Георгій ҐАВАРДІНАС
професор кафедри душпастирства та соціального богослов’я,
Богословського факультету Університету Арістотеля в Салоніках
Піст як інститут існував у багатьох стародавніх народів і набував різних форм. Загалом піст означає утримання від певних видів їжі або повністю від їжі протягом короткого чи тривалого періоду часу заради конкретних релігійних чи духовних цілей. У Стародавній Греції святкування Елевсінських містерій і Тесмофорій тісно перепліталося з дотриманням посту. Єгиптяни постили на всі релігійні свята, особливо на свято Ісіди. Євреї згідно з Мойсеєвим законом мали регулярний публічний піст під час свята Опрісноків (Лев. 16:29, 23:27). Пізніше, після періоду полону, вони дотримувалися постів упродовж четвертого, п’ятого, сьомого та десятого місяців єврейського календаря (Зах. 8:19). Окрім звичайного посту, були також надзвичайні пости з різною метою. У пізнішому іудаїзмі піст був пов’язаний із становленням аскетичного ідеалу багатьох релігійних груп іудаїзму. В єврейській традиції духовний зміст посту підкреслювався як найвище прагнення, а пророки засуджували будь-яку шаблонну тенденцію, яка не мала коріння в найпотаємнішому духовному настрої євреїв (Іс. 58:6, Іоїл. 2:12).
Християнство прийняло дух іудейської традиції про піст, а також вбудувало її духовний зміст у контекст християнського вчення про духовну досконалість. Ісус Христос постив сорок днів, щоб виконати Мойсеїв закон у контексті божественної ікономії для спасіння світу, водночас апостоли пов’язали піст із його новим духовним змістом (Діян. 13:2, 14:23, 1Кор. 7:5, 2Кор. 6:5, 11:27). Вони розуміли піст у новому вимірі за прикладом Ісуса Христа, а не за типовими традиціями пізнішого іудаїзму. Сам Христос відокремив Своїх учнів від формальних приписів іудаїзму та пов’язав піст апостолів зі Своєю особою, оскільки підкреслив, що його учні будуть постити, «коли від них заберуть Жениха». Так християнський піст став христоцентричним. Пости у Православній Церкві не були встановлені раз і назавжди. Поступове впровадження різних постів тісно переплітається з богословським, есхатологічним і сотеріологічним вченням Церкви, а також із духовними течіями чи богословськими тенденціями, які панували впродовж її двохтисячолітньої історії.
Пости, яких дотримуються сьогодні, бувають вселенські (загальні) і особливі.
До вселенських постів належать: піст щосереди і п’ятниці та Великий піст, який складається з сорокаденного посту Чотиридесятниці і Страсного тижня.
До особливих постів належать: Різдвяний піст, Апостольський піст (Петрівка), Успенський піст, а також три одноденні пости – у навечір’я Богоявлення, на Воздвиження Чесного Хреста та Усікновення глави Іоана Хрестителя.
Щодо інституціоналізації цих постів дуже коротко зауважимо таке.
Піст середи і п’ятниці дуже давній, сягає принаймні початку ІІ століття, і вводиться 64-м каноном святих апостолів і 15-м каноном Петра Олександрійського[1]. У свідомості Церкви піст середи асоціювався з подією зради та арешту Христа, а п’ятниця – зі смертю Христа на хресті. Траурний характер посту цих двох днів був пов’язаний із траурним характером Великого посту і, згідно з коментарем Іоана Зонари до 69-го канону святих апостолів, «однакове дотримання святої Чотиридесятниці Великодня та середи і п’ятниці»[2].
Піст Великої Чотиридесятниці, який випливає з рішень I Вселенського собору, був встановлений до IV століття і трактувався як наслідування сорокаденного посту Ісуса Христа і передував пасхальному посту, з яким врешті об’єднався. Христоцентрична основа Великого посту надала також богословського змісту посту, який розуміли як досвід пророчого послуху для зцілення непослуху, згідно з прикладом посту Ісуса Христа.
Вищезазначені вселенські пости також є єдиними, які згадуються в правилах Церкви, оскільки до видання законодавчої праці 7 Вселенського собору (787 р.) особливі пости не були запроваджені у життя Церкви і їх не дотримувалися.
Особливі пости відрізняються від вселенських постів не тільки своїм особливим духовним змістом, але й м’якістю положень щодо якості посту. Ці пости з’являлися в житті Церкви поступово, і досить часто їх обов’язковий характер піддавався сумніву повнотою Церкви. Їх обов’язковість стосувалася переважно монахів, а зобов’язання дотримуватися цих постів не походило з правил Церкви, а з приписів монастирських типіконів, оскільки у священних правилах немає згадки про ці пости. Тому історичні свідчення, що стосуються цих постів, походять переважно від представників усамітненого життя.
Різдвяний піст, або піст святого ап. Филипа («Пилипівка»), ймовірно, був запроваджений у монастирях Сирії та Палестини впродовж VI століття, одночасно з появою такого самого посту у монофізитських чернечих колах цих регіонів. Цей піст називають ще постом святого Филипа, оскільки він починався наступного дня після дня його пам’яті, тобто 15 листопада. У VII столітті ігумен Синайського монастиря Анастасій Синаїт згадує про нього як про спірний піст, тоді як Феодор Студит вважає його необхідним для монахів, хоча визначає його форму легшою.
Піст святих апостолів також з’явився у VI столітті, хоча в Апостольських правилах є докази дотримання тижня посту після П’ятдесятниці[3]. У сирійських монофізитських джерелах VI століття цей піст прямо згадується як Апостольський піст. Тривалість посту святих апостолів, хоч і визначена сорока днями, визначається відповідно до дня святкування П’ятдесятниці та Пасхи, а отже, змінюється. Цей піст починається у понеділок після неділі Всіх святих і закінчується 29 червня.
Успенський піст з’явився в житті Церкви дещо пізніше не як самостійний піст, а як продовження посту святих апостолів, який у монофізитських чернечих колах продовжувався до свята Успіння. Цю практику підтверджують свідчення Анастасія Синайського, згідно з яким до свята Успіння дотримувалися посту. Відповідно Феодор Студит свідчить, що за його часів цей піст дотримували ченці, і визначає форму цього посту легшою. Внаслідок цього піст свята Успіння Пресвятої Богородиці був встановлений у чернечих колах уже з VIII століття. Цей піст до часу падіння Константинополя (1453 р.) не набрав ваги в усьому православному світі. На його встановлення переважно відреагували монахи.
Одноденні пости Усікновення глави Іоанна Предтечі, навечір’я Богоявлення та Воздвиження Чесного Хреста Господнього – пізніші. Цей висновок підтверджує той факт, що Феодор Студит проігнорував перший піст, хоча він прямо згадує інші два[4]. Характерно, що, говорячи про піст Воздвиження Чесного Хреста, він зазначає непослідовність щодо його тривалості. Дехто з вірян постили чотирнадцять днів, інші – дванадцять, ще інші – лише чотири дні, а більшість вірян дотримувалися посту тільки у день Воздвиження Чесного Хреста Господнього, тобто 14 вересня.
Як уже було сказано, об’єктом регулювання церковних канонів були лише вселенські пости. «Чи єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи іподиякон, чи читець, чи співець, який не постить у святу Чотиридесятницю Пасхи, чи у середу, чи у п’ятницю, хіба що він фізично хворий, буде відлучений», – стверджує 69-те апостольське правило. У загальних рисах зміст 1-го правила Діонісія Олександрійського, 15-го правила Петра Олександрійського, 50-го правила Лаодикійського собору та 29-го правила Трулльського собору схожі.
Окрім наведених подібних положень у церковній практиці та канонічній традиції піст Великої Чотиридесятниці оцінюється по-іншому порівняно з іншими постами, тобто Різдвяним, Апостольським та Успенським. На період Великого посту церковні правила встановлюють особливі заборони, які стосуються здійснення Божественної літургії, а також і здійснення інших сакраментальних дій, зокрема: під час посту Великої Чотиридесятниці забороняється звершення Божественної літургії, за винятком субот і неділь. Відповідна заборона на періоди особливих постів Різдвяного, Апостольського і Успенського не встановлена правилами Вселенських чи Помісних соборів. 49-е правило Лаодикійського собору визначає: «Під час Великого посту не здійснюється проскомидія (євхаристійна жертва – Ред.), тільки якщо в суботу та неділю». Така ж заборона встановлюється в загальних рисах 52-м правилом Трулльського собору (691–692 рр.), в якому зазначено, що «в усі пісні дні Великого посту, крім суботи і неділі, а також у день свята Благовіщення, нехай буде свята літургія Ранішосвячених Дарів». За словами Іоанна Зонари, богословська причина встановлення вищезгаданого полягає в тому, що «в інші дні Великого посту літургія Ранішосвячених Дарів звершується не тоді, коли відбувається безкровна жертва, а після того, як вона вже була принесена і звершена»[5].
Під час посту Великої Чотиридесятниці, відповідно до 51-го правила Лаодикійського собору, забороняється святкувати пам’ять святих[6]. Ця заборона не поширюється на час інших постів.
У будні Великого посту, але не в інші постові періоди, забороняється здійснювати хіротонію на будь-який ступінь священства[7].
Відповідно до положень 45-го правила Лаодикійського собору, забороняється здійснювати таїнство Хрещення під час Великої Чотиридесятниці. З точки зору ікономії це положення не застосовується, коли виникають причини виняткової необхідності.
Відповідно до 51-го правила Лаодикійського собору у період Великого посту забороняється проведення церковних панахид, але дозволяється у всі інші багатоденні пости.
52-е правило Лаодикійського собору забороняє здійснювати таїнство Шлюбу під час Великого посту. Відповідна чітка заборона не передбачена правилами для інших постів.
Стосовно особливих постів ми знаходимо, що вони не були оточені авторитетом схвалення якогось синодального органу вселенського характеру, але були запропоновані та врешті нав’язані представниками переважно чернечого способу життя. Після подолання іконоборства (843 р.) ченці своїм великим авторитетом впливали на все духовне життя Церкви.
Спочатку два великі монастирські центри Православ’я – Студійський монастир у Константинополі та монастир Олімп у Віфінії – наблизили життя простих вірян до аскетичної духовності ченців, оскільки і єпископи обиралися з числа ченців. Типікони святого Савви, Студійського монастиря та святогорський монастирський типікон XI століття сприяли поширенню цих звичаїв постування в парафіяльному житті Церкви. Подібно до того, як у літургійних традиціях ми розрізняємо парафіяльний і чернечий устави, так і в справі постування ми можемо відрізнити чернечу традицію від практики Церкви, яка перебувала у світі. У типіконах цих монастирів можна помітити істотну різницю. Типікон Савваїтського монастиря, який знаходився в самому серці пустелі, був створений під впливом аскетичної обстановки і тому вирізнявся особливою суворістю щодо посту. Натомість типікон Студійського монастиря зазнав впливу космополітичного духу Константинополя, тому він прийняв правила посту, які вирізняються м’якістю. У той самий або схожий період були складені нові чернечі норми, які щодо обсягу та суворості постів повторюють положення чернечих стандартів. Положення цих стандартів не зовсім узгоджуються з буквою священних правил. Монахи дотримувалися власної тактики щодо дотримання або встановлення нових постів. Цей факт виправдовується тим, що усамітнене життя залежало переважно від богослужіння. Траурний або святковий зміст кожного дня також впливав на формування раціону монахів. На основі цього принципу типікони визначали правила постування впродовж року, регламентуючи при цьому якість і кількість харчування, а також і час прийому їжі.
Отже, правила посту у типіконах виявляють розбіжності не тільки з канонами, але й з тогочасною парафіяльною практикою. Дуже швидко чернеча практика щодо посту поширилася на парафії. Також у Церкві була тенденція примножувати пости. Благочестя спонукало духовенство, ченців, а також простих вірян до постування, особливо перед великими святами або перед днями пам’яті окремих улюблених святих. У результаті цієї тенденції через чернечий вплив виникли спеціальні пости, які через їх тривале і постійне дотримання набули інституційного характеру. Зазвичай традиція Церкви присвоює цим постам обов’язковість, попри те, що вони не були встановлені як загальнообов’язкові, натомість впродовж багатьох століть тривали суперечки щодо їх обов’язковості для немонахів. Запровадження особливих постів, хоч і набувало поширення не тільки у монастирській, а й у парафіяльній практиці, не було сприйняте без застережень. Примноження додаткових сорокаденних постів, які в багатьох випадках накладалися один на одний, викликало сумніви щодо доцільності цих постів як у ченців, так і у мирян.
Починаючи з VII століття ігумен Синайського монастиря, а згодом патріарх Антіохійський Анастасій Синаїт записував і спростовував загальні заперечення не тільки ієрархів, але й багатьох монахів щодо Різдвяного і Апостольського постів.
Можна побачити, що сумніви щодо дійсності спеціальних постів тривали до кінця XII століття. Показовим свідченням є тлумачні коментарі видатного каноніста і Антіохійського патріарха Феодора Вальсамона до 69-го Апостольського правила. Вони виражають (опосередковано, але чітко) наявні сумніви серед чернечих кіл Сходу щодо особливих постів через кілька століть після їх виникнення. Водночас Вальсамон зазначає, що коли миряни час від часу дотримуються цих особливих постів, це робить їх гідними похвали. Схожі застереження були зафіксовані й у офіційних документах синодальних рішень того часу. Спочатку Константинопольський помісний собор при патріарху Миколі III (1084–1111) розглядав питання про обов’язковість Успенського посту для мирян і монахів. На запитання монахів, чи потрібно постити у серпні, цей помісний собор відповів негативно, вирішивши, що цей піст не повинен поширюватися навіть на монахів, утім його вже дотримувалися і багато простих вірян[8]. Хоча цим рішенням отці собору визнали, що серпневий піст вже був фактично запроваджений у життя Церкви, вони вважали, що його варто перенести або приєднати до якогось іншого посту, можливо, до чотирнадцятиденного посту Воздвиження для того, щоб цей піст не збігався з постами єретиків. Загалом з аналізу рішень вищезазначеного собору, можемо дійти висновку, що його учасники аж ніяк не вважали серпневий піст обов’язковим.
Хоча вищезазначений собор заперечив обов’язковість Успенського посту, схоже, що багато вірян продовжували його дотримуватися разом із ченцями з міркувань побожності. Під час патріархування Луки Хрисоверга (1156–1180) питання особливих постів знову розглядали на помісному соборі у Константинополі. На ньому був присутній імператор Мануїл І Комнін (1143–1180). Під час дискусій між членами собору виникли серйозні розбіжності, зокрема через раніше прийняте негативне соборне рішення щодо Успенського посту за часів патріархування Миколи III. З цього випливає, що навіть серед ієрархів не було спільної думки щодо дотримання особливих постів. Однак, здається, переважила думка патріарха Луки Хрисоверга, з якою погодилася більшість учасників собору. В якості аргументації вони посилалися на окремі свідчення з «Томосу єдності» (920) і на тетрагамію царя Лева VI Мудрого (886–912). Томос передбачав обмежене приступання до Святого Причастя одружених третім шлюбом після трьох тривалих періодів посту, тобто на Великдень, Успіння Пресвятої Богородиці та Різдво Христове.
Ті єпископи, які були незгодні з установленням особливих постів в якості обов’язкових, посилались на відсутність чітких свідчень про ці пости у церковному переданні. Зі свого боку патріарх наполягав на своєму погляді, покликаючись в якості аргументу на неписану церковну традицію або звичай. На його думку, дотримання особливих постів було справедливим: «Оскільки дні цього посту і завершення посту перед святом Різдва Христового не вказані в документі, ми змушені звернутися до неписаної церковної традиції, і ми повинні постити з 1 серпня і з 14 листопада»[9].
Відтак собор запровадив у життя Церкви двотижневий Успенський і сорокаденний Різдвяний пости. У цьому соборному рішенні не було жодної згадки про піст Апостольський. Хоча йдеться про тривалість двох особливих постів, цей собор не наголошував на їх обов’язковості тому, що він не міг базувати своє рішення на попередній церковній традиції чи соборному, святоотцівському вченні. Звичайно, дотримання цих постів засвідчено Феодором Студитом і ченцями Студійського монастиря. Очевидно, цей факт сприяв прийняттю місцевими соборами двох вищезгаданих спеціальних постів. Проте характерно, що собор одразу визнав, що ці пости не можуть бути встановлені обов’язковими для всіх членів Церкви. Це підтверджує й пропозиція собору до єпископів, у якій вони можуть застосовувати принцип ікономії в тому, що стосується форми та тривалості постової аскези.
Незважаючи на соборне вирішення, питання про особливі Успенський і Різдвяний пости продовжувало хвилювати Церкву. Рішення вищезазначеного собору не були прийняті всією Церквою, а плутанина щодо обов’язковості дотримання особливих постів продовжувала бути предметом дискусій. Це випливає з того, що деякі важливі церковні особи ставили питання до Вальсамона про характер цих постів. Спочатку питання про обов’язковість особливих постів було поставлено вченим монахом Феодосієм Сарпеїтом, який подвизався у знаменитому монастирі Гора Св. Авксентія у провінції Халкідон. Питання особливих постів також турбувало Олександрійського патріарха Марка (?–1174), який подав «Питання канону» Феодору Вальсамону: «пости святих Апостолів, свята Різдва Христового і Успіння Пресвятої Богородиці потрібні чи пробачливі і байдужі?»[10]. Феодор Вальсамон написав лист-відповідь вченому монаху Феодору Сарпеїту, а також спеціальне канонічне дослідження, Апокрис, з приводу питання Марка Олександрійського. Вальсамон не визнавав особливі сорокаденні пости за обов’язкові для простих вірян. Крім того, на його думку, навіть монахи не повинні були дотримуватися цих постів, за винятком випадків, коли устав монастиря, в якому вони проживали, визначав обов’язкове дотримання цих постів[11]. Проте, бажаючи примирити суперечливі думки про дотримання чи недотримання особливих постів, він писав Олександрійському патріарху Марку, що через потребу у постуванні перед чотирма святами – святих Апостолів, Різдва Христового, Преображення Господнього і Успіння Пресвятої Богородиці – постити сім днів, оскільки є лише один сорокаденний піст – передпасхальний[12]. Таке рішення Антіохійський патріарх Феодор Вальсамон повідомив у своїй енцикліці до підпорядкованих йому кліриків. Указуючи лише на сім днів дотримання вищезгаданих особливих постів, Вальсамон явно суперечив рішенням Константинопольського собору за участю Луки Хрисоверга. Заперечення Вальсамона стосувалося не тільки тривалості особливих постів, але і їх суворості, оскільки під час цих постів він допускав, на відміну від Великого посту, дві трапези на день.
Насамкінець, хоча й стисло, варто звернути увагу на ще одне питання, пов’язане з постом. Йдеться про піст перед Пресвятою Євхаристією. Жоден церковний канон чи офіційне правило не регламентують постування перед Святим Причастям. Незважаючи на це, більшість духовних осіб вважають, що триденний піст має бути встановлений як частина приготування вірних до участі у таїнстві Євхаристії. Швидше за все, цей звичай пішов із положень «Сповіді» Іоана Постника, де піст тісно переплетений з Євхаристією. Завдяки практиці триденного постування Євхаристія поступово була витіснена з життя вірян і стала нечастим явищем. Тоді як отці Церкви навчають вірних часто причащатися Хліба Життя, щоби бути членами Тіла Господнього, необхідність додаткового посту перед Пресвятою Євхаристією змушує багатьох вірних утримуватися від цього таїнства. Під час турецького панування наголос на постуванні перед Причастям досяг крайнощів. Часто висловлювалася думка, що віруяни повинні постити всі пости – вселенські та особливі, щоб мати можливість причащатися чотири рази на рік. Проти цих уявлень виступили коливади, які наголошували на необхідності частого причащання[13].
Зі сказаного стає зрозумілим, наскільки мінливою була тема посту в історії Церкви. Кожна епоха, відповідно до успадкованих нею духовних тенденцій і пануючих богословських течій, віддавала перевагу своєму порядку постування. Подібна тенденція спостерігається і у канонічних текстах щодо посту, оскільки в багатьох випадках через канони виражається богословська тенденція епохи. Це не означає, що встановлення або запровадження суворих постових практик є для Церкви остаточною справою. Навпаки, це вказує на те, що Церква має свободу і можливість переглядати свої правила щодо кількості і якості постів, коли вона вважає, що цього вимагають пастирські потреби та обставини, беручи до уваги те, що церковні правила спрямовані передусім не на формальне «задоволення божественної справедливості», а на допомогу страждаючій людині.
З грецької переклав Василь Прус.
[1] Перша згадка про піст щосереди і щоп’ятниці міститься у ранньохристиянській пам’ятці апостольської доби «Дідахе», або «Вчення Господа народам через дванадцять апостолів». – Ред.
[2] Σύνταγµα τῶν Θείων καὶ Ἱερῶν Κανόνων τῶν τὰ Ἁγίων καὶ πανευφήµων Ἀποστόλων, καὶ τῶν Ἱερῶν Οἰκουµενικῶν καὶ Τοπικῶν Συνόδων, καὶ τῶν κατὰ µέρος Ἁγίων Πατέρων, ἐκδοθέν… ὑπὸ Γ. Α. Ράλλη καὶ Μ. Ποτλῆ, τ. Ι-ΙV, Ἀθήνησιν 1852-1859, (στὸ ἐξῆς ΡΠΣ). ΡΠΣ, τ. ΙΙ, σ. 88.
[3] Ап. пр. 5, 20, 14.
[4] Διδασκαλία Χρονική, στ΄, ζ΄. PG 99, στ. 1696, 1697.
[5] ΡΠΣ, τ. ΙΙ, σ. 427.
[6] «Не варто у Чотиридесятницю дні народження мучеників святкувати, але звершувати пам’ять святих мучеників у суботи та неділі». Це правило свідчить про заборону літургійно відзначати пам’ять мучеників у буденні дні Великого посту і переносити їх на суботу і неділю. Прикладом перенесення святкувань, яке дотепер зберігається у церковному календарі, є відзначання пам’яті вмч. Федора Тирона у першу суботу Чотиридесятниці. – Ред.
[7] Μελετίου Σακελλαροπούλου, ἀρχιµανδρίτου, Ἐκκλησιαστικὸν Δίκαιον τῆς Ἀνατολικῆς Ὀρθοδόξου Ἐκκλησίας µετὰ τοῦ ἰσχύοντος νῦν ἐν τῇ Ἐκκλησίᾳ τοῦ Πατριαρχείου καὶ ἐν Ἑλλάδι, ἐν Ἀθήναις 1898, σ. 551. Παναγιώτη Ι. Μπούµη, Κανονικόν δίκαιον, Αθήνα 2000, σ. 122.
[8] Βλασίου Φειδά, Ἐκκλησιαστικὴ ἱστορία, Α΄, Ἀθῆναι 1994, σ. 960. Too ἰδίου Ἐκκλησιαστικὴ ἱστορία, Β΄. Ἀπὸ τὴν εἰκονοµαχία µέχρι τὴ µεταρρύθµιση, Ἀθῆναι 2002, σ. 660.
[9] Θεοδώρου Βαλσαµώνος, Ερωτήσεις γ΄, PG 138, στ. 941.
[10] Ερώτησις νγ΄, PG 138, στ. 1001.
[11] Βλασίου Φειδά, Ἐκκλησιαστικὴ ἱστορία, Α΄, Ἀθῆναι 1994, σ. 963–964.
[12] PG 138, στ. 1001.
[13] Коливадами називали учасників грецького руху XVIII ст. за церковне відродження. Провідники цього руху преподобний Никодим Святогорець і святитель Макарій Коринфський написали «Книгу душекорисну про безперестанне причащання Святих Христових Таїн», в якій спростовують аргументи прихильників рідкого причащання. – Ред.