протоієрей Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ
кандидат фізико-математичних наук,
науковий секретар
Відкритого православного університету
Святої Софії-Премудрості,
викладач фізики і астрономії
Православний християнин, для якого час Великого посту є періодом зосередженої й уважної праці над собою задля приготування до зустрічі Воскресіння Христового, віддає належну увагу молитві, яку за традицією називають «Молитва Єфрема Сиріна». Як відомо, за Типіконом ця молитва входить у богослужбовий чин усіх служб у будні впродовж Великого посту включно до середи Страсного тижня. Традиційно віряни у своєму домашньому правилі додають її до своїх ранкових та вечірніх молитов.
Традиції вживання цієї молитви у східному християнстві більш, ніж півтори тисячі років. У різні часи, у різних християнських країнах багато церковних авторів роз’яснювали значення молитви Єфрема Сиріна для своїх сучасників, показуючи її актуальність, важливість для духовної праці над собою. Погоджуючись із актуальністю текстів церковних молитов, що вживаються в Церкві з давніх часів та їхніх авторитетних тлумачень, ми водночас розуміємо необхідність по-новому доносити до нашого сучасника сенси таких молитов, зокрема молитви Єфрема Сиріна. Намагаємось це робити й тут, водночас розуміючи, що весь текст та окремі його частини допускають різні інтерпретації, а те, що представлене, є особистою інтерпретацією автора.
Також зазначимо, чим саме ця спроба розуміння сенсів має певну відмінність від наявних у церковній традиції наративів тлумачення релігійних текстів. По-перше, ми не беремось трактувати текст із позиції мовознавця, детально аналізувати різні версії та історію рецепції перекладів молитви у різномовних церковних традиціях (хоча для тлумачення сенсів удаємося до певного аналізу тексту оригіналу). По-друге, у цьому тлумаченні уникаємо метафоричної інтерпретації. Найбільш відоме, можливо, у слов’янському церковному просторі розмірковування про молитву Єфрема Сиріна належить протопресвітеру Олександру Шмеману[1]. Його міркування дуже літературні, метафоричні і гомілетичні. Зі свого боку маємо на меті презентувати власне розуміння, інтерпретацію головних сенсів українськомовного тексту у відповідності до оригіналу, як ми їх бачимо. Йдеться про те, що ці сенси варто виражати через терміни-концепти української релігійної мовленнєвої культури.
І. Про відповідність змісту молитви мовою оригіналу до змісту церковнослов’янського варіанту
Найбільш змістовним із доступних в інтернет-мережі довідниковим текстом про молитву св. Єфрема Сиріна (далі, скорочено – Молитва) є текст із англомовної Вікіпедії[2]. Ця стаття, а також деякі інші з доступних у мережі джерел, повідомляють нам таке.
Найдавніший текст, що дійшов до нас завдяки низці рукописів, написаний мовою грецькомовного Сходу, тобто грецькою, мовою Візантії раннього Середньовіччя, принаймні V–VI ст. (чи був більш ранній текст сирійською – невідомо).
Через поширення Єрусалимського уставу у Візантії, а потім і в країнах, що засвоїли Візантійську традицію, зокрема в Київській Русі, молитва, яку вголос читає священник, увійшла в чин богослужінь у монастирях та звичайних парафіях.
У ранніх рукописах мовою оригіналу в тексті молитви є незначні різночитання. Одне з таких проявилося і в різних церковнослов’янських відповідниках грецькому оригіналу. А саме: у першому проханні молитви, в якому молільник просить позбавити його гріховного духу, який проявляє себе у чотирьох гріховних пристрастях, в оригіналі читаємо:
Κύριε καὶ Δέσποτα τῆς ζωῆς µου, πνεῦµα ἀργίας, περιεργίας, φιλαρχίας, καὶ ἀργολογίας µή µοι δῷς.
Третій із цих гріхів (φιλαρχία, «любов до старшинства», ц-сл. любоначаліє) в деяких давніх рукописах виписаний зі зміною літери χ на γ, як φιλαργία, «сріблолюбство», ц-сл. срібролюбіє. Версія із срібролюбієм переважала у ранніх церковнослов’янських рукописах, натомість, після відновлення культурних зв’язків Києва з православних грецьким Сходом у XVI–XVII ст. у київській традиції закріпилося любоначаліє як відповідник до вже усталеного на той час у грецькій версії φιλαρχία (Служебник свт. Петра Могили, 1639). Після редагування богослужбових книг у Московському царстві київськими книжниками за патріарха Никона (1650–1660 рр.) варіант із любоначалієм затвердили у московських богослужбових чинах. Натомість срібролюбіє залишилося у старообрядців. Зауважимо, що сріблолюбство φιλαργυρία виглядає більш переконливо, якщо погодитись з очевидною залежністю списку пристрастей і чеснот в цій молитві від відомого класичного списку пристрастей від авви Євагрія, де є саме сріблолюбство, а не любоначаліє.
Розглянемо два переліки: четвірку гріхів, названих у першому проханні молитви, та четвірку чеснот, названих у другому проханні. Нас цікавить: по-перше, наскільки адекватно передані сенси грецького тексту церковнослов’янськими версіями; по-друге, як, власне, були рецепійовані сенси молитви, що передавалися упродовж віків церковнослов’янською мовою, у нашій релігійній традиції; по-третє, чи є проблеми з відтворенням первісних сенсів молитви сучасною українською мовою, тобто, наскільки зрозумілою і відповідною до оригіналу є ця молитва українською для сучасного українця-вірянина.
ІІ. Аналіз логіки першого прохання: від яких пристрастей бажає позбавитися молільник?
По-перше, розглянемо пари: назви пристрастей грецькою та їх відповідники церковнослов’янською. Йдеться про усталений грецький варіант із φιλαρχία.
Перелік пристрастей у грецькому оригіналі:
… (πνεῦµα) ἀργίας, περιεργίας, φιλαρχίας, καὶ ἀργολογίας.
Варіант давніших церковнослов’янських рукописів з урахуванням київської вимови:
Господи и владико животу моему, духъ оунынїѧ, небрежεнїѧ, срібролюбїѧ і празднословїѧ ѿжεни ѿ мεнε.
Варіант із Служебника Петра Могили:
Господи и владыко живота моегω, духъ оунынїѧ, небрежεнїѧ, любоначалїѧ і празднословїѧ ѿжεни ѿ мεнε.
Варіант після так званої Никоновської редакції, що використовують й зараз у православних парафіях, де служба йде церковнослов’янською:
Господи и владыко живота моегω, духъ праздности, оунынїѧ, любоначалїѧ и празднословїѧ не даждь ми.
Розглянемо відповідності і невідповідності між поняттями, вираженими в оригінальному тексті та в текстах перекладних.
1) Оригінальний текст: ἀργίαі περιεργία. Грецький префікс α– відповідає нашому не-, а префікс περι- означає надлишковість, надмірність. ἀργία – це
ἀ-εργία (асимільоване ε), тобто бездіяльність, неробство, церковнослов’янський еквівалент праздность. А περι-εργία– навпаки, надлишкова, надмірна діяльність. Отже, ми бачимо у грецькому тексті логічне і чітке протиставлення бездіяльності й надмірної діяльності (метушливості, клопітливості), що відповідає традиційному аскетичному правилу: золотий шлях доброчесності – це серединний шлях між недостачею і надлишком.
Наскільки вдалося зберегти це протиставлення у церковнослов’янських відповідниках? Прокоментуємо більш ранній варіант, в якому послідовному протиставленню «неробство – надмірна метушливість», який є в тексті мовою оригіналу, відповідає пара унынїε – небрежεнїε. Для правильного розуміння сенсу перекладу варто зазначити, що у давнішій християнській традиції було значно менше психологізму, ніж у пізніші або сучасні часи. Тому унынїε варто розуміти скоріше не у сучасному розумінні як депресія, зневіра, а більше як відповідник класично відомій чернечій проблемі, названій ακηδία (акедія), яку можна трактувати як безцільне проведення часу. В такому разі небрежεнїε можна трактувати як те, що близьке до оунынїѧ, (небрежεнїε = недбальство) – слабкодухість і не відповідальність (див. про це, наприклад, статтю Prayer of Saint Ephrem в Orthodoxwiki.org).
З урахуванням етимології слова α-κηδία (κηδεύω давньогрецьк. турбуватися, проявляти дбайливість) небрежεнїε є калькою, буквальним відповідником до ακηδία. Отже, семантична опозиція «відсутність діяльності – надмірна діяльність» у давнішому церковнослов’янському перекладі певною мірою змінюється на «безцільне проведення часу – недбайливе, невідповідальне проведення часу». Однозначної відповіді, чому у давнішому церковнослов’янському відповіднику сенси не зовсім відповідають грецькому тексту, не маємо.
Редакція за часів правління патріарха Никона замінила духъ оунынїѧ, небрежεнїѧ на духъ праздности, оунынїѧ. У цій версії протиставлення бездіяльності та надмірної діяльності (яке існувало від початку в мові оригіналу) втрачається, а зі зміною сенсів слів праздность, уныние в російській мові (праздность ще має конотацію із праздником) струнка логіка поєднання чотирьох негативних якостей, яка існувала від початку в грецькому оригіналі, взагалі була втрачена.
Варто ще зазначити, що в оригіналі є гармонія тонічного віршування, посилена наголошенням складів –γίας, –χίας, яку, звісно, важко відтворити в перекладі.
2) Оригінальний текст: φιλαρχία іἀργολογία; у перекладі спостерігаємо церковнослов’янський одноваріантний відповідник – любоначалїε і празднословїε. У перекладі сенсів, φιλαρχία – «любов до старшинства» можна тлумачити як пристрасть до самочинства, бажання робити по-своєму, наполягання на правильності власної позиції і власних рішень, що, звичайно, згубно у чернечій громаді. Натомість ἀργολογία, букв. «безцільне, недіяльне говоріння» можна трактувати як неперформативне продовження пристрасті любоначалія, коли людина виражає свою схильність до самоствердження у слові, що не приносить плодів ні самому мовцю, ні його співрозмовникам (членам громади).
3) Про українські версії першого прохання молитви.
Варто звернути увагу, що в українських Церквах історично маємо дві основні версії українського тексту молитви. Обидві – не є прямим перекладом грецького оригіналу. Одна з них – це український відповідник церковнослов’янського тексту зі Служебника святителя Петра Могили. Інша – переклад з післяниконовської церковнослов’янської редакції.
Першу версію традиційно вживають в УГКЦ:
Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, недбайливости, властолюб’я і пустомовства віджени від мене (або останні два: владолюбства й пустослів’я).
Версія, яка більше поширена у Православній Церкві:
Господи і Владико життя мого, дух лінивства, безнадійності, владолюбства і марнослів’я не дай мені.
Ми бачимо дві різниці. По-перше, дух лінивства, недбайливості у першому варіанті і дух лінивства, безнадійності у другому. Недбайливість відповідає більш давньому небрежεнїε, а безнадійність (варіант – безнадія) – відповідник до унынїε. По-друге, більш архаїчне духа… віджени від мене у новішій версії змінено на духа…не дай мені. Текст англомовної Вікіпедії схиляється до того, що оригінальне µή µοι δῷς.= не дай мені більш відповідне східній чернечій традиції.
ІІІ. Аналіз другого прохання молитви Єфрема Сиріна
Певну увагу також варто приділити другому проханню. Подаємо для зручності грецький і церковнослов’янський варіанти (для другого прохання він той самий у різних версіях перекладу), а також українські:
Πνεῦµα δὲ σωφροσύνης, ταπεινοφροσύνης, ὑποµονῆς, καὶ ἀγάπης χάρισαί µοι τῷ σῷ δούλῳ.
Духъ же ціломѹдрїѧ, смиренномѹдрїѧ, терпінїѧ і любве, даруй ми, рабу твоєму.
Духа ж доброчесности, смиренномудрости, терпіння й любови даруй мені, рабу Твоєму.
(це найуживаніший варіант у Православній Церкві України, а також поширений варіант в попередні одне-два десятиліття в УГКЦ), або ж:
Духа ж ціломудреності і смиренномудреності, терпеливості й любові, даруй мені, слузі твоєму (слугині твоїй)
(цей варіант наразі на сайті собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві).
Хоча позначені чотири чесноти не є дзеркальним відображенням гріховних пристрастей із першого прохання, однак логіка протиставлення чеснот другого прохання тим пристрастям – виразна. Грецький оригінал дає перелік чеснот: σωφροσύνη, ταπεινοφροσύνη, υποµονή, ἀγάπη. Остання з них (агапе, жертовна самовіддана любов) за логікою тексту увінчує сукупність перших трьох. Охарактеризуємо цю сукупність трьох чеснот.
σωφροσύνη (софросюне) – це класична чеснота, яку шанували в античній мудрості ще з часів Піфагора, Сократа, Платона і Аристотеля. Це та «золота середина» між надлишком і нестачею в різних проявах особистості, до якої прагнули подвижники і мудреці античності, а потім уже й християнські подвижники. У цьому контексті виглядає як логічна опозиція, оптимальна середина між недостатньою дією чи її відсутністю (ἀργία) та надлишковою, метушливою діяльністю (περιεργία), згаданих у першому проханні. Класичні відповідники-сенси давньогрецького σωφροσύνη сучасною мовою – розважання, здоровий глузд, розумна здержливість, розсудливість – цілком вдало, на нашу думку, передаються церковнослов’янською калькою ціломудріє або сучасним доброчесність. А переклад з церковнослов’янської чистота або цнотливість (у деяких наявних варіантах) є, звичайно, неточним.
ταπεινοφροσύνη, церковнослов’янською смиренномудріє. Це давньогрецьке слово є іменниковою формою від прикметника-характеристики особи: ταπεινόφρων. Словник давньогрецької мови до цього слова дає такий переклад – занепалий духом, малодушний; а буквально-етимологічне розуміння – той, хто усвідомлює власну малість, низькість, нездалість, негідність (первісне значення прикм. ταπεινός – низький, принижений, метафоричне – убогість, приниженість, нездалість). Звідси випливає, що друга коренева морфема –мудріє складного церковнослов’янського смиренномудріє є калькою-аналогією до ціломудріє, але про якусь особливу «мудрість у смиренні» в оригіналі не йдеться. Це підтверджують практично всі переклади з оригіналу на інші мови (новогрецьку, англійську та ін.). До речі, у давньому церковнослов’янському тексті також маємо не смиренномѹдрїε, а смиренїε.
Якщо поставити запитання – якому члену з першого прохання відповідає ця чеснота, то відповідь зрозуміла: ταπεινοφροσύνη = смирення є опозицією до любоначалія.
Обидва основні українські переклади зберігають тяглість церковнослов’янському варіанту, схиляючись до форми смиренномудрість. Утім, як випливає з цього аналізу, смирення за сенсом є більш точним.
Третя за рахунком чеснота υποµονήоднозначно перекладається як терпіння (терпеливість). Буквально-етимологічно це слово означає стійкість, наполегливість в несінні труднощів. Тому цю чесноту можна вважати протилежністю до малодушності, слабкодухості, від яких просимо позбавлення у першому проханні (один із варіантів перекладу περιεργία – саме слабкодухість).
IV. Примітки щодо третього прохання, що завершує молитву
Третє прохання (його тут подаємо лише українською) у майже всіх варіантах виглядає так:
Так, Господи Царю, дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь.
Цей текст здається нам цілком зрозумілим і не спричиняє двозначного тлумачення. Але варто розглянути оригінал і, зокрема, πταίσµα (множина – πταίσµατα) в тексті оригіналу, якому відповідає українське провини або (варіант) гріхи, а у церковнослов’янському варіанті согрішенїѧ (прегрѣшенїѧ). Читаючи молитву українською (або церковнослов’янською) ми, можливо, розуміємо так, що бачити власні провини – це протилежність до осудження брата (сестри, іншого). Відтак може прийти таке розуміння: щоб не осуджувати іншого, треба осуджувати себе, картати, докоряти собі – або, дещо перифразуючи, емоційно переживати свою винуватість.
Натомість давньогрецьке πταίσµα – це іменникова форма від дієслова πταίω, буквальне значення якого – на щось наштовхуватися, ударятися об перешкоду, а переносне (метафоричне) значення – помилятися, зазнавати невдачі. Такий сенс цього слова нагадує нам етимологію іншого дуже відомого грецького терміну αµαρτία, який ми однозначно перекладаємо як гріх. За етимологією αµαρτία – це промах. Відтак шлях до спасіння буквально – це навчитися не промахуватися і навчитися не спотикатися, оминати перешкоди. Отже, спочатку у східнохристиянській традиції (і, думаємо, у ранньохристиянській аскетиці загалом) працю над спасінням душі виразно уявляли як шлях долання перешкод; бачити свої прогріхи – це робити висновки з тих перешкод, об які спотикаємося, оминати їх і далі йти правильно. А вже згодом склалося таке розуміння, що важливою дією у праці над собою є переживання своєї винуватості, шкодування з приводу своєї вини тощо.
Наостанок: що таке дух лінивства,… владолюбства… , а також дух доброчесности, смирення, терпіння… Слово дух має багато значень. У релігійних текстах, окрім Духа Святого, це, зокрема: 1) аспект, прояв, складник особистості у тріадній моделі людини в християнській антропології; 2) сам благотворний вплив благодаті Святого Духа, який змінює на краще людську душу (порівняймо, в Ісаї 11:1–3: дух премудрості, розуміння… міцності та і?.).н.). Але в цьому контексті, на нашу думку, підходить одне зі значень для мови загалом, яке позначає тлумачний Словник української мови: дух – це загалом стан душі, стійкий настрій, налаштування тощо. Тобто, йдеться про стійке налаштування на добрі якості (риси) душі і на позбавлення від негативного налаштування, негативних якостей.
Деякі висновки-узагальнення.
1) Чи варто критично підходити до наявних варіантів тексту молитви Єфрема Сиріна? На думку автора (і тут автор не сам), у православній традиції важливо зберігати тяглість, спадковість, і тому обережно підходити до істотних змін у загальноприйнятих богослужбових текстах, особливо в текстах відомих і важливих молитов. Так, зміни, які допомагають поліпшенню духовного життя, важливі і доцільні, але з ними не варто квапитися. З іншого боку, маємо міркування, що системна, вдумлива робота у діалозі з церковною громадою над поступовою корекцією текстів і чинів для кращого сприйняття церковним людом – корисна і потрібна. Тому запропонований нижче варіант «інтерпретації сенсів» – це не вияв побажання швидкої редакції важливих й основних молитов, а заклик до співпраці фахівців та громадськості з метою кращого засвоєння нашою громадою духовних скарбів Православ’я – вселенського й українського.
2) Авторська інтерпретація сенсів.
З урахуванням викладених вище міркувань подаємо інтерпретацію сенсів молитви. Ця інтерпретація (чи переказ) сенсів, сподіваємося, допоможе кращому сприйняттю молитви і майбутній праці над удосконаленням її тексту для читання священниками під час богослужінь та всіма вірянами в особистих молитвах.
Це саме інтерпретація, а не варіант перекладу. Посиленим шрифтом виокремлені ті слова-поняття, які є основними або однозначними відповідниками термінів мови оригіналу. Через перелік сенсів-синонімів (у дужках) позначаємо поліваріантність перекладу, множину сенсів. Розуміємо так, що основні слова молитви, через які йдуть наші прохання, є концептами і, отже, визнання поліваріантності сприятиме подальшій праці для підготовки найбільш оптимального варіанту тексту.
Текст подаємо без роз’яснення, чому обрані ті чи інші синоніми (словосполучення) для передачі сукупності сенсів – частково це має бути ясно з розмірковувань, написаних вище, а частково із загального контексту. Закінчення іменників жіночого роду у родовому відмінку подаємо за Харківським правописом 1928 р., оскільки цей правопис достатньо часто продовжує вживатися у релігійних виданнях України та діаспори (на думку низки мовознавців, з якою автор згодний, цей правопис більш точний для орфоепії української мови).
Отже:
Господи і Володарю життя мого! Дух млявости (варіанти розуміння: знеохоти, слабосилля, збайдужіння, нудоти), метушливости (клопітливости, марної метушні), сваволі (зарозумілого самочинства; бажання, щоб усе було по-моєму) і пустомовства не дай мені.
Духа ж доброчесности, смиренного визнання власної негідности, терпеливої наполегливости та любови даруй мені, вірному слузі Твоєму (слугині Твоїй).
Так, Господи Царю, дай мені бачити прогріхи (промахи, спотикання) мої і не судити брата (сестру, ближнього, ближню) мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь.
Автор має сподівання, що презентовані міркування будуть сприйняті позитивно в контексті продовження творчої праці небайдужої спільноти над покращенням подання і сприйняття молитовних текстів у нашій християнській культурі.
[1] див. наприклад, www.bogoslov.kharkov.ua/news/3223
[2] https://en.wikipedia.org/wiki/Prayer_of_Saint_Ephrem