повинна бути забезпечена зовнішніми втручаннями. Така точка зору знецінює подружжя, яке повинно мати базову духовну зрілість, щоби мати змогу твердо стояти у священстві. Це також, звичайно, виявляє менталітет, який хоче, щоб священство було несумісним із шлюбом, або принаймні розглядає шлюб як припустимий шлях компромісу для священників. Такий самий менталітет виявляв ієрарх, який під час Божественної літургії вимагав від диякона зняти обручку. Коли він (будучи з іншої єпархії) відмовився, сказавши, що обручку, яку він носить, йому дала Церква в таїнстві вінчання і що немає жодних причин знімати її, єпископ наказово відповів: «Зніми її, я не можу на тебе дивитися, я нервуюся». Коментарі, думаю, тут теж зайві. Дружини священиків дуже часто почуваються жахливо і висловлюють свої скарги, коли стикаються з подібним ставленням, яке змушує їх почуватися «необхідним злом», яке допускається єпископами для рукоположення їхнього чоловіка. Згадані вище установки знецінення шлюбу по відношенню до священства, звичайно, засуджувалися Церквою від самого початку, але, вочевидь, дехто продовжує їх дотримуватися підпільно. На щастя, звичайно, в дуже окремих випадках.
У цьому місці можна поставити запитання, чому ми взагалі не посилалися на приклади «з іншого боку», тобто на випадки, коли погано зрозуміле «ліберальне» душпастирство може стати на заваді людям усвідомити своє становище або може позбавити їх можливості відкрити свій справжній потенціал в аскезі та у подоланні своїх меж.
За роки нашого священничого служіння ми не зустрічали жодної пари, для якої жваве чи навіть, якщо хочете, інтенсивне еротичне життя створювало би проблему в особистих стосунках чи у стосунках із Церквою. І це нормально, тому що наявність хорошого еротичного життя зазвичай є ознакою збалансованих стосунків у парі, і це може ставати приводом для подяки та похвали. Звичайно, є пари, для яких пошук задоволення виключно через сексуальні стосунки стає одержимістю і егоїстичною метою, і деколи її шукають деструктивними способами. Однак ці пари навряд чи прийдуть до нас просити поради. Цілком можливо, що вони з’являться, коли усвідомлять проблему, яку ця ситуація створює для їхніх стосунків і особистого розвитку, і тоді ми зможемо їм допомогти належним чином.
Гомосексуалізм
Ми не будемо коментувати питання гомосексуалізму, яке є дуже серйозним і складним, вимагає особливої уваги та розсудливості і не може бути розглянуте в обмежених рамках цієї статті. Єдине, на що ми звернемо увагу, це те, що, як і в усіх ситуаціях, на першому місці завжди має бути наша любов і турбота про іншу людину, якою би вона не була, уникаючи водночас легкого й безболісного прийняття точки зору, яка хоче назвати гомосексуалізм гріхом, який Бог ненавидить більше за всі інші, а людей, причетних до нього, найгіршими грішниками.
Наша власна дійсність
Райнер Марія Рільке одного разу написав: «Любити іншого, можливо, це найважче на світі, вся інша робота в нашому житті – лише приготування до цього».
Безумовно, запитання, яке постійно хвилює всіх нас – пастирів та тих, хто хоче донести до людей цінності віри, – полягає в такому: як ми можемо реалізувати те, про що говорить великий поет, спочатку у власному житті, а потім передати іншим? Тобто полюбити іншу людину і поєднати своє життя з життям коханої особи. Вступити з нею в спілкування.
Ми знаємо, що діти більше сприймають принципи та цінності, коли вони бачать, як ці цінності втілюються в житті їхніх батьків, ніж коли вони чують, як батьки безконтрольно повторюють їх вустами, тоді як на практиці життя батьків далеке від цього. Також ми знаємо, як наше «приватне богослов’я» (тобто установки, що їх кожен із нас дотримується свідомо чи несвідомо) формує наш спосіб ставлення до життя. Воно пронизує наше повсякденне життя і, звичайно, глибоко впливає на всі наші стосунки, в основному домашні. В інших випадках саме наша особистість і характер обирають будь-яке конкретне «богослов’я» для покриття наших особистих потреб або неврозів! Отже, найважливішим об’єктом пастирського піклування є, як і в усіх аспектах життя, наша власна дійсність. Те, як ми відчуваємо власну сексуальність, власний любовний поклик, чи то в подружніх стосунках, чи в монашому житті.
Коли хтось є священником і духовним отцем церковної громади, то його особисте життєве ставлення впливає не тільки на його найближче оточення, але й на всіх людей навколо нього. Якщо він живе, наскільки це можливо, у здорових еротичних подружніх стосунках, у рамках благодаті Божої, яка наповнює його, зміцнює та годує, це матиме наслідки як для нього особисто, так і для людей навколо нього – через поради, які він пропонуватиме віруючим, та через приклад християнського життя, який варто наслідувати. Це буде приклад життя, яке не втрачає орієнтир на Іншого – на Бога, але й не забуває, що життєвий шлях проходить через особу ближнього – насамперед партнера. Це буде життя, яке вміє насолоджуватися радістю і приймати вправи, яких вимагає співіснування з коханою людиною.
Священницька пара, наприклад, яка буде йти вулицею, тримаючись за руки, або обмінюватиметься ніжним поглядом, теплим дотиком, або дружина священника, яка дозволить собі існувати як жінка-партнер, а не лише як мати, лише своєю присутністю пропонуватимуть таку пораду, яка буде цінною, хоч її і важко зафіксувати. А цінна вона тим, що може показати, в основному молодим парам, що еротична згода – душевна і фізична, взаєморозуміння тощо, є в пріоритеті і займають домінантне місце у способі мислення та у житті, що можна жити християнським життям і водночас відчувати радість і красу, які пропонує людям кохання. Показати, як еротичні стосунки можуть залишатися живими і прекрасними, а також можуть тривати все життя, коли вони тримаються на фундаменті Христа і Церкви. Це правда, в яку сьогодні більшості людей, молодим і старим, дуже важко повірити. Врешті, це показує, що у шлюбі можна і треба жити аскетично, не перетворюючи шлюб на монаше життя.
Молода жінка підійшла, щоб висловити свою проблему тому, що через кілька років після одруження вона відчула себе повністю відчуженою від чоловіка і була розчарована. Вона пішла до психолога, який сказав їй: «Те саме відбувається з усіма через кілька років. З тобою це сталося трохи раніше. Не очікуй чогось іншого». Тоді вона відвідала священника, від якого отримала точно таку ж відповідь. Якщо ми не спроможні показати людям, що ці стосунки можуть існувати, постійно вдосконалюватися та вести до глибокої єдності, незважаючи на будь-які труднощі, які завжди виникають, і аскезу, яку вони вимагають, ми стаємо подібними до «солі, що втратила силу» (Мф. 5:13). І, звичайно, здорові стосунки не можуть магічно і автоматично існувати самі собою, потрібна наша особиста боротьба за них, з благодаттю та допомогою Бога.
Коли, знову ж таки, стосунки у священницькому подружжі страждають через багато факторів (неправильний спосіб вибору партнера, досить поширений у священицьких парах у минулому, неправильні богословські погляди чи особисті слабкості), то наслідки часом можуть бути неприємними. Відсутність здорових подружніх стосунків може зробити священника або надмірно суворим у своїх позиціях, або небезпечно вразливим у стосунках. Відповідно, неодружений священик піддається такому ж ризику з «нелюбимим» монашим покликанням. Все це може стати причиною його невміння розбиратися в людях щодо цих питань. Те, чого немає на його власному горизонті, він навряд чи зможе спостерігати в інших, і це буде призводити до приниження ролі еротичних стосунків і їх важливості для підтримки єдності пари, а також, можливо, до неправильних порад у таких питаннях, як подружнє утримання, народження дітей тощо.
Епілог
У нашій душпастирській розсудливості перша боротьба повинна полягати не в тому, щоби знайти правильну позицію та переконати іншого прийняти її, а щоби бути поруч із людиною, щоби сприйняти її боротьбу та зрозуміти, що насправді її турбує і мучить. Тоді ми, можливо, дізнаємося, що приховане за його словами. Відчуття того, що ми знаємо відповіді і що вони точно правильні, незалежно від того, «консервативні» вони чи «прогресивні», обмежує нас і навіть стає небезпечним, оскільки позбавляє нас можливості зустрітися з дійсністю іншого, яка є складною і конфліктною, і допомогти йому пастирськи – а саме має бути нашою основною метою.
Давайте розуміти інших із їхніми труднощами та не забувати, що наша спроба зрозуміти їх має включати усвідомлення як відносності нашої власної дійсності, так і дуже часто нашу слабкість досягти цього розуміння. Тільки тоді ми допоможемо людям навчитися витримувати, приймати і нарешті насолоджуватися своїм складним, слабким, іноді саморуйнівним, а іноді творчим «я». Запевнимо їх, що Бог любить їх, незважаючи на все це.
Отже, наша душпастирська опіка та порада, серйозно ставлячись до соціальної дійсності – свідомої та несвідомої, а також до тягаря, який люди щодня несуть на собі, стає орієнтованою на особистість, пропонує турботу про іншого, і він це розуміє, відчуває та готовий довіряти нам. Тоді ми можемо допомогти йому слідувати спочатку життєвим шляхом, а потім, якщо він це вирішить, і церковним, і це дозволить йому щодня промовляти від душі: «Дякую Тобі, мій Боже, за життя, яке Ти дав мені!» – а не запитувати: «Чому Ти мучиш мене, Боже?». Впевнені, що кожен із нас розуміє, наскільки важким і болісним є такий душпастирський підхід, на відміну від легкості, з якою можна давати рецепти моральної поведінки або ж залишати іншого безпорадним з ілюзією, що все нібито добре, при цьому йому нічого не потрібно робити для цього.
На закінчення зазначимо, що ця стаття є вираженням напруженої молитовної боротьби за те, щоби допомогти іншим здобути зрілість і розсудливість і знайти свій шлях, щоби вони могли побачити кохання як можливість відчути глибоку повноту та радість, які походять від відкриття іншого та спілкування з ним, а не як джерело страху та переживань чи як можливість задоволення лише своїх почуттів та егоцентричних бажань, які раніше чи пізніше ув’язнять його в егоїстичній самоті.
Маючи справу з кожною людиною та кожною парою окремо, через їхню унікальність, молячись про співчуття та особисте самопізнання і бажаючи, щоб благодать Святого Духа дала нам розсудливість вислухати їхні душі, сподіваємось піклуватися про сучасну людину з проникливістю, із Богом, у часи, коли труднощі людських стосунків досягають піку, і дати свідчення Христової Любові в густій темряві, що вкриває світ.
Переклад із грецької Василя Пруса
[1] О. Антоній Ромеос у передмові до книги о. В. Термоса «Людина на горизонті» (2006).
[2] Святий Ігнатій, До Ефесян, 8.2.
[3] Πρβλ. π. Παναγιώτης Παπαγεωργίου Από την άσκηση της Παρθενίας στην άσκηση της Αγάπης, Σύναξη, τχ. 77, σ. 56, 2001.
[4] Ο. π., σ. 81.
[5] Περί τῆς ἐν παρθενίᾳ ἀληθοῦς ἀφθορίας, PG 30, 676 Α-C. Πρβλ. Χ.Α. Σταµούλη. Ἡ γυναίκα τοῦ Λώτ καί ἡ σύγχρονη θεολογία, Αρµός, 2014, σ. 123.
[6] Θείων Ύµνων Ερωτες. Λόγος ΙΕ΄. Πρβλ. παπα- Φιλόθεος Φάρος, παπα-Σταύρος Κοφινάς, Συζυγία, Εκδ. Ἀκρίτας, 1991.
[7] Harold S. Kushner, Κατακτώντας τήν εὐτυχία, Λογείον, 2009, σ. 75.
[8] Ὁµιλία 20 εἰς τήν προς Εφεσίους, PG 62, 147.
[9] Αγ. Ἰωάννου Χρυσοστόµου. PG 62, 689.
[10] «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх…» (Рим. 9:3).
[11] Ми чули історії (на щастя, з минулого), де заборона приймати Святе Причастя накладалася лише на жінку, тому що вона приймала засоби контрацепції!
[12] Як дуже влучно і різко пише отець Філотей Фарос: «Священики питають кожного, хто йде до сповіді: «Скільки років ви одружені? Скільки у вас дітей?.. Що ви робили решту років?» Жоден священик ніколи не запитував: «Скільки у вас будинків?». Христос нічого не сказав про того, хто не народжує щороку, але сказав, що хто має другий хітон, а навіть не другий дім, той не ввійде в Царство Небесне». (Περιοδικό Διάβαση, Ι. Μ. Περιστερίου, 1999, τχ. 22, σ. 9).
[13] Хтось із тих, хто працює шлюбним консультантом, сказав: «Якщо утримання від сексуальних стосунків є критерієм “святості”, то я можу сказати, що я зустрів багато святих у своєму кабінеті… особливо нові пари!».
[14] Автор має на увазі триразове обходження молодих разом із священником навколо Євангелія під співи тропарів “Ісайє, радій!” – Ред.
[15] У дописі йшлося: «Гей, хлопці, що ми ходимо колами без сенсу? Старці вирішили цю проблему. У середу та п’ятницю не можна не тільки справляти весілля, але й вступати в контакт православним подружжям, які живуть духовно. Крім того, вони не повинні вступати в контакт в суботу ввечері, тому що це вже починається неділя, а у неділю вони також не повинні мати контакту, тому що це день Воскресіння, і вони повинні бути як ангели на небі. Ця стриманість зовсім не сувора, адже подружжя можуть вільно вступати в контакт в понеділок, вівторок і четвер, і вона дає православним подружжям можливість жити аскетично та з цією невеликою боротьбою бути гідними благ монашого життя! Справи стають складнішими, коли подружжя бажає часто причащатися, бо тоді їм доведеться утримуватися від подружнього ложа три дні до та один день після Святого Причастя. Тобто, якщо вони збираються причаститися в неділю, то вони не можуть єднатися ані у четвер, ані у понеділок. Але в них залишається вівторок! Нехай одружені не скаржаться тому, що ми, монахи, ніколи не підходимо до жінки і стримуємося, і все добре! У вас же є два-три дні на тиждень, щоб «розслабитися» законно і тілесно насолодитися. Звичайно, якщо ви хочете піднятися на високий рівень, ніхто не заважає вам практикувати повну стриманість, жити «як брат і сестра» і насолоджуватися вищим задоволенням. Вперед, браття!» Коментарі зайві!
* Перекладено за виданням: Το Φως που Ελευθερώνει. Οντολογικές, Υπαρξιακές και Ψυχολογικές Διαστάσεις της Εξομολόγησης («Світло, що звільняє. Онтологічні, екзистенціальні та психологічні виміри сповіді»). Επιμέλεια έκδοσης: π. Stephen Muse, π. Βασίλειος Θερμός. Αθήνα, 2021.