Геннадій ХРИСТОКІН
доктор філософських наук, професор,
професор кафедри реклами і зв’язків з громадськістю
Національного авіаційного університету (м. Київ, Україна)
В умовах повномасштабної російської агресії Росія активно формує великий гранд-наратив для визначення власної ідентичності, а, по суті, для пояснення завдань і сенсів війни. Основні засади цього наративу були викладені в рішеннях Всесвітнього російського народного собору, який прийняв Наказ, в якому не визнається факт існування України та українців, а Росія називається «духовною цивілізацією», утримувачем, що покликаний вести боротьбу зі «світовим злом», із якими уособлюються країни Заходу. Фактично середньовічна риторика рішень Собору має абсолютно агресивний, мілітарний характер і містить усі ознаки російського фашизму і тому вимагає осмислення та критики.
Ідеологія «русского міра» не раз системно піддавалася критиці, здійснювався політичний, історичний, філософський та богословський аналіз її ідей. Здебільшого критика «русского міра» відбувалася через розвіювання російських наративів або їх протиставлення українським. Переважно російські наративи сприймаються як свідчення перетворення РПЦ в антихристиянську організацію, що засобами політичних та релігійних спекуляцій впливає на прийняття рішень російською владою. Це продуктивні підходи для осмислення й знецінення російських викривлень, які спираються на традиційні методології аналізу суспільних явищ. Нашим завданням буде здійснення спроби аналізу російської ідеологеми з врахуванням досягнень сучасної постмодерної думки. Особливістю такого аналізу є те, що філософська методологія постмодернізму передбачає дослідження метафізичних текстів, а ідеологема «русского міра» має усі ознаки метафізичного тексту, тому може бути деконструйованою як квазі-політична теологія.
Одним із важливих для нас методів є наративний аналіз, який дозоляє вивчати «русскій мір» як певну самооповідь (наратив) Росії про сенси її буття. Ця методологія виходить із припущення, що будь-які ідеологеми є культурними утвореннями, які конструюються під час їх створення та прочитання. Ми також будемо використовувати метод деконструкції – підхід запропонований Ж. Деріда, суть якого полягає у виявленні в тексті прихованих суперечностей із метою показати можливість неоднозначної його інтерпретації [2; 3]. Якщо спростити цей метод до завдань нашого дослідження, то деконструкція гранд-наративу передбачає: виявлення в ньому бінарних опозицій та демонстрацію їх історичної мінливості; аналіз значень, які мають домінуючий статус; зміщення привілейованих значень і надання «голосу» подавленим значенням у тексті; аналіз неясностей («тріщин») тексту; аналіз метафор і риторичних фігур; встановлення справжніх мотиваторів написання тексту [1; 7].
Коли ми кажемо про деконструювання «русского міра», це, зокрема, передбачає виявлення сенсів і бінарних опозицій, що створюють автори цього конструкту, а також виявлення сенсів, які ми створюємо, коли прочитуємо цю ідеологію. Наративний метод і метод деконструкції передбачає розрізнення реального, дискурсивного, символічного та уявного. Це означає, що існує дистанція між реальним, дискурсивним, символічним та уявним, яку автори і носії наративу не помічають, вони видають дискурсивне за реальне, тоді як аналітичний метод полягає в тому, щоб показати цю дистанцію, при цьому не забуваючи, що у нас немає можливості бачити дійсне недискурсивним способом. Іншими словами, «русскій мір» – це ідеологічний конструкт, який набуває сенсу й ваги лише тоді, коли його вважають значущим, він претендує на те, щоби бути остаточною реальністю, але насправді він є проекцією уявного в символічному, вираженою дискурсивними засобами. Хоча нам очевидна хибність та ілюзорність російських наративів і ми бачимо, що вони не відповідають складній дійсності світу, але парадокс у тому, що, сприймаючи ці наративи як відображення реальності, ми самі надаємо їм актуальності й важливості. Проблема в тому, що коли ми сприймаємо пояснення агресії Росії через її ж наративи, ми робимо їх реальними для себе. Тому наше завдання – позбавити «русскій мір» значущості для нас, показати, як він, захоплюючи нашу увагу, стає інструментом впливу і підміни реальності. Не варто забувати про різницю реальних причин агресії Росії, пояснень Росією цієї війни і українським тлумаченням наративів і намірів Росії.
Усі ми дискурсивні істоти, які настільки звикли жити оповідями, що забуваємо, що існує дистанція між реальним та дискурсивним. Точніше, реальне ніколи не існує поза дискурсивним (символічним, уявним), але ніколи з ним повністю не співпадає. Ми живемо у світі реальному, але пояснюємо його через історичні оповіді, сучасні наративи, створені пропагандою, медіа, політикою, масовою свідомістю, які сприймаються як щось дійсне. Коли втрачається відчуття відстані між наративним і реальним, коли кожен суспільний учасник сприймає власний наратив як істину, тоді виникають культурні війни наративів, які згодом перетворюються на реальні війни. Хоча війна повертає нас до реальності, нагадує, що дійсність інша, ніж ми про неї думаємо.
Основою всіх культурних і політичних наративів є бінарні опозиції, що визначають їх сюжети, тому наше оцінювання переважно завжди є бінарним. Ми наділяємо світ протилежними значеннями: верх – низ, чоловіче – жіноче, добро – зло, центр – периферія тощо. Релігія побудована на бінарних опозиціях небесного й земного, святого і грішного, добра і зла, що обумовлені різницею значень абсолютного та відносного, трансцендентного та іманентного. І проблема не в тому, що ці бінарні опозиції існують, і навіть не в тому, що певні спільноти роблять їх ієрархічними – надають більше значення одному елементу за рахунок іншого, проблема виникає тоді, коли ці ієрархії виправдовують насилля. Особливе завдання науки – деконструкція деструктивних ієрархій політичних ідеологій, зокрема ідеології «русского міра», яка за визначенням фахівців, є політичною квазі-релігією, що вимагає аналізу як інструменту насилля й війни.
Російське суспільство має ієрархічну бінарну структуру, яку століттями формували православні, імперські, радянські й тепер путінські політичні наративи, що весь час репресивно нав’язувалися суспільству. Загалом усі традиційні суспільства дивляться на світ через бінарні опозиції: свій – чужий, ми – вони, справедливе – несправедливе, колективне – приватне тощо. В часи Русі до цих базових опозицій додалися часово-просторові: порядок – хаос, осілі народи – кочові, Русь – Степ, народне – княже. Християнізація додала до цього опозиції: божественне – земне, істинне – хибне, сакральне – профанне, церква – світ, духовне – земне, есхатологічне – сучасне, православ’я – язичництво, православне – неортодоксальне. Згодом, Російська імперія наклала опозиції: Росія – Захід, монархія – народ, держава – суспільство, імперія – провінція. Радянська влада наклала свої опозиції: радянське – буржуазне, інтернаціональне – національне, вітчизна – загарбники, радянське – фашистське, СРСР – США, Варшавський блок – НАТО.
В імперський і радянський час основні опозиції змінювалися, кожна епоха намагалася вибудувати власні оригінальні владно-ієрархічні системи, які б не повторювали попередні. Але загалом, усі ієрархії бінарних опозицій Росії мали однозначний ухил на домінування державного (монархія / імперія), ідеологічного (православ’я), колективного (церква, община), на їх панування, сакралізацію, звеличення, виправдання й шанування. Натомість, все не ієрархічне – локальне, суспільне, національне, приватне, провінційне, особисте, неортодоксальне – виносилося за межі владної вертикалі. Навіть коли прийшла до влади більшовицька влада, яка мала намір кардинально перевернути царську ієрархію і надати владу народу, радам, то згодом репресивні важелі перемогли і утворилася нова ієрархія бінарних опозицій, на вершині якої знову опинилася держава (автократія / тоталітаризм), ідеологія (комунізм), колектив (партія, народні ради), а все локальне, суспільне, національне, приватне, провінційне, особисте, неортодоксальне залишилося пригнічуваним, замовчуваним, периферійним. Варто акцентувати, що занепад Росії супроводжувався послабленням ієрархічної структури її владних опозицій, і навпаки, її посилення завжди передбачало акцент на загострення бінарних суперечностей.
Розпад СРСР став наслідком послаблення бінарних опозицій конфліктності із Заходом. РФ спочатку намагалася стати частиною Західного світу, мала потужну демократичну опозицію і здавалося прагнула подолати бінарні опозиції минулих епох. Але з 2008 року влада Росії відкрито проголосила новий шлях, в якому активно протиставлялися євразійське – європейське, Росія – Захід, Росія – США / НАТО, російське – націоналістичне.
Довгий час імперські та радянські владно-репресивні структури помітно впливали на життя українців, але з часу отримання незалежності вони поступово долали опозицію між православним – неортодоксальним, східним – західним, суспільним – державним, колективним – особистим, українським – європейським тощо. Але Україна не змогла до кінця подолати бінарні опозиції столиці – периферії, сходу / півдня і центру / заходу, українського – русского, сучасного – традиціоналістичного, національного – радянського тощо. За останні 30 років українці сформували наративи, в яких посилилося опозиційність між національним – імперським, демократичним – авторитарним, українським – московським, але напруження між ними вдавалося стримувати і знаходити баланс. Активне взаємне відштовхування почалося з 2004 року, особливо після анексії Криму. Воно показало різницю культурно-історичної та політичної еволюції обидвох країн, відбулася кардинальна переорієнтація російських і українських наративів, які потрапили до ворожих таборів.
Повномасштабна війна лише посилила цю конфліктність, зробила її чорно-білою. Війна РФ проти України стала екзистенційною для обох сторін. Склалася ситуація, коли працює бінарна логіка виключення: «перемога, або смерть», «або ми, або вони», «або Україна, або Росія». Для України програш асоціюється зі зникненням державності та нації, втратою ідентичності. Для Росії програш асоціюється з втратою цілісності Росії, з політичним хаосом, повною руйнацією суспільства. Тому зараз сформувалися безальтернативні уявлення: «війна до кінця», «неможливе примирення», «компроміси неможливі».
Під впливом війни в Росії прискорилося формування і набуття ним офіційного статусу Великого гранд-наративу, в основі якого ідеологія «русского міра». Тут усі попередні історичні ієрархії бінарних опозицій синтезовано в єдину багатоярусну репресивну систему, виведену на глобальний рівень. В ідеології «русского міра» на одній вертикалі добра покладаються Російська держава (імперія, СРСР), російська культура (православ’я, ідеологія, мова), духовна цивілізація (правда, всесвітня місія), а на горизонталі зла опиняється все західне, ліберальне, натівське, українське, націоналістичне тощо. Для України формування гранд-наративу завжди було проблемою, він не виник до війни і в умовах війни його формування є непростим завданням. В досвіді України не було власних монопольних вертикальних репресивних ліній, які б утворювали центр сили, навколо якого б формувалася національна ідея.
Наративи обох країн сакралізують і космізують війну: в мас-медіа, в політиці та масовій свідомості ми одне для одного абсолютне зло. Наративи обидвох країн формуються за принципом взаємного відштовхування, проте варто звернути увагу, що існує й різниця. Якщо користуватися відмінністю проєктивного й реактивного, творчого й консервативного, то Україна виступає активним автором пошуку проєктивних версій своїх наративів, для неї вони асоціюються зі звільненням, розвитком, подоланням залежності, переорієнтацією до реалій європейського буття. Тобто Україна могла б повноцінно існувати й за умови мирної Росії поруч, тоді як сучасна Росія є автором реактивних полярних наративів, що негативно реагує на зміни світу, намагається їх зупинити, знищити протилежну собі опозицію, своє буття вона не мислить без України у своєму складі. Це означає, що бінарні наративи Росії є вертикально-експансіоністськими, а України – горизонтально-дифузними. В цьому сенсі Україна втілює звільнення від репресивного, втечу від авторитарного, яка водночас заважає їй побудувати власну репресивну ієрархію, переносячи акцент із держави на суспільне і приватне. В Росії теж приховані неформальні чинники, які здатні зруйнувати бінарні структури влади, але в умовах тотальної концентрації, якою є війна проти зовнішнього ворога, росіяни не схильні до дій, що руйнують вертикаль влади.
Одне із завдань деконструкції – вийти за межі наративного мислення, подивитися на ситуацію аналітичними очима, показати дистанцію між реальним фактом війни і поясненнями цього факту [5]. Факт у тому, що Росія вчинила акт прямої повномасштабної агресії, а наративною інтерпретацією цього факту є концепт «священної війни». Завдання деконструкції політичних міфів полягає в тому, щоб показати, які реальні причини та сили спонукають Росію воювати? Наприклад, що рухало СРСР у захопленні територій Польщі в 1939 році, у війні проти Фінляндії у 1939–1940 рр., поширенні свого впливу після ДСВ на східну Європу, вторгненні в Афганістан, присутності у В’єтнамі, Африці тощо? Невже реальною причиною агресії СРСР було бажання поширити комунізм? Думаю, що ні. Це було розповсюдженням впливу СРСР у світі, розширення кола країн-сателітів, боротьба за світове панування тощо. Ідеї комунізму стали ширмою для маскування реальних амбіцій СРСР у світі. Так само пояснювати причини агресії Росії лозунгами РПЦ – все одно, що вивчати агресію СРСР у часи Холодної війни за лозунгами про комунізм. Реальними причинами російської агресії в Україні та світі є бажання російської політичної та економічної верхівки брати участь в управлінні світом. Ці люди вкрай цинічні, вони цілком серйозно сприймають ідеологію «русского міра» як інструмент впливу на власне населення та світ. Тому «русскій мір» – це зручна ширма, щоб приховати справжні цілі Кремля. Чисельні війни Російської імперії та СРСР, інтервенція РФ у Грузію, Сирію, Казахстан були здійснені без прямого залучання ідеології «русского міра». Їх втілювали лише тому, що перед нами величезна авторитарна держава з непомірними амбіціями та воєнною машиною. Доктрина «русского міра» не здатна пояснити дружні відносини з Китаєм, нову колонізацію Африки, вплив на вибори в різних країнах, енергетичний шантаж, міжнародну політичну корупцію і прагнення до світового панування тощо. Тобто, про найголовніші завдання Росії у світі в доктрині «русского міра» не говориться.
Деконструкція має виявити реальні мотиви Росії, показати приховане, акцентувати на те, для чого робить свої повідомлення «русскій мір»? Аналіз показує, що ідеологія говорить для того, щоб створити ілюзію величі Росії, імітацію її глибоких історичних коренів, духовної традиції, військової сили та непереможності. Насправді ця доктрина приховує неспроможність російської державності, приховує страх, ненависть до сусідів, бажання захопити території і використати ресурси сусідів; приховує тягу до руйнування, глибокі внутрішні проблеми, падіння релігійної віри, відсутність реальної довіри до влади; приховує відсутність змін і страх перед реформами; приховує намір законсервувати владу, страх перед розпадом Росії. Отже, прихована мета доктрини – це імітація, профанація, приховування реальності, щоб уникнути змін.
Деконструкція дозволяє звернути увагу не лише на зміст російського наративу, але й на його форму, на те як він сконструйований? Чому він створений саме таким? Будь-який наратив має свій сценарій, свою логіку, він схожий на велику п’єсу, яку країна намагається розіграти, і гранд-наратив має розіграти великий політичний сюжет російської драми. На думку політичного теолога К. Шмідта політичне має бути конфліктним, викликати протиріччя і налаштовувати на бій певну країну, інакше в ньому немає сенсу [4]. Тобто, чим глобальніший гранд-наратив, тим грандіознішою має бути драма. Чим більшою для нього є геополітична мета, тим більш вагомішим має бути конфлікт і більш сильним має бути противник. Імітація власної величі має створювати образ страшного ворога. Тобто, внутрішній сценарій російської політики, який вона реалізовувала завжди – щоб піднятися, потрібен сильний конкурент.
Це досить парадоксально, але Росія могла б не менш ефективно побудувати свою доктрину, якби була в згоді з Заходом, що передбачалося на початку правління В. Путіна. Тоді б РФ стала частиною Західного однополярного світу і її ворогом були б терористи чи Китай. Але реальні невдачі в реформуванні країни, бажання зберегти авторитарну владу, захоплення країни верхівкою олігархів, невдача з інтеграцією на Захід, а потім накладені санкції та наслідки війни, спонукали Росію переорієнтуватися і створювати образ Заходу як ворога. Хоча насправді за антизахідними діями Росії стоїть ресентимент та брак суб’єктності. Агресія Росії – це спроба повернення суб’єктності на глобальній арені.
Боротьба із Заходом для Росії – це фактично боротьба з самою собою. По-перше, Росія в історії мала занадто тісні економічні та культурні зв’язки з Європою, тепер вона їх обриває, тим самим завдаючи удару по самій собі. По-друге, Росія бореться не з Заходом, а з його примарою, яку вона сама створює. Побачити в Заході ворога було не складно, в арсеналі історичного досвіду були потужні спогади часів Холодної війни. Захід, із яким бореться Росія – це її антиутопія, а сама вона в своїх очах є утопічним проєктом «духовної цивілізації». По-третє, існуюче в самій Росії зло вона проєктує на зовнішній світ. Це своєрідний прояв архетипу тіні, коли зло, яке несе в собі Росія, вона проєктує на зовнішній світ, у такий спосіб уявляючи себе як благо для простих росіян, які мають забути про свої вади, перенести образ ворога з влади на зовнішній світ і отримати виправдання війни.
Остаточне формування «русского міра» відбувається паралельно ходу війни. Проблеми в швидкому досягненні своїх завдань у війні, спротив українців, руйнування планів захоплення Києва вмотивовує Росію прискорювати створення доктрини, що пояснює мету тривалої війни. В певному сенсі невдачі у війні призвели до радикалізації доктрини. І чим більшим є наш спротив – тим більш радикальними будуть заперечення права України на існування. Чим довшою буде війна – тим радикальнішим буде виштовхування українського з російської свідомості й суспільства. Війна – це реальність, від якої вірус «русского міра» зростає, якою живиться, насичується енергією, і зі свого боку її підтримує.
На нашу думку, ми маємо здійснити не лише деконструкцію російського гранд-наративу, але й деконструкцію власного ставлення до цього наративу. Тобто, треба не просто зруйнувати наратив ідеології «русского міра», але перестати сприймати цей наратив як відображення справжньої реальності, бо це робить його значущим, надає йому сили. Коли ми описуємо й аналізуємо російський гранд-наратив, то, по-перше, маємо робити це не наративними, а аналітичними інструментами. Нам потрібні усі існуючі аналітичні (філософські, філологічні, політичні, теологічні, дискурсивні) методи, щоб виявити його штучність. По-друге, не варто будувати наративи України на протиставленні російським наративам. Якщо наратив будується за принципом відштовхування від наративу ворога, тоді перший одразу потрапляє в сценарій впливу ворога, підкорюється його логіці. Росія потрапила в цей капкан, вона сама себе заганяє в маніхейський сценарій поділу світу на полярні сили, і цей сценарій її знищить. Україні не варто будувати абсолютно антиросійський наратив, оскільки ми будемо слідувати російському сценарію, створювати дзеркальну ситуацію: якщо ми називаємо Росію імперією, тоді себе не маємо віднести до розряду колонії; якщо вони називають себе «русскім міром», тоді український світ не має бути антиросійським; якщо вони захищають «русскую» культуру і мову, то ми маємо показати як можна їх інтегрувати й використати для блага української культури. По-третє, український гранд-наратив, якщо взагалі можна про нього говорити, має базуватися на засадах, які не визначаються буттям чи не буттям Росії. Якщо завтра Росія зникне, то нічого кардинального не має змінитися в наших уявленнях про себе, в планах на майбутнє, в стратегії розбудови країни. Тому, завдання українських інтелектуалів і теологів – створити позитивний, конструктивний наратив, в якому Україна буде самоцінною, вільною країною, буття і цілі існування якої не залежать від її ворогів та конкурентів.
Отже, ми спробували застосувати інструменти постмодерної філософії та дискурс аналізу в деконструкції російського гранд-наративу як ідеологічного конструкту. Це стало можливим завдяки тому, що ідеологія «русского міра» має всі ознаки метафізичного тексту, організованого за принципом владної ієрархії. Деконструкція виявила, що приписування наративу «русского міра» магічних функцій контролю над реальністю є помилковим рішенням. Цей текст не є лише витвором його авторів, а містить у собі глибинні, опосередковані російською історією, соціумом та культурою бінарні опозиції, які мають власну логіку, здатну визначати поведінку носіїв цього наративу. Дослідження також виявило, що зміст ідеологеми «русского міра» не має однозначного тлумачення, ба більше, він конструюється не лише змістом оповіді, але й контекстом його прочитання. А якщо це так, тоді її критичне прочитання позбавляє його сили впливу на суспільство. Одне із завдань деконструкції полягає в тому, щоб показати, які реальні причини та сили спонукають Росію воювати. Реальними причинами російської агресії є бажання російської політичної та економічної верхівки брати участь в управлінні світом. «Русскій мір» – це зручна ширма, щоб приховати справжні цілі Кремля. Реальні невдачі в реформуванні країни, бажання зберегти авторитарну владу, захоплення країни верхівкою олігархів, невдача з інтеграцією на Захід, ресинтемент за минулим, втрата суб’єктності та накладені санкції й наслідки війни спонукали російську верхівку створювати образ Заходу як ворога. Боротьба із Заходом для Росії – це фактично ознака боротьби із собою, це намагання існуюче в Росії зло проєктувати на зовнішній світ. Не менш важливою є деконструкція ставлення до російського гранд-наративу як до супер сили, що визначає всі дії російської влади і народу. Завдання українських інтелектуалів і теологів – створити позитивний, конструктивний, європейський наратив, в якому Україна буде самоцінною, вільною країною, буття і цілі існування якої не мають залежати від її ворогів та конкурентів.
Література:
1. Дерріда Ж. Письмо та відмінність. К.: Основи, 2004. 602 с.
2. Лук’янець В. С., Білий О. В. Деконструкція. Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2007. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-21346
3. Соболь О. Деконструкція. Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. 742 с.
4. Стандратюк Д. Особливості концептуального осмислення політичного в теоретичному підході К. Шмідта. Вісник Львівського університету. Серія: Філософсько-політологічні студії. 2018. Вип. 18. С. 379–385.
5. Христокін Г. Наративні та реальні причини російської агресії проти України. Monograph / Edited by Z. Sharlovych, Y. Voloshyn, N. Vasylyshyna. Łomża: MANS w Łomży, 2024. Р. 50–65.
6. Deconstruction and Other. An Interview with Derrida // K. Kearney. Dialogues with Contemporary Continental Thinkers. Manchester, 1984;
7. Derrida J. Grammatology. Deconstruction in Context: Literature and Philosophy. Chicago, 1986;
8. Norris Ch. Deconstruction: Theory and Practice. London, 1989