Денис ТАРГОНСЬКИЙ
бакалавр богослов’я,
спеціаліст культурології
Чимало православних християн, які нині живуть в Україні, з острахом очікують не стільки з’явлення антихриста у грядущому році, скільки наближення чергового посту. Поміркуймо разом.
«Збереження незмінним того, що Церкві
було передане як незмінне,
не означає мертвості, скам’янілості,
оскільки спосіб викладу незмінних істин
у новий час може і повинен бути новим,
а впровадження їх в життя
завжди означає «нову твар».
Патріарх Сербський Павло Стойчевич
1. Випробування постом
Календарний рік має 365 діб, і дві третини з них – піст. Коли ПЦУ ще дотримувалася Юліанського календаря, то через ранню Пасху Петрівка могла тривати аж півтора місяця! І це без урахування євхаристійного посту, тобто тих днів, коли людина утримується від скоромної їжі та подружніх стосунків перед Причастям.
Переважна більшість сумлінних християн часто ставлять перед собою запитання, як узгодити гастрономічні вказівки православного календаря на цей Святий піст із реальними фінансовими можливостями середньостатистичного не святого вірянина. Що можна споживати, а що не рекомендовано календарем, проте вимушений їсти, оскільки у наших широтах невеликий вибір пісних і дешевих продуктів. Як у піст годувати дітей? І що робити за тих обставин, коли не всі у родині дотримуються посту?
Роздуми, викладені в цій статті, аж ніяк не породжені «плотським мудруванням», не прояв «апостазії християн останніх часів», не ознака «секуляризації Церкви» і не ремствування розбещеного черевом «занепалого людського єства». Такі сучасні виклики постають перед людиною, яка бажає хоча б у Церкві жити чесно, професійно робити свою роботу, забезпечувати сім’ю і не змарнувати при тому свого здоров’я.
У сучасних містах надшвидкий темп життя, величезні психологічні та інтелектуальні навантаження. У звичайного міського жителя ледь залишається часу на те, щоб навідатися у святу неділю до храму, не завжди випадає нагода, щоб прочитати молитву наніч. Приготувати собі пісний стіл за порадами православних книжечок, до прикладу «Постімося з користю для душі і тіла», можливо лише для людей, які нічим особливо не зайняті та мають чималі статки. Це може стосуватися й архієреїв, які здатні дозволити собі морепродукти у тій кількості та якості, що пересічному парафіянину практично недоступні. Від єпископів залежить програма посту на майбутнє, і вони мали б подбати про ближніх своїх, звичайних мирян, більше, ніж про непорушне дотримання древніх традицій. Не варто боятися, що ПЦУ від того буде менш «святіша», ніж УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. Святість – у любові, а до чого доводить «святе життя» без любові, сьогодні добре видно на прикладі РПЦ та УПЦ МП: коли заради традиції церква жертвує людьми, то люди втрачають любов до церкви.
Особливо складно людям похилого віку, які формують більшість членів Православної Церкви. Рекомендовані Типіконом на Велику п’ятницю фініки, смокви та «красовуля вина» відразу переполовинять їхню пенсію. Варто зазначити, що Типікон писали в таких кліматичних зонах, де земля плодоносить увесь рік. Продукти, які там лежать «під ногами», у наших супермаркетах продають за величезні гроші. В Україні, станом на сьогодні, риба часто дорожча, ніж м’ясо. Навіть фрукти і овочі, які ростуть у наших широтах, міським пенсіонерам потрібно купувати на ринку, а це знову ж таки гроші, яких і так ледь вистачає на оплату комунальних послуг.
У селах на період Петрівки або Успенського посту припадає гаряча пора сапання городів і збирання врожаю малини, полуниці, вишні, черешні та пшениці… А найважче доводиться з косовицею і збиранням сіна. У людей, які прокидаються о п’ятій ранку і лягають опівночі, немає фізичної можливості приготувати собі пісні страви. Вони їдять те, що потрапить під руку: молоко, сало, яйця… Чим підтримувати сили за таких навантажень, коли все це в піст споживати не можна? Те, що в Петрівку інколи дозволяється риба, ситуації не рятує, адже в селах мало хто її купує. Рибу тут їдять коли-не-коли, як самі зловлять або на великі свята.
Є, звичайно, християни, які мають неабияке здоров’я пережити такий довгий піст на фруктах і овочах. Але це одиниці подвижників, яких Господь, звичайно ж, не залишить без нагороди.
У переважній же більшості православні живуть, як можуть, і намагаються не звертати уваги на церковний календар, який висить у хаті на почесному місці. В цьому сенсі миряни та духовенство поділяються на чотири категорії. Одні з особливою побожністю, але «нерозсудливо» все виконують, інші – «розсудливо», але не побожно не виконують і цим не переймаються. Деякі по немочі не виконують і каються в цьому на сповіді. А є ще й такі, що самі не постять, але проповідують при тому строге утримання і молитву: «Ви на людей тягарі накладаєте, які важко носити, а самі й одним пальцем своїм не доторкуєтесь тягарів!» (Лк. 11:46).
Єдиний духовний аргумент, який пояснює цей парадокс церковного життя, мені неодноразово доводилось чути з уст духовенства: «Хоч ми й не виконуємо завітів святих отців, зате змиряємось і пізнаємо свою неміч».
2. Буква і дух Типікону
Єдиний документ, перші прототипи якого були написані приблизно у V ст., а поширена нині версія – на початку XV ст., що й до сьогодні регламентує постовий устав православної Церкви – це Типікон «сиречь, изображеніе церковнаго послідованія во Іерусалимі святыя Лавры, преподобнаго и богоноснаго отца нашего Саввы…».
Практика показує, що узгодити життя сучасного християнина з монастирським Типіконом практично неможливо. В Типіконі, наприклад, вказано: «Яко в пост святых апостол, и Христова рождества, во вторник, и четверток, рыбы не ядим, но елей и вино точию. В понедельник, в среду и пяток ни елеа вкушаем, ни вина, но постимся до 9-го часа, и ядим в тыя дни сухоядение. В субботы же и недели, ядим рыбы». Для більшості звичайних людей жити за такими правилами, коли піст тягнеться півтора місяця, – то утопія.
У часи, коли було написано це правило, Апостольський та Різдвяний пости тривали тільки один тиждень. В «Апостольських постановах» (IV ст.) вказано: «Після п’ятидесятниці одну седмицю постіться, бо справедливо, щоб ви й раділи дару Божому, й постилися після послаблення». Утримуватися від вина та оливкової олії протягом одного тижня після тривалого переїдання було навіть корисно для здоров’я.
Апостольський піст був компенсаторним, він призначався для тих, хто не міг постити перед Пасхою. Утримуватися в пасхальні святки, які тривали аж до Трійці, не годилося. В той період навіть середа та п’ятниця не були пісними днями. Християни, які цього бажали заради свого християнського сумління, постилися після Трійці так само, як і перед Пасхою – один тиждень. Це щось схоже на практику євхаристійного посту, яку благословляють деякі духівники утримуватися від скоромного після Причастя тим, хто з якихось причин не зміг постувати перед Таїнством[1].
Знаменитий візантійський тлумачник церковних канонів Вальсамон зазначає: «Якщо хтось постує перед святом святих апостолів і перед Різдвом Христовим, чи то добровільно, чи то за вказівками ктиторського Типікона, не посоромиться». Традиція постувати в Петрівку та Пилипівку понад сім днів, тобто від Трійці до свята Петра і Павла, була в Церкві індивідуальною. Як обов’язкове правило для всіх вона існувала лише в окремих монастирях. У ХІ ст. на Русь був принесений Студійський устав, у якому правила постування були не такі суворі, але вже у XII ст. студійські звичаї постування стали поступатися більш суворим – єрусалимським. Невдовзі це стало правилом життя для всієї Київської Митрополії. Як то кажуть у народі: «колгосп – то діло добровільне».
Відомий подвижник благочестя та суворий аскет ХХ ст. Патріарх Сербський Павло, ще у 1978 році готуючи доповідь для розгляду на Всеправославному соборі (який відбувся тільки у 2016 році на Криті), пропонував таке: «Зважаючи на те, що ще у ХІІ ст. Різдвяний та Апостольський пости були коротшими, що церковнослов’янський Типікон зазначає, що деякі устави визначають початок Різдвяного посту 10 грудня, а у ХV ст. й 20 грудня; з огляду на те, що ніякого загальноприйнятого рішення про тривалість цих постів Церквою прийнято не було, то якщо питання буде висунуте на розгляд, вважаю, що наша Церква могла б погодитися на те, щоб Різдвяний піст тривав два тижні, а Петрів піст – один». На жаль, ці питання так і не було розглянуто під час собору.
Цікаво, що на засіданнях І Вселенського собору, коли постало питання про безшлюбність білого духовенства, то протистояв цьому суворий подвижник духу, цнотливий монах і відомий молитвеник єпископ Пафнутій Фіваідський. «Хто суворий до себе, той милостивий до інших», – говорив знаменитий на весь світ аскет прп. Серафим Саровський. Коли в його пустельну хатинку в лісі приходили виснажені надмірним постом послушниці з Дівеєва, він усіх без винятку пригощав, чим мав, зі словами: «Краще трішки більше попоїсти, ніж впадати у зневіру та відчай».
Святі отці в один голос стверджують, що від надмірного «подвижництва» людини, яка самотужки намагається пригасити пломінь своєї натури, до безмірної розбещеності – один крок. Святі отці говорили, що піст – то зброя проти диявола; коли людина бере її в руки, не вміючи нею користуватися, то може сама собі нашкодити і після того впасти в протилежну крайність. Застосовуючи монастирський устав у мирському житті і не маючи досвіду боротьби з помислами, які під час посту особливо напосідають на душу, та керівника, який допомагав би у цій боротьбі, навіть доволі притомні миряни часто духовно пошкоджуються, впадають у печаль і відчай. Може, саме тому поняття «побита життям нещасна людина» і «православний християнин» багато людей вважають тотожними?
У більшості Православних Церков, зокрема тих, які живуть за новим стилем, немає такого довгого Апостольського посту і суворого церковного уставу для мирян. Така традиція відповідає саме церковним канонам, а не звичаям окремих обителей, яких уже давно не існує. Проте Російська Православна Церква та її частина в Україні до сьогодні намагається підпорядкувати життя більшості своїх членів, тобто мирян, тим правилам, які призначені для меншості – монахів. Хоча й самі монахи всього Типікону не виконують.
Той факт, що ПЦУ прийняла Новоюліанський календар, не тільки ще більше відірвало Українську Церкву від впливу Москви, але й набагато полегшило життя мирян у сенсі дотримання культури православного посту. Це не просто ще один крок Української Церкви у бік Вселенської Церкви, це ще й крок назустріч сучасним людям – як тим, які постійно ходять у храми, так і тим, які ще тільки приглядаються до церкви.
3. Піст, як він є
У древній Церкві пости здебільшого були індивідуальні. Церква благословляла християн на цей подвиг за їх власним бажанням: «Дотримуйся посту таким чином: утримуйся від грубого слова, і злої хтивості, очисти серце від марноти цього віку. Виконавши все перелічене, в той день, коли постуєш, нічого не їж, крім хліба і води: відрахуй заощаджені в цей день кошти і віддай вдові чи сироті; таким чином, ти замириш свою душу, і той, хто отримав від тебе допомогу, молитиметься за тебе Господу. Якщо будеш звершувати піст так, як я сказав тобі, то жертва твоя буде приємна для Господа…» («Пастир» Герма (ІІ ст.)).
У бажанні взяти на себе подвиг посту відображалася природна потреба людини в каятті, яка ділом милосердя до ближнього прагнула полегшити страждання власної душі від гріхів та докорів сумління. Як повне утримання від їжі піст не міг бути довгим. І Церква, можна сказати, знала суворі пости, але не знала тривалих. Церква знала піст, але не знала «пісної їжі».
У давнину раціон християнина не поділявся на пісні й не пісні продукти, тому що «Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її» (Пс. 23:1). «Їжа ж нас до Бога не зближує: бо коли не їмо, то нічого не тратимо, а коли ми їмо, то не набуваєм нічого» (1 Кор. 8:8). Церква не поділяла рік на пісний період як «час особливої уваги до себе, особливого каяття і добрих справ» та на «скоромний», у який, виходить, не потрібно було ні каятися, ні молитися, ні робити добрих справ, а «спустити пару», розслабитися і побути нарешті людиною, а не ангелом. «Один вирізнює день від дня, інший же про кожен день судить однаково. Нехай кожен за власною думкою тримається свого переконання» (Рим. 14:5). Церква завжди навчала людину бути постійною у своєму духовному поступі: «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх! Завжди радійте! Безперестанку моліться!» (1Сол. 15:15–17).
У міру проникнення у Церкву елліністичної культури з її суворо організованими язичницькими релігійними практиками, християнські пости поступово ставали більш впорядкованими. Пам’ятка І століття «Вчення дванадцяти апостолів», або «Дідахі», ще не згадує передпасхального посту, але наставляє постувати перед хрещенням один-два дні тим, кого хрестять і хто буде хрестити. Спочатку піст перед Пасхою тривав один-два дні або сорок годин, а у третьому столітті – тиждень. До сорока днів Великий піст розтягнувся лише в IV ст., коли вся Церква постувала, аби не спокушати тих, хто у цей період готувався до хрещення. Це була місцева досить гуманна практика древньої та авторитетної у Візантії Олександрійської єпархії, яка з часом стала правилом для усіх православних церков. Нині Пасхальний піст називається Великим постом. Він має свій власний, наповнений глибоким змістом, богослужбовий устав та особливі аскетичні норми поведінки.
Ні Різдвяний, ні Успенський пости, ні Петрівка не мають особливого богослужбового уставу. Це означає, що Церква не надає цим постам такого значення, як Великому посту. Отже, їх обсяг священноначалля може з розсудом корегувати. Від церковних ієрархів насамперед залежить узгодження древнього монастирського уставу, за яким і до сьогодні регулюється піст у Церкві, з реальними можливостями своєї пастви. «Не варто дотримуватися звичаїв у тих випадках, коли необхідний розсуд» (св. Кипріан Карфагенський).
4. Піст для людини чи людина для посту?
Через вірність архаїчним формам православного культу Церква поступово випадає з життя сучасних людей. Стає дедалі менше точок дотику між сучасною людиною і Церквою. Мертвий звичай не може бути в Церкві понад усе – замість Бога і понад людей. «Не можна залишатися в Переданні, – писав знаменитий православний богослов ХХ ст. В. Лоський, – зберігаючи як “отцівське передання” усе те, що через звичку лестить “побожній чутливості”. Навпаки, саме підміняючи такими “переданнями” Передання Духа Святого, Який живе у Церкві, понад усе ми ризикуємо опинитися врешті поза Тілом Христовим»[2]. Дух Святий повсякчас актуалізує вічне в сучасному, зберігаючи Церкву Христову незмінною, просвічуючи людину Божою благодаттю.
Чи є духовний сенс у такій великій кількості пісних днів у році? «Субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27). Церква та її установи мають допомагати людині жити своїм, даним їй Богом життям, а не обтяжувати чимось другорядним настільки, що на головне не вистачає ані сил, ані часу.
Коли я був дещо молодший і мав достатньо сил і здоров’я, то намагався неухильно виконувати всі вимоги православного календаря. Здавалося тоді, що пісних днів було навіть замало. Чого гріха таїти, марнославство і гординя як два крила допомагали долати труднощі мого «постувального життя»: «Я не такий, як мої батьки, брат, друзі, студенти, бо я – православний християнин!». Надмірна духовна ревність відійшла в минуле. Однак дотримуватись посту намагаюсь і сьогодні відповідно до усталених звичаєм правил, які існують нині в нашій Церкві. Вбачаю у церковних постах неабияку користь для себе. Проте пропозицію Патріарха Сербського Павла про скорочення Петрівки та Різдвяного посту до одного тижня вважаю слушною, пастирською, людяною і такою, яка справді відображає церковну традицію.
[1] Автор посилається тут на особисту практику, яку можна піддати критиці, адже піст (якою би не була його тривалість) готує вірянина до зустрічі з Господом у Святих Таїнах, тому постувати після причащання – нонсенс. – Ред.