митрополит Полтавський і Кременчуцький
Федір БУБНЮК
кандидат наук із богослів’я,
голова Синодального управління у справах молоді
На початку Великого посту хотілося б поділитися роздумами, які турбують впродовж тривалого часу. Міркування стосуються сучасного життя православних парафій і того, як ми маємо будувати сьогодні парафіяльне життя Православної Церкви України.
Як відомо, Великий піст – це особливий період року, коли ми зазвичай намагаємося обмежувати себе в їжі, подекуди вчимося самодисципліні, виявляємо увагу до свого внутрішнього світу. Дехто практикує у ці дні й більш посилене занурення в молитву, намагається випрацювати «звичку до чеснот», передусім таких, як смирення, терпіння, любов. У час Великого посту змінюється форма богослужіння. Воно звершується переважно у формі читання богослужбових текстів, псалмів, паремій – уривків зі Старого Завіту. Ця форма богослужіння прийшла у парафіяльне життя із чернечих громад. Чернечі устави регулювали життя монахів у спільноті, підпорядковуючи ритм їхнього життя єдиній меті – досягти якнайтіснішого єднання з Богом, святості, спасіння, або ж мовою отців – обоження (грецьк. θέωσις). Теосіс є метою життя не лише ченців, але й усіх християн, ба більше – кожної людини. Богослужіння Великого посту вказує нам на велику роль Святого Писання в духовному житті християн.
Піст і Біблія
Книги Старого Завіту, Євангеліє, послання апостолів для нас не просто літературні пам’ятки епохи пізньої бронзи чи еллінізму, передусім – це Слово Боже. Проте християнство ставиться до своїх сакральних текстів не так як інші «релігії книги» – іудаїзм та іслам. У цих релігіях буква Святого Писання – це певне входження Бога у матеріальний світ. Буква – плоть Одкровення, Божественне начало, яке приходить у нашу реальність, тому кожна літера Писання надзвичайно важлива. Це означає, що Коран можна читати лише арабською, а Тору – лише на івриті. У християнстві інакше, адже Євангеліє – це від початку переклад. Господь Ісус Христос розмовляв арамейською мовою, а євангелісти передали нам тексти вже давньогрецькою. Втілене Слово – Син Божий – є найважливішим актом Божественного входження в наш світ і реальність. Саме тому християнам не лише можна, але й варто досліджувати формування тексту і канону Святого Писання, перекладати його іншими мовами. Для християн найважливішим є духовний сенс Нового Завіту.
Християнство і давньогрецька пайдея
Через древній іудаїзм християнство увібрало в себе елементи давніх культур Сходу (шумеро-аккадської цивілізації, Єгипту), а також інтелектуальну спадщину античної Греції з її полісним укладом життя і філософськими концептами. Християнство синтезувало релігійні і філософські системи древніх культур, збагативши їх абсолютно новими теологічними поняттями, ключовим із яких є теза: Бог є Любов. Цей синтез духовних традицій зробив християнство неймовірно потужною культурно-духовною силою, яка абсолютно трансформувала старий язичницький світ.
Християнство перейняло один із найважливіших елементів античної культури – концепцію давньогрецької освіти і виховання, яку греки називали пайдеєю. Пайдея (від слова παῖς – дитина, підліток) у давній Греції – найвищий ідеал культури, який охоплював філософію, усю давньогрецьку літературу, практичні дисципліни, зокрема музику і спорт (гімнастику). Метою пайдеї було сформувати доброчесну людину і достойного громадянина поліса.
Християнство стало не лише продовженням пайдеї, але й найвищим її вираженням, адже підняло її на висоту людської особистості. Відтоді людина мала стати подобою Божою, в повній мірі розкрити в собі образ Божий. Ворота для входження в Церкву греко-римської культури відкрили ранні християнські апологети, а остаточно синтезувала видатна Олександрійська богословська школа. Християнські учителі абсолютно закономірно перейняли як саме поняття пайдеї, так і різноманітні практики й методи освіти та виховання, наповнивши їх богословським і церковним сенсом. Відтак грецька пайдея злилася з життям і вченням Церкви і прийшла у наше сьогодення.
Християнський вплив на концепцію європейської освіти добре проглядається у деяких європейських мовах. Наприклад, у німецькій мові слово «освіта» звучить як Bildung і походить від кореня Bild – «образ». В англійській мові вживається слово formation (від лат. formatio), тобто, «утворення, побудова». Воно походить від грецького μόρφωσις, адже метою освіти, згідно з християнською концепцією, є формування людини як Божого задуму, а не набуття фахових знань.
Християнська спільнота як школа
Як відбувалася християнська освіта і виховання в ранній Церкві? Ми знаємо, що апостоли передусім навчали, були служителями слова, у цьому була суть їх служіння. Спочатку вони проповідували благу звістку про Ісуса Христа як Месію і Спасителя серед еллінізованих іудеїв у грекомовних синагогах. Згодом об’єктом їх проповідей стали язичники.
У післяапостольську епоху найбільші християнські спільноти мали катехитичні школи, які згодом переросли у справжні богословські інститути. Найбільш визначні із них – уже згадана Олександрійська, Антіохійська школи, християнські школи в Едесі й Нізібісі. Ці школи очолювали й у них викладали видатні християнські мислителі й подвижники, зокрема Пантен, Климент Олександрійський, геніальний Оріген, святителі Григорій Чудотворець та Іоан Золотоустий, преподобний Єфрем Сирін та ін. Отже, прихід людей у Церкву відбувався через школу, засвоєння християнських істин, спілкування і виконання заповідей Христа.
Сьогодні у нас майже не практикується навчання вірян. Ми не маємо інституту оголошених, тобто тих, хто навчається християнської віри, готуючись вступити в Церкву. Переважно усі охрещені в дитинстві, але не навчені віри. У часи радянського атеїзму дітей намагалися охрещувати, але не долучали до життя у Церкві. Сьогодні ми запрошуємо людей на богослужіння, де вони в ідеалі можуть почути слово проповіді. Але богослужіння часто виявляється «твердою їжею» для вірянина, який робить лише перші кроки християнського життя. Воно не завжди зрозуміле та естетичне, особливо у сільських парафіях, інколи з одноманітною чи зовсім примітивною проповіддю, або й взагалі без неї. Ми звертаємося до людей XXI століття мовою XVIII століття. Дуже часто наше парафіяльне життя зводиться до діяльності чогось на кшталт «бюро ритуальних послуг».
Що, на мою думку, варто робити? Відповідь доволі проста: потрібно повернутися до втрачених в процесі історичного буття Церкви практик побудови парафіяльного життя як спілкування, навчання, молитви і служіння.
Що це означає? Передусім, що життя церковної спільноти має складатися не тільки з богослужіння. Божественна літургія й інші відправи (вечірня і рання) – духовний фундамент і центр життя парафії, але до нього потрібно людину підвести. Це можливо тільки через спілкування і навчання не тільки в школі, а й у спільноті друзів, де є розуміння, однодумність і підтримка.
Що може стати об’єднувальним осердям такого спілкування? Звичайно – повільне читання Слова Божого в спільноті чи групі. Як у давніх греків література була частиною пайдеї, так для християн пайдеєю є Біблія і твори святих отців. Видатний полтавець, великий ігумен, що відродив чернецтво у XVIII ст., заснував унікальну найчисельнішу в усьому православному світі громаду, преподобний Паїсій Величковський наголошував на тому, що усвідомлене, аналітичне, глибоке читання має бути одним із найважливіших занять монаха.
Читати потрібно багато! Не одну, чи дві книги, а як бджола збирає з багатьох квітів нектар і робить мед, так «і ті, хто книги святих отців читає: однією настановляються правильно розуміти святу віру, другою – провадити усамітнене життя, іншою – звершувати послух. І, простіше кажучи, від учення багатьох святих отців отримують люди настанови для життя за Євангелієм…». Через читання Святого Писання і святих отців «просвітлюється розум людини і з’являється непереборне бажання (ревність) виконувати заповіді Євангелія».
Практичні поради
Гадаю, практика читання у спільноті чи групі Святого Писання і творінь святих отців має стати невід’ємною частиною життя сучасної парафії. Людина, яка відчула в собі поклик до богоспілкування, прагне пізнати християнську традицію, має передусім потрапити у спільноту друзів, об’єднаних читанням Слова Божого і спілкуванням, а згодом усвідомлено долучитися до літургії.
Як на практиці можна організувати таке читання? Найбільш ефективно читання проходитиме за участі невеликої групи учасників (10–15 осіб). У разі зростання спільноту можна розділити на декілька груп. Зустрічатися раз на тиждень у зручний для більшості час. Це можна робити й у неділю після літургії, але краще в інший день. Як на мене, зручніше почати читання з книг Нового Завіту. Наприклад, з Євангелія від Марка перейти до Євангелія від Іоанна, згодом до Діянь апостолів, а потім до апостольських послань. Священник або дехто з вірян, хто має богословську освіту, може бути модератором і своєрідним «провідником» чи супервайзером. Учасники читають по декілька віршів біблійного тексту і кожен ділиться своїми думками щодо прочитаного, ставить запитання, бере участь в обговоренні. Так відбувається глибоке проникнення в текст, ознайомлення з історичним контекстом, засвоєння християнських догматів й етичних принципів, які мають втілюватися у повсякденному житті. Зрозуміло, що такі зустрічі вимагають від священника чи модератора певної підготовки. Бажано готуватися наперед, або ж, за браком часу, брати на зустріч допоміжну літературу (Тлумачну Біблію, екзегетичні повчання святителя Іоанна Золотоустого, чи Феофілакта Болгарського, Євфимія Зигабена та ін.) і зачитувати пояснення незрозумілих місць. Зустріч має проходити як дружнє спілкування за чаєм, перед читанням і по завершенні відбувається молитва. Після читання Біблії можна так само розібрати якийсь фрагмент зі святих отців (можуть бути отці, творіння яких вміщено у збірці «Добротолюбіє»).
Таке спільне читання практикують у багатьох спільнотах: християнських і світських. Це найкращий спосіб доторкнутися до філософських діалогів Платона, творів Арістотеля, «Божественної комедії» великого Данте. Читання у групі формує спільноту однодумців, які вміють слухати, підтримувати одне одного в розмові, обговорювати ідеї і сенси. В церковних спільнотах варто плекати культуру розуміння Святого Писання і православного богослужіння.
Вечірня і рання служби, які готують нас до Божественної літургії, – це глибинне розкриття сенсів, закладених у Старому і Новому Завітах, і їх взаємозв’язків. Отже, гадаю, було б також дуже корисно напередодні великих свят розбирати у спільноті богослужбові тексти. А у день свята, коли ці стихири і піснеспіви лунатимуть під час богослужіння, вони по-особливому відкриватимуть священнику й вірянам усю премудрість Божественного домобудівництва людського спасіння (так святі отці називали втілення Божого задуму про спасіння людини). Парафія стане середовищем духовної трансформації вірян, місцем спілкування, духовної підтримки і зустрічі з Христом. Тоді уся християнська традиція стане Божественною пайдеєю, що приводить до обоження. Великій піст – чи не найкраща нагода для таких перетворень?