Володимир ВОЛКОВСЬКИЙ
кандидат філософських наук,
науковий співробітник Інституту філософії
імені Г. С. Сковороди НАН України / Інституту філософії АН ЧР
Умом Россию не понять… в Россию можно только верить
(Ф. І. Тютчев)[1]
Обговорення самого поняття «русского міра» у православному закладі має особливий сенс і проблему. Йдеться не лише про те, чи є «русскій мір» єрессю, теологуменом, етнофілетизмом, чи використанням релігії у політичних цілях[2]. Питання можна поставити ширше – що є релігійного в «русскому мірі»? або – як співвідносяться релігія і політика? Що таке «русскій мір» серед усіх різних способів поєднання політичного та релігійного – офіційна релігія, державна ідеологія, політична релігія, громадянська релігія тощо?
Здебільшого, «русскій мір» зводять до релігійного складника, поєднання російського православ’я та російської політики, взаємодії РПЦ і РФ / Російської імперії. Генеалогію цієї доктрини виводять чи то з ХІІ ст. (перше використання словосполучення «русскій мір») чи то з XV ст. (послання Філофея Іванові ІІІ, коли виникає концепція «Третього Риму» щодо Московського престолу), чи то від Петра І, який нібито «створив Росію з Московії», чи то з модерного націоналістичного (націєтворчого) руху в Російській імперії ХІХ – ХХ ст. (слов’янофіли та євразійці в різних гатунках, від А. Хомякова та І. Кірєєвського, М. Погодіна і М. Данилевського, через Ф. Достоєвського, К. Лєонтьєва, до Н. Трубецького, Л. Гумільова, І. Ільїна), чи то з релігійного відродження в пострадянській Росії та висловлювань патріарха Кіріла на цю тему (славнозвісна промова 2009 р.[3] чи його книга)[4].
Моя ідея – доктрину «русского міра» не можна зводити до релігійного православного виміру, це – розроблена громадянська релігія сучасної Російської Федерації, яка спирається на багатовікові патерни, моделі, ідеї, що лежать глибоко в основі масової (під)свідомості російського суспільства, витворені там як внаслідок власного саморозвитку російської ментальності, так і внаслідок свідомих та агресивних «виховних впливів» російської правлячої еліти (в усіх її на позір взаємопротилежних формах). В основі цієї доктрини чи ідеї – культ священної держави Російської, Святої Русі, її сили-влади-могутності, яка є головною святинею цієї громадянської релігії. Ця громадянська релігія має конкретні догмати і стратегії поширення («проповіді»), які далі буде описано і доведено.
Саме поняття «громадянської релігії»[5] вводиться в рамках соціології релігії американським соціологом Р. Беллою[6], що з одного боку спирається на це поняття у Ж.-Ж. Руссо, з іншого боку на вивчення функції релігії у суспільстві Е. Дюркгайма та Т. Парсонса). Це визначення Р. Белли поєднується із концепцією сакрального космосу П. Берґера, який також був учнем Т. Парсонса, та з феноменологією релігії Р. Отто і М. Еліаде. Нагадаємо лише кілька основних моментів.
У рамках феноменологічного підходу релігія визначається насамперед через особливе переживання сакрального. Це визначення можна класифікувати за допомогою таких предикатів або визначників:
Mysterium tremendum & Mysterium fascinans: переживання трепету і благоговіння та потягу до причетності, одночасні жах і причастя, відштовхування і притягування, «страх Божий» і табу – базовий феноменологічний опис того, що ми переживаємо, коли маємо зустріч із сакральним;
Ultimate Reality, що перевершує межі життя і смерті, добра й зла: сакральне вище моралі, вище добра й зла, визначає мораль, але не підлягає моралі, воно визначає, заради чого варто разом жити, вмерти й навіть вбити;
Ірраціонально-афективна прив’язаність, commitment: переживання священного – це радше емоційне, афективне, що викликає емоції (любов і трепет, страх, відданість); в основі релігійного переживання лежить емоційний, інтимний, афективний, можна сказати, любовний зв’язок із сакральним (не лише згода з теоретичним догматом, а насамперед любов до Бога чи іншого сакрального об’єкту).
Поняття «громадянська релігія» відрізняється від національної ідеї чи політичної ідеології саме цим характером переживання сакрального. Р. Белла описує різні форми інституціоналізації цього переживання у політичному контексті (культ Батьківщини, державних символів, героїв і ветеранів, пам’ятники і меморіали, державні свята, певний історичний наратив, роль президента (керівника держави) як верховного жреця культу тощо).[7]
Сакральний космос вводиться в концепції соціального конструювання релігії П. Берґера[8]. Релігія обґрунтовує певний сакральний космос, космос суспільних сакральних уявлень. Цей космос як логос обґрунтовує політичний номос, тобто соціальні та політичні норми, символи, інституції обґрунтовуються, легітимуються посиланням на певну сакралізовану, уявлену реальність. Цей сакральний космос можна розділити на чотири складники (використовуючи термінологію як соціології релігії, так і Nationalism Studies):
1) Сакральний суб’єкт («хто ми, спільнота Х?»)
2) Сакральний простір (ідеальна територія, куди поширюється присутність сакрального суб’єкта: «що є наше?»);
3) Сакральний час (ідеальна історія сакрального суб’єкта, його тривання в часі: історичні канони, метанаративи тощо);
4) Сакральна місія або телеологія (ціль, мета) існування суб’єкта (яка наша всесвітньоісторична місія?)[9].
Отже, спираючись на ці підходи ми вже можемо описати доктрину «русского міра». Зрештою, ми тут не першопрохідці, ще М. Попович описував радянську ідеологію як радянську громадянську релігію, і застосування апарату громадянської / політичної релігії щодо досліджень СРСР на Заході є доволі визнаним явищем[10].
Сім догматів «русского міра»
Звісно, це орієнтовний список, що виділяється на основі багаторічного спостереження та аналізу. Йдеться не про якусь експліцитно виражену концепцію, а швидше про певну низку свідомих і напівсвідомих регулятивних принципів, що структурують політичний світогляд, набір базових міфологем:
1) «Тисячолітнє існування російської державності», концепція «переносу держави з Києва до Москви й до Петербурга»: цей догмат показує, що таке розуміння історії спирається на етатизм, легітимізм та конфесіоналізм, тобто на такий підхід, де суб’єктом історії і політики є Держава (втілена у династії чи іншій формі вищої влади), а не етнос чи громадянське суспільство[11];
2) Ототожнення «Русь = Росія», привласнення та інтеграція всієї багатоманітності історії слова «Русь», що історично позначала відмінні території та спільноти, до історії «Государства Россійскаго» з подальшим видаленням чи приниженням («обрусенієм») всіх «не таких руських»;
3) Месіанізм «Святой Русі», де «Свята Русь» – це самодостатній сакральний суб’єкт, біблійний Катехон (2 Сол. 2: 7), що має сотеріо-есхатологічну місію утримування світових сил зла. До цього пункту належить також міф про «загадкову російську душу», особливу унікальну неосяжну парадоксальну російську культуру та літературу, що у своїй інакшості несе особливо неосяжну і глибоку правду;
4) Міф про ІІ світову війну як Велику Вітчизняну, про День Перемоги космічного добра (архетипові «Діди») над космічним злом (архетипове світове зло в ролі «фашизму» та його еманацій, на кшталт «бандерівців»);
5) Радикально-бінарний поділ світу та історії, гностично-маніхейський за формою (ментальність оточеної фортеці, презирство до світських благ, до буття плоті, схильність до умертвлення плоті на користь духу чи ідеї, що зрештою обертається на ненависть до буття, неприйняття буття, онтоцид)[12];
6) Гегелівська за формою модель філософії політики та історії, за якою сильні («лідери») є знаряддям і втілення історії та прогресу («Абсолютного Духу») і «справжніми суб’єктами»), тоді як слабкі (лімітрофи, штучні чи випадкові «об’єкти») призначені лише для входження у сферу впливу «суб’єктів»). Саме тому Росія просуває модель поділу світу на посутньо колоніальні сфери впливу, де «регіональні лідери», що нібито «втілюють дух окремих цивілізацій», будуть встановлювати власне «особливі культурні цінності». Тому улюбленими епохами для російської пропаганди є два періоди, де такий поділ був майже втілений: Ялто-Потсдамська система поділу світу (1945 р.) та система Священного Союзу, де Росія була «жандармом Європи» (1815 р.). Зокрема, це проявляється у дискурсі щодо «гавкання НАТО біля воріт Росії»[13] чи «повазі до історичної сфери російських інтересів»;
7) Образ Росії як великого Трибуна, що захищає поневолених від поневолювачів – колонізовані народи від колонізаторів, православних від іновірців, народи світу від фашизму тощо. Цей міф особливо актуальний в контексті деколонізації, де Росія презентує себе як великого Захисника «кольорових» Півдня та Сходу проти «агресивного загарбницького колоніального імперіалізму» Заходу / Півночі, як великого критика західного колоніалізму, імперіалізму, європоцентризму, расизму і взагалі вищості[14].
Звісно, цей список є відкритим до доповнення і перевпорядкування. Втім, можна відзначити певні загальні риси і спостереження щодо російської громадянської релігії:
Позірна парадоксальність: наприклад, догмат №7 вочевидь суперечить догматові №6. У різні історичні епохи різні політичні режими в Росії займали буквально протилежні ідеологічні позиції. Це стає підставою для критики будь-яких подібних узагальнюючих когерентних систем, як така, яку я представляю в цих тезах. Утім ця парадоксальність «знімається» в процесі більш тривалого спостереження за еволюцією російської політики. Прекрасним прикладом є протистояння «білих» і «червоних», яке в певний час мислилось як непримиренне, про що йтиме далі. Варто лише відзначити, що ця парадоксальність і є маркером релігійності громадянської релігії, оскільки поєднує логічно взаємосуперечливі тези (за аналогією: тринітарний чи халкідонський христологічний догмати в християнстві);
Гібридність та флюїдність, плинність: залежно від цільової аудиторії чи правлячої партії акценти і наголоси ставляться на різні догмати, при цьому більшість із них зберігаються і переформульовуються під конкретну цільову аудиторію над- чи позаідеологічність. Незалежно від ідеології чи партії, ці догмати зберігаються.
Це може бути православний чи пролетарський месіанізм, боротьба за традиційні старорежимні монархії чи проти світового фашизму чи колоніалізму. Слов’янська цільова аудиторія здебільшого стає «жертвою» слов’янофільських ідей в усій їхній історичній різноманітності (від класичного слов’янофільства до «греко-слов’янської цивілізації»), православна аудиторія відповідно «годується» конфесіоналістичним складником доктрини. Західній аудиторії посилаються «меседжі» залежно від ідеологічного табору: міф про ІІ світову війну з його бінарним релігійним поділом на «добро» і «зло» з Росією як верховним воїном Добра і «злими фашистами»; поділ світу за догматом № 6; боротьба проти тероризму тощо. На «глобальний Південь» «продається» догмат № 7. Неслов’янським народам Північної Азії, відповідно, адресується євразійство, з гумільовською «Руссю-Ордою».
Очевидні суперечності між цими різними керигмами різним цільовим аудиторіям нехтуються (наприклад, «слов’яни» vs «православні», «слов’янсько-православний» vs «євразійський», поділ на сфери впливу vs антиколоніальна риторика, антифашистська псевдосоціалістична vs традиціоналістично-авторитарна риторика). Якщо ж, зрештою, хтось намагається розібратися з цими суперечностями, він зупиняється на класичному «мікро-кредо»: «Умом Россию не понять… в Россию можно только верить»[15];
Над- і позаідеологічність, синкретичність: вищеописані гібридність і парадоксальність вказують нам на те, що справжнє «ядро синтезу», «єдність трансцендентальної аперцепції»[16] цього колективного суб’єкта є глибше, за межами всіх цих стратегій впливу.
Незмінним залишається сакральне значення Росії. Свята Русь є суверенним джерелом святості, яке пов’язується із зовнішніми джерелами сакралізації (православ’ям, пролетаріатом, традиціоналізмом тощо), але при дискредитації зовнішнього джерела «Русь» залишається незмінним ядром сакрального авторитету. Русь за визначенням стоїть на стороні святості, «правди, любові і добра» тощо.
Це часто набуває форми інверсії: «православний» – значить «русскій» обертається на «русскій» – значить «православний» («росіяни можуть бути лише православними» – на «лише росіяни є православними»), «тільки в СРСР створено справжній соціалізм» тощо. Зрештою, корінням це сягає ще в старомосковську епоху, де все, що за межами Московії, вважалося «зіпсованим», «єретичним».
Незмінним лишається геополітичний суб’єкт влади і впливу в Північній Євразії, існування якого в просторі й часі є необхідна й незмінна мета та ціль. Зрештою, це спрощується до чистого культу влади і сили, втіленого у сакральному центрі Росії, чистого культу «Государства Россійского». Більш конкретизовано він втілений у догматах № 3–7.
Негативне жорстке ядро російської громадянської релігії: попри всі гібридності є позиції та ідеї, які ніколи не приймаються в російському ідейному просторі. Це, насамперед, догмати № 1–2 (саме тому вони стоять попереду, хоча логічно не є найбільш загальними).
Усі російські режими і партії поділяють етатистсько-легітимістичну модель «тисячолітньої історії Росії» та претензію на ототожнення «русского» і «руського», «Росії» та «Русі». Це є найбільш поширювана позиція, яку просувають всі, зокрема т. зв. «антипутінська опозиція» або «російське антирадянське дисидентство». Українофобські висловлювання дисидента А. Солженіцина, антикомуністів Й. Бродського, М. Бердяєва і М. Булгакова показують, що «російський ліберал ламається на українському питанні», а точніше на питанні «Києва – матері міст руських».
Окрім цього, російська громадянська релігія вирізняється тривалою антипатією до лібералізму, західного християнства (насамперед католицизму і протестантизму), глобального Заходу (мається на увазі, насамперед, ліберально-демократичний Захід, але також і західне християнство загалом). Ліберальні ідеї в російській інтелектуальній історії є маргінальними, лібералізм у російському контексті або перетворюється на ідею демонтажу російського імперіального політичного каркасу (тобто самої російської державності), або на етатистсько-імперіалістичну політичну теорію, що захищає «право існування» російського імперіалізму. Власне напрямок «західництва» через це в російській історії здебільшого був маргінальним.
Католицизм та протестантизм як втілення культурної ідентичності Заходу також так і не набули «прав громадянства» в Росії – попри всі «реверанси» за кордоном, усередині Росії вони досі перебувають у статусі «ледве терпимих меншин»[17]. Показова ситуація греко-католиків і «розкольників ПЦУ». Греко-католики («уніати») втілюють у собі два найбільших «зла» – західний «розбещуючий» антиросійський вплив і посягання на найінтимнішу основу «матері міст руських», тобто на догмати № 1–2. Отже, «уніати» є подвійним поєднанням найлютіших «ворогів» – світового зла й узурпації «русскої колиски», така собі «сума ворожості» (summa inimicitiarum). ПЦУ ж, «розкольники», є «сумою найвищої зради» (summa proditionum), що вражає водночас головну глобальну ідейну основу, «скрєпу» – православ’я, і відторгає єдину «колиску міст руських»[18].
Латентна ксенофобія: до вже сказаного про релігійні фобії та антизахідництво можна додати перманентний антисемітизм, «традиційну» гомофобію, латентне дискримінаційне принижуюче ставлення до національних меншин (за рідкісним винятком Кавказу). За винятком гомофобії, ця ксенофобія є більш імпліцитною, не проявляється в офіційних виступах, натомість широко поширена в інформаційній продукції «для внутрішнього російського вжитку».
Замість висновку. Як писати українською «русскій мір»?
Власне мовне зауваження добре ілюструє зміст цієї доктрини – рекомендується вживати «русскій мір» саме без перекладу. Слово «русскій» тут неперекладне, тому що воно власне ілюструє догмат № 2 цієї громадянської релігії, ототожнення «руського», як багатоманітного складного історичного феномену Русі, що мав багато значень, форм та інтерпретацій, із «російським», тобто його «московським чи великоруським ізводом», перетворення Московії-Росії у «справжню чисту Русь», а всі інші форми руського світу в «несправжні» і «зіпсуті (ворожим Заходом)». Інакше кажучи, «русскій мір» хоче ототожнити себе у масовій свідомості із «руським світом».
Історично, тривалий час існувала певна можливість взаємного перекладу. До ХІХ ст. поняття руського світу, тобто соціокультурного простору, де ідентифікатор «Русі», «руського» мав важливе значення, було цілком собі нейтральним явищем, довкола якого змагалися різні ідеї та діячі. Позначаючи то політичну підлеглість, то конфесійну ідентичність, то певну територію або (зрідка) етнос, слово «Русь» було одним із ідентифікаторів Східної Європи. В ХІХ ст., коли Європу охоплюють процеси націєтворення, цей феномен інструменталізується насамперед елітами Російської імперії, але зокрема й елітами українського націєтворення. Слово «руське» часто означало синонім до слова «східнослов’янське» (див. М. Максимовича чи М. Костомарова). Ще М. Костомаров чи М. Драгоманов могли собі дозволити вживати вираз «руський світ» у відносно нейтральному етнокультурному значенні, зокрема в контексті теорій про «дві руські народності» чи «руські мови». Віхою стали, з одного боку, етатистські авторитарні репресії проти однієї з «руських народностей» (Валуєвський циркуляр та Емський указ), формування концепції російської нації, де «великоросійське» ототожнювалося з «російським», і завершення формування власне українського наративу «Історії України-Русі». Саме на зламі ХІХ – ХХ ст. вираз «русскій мір» стає неперекладним, оскільки починає позначає саме російську оптику історії та політики.
Поетичний, ірраціональний зміст цієї громадянської релігії найкраще може бути проілюстрований власне поезією, яка за своєю формою більш пристосована для виразу ідей такого роду. Окрім відомої фрази «Умом Россию не понять», можна процитувати вірш Ф. Тютчева про сакральну «Русскую географию» (1848 чи 1849 рр.):
Москва и Град Петров*, и Константинов Град –
Вот царства Русского заветные Столицы…
Но где предел ему? и где его границы –
На север, на восток, на юг и на закат?
Грядущим временам судьбы их обличат…
Семь внутренних морей и семь великих рек…
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство Русское… и не прейдет вовек,
Как то провидел Дух и Даниил предрек**.
* Мається на увазі Рим.
** Дан 2: 44–45.
[1] Цю символічну фразу озвучують регулярно політичні лідери не лише самої Росії, а і її «друзі», наприклад, Жак Ширак, коли отримував нагороду в Москві. «Неосяжність розумом» є одним із перших маркерів релігійного ставлення.
[2] Декларація православних богословів світу про «русскій мір». РІСУ. 16 березня 2022 р. URL: https://risu.ua/deklaraciya-pravoslavnih-bogosloviv-svitu-pro-russkij-mir_n127230
[3] Кирилл, Святейший Патриарх Московский и всея Руси. Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира // Патриархия. 3 ноября 2009 г. www.patriarchia.ru/db/text/928446.html
[4] Кирилл, Святейший Патриарх Московский и всея Руси. Семь слов о русском мире. Москва: Всемирный русский народный собор: ООО «ЛитРес», 2015.
[5] Більш розлого мною описане в статті: Волковський, В. «Русскій мір» як сучасна російська громадянська релігія: політично-філософський вимір дослідження. Мультиверсум. Філософський альманах. Київ, 2023. Вип. 2(1). С. 3–33.https://doi.org/10.35423/2078-8142.2023.2.1.1
[6] Bellah Robert N. Civil Religion in America. Dædalus. Winter 1967.Vol. 96.No. 1.
[7] Bellah Robert N. Broken Covenant: American Civil Religion in a Time of Trial (2nd ed.). Chicago: University of Chicago Press. 228p. Bellah Robert N. Is a global civil religion possible? The Immanent Frame. Secularism, religion and the public sphere. December 24, 2007 URL: https://tif.ssrc.org/2007/12/24/is-a-global-civil-religion-possible/
[8] Berger Peter L. The Sacred Canopy: Elements of a Sociological Theory of Religion. New York: Doubleday and Company, Inc., 1967.
[9] Якщо перші три пункти притаманні всім без винятку політичним спільнотам (націям), то четвертий (телеологія) є опціональний, він може існувати актуально, потенційно або взагалі бути відсутнім.
[10] Riegel, Klaus-Georg (2005). “Marxism-Leninism as a political religion”. Totalitarian Movements and Political Religions. 6 (1): 97–126. doi:10.1080/14690760500099788.
[11] Достатньо подивитися на російські історичні наративи – від Карамзінової «Истории Государства Российского». Попри всі видозміни, залишається «визначальна роль» саме Держави, як системотворчого фактору. Можливо, саме звідси випливає зневага до громадянського суспільства і до «маси», яка є «сліпою руйнівною силою», що може бути «просвічена» лише Царем / Державою. Це дуже добре помітно в російському ставленні до громадянських протестів. Суспільство не може бути, мовляв, джерелом свідомої суверенної політичної активності.
[12] Epstein, Mikhail, The Russian Antiworld. Politics on the Brink of Apocalypse. Русский антимир: Политика на грани апокалипсиса. New-York: Franc-Tireur USA, 2023.
[13] Spadaro, A. Pope Francis in Conversation with the Editors of European Jesuit Journals. La Civiltá Cattolica. 14.06.2022. https://www.laciviltacattolica.com/pope-francis-in-conversation-european-jesuit-journals/
[14] Волковський В.П. (2023) Доктрина «русского міра» як громадянської релігії та її (пост)колоніальна перспектива (доповідь в рамках круглого столу «Філософія війни та миру: від античності до сьогодення», модератор Лях В. В. Мультиверсум. Філософський альманах, 2(2), 3–63 / 46–57. https://doi.org/10.35423/2078-8142.2023.2.2.1
[15] Виникне питання: а де слов’янофільство, євразійство і православ’я? Це – різні стратегії гібридного впливу на різні цільові аудиторії. Їхній теоретичний зміст вторинний щодо їхньої формальної функції в межах різних догматів.
[16] Термін І. Канта, що позначає єдність всіх переживань та мислення одного Суб’єкта, Я.
[17] Що цікаво, те ж саме ставлення поділяла радянська влада – хоч би вона і приймала православ’я як певну основу радянського криптонаціоналізму, вона ніколи не шанувала особливо католиків і протестантів.
[18] Символ ворога й символ зради – тривкість цієї символіки вражаюча, оскільки нею буквально просякнута вся історія російської культури й політики, від католикофобії старомосковського періоду й моментального знищення незалежності Київської митрополії, до всіх історичних наративів, які в Україні просували всі російські режими. Як наратив Російської імперії ХІХ ст., так і наратив СРСР об’єднує одна головна «скрєпа» – ненависть до католиків, «уніатів», «розкольників», москво- і росієцентричність історичного наративу.