Дарина МОРОЗОВА
доктор богослов’я, патролог,
дослідниця факультету теології релігії
Університету Ексетеру (Великобританія),
за програмою Британської Академії
Дебати щодо того, чи є вчення Кіріла Гундяєва про «русскій мір» богословською єрессю, чи ні, спонукають проаналізувати це вчення у контексті християнської святоотцівської традиції. Поява програмного документу Всесвітнього російського народного собору (далі – ВРНС), з одного боку, значно полегшила цю справу, представивши новітню ідеологію РФ і РПЦ у концентрованому вигляді. З іншого боку, патрологу тут, власне, нема за що зачепитись: адже документ практично ніде не перетинається з християнською традицією, яку він, буцімто, так палко й войовничо обстоює.
Текст Наказу цілковито позбавлений усяких згадок про Бога, Христа, Богородицю, Церкву, святих тощо. Замість цих засадничих категорій християнської віри документ апелює до абстрактних «духовно-морального погляду», «традиційних цінностей» та світських ідеологем, як-от «російська цивілізаційна ідентичність», «колективний Захід», «русофобія». З іншого боку, тут же фігурують і езотеричні міфологеми, укорінені в православній культурі, але вельми опосередковано пов’язані з її власне християнським змістом – «Свята Русь», «єдине зле начало», «Утримуючий» (Катехон).
У програмному виступі п. Кіріла 2007 р. Росія ще була вбудована у Символ віри – десь на правах «четвертої особи Трійці». Тепер же «Свята Русь» настільки безроздільно стягує всю ковдру на себе, що Нікейський Символ віри взагалі виводиться за дужки як застарілий і непотрібний більше вступ до «істинної віри». Отже, документ не просто уникає згадок про предмет християнської віри, а й виводить на перший план зовсім інші постулати, вимагаючи релігійної віри в них.
«Росія є творцем, опорою і захистом русского міра» – цей вислів за своєю епічністю тягне чи то на початок біблійного апокрифу, чи радше на інавгурацію нової релігії. Безмежний «русский мір», який еманує зі споконвічної Росії, утримуючи космос від впадіння в хаос «західних цінностей», наратив «розділення» і «возз’єднання» російського народу – усе це скидається на цілком самодостатню систему, яка більше не потребує сторонніх підпорок на кшталт християнства.
Як уже не раз вказували, за своїм релігійним змістом ця система тяжіє до дуалістичних релігій – зороастризму, гностичних рухів та маніхейства, де провідну роль відіграє те саме «єдине зле начало» в його вічній боротьбі з добром. Отже, ідеї Наказу виростають із каламутного навколохристиянського «бульйону», настояного на маніхейських рогах і гностичних ратицях та затовченого монофізитською зневагою до людського єства і його свободи. Від власне євангельського та святоотцівського християнства там немає майже нічого.
Це повертає нас до запитання, чи є «русскій мір» християнською єрессю, чи ця ідеологія остаточно порвала з християнським контекстом? Історія знає такі прецеденти: наприклад, у VIII ст. прп. Іоан Дамаскін розглядав іслам ще як християнську секту, породжену сирійською «несторіанською» місією на схід. Здається, русофілетизм п. Кіріла сьогодні перебуває десь на останній межі християнства в якнайширшому сенсі. Хоча думки патріарха цілком належать створеному його руками кривавому ідолу, він все ще апелює до свого статусу християнського ієрарха, формально продовжуючи виконувати практики Православної Церкви. Власне, це позиціонування себе як християнського лідера і підпорядковує Кіріла християнським категоріям, робить його підсудним суду православної догматики, в світлі якої він постає пересічним єретиком (чи, щонайбільш, єресіархом). І лише тоді, коли він остаточно зречеться свого чинного статусу, щоб проголосити власну релігію, йому можна буде підібрати якийсь більш пишний титул – новий «несамовитий Мані», «пророк Молоха на землі» чи то «верховний жрець Мамони».