cвященник Василь РУДЕЙКО
доктор богослов’я, доцент,
доцент кафедри літургійних наук УКУ
Період Великої Чотиридесятниці сповнений особливих богослужінь, якими Церква Христова віками провадить вірних до переживання свята Воскресіння Христового – Пасхи, визволення нас із гріховного служіння у велич дітей Божих. Усі богослужіння у часі Великого посту мають особливий вигляд, відрізняються від щоденних, вже добре відомих нам служб, та є те, що особливо знакове для постового періоду – літургія Ранішосвячених Дарів.
Це богослужіння є одним із найдавніших у нашій традиції; відомості про нього збереглись принаймні від V століття. Ба більше, воно має свої відповідники практично в усіх древніх християнських Церквах Сходу і Заходу. З огляду на це літургія Ранішосвячених Дарів є цінним літургійним скарбом християнського благочестя, а свідома участь у ньому може збагатити духовний досвід християн і нині.
Постова чи щоденна літургія?
Хоча нині літургію Ранішосвячених Дарів ототожнюють саме із часами посту, вдавнину її звершували і в позапостові періоди. В одному з єгипетських рукописів XIII століття перед чином коптійської літургії Ранішосвячених Дарів, яка в цій традиції називається «Сповненням Чаші» читаємо таке: «Це – Сповнення Чаші, якщо Тіло було освячене і воно необхідне з якоїсь потреби. Бо у давні часи Тіло освячували один раз на тиждень, а це Сповнення звершували щоденно. Але коли воно вийшло з ужитку і від нього відмовились, воно стало незатребуваним, хіба що у рідких винятках». Схожі вказівки на щоденний характер цього богослужіння можна знайти і в інших літургійних традиціях, як-от у давній маронітській. Не винятком у цьому випадку була і візантійська традиція.
У її джерелах можна побачити цілу еволюцію цього богослужіння від щоденного до постового. Зокрема, у джерелах кафедральної традиції Константинополя її називали «щоденною», а устав Великої церкви приписував її служіння у всі середи і п’ятниці впродовж цілого року і щоденно у часи постів. Так само й в уставах студитських монастирів цю літургію звершували в усі дні Великого посту. Цей припис зберігається і в Служебнику святителя Петра Могили.
Із поданого вище пояснення робимо висновок, що початки цієї літургії сягають часів, коли євхаристійне богослужіння, центром якого є величне сповідання віри – Анафора, було зарезервована лише для неділь і великих свят. Анафора, як про неї висловлювались великі мужі Церкви і творці нинішніх євхаристійних текстів Божественних літургій: свт. Василій Великий та свт. Іоан Золотоустий, вимагає від служителя особливого приготування й уваги, щоб мовлене молитовне слово торкалося сердець присутніх на літургії вірних і відкривало їх для дії Духа Святого («…зішли Духа Твого Святого на нас і на ці дари»)[1]. Звідси зрозуміло, що щоденний подвиг такого богослужіння є надзвичайно складним. Ба більше, в давні часи молитви Анафори не були записаними текстами, а мовленим Словом, яке очільник спільноти готував і виголошував щоразу наново.Все ж таки недільне євхаристійне богослужіння зовсім не означало, що вірних позбавляли Причастя впродовж тижня. Від тих же отців, свв. Василія та Іоана Золотоустого, ми чуємо заохочення до частішого і навіть щоденного причащання, як і свідчення того, що така практика справді існувала в їх час.
Саме для причащання у будні (початково включно з суботами) й існувала особлива щоденна літургія, яку в нашому обряді називають літургією Ранішосвячених Дарів, а в інших обрядах Благословенням або Сповненням Чаші.
Освячення Чаші
«Літургія Ранішосвячених звершується лише для освячення Чаші» – зазначав у своєму листі до Павла Каліопольського один із константинопольських патріархів. Справді, особливість цієї літургії не лише у візантійському обряді, але й у обрядах інших християнських Церков полягає в тому, що під час її звершення освячується лише євхаристійне вино через вкладання у Чашу Тіла Христового, освяченого на недільній Божественній літургії. Це вкладання могло відбуватись у тиші або його могли супроводжувати різноманітні молитви, які розкривали для вірних значення таїнства, яке звершувалось. У різних обрядах християнських Церков збереглись чудесні молитви цієї літургії, слова яких краще за будь-які богословські трактати розкривають як сенс Христової жертви для нас, так і необхідність вдячно брати участь у цій Його жертві, стаючи носіями Христа і храмами Святого Духа щодня, тут і тепер. Ось кілька прикладів із цих літургій:
– Недосяжне Слово, співсущий, співбезначальний, співвічний з Отцем і Святим Духом, візьми і прийми наші благословення як страшну і безкровну жертву, як трисвяту безмовну пісню серафимів та херувимів, і мою грішну пісню, взиваючи і мовлячи: «Ранішосвячене святеє святим» (Вірменська літургія Ранішосвячених).
– І нині, Господи, ми знаменуємо Чашу цю Тілом Твоїм, джерелом життя, молячи божество Твоє, Господи мій, щоб як із рани копія Кров вийшла з боку Твого, так само і нині волею Твоєю хай змішання це звершиться силою Тіла Твого, так, щоб стати відкупительною Кров’ю Твоєю, щоб ми могли жити через споживання Тіла і могли бути прощеними питтям Крові Твоєї і бути у Тобі, а Ти у нас (Східносирійська літургія Сповнення Чаші).
– Христе Боже, Ти довірив нам величне Таїнство божественного Воплочення Твого, освяти Чашу цю з вином і водою і поєднай її з Твоїм покланяємим Тілом, щоб вона передала нам і всім, які з неї причащаються, святість душі, тіла і духа, прощення прогрішень і відпущення гріхів… (Західносирійська літургія Сповнення Чаші).
У літургійних виданнях візантійської Церкви жертовний характер цієї літургії виражався молитвою:
– Господи, простягни руку Твою з висоти святої оселі Твоєї й укріпи мене на служіння Твоє, яке переді мною: щоб неосудно ставши перед страшним престолом Твоїм, безкровне священнодійство звершив я. Бо Твоя є сила і слава на віки віків. Амінь.
Цю молитву спостерігаємо, зокрема, й у служебнику святителя Петра Могили.
У церковній традиції літургію Ранішосвячених Дарів завжди відрізняли від так званих «причастительчних чинів», як-от Чин Зображальних, через те, що, на відміну від останнього, її неможливо було звершувати без участі священника чи для особистого причащання монахами у келіях.
«Сам, людинолюбний Господи, прийми молитву нашу і вознеси її як кадіння перед Тобою»
Структура сучасної літургії Ранішосвячених Дарів у візантійському обряді є потрійною, і кожна із трьох частин має своє особливе завдання. Першою частиною цієї літургії є звичайна постова вечірня. За початковим 103-м псалмом, який є чудесним піснеспівом, присвяченим звеличенню Бога за Його творіння, слідує мирна ектенія і степенні псалми (Пс. 119–133, кафізма 18). У святооцівській традиції степенні псалми трактувались як образ своєрідних сходин, через молитовне сходження якими людина може пройти шлях повернення від світських насолод до Бога через любов до ближнього. Богослужіння продовжується співом вечірніх псалмів, які починає псалом 140 («Господи, взиваю…») – образ молитви, що, як кадіння, возноситься до Бога. До їх співу також долучають особливі постові стихири, мета яких – провести людину через увесь період Великого посту. Їх тексти розкривають теми покаяння, розмірковування над таїнством хреста Господнього і надії на Боже милосердя. У них присутні також молитовні роздуми над євангельськими притчами про митаря і фарисея, блудного сина, милосердного самарянина, немилосердного багача і вбогого Лазаря.
«Озори помисел, упевни у вірі, утверди в надії, зверши в любові»
Другою основною частиною літургії Ранішосвячених Дарів є серія старозавітних читань, які, починаючи із книги Буття, проходять усю історію спасіння людства. Читання історії спасіння доповнюється читаннями із книг мудрості. Цим Церква хоче вказати на те, що лишень знання про Бога і Його бажання спасти нас недостатньо. Це знання потрібно мудро застосувати у щоденному житті із нашими ближніми, передусім із домашніми – чоловіком, дружиною, дітьми, батьками, але також і з дальніми ближніми – сусідами, суперниками і навіть ворогами. Ці читання щедро переплітаються з піснеспівами із збірки старозавітних молитов – Псалтиря. Від початку посту і до його завершення із кожного псалма вибрано по декілька рядків, які співають як прокимени. Перед читаннями співають подячний піснеспів «Світло тихе», а між читаннями вірних благословляють світлом – «Світло Христове просвічує всіх!» – щоби нагадати, що Святе Письмо і є істинним світлом – Христом. Слідуючи за Ним, ми отримаємо добрий дороговказ на дорозі нашого спасіння. Після слухання священних слів Писання Церква спільно зі священником співає піснеспів вечірньої кадильної жертви: «Нехай піднесеться молитва моя наче кадіння перед Тобою, піднесення рук моїх – як жертва вечірня». Цей давній обряд колись звершували на кожній вечірні на знак бажання зробити все життя християнина подібним до приємної Богові кадильної жертви, яку Він сам навчив Свій народ благоговійно Йому приносити.
Уся ця друга частина літургії Ранішосвячених Дарів слугує постійною катехизацією вірних, заглибленням їх в історію спасіння задля того, щоб і вони відчули себе її частиною тут і тепер.
«Владико Святий, сотвори нас достойними прийняти Єдинородного Сина Твого»
Кульмінацією літургії Ранішосвячених Дарів є причащання вірних. Участь у таїнстві Тіла і Крові Спасителя має бути найбажанішим привілеєм кожного християнина. Поєднуватися із Христом і ставати храмом Святого Духа є не лише річною пасхальною повинністю, а щоденною життєвою потребою. Щоденне приймання євхаристійних Тіла і Крові є постійним нагадуванням вірним про їх унікальне служіння у світі, а саме – служіння святості у Христі. Щоразу до причастя запрошують закликом «Святеє святим!», тобто «Святе – для святих!». Бо покликання християн – бути святими, свідчити світові святість, яку дарує Сам Христос і яку Він також хоче подарувати через нас усьому світові. Щоденне (як це було колись) Причастя під час Великого посту нагадує про Христове прагнення дарувати Себе світові, причащати Своєю святістю, аж поки все творіння не упокориться Його небесному Отцеві так, як це зробив Він. Саме про це просить Церква у молитві перед святим Причастям на цій древній літургії: «…освяти душі і тіла всіх нас освяченням невід’ємним, щоб ми з чистим сумлінням, з незасоромленим лицем, з просвіченим серцем причащаючися цих божественних святощів і оживотворювані ними, з’єдналися з Самим Христом Твоїм, істинним Богом нашим, що сказав: “Хто їсть моє Тіло і хто п’є мою Кров, у мені перебуває і я в ньому”; щоб ми, як поселиться і житиме в нас Слово Твоє, Господи, стали храмом Пресвятого і поклоняємого Твого Духа, визволені від усякого диявольського підступу, що довершується ділом, або словом, або помислом…»
Сьогодні в офіційних богослужбових книгах усіх українських Церков візантійської традиції на літургії Ранішосвячених Дарів зберігається порядок причащання, який відображає пізнє, запозичене із західної схоластичної традиції літургійне богослов’я, яке висловлює сумнів щодо того, чи вино в чаші перетворюється на Кров Христову (бо і на Заході вдавнину освячений хліб вкладали в чашу зі словами: «Освячується це вино неосвячене хлібом цим освяченим»). Зміну порядку причащання назагал приписують святителеві Петрові Могилі, хоча перша згадка про це з’являється лише як примітка у Требнику 1646 р., виданому майже перед його смертю, а в його Служебниках 1629 і 1939 років причащання за літургією Ранішосвячених Дарів нічим не відрізняється від причащання на літургіях свт. Василія та Іоана Золотоустого. Насправді ж перші служебники зі зміненим способом причащання з’являються в синодальних друках московської митрополії XVIII століття, а звідти переходять у літургійні книги українських Церков. Така собі московська латинізація.
Натомість літургійне передання як візантійської Церкви, так і інших східних Церков суголосно свідчать про те, що метою служіння літургії Ранішосвячених Дарів було саме освячення Чаші – перетворення вина на Кров Христову після вкладання у чашу частки освяченого Агнця.
З огляду на цю давню традицію синод єпископів Православної Церкви Америки у 2018 році нагадав вірним, що, «відповідно до давньої, вселенської традиції Церкви, на Божественній літургії Ранішосвячених Дарів, коли в чашу покладено освяченого Агнця, вино, змішане з водою, справді стає чесною Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа. Тому священники і диякони, які служать або причащаються на літургії Ранішосвячених Дарів, повинні причащатися зі святої Чаші точно так само і з тими ж словами, як і на літургії святого Іоана Золотоустого або святого Василія Великого. А священник чи диякон, який пізніше має споживати Дари, все одно повинен причащатися, оскільки це жодним чином не є порушенням євхаристійного посту».
Українським Церквам, які успадкували свою літургійну традицію від Константинополя, варто принаймні розпочати дискусію щодо повернення до автентичності власного обряду у служінні літургії Ранішосвячених Дарів.
[1] До речі, саме тому апостоли і вибрали дияконів для служіння «при столах», щоб могти служити Слову євхаристійної молитви (Діян. 6:2: «Hе личить нам, залишивши слово Боже, пiклуватися про столи»).