протоієрей Ярослав РОМАНЧУК
Подія воскресіння Христового має надзвичайне значення, оскільки дає людству надію на успадкування вічного життя. Син Божий втілився, прийняв наше людське єство для того, щоб перетерпіти муки і померти на Хресті задля всіх людей різних часів і поколінь. Ісус Христос пролив власну кров за гріхи кожного з нас. Розп’яття само собою є перемогою, але в ту далеку і Велику п’ятницю перемога ще була прихованою, тоді як через день, у недільний ранок, вона вже очевидна. Христос своїм Воскресінням переміг саму смерть і відкрив людству шлях до вічного життя.
Тепер нам нічого боятися, бо самий страх безглуздий перед фактом воскреслого Христа, але тоді, понад два тисячоліття тому, ще панувало невідання. Пригадаймо ті події…
Жінки-мироносиці направляються до гробу, аби намастити тіло пахощами і виконати все, що не змогли зробити у п’ятницю, оскільки погребіння відбувалося наспіх, адже наближалася субота, на яку того року припало юдейське свято Пасхи. Первосвященники просять дозволу перебити розіп’ятим гомілки, аби пришвидшити смерть, Йосиф з Никодимом просять дозволу забрати Тіло для погребіння… а мироносиці вже у перший день (на івриті так називається неділя: йом рішон – перший день) поспішають до гробу з пахощами і розмірковують про те, хто їм відвалить камінь. Натомість вони бачать, що гріб порожній. Власне сам порожній гріб не може бути доказом реальності воскресіння. Євангеліст Іоан говорить, що Марія, побачивши порожній гріб, подумала, що хтось забрав тіло Учителя – коли ангели запитали, чому вона плаче, та відповіла: «…якісь люди забрали звідси тіло Господа мого, і я не знаю, куди вони поклали Його» (Ін. 20: 13)… але Христос явився їй, а явлення Воскреслого – найкраще переконання в реальності цієї події.
Обговорюючи зазначену тему, найперше варто згадати Перше послання ап. Павла до Коринфян. Чому? Все просто. Апостол Павло явлення Воскреслого Господа Своїм учням визначає як найкращий доказ реальності Воскресіння Христового. Особливо він робить акцент на недавніх для його часу подіях явлень Христа після воскресіння очевидцям, багато з яких ще були живими на момент написання послання. Апостол вказує п’ять явлень Христа: Петрові (про це теж йдеться у Лк. 24: 34), потім дванадцятьом апостолам (в Євангелії говориться про явлення «одинадцятьом» (Мк. 16: 14; Ін. 20: 24) тому, що до Вознесіння замість відпалого Юди ще не був ніхто обраний), пізніше – більш ніж п’ятистам братам, а далі – ап. Якову (про явлення 500-м братам і апостолу Якову в Євангеліях не йдеться) і всім апостолам. А щоб хтось не подумав, що Павло говорить тільки з чужих слів, він нагадує про явлення Христа і йому самому (1 Кор. 15: 5–8). Факт, що той, хто раніше гнав Церкву, зараз став її проповідником, свідчить про віру, підставою якої є воскресіння Христове, а це – вражаюче та переконливе свідченням істинності цього вчення, тому саме зі свідчень апостола Павла воскресіння Христове повинно бути визнане як беззаперечна істина.
Отож, Воскресіння Христове є подією в історії, яка разом з тим сягає за її межі, а зустрічі очевидців з Воскреслим, описані у Святому Письмі, є дуже повчальними. Вони свідчать про таке:
Ісус Христос не повернувся до загальнобіологічного життя, аби пізніше померти, як це було, наприклад, з Лазарем, дочкою Яіра чи сином наїнської вдовиці.
Явлення Ісуса Христа не були примарними. Апостоли могли вважати, що бачать «духа», але потім переконувалися, що це – Учитель.
Тіло Ісуса було реальним, але змінилося. Апостоли не одразу могли Його впізнати (як от подорожуючі в Емаус), Спаситель являвся учням крізь зачинені двері та пропонував доторкнутися до ран, аби переконатися, що це – Він.
Зустріч з Воскреслим не є також містичним досвідом людини. Тут теж варто згадати ап. Павла, який чітко розрізняє свій містичний досвід (коли був узятий до третього неба (2 Кор. 12: 1–4), щодо цього він навіть не може пояснити, чи то було в тілі, чи не в тілі) і досвід зустрічі з Воскреслим Господом на шляху до Дамаска. Ця зустріч мала місце в історії, зустріч з живою особою: «Коли він уже наближався до Дамаска, несподівано світло з небес спалахнуло навколо нього. Савл упав на землю і почув голос, який говорив до нього: «Савле, Савле, навіщо ти переслідуєш Мене?» Савл запитав: «Хто ти, Господи?» І голос відповів: «Я Ісус, Якого ти переслідуєш» (Діян. 9: 3–5).[1]
Серед усіх явлень воскреслого Господа маємо два, як на мене, особливо цікавих – явлення Ісуса Марії Магдалині й апостолу Фомі. Чому так? Бо Марії Христос каже «не торкайся до Мене» чи, як зазначено в деяких перекладах, «не затримуй Мене», тоді як апостолу Фомі Христос пропонує торкнутися – вкласти пальці в рани і руки в ребра та не бути невірним, а вірним… Отож, спробуємо розібратися у цих двох явленнях.
Пригадаймо євангельську історію, зокрема, 20-й розділ Євангелія від Іоана. Апостоли вже знали, що тіла Ісуса Христа у гробі немає, і віра їх у воскресіння була дуже хиткою, тому Господь переконуватиме їх у воскресінні Своїми явленнями. Так, Він передусім явився Марії Магдалині.
Коли учні пішли від гробу, Марія стояла біля нього і плакала. У сльозах вона нахилилася до гробу і побачила там двох юнаків у білому одязі (ангелів), що сиділи: один – біля голови, а другий – біля ніг, де раніше лежало тіло Ісуса. На запитання: «Чого ти плачеш?» – Марія сказала: «Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали». Сказавши це, вона повернулась назад і побачила Ісуса, що стояв, але не впізнала Його, а подумала, що це садівник, і попросила: «…Пане, якщо це ти Його взяв, то скажи мені, де ти Його поклав; я заберу Його» (20: 15). На це Ісус сказав їй: «Маріє!» Почувши своє ім’я, сказане знайомим голосом її Божественного Вчителя, здивована, вражена, утішена Марія зі словом «Равуні» кидається до ніг Ісуса. Христос же зупинив її, сказавши: «Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Іди до Моїх братів і скажи їм: Я йду до Мого Отця й вашого Отця, і до Бога Мого й Бога вашого!» (Ін. 20: 17). Цей момент можна пояснити по-різному і, варто сказати, коментарі до цього фрагменту розходяться. У більшості перекладів Біблії Христос каже Марії «не торкайся» і тут дослідники юдейських традицій і норм євангельського періоду кажуть, що Христос являвся, аби переконати у реальності Свого тіла після воскресіння. Апостоли мали йти і свідчити, що Христос воістину воскрес, а реалії того часу були такими, що на Сході свідчення жінки не бралися до уваги. Тому не було сенсу переконувати Марію Магдалину в реальності тіла Христового. Та й не було потреби, бо їй було достатньо лиш одного слова «Маріє…», аби вона зрозуміла, Хто перед нею.
Варте уваги також тлумачення єпископа Михаїла Лузина, написане на основі праць Святих Отців. Він переказує євангельський фрагмент так: ми бачимо (зазначає єп. Михаїл), що вона (Марія) хотіла доторкнутись до Христа, бо інакше зайвою була б заборона. Через деякий час Господь не забороняв їй разом з іншими жінками доторкнутися до Його ніг, увечері того ж дня пропонував Своїм учням торкатися до Себе, показував руки Свої і ноги (Лк. 24: 39). Через вісім днів запропонував Фомі доторкнутися до Себе (Ін. 20: 27). Із цього, а також із вказаної Господом причини, чому Він не дозволяє тепер Магдалині доторкатися до Себе («…бо я ще не пішов до Отця»), потрібно зробити висновок, що ця заборона була саме через думки і наміри Марії, з якими вона підійшла до Ісуса. «Ще по-земному мудрує жінка: через це і забороняється їй доторкатися до Христа» (стихира Ранньої 8-го гласу). Очевидним є зі всієї розповіді, що Марія, як і інші учні, не сподівалася побачити воскреслого Господа, тож вона направляється до Нього, щоб доторком переконатися в тому, що бачить її око. «Не торкайся до Мене», – говорить Господь. Аби переконатися, що це Я, нехай буде достатньо для тебе Мого слова, а не дотику; для розсіяння ж твоїх сумнівів – чи не дух Я в тілесному вигляді – говорю тобі, що Я не пішов ще до Отця Мого, отже не дух Я, а в тому ж самому тілі воскреслому[2].
Тепер щодо різних варіантів перекладу фрази «не торкайся до мене» і «не затримуй мене». В одному з найновіших перекладів Біблії, який видано Українським Біблійним Товариством у 2023 році, й справді слова Христа передані як «не затримуй мене». Треба сказати, що в цьому місці Святого Письма вжито в оригіналі грецьке дієслово άπτω, яким позначають тактильні відчуття на позначення доторку: торкатися, триматися, затримувати, мати зв’язок, схопити, доторкнутися, щоб перешкодити рухові… Саме тому перекладач не просто використав буквальний переклад цього слова, а й додав певного навантаження у розуміння його сенсу. Тож, можемо припустити, що Марія, впавши на коліна, обійняла Ісуса, через що Він і сказав «не тримай (затримуй) мене», бо пізніше Ісус не заперечував, аби Марія Магдалина просто торкнулася до Нього, а також дозволив іншим жінкам, які побачили Його після воскресіння, «впасти до ніг Його» (Мф. 28: 9) – тобто опуститися на коліна і обійняти ноги свого Учителя. Через сильне бажання бути з Господом вона вхопилась за Ісуса і не відпускала його. Аби запевнити Марію, що він поки що не йде, Ісус наказав їй не триматися за Нього, а піти до учнів і повідомити новину про Його воскресіння.
Тепер пригадаємо історію апостола Фоми чи, як правильніше було б сказати – Юди. Бо, власне, ім’я цього апостола – Юда, а Фома з івриту перекладається як «близнюк» (івр. Феом, гр. Дидим, укр. Близнюк). За ранньосирійською традицією його називають Юда Фома, а в апокрифічному Євангелії Юди він підписаний як Дидим Юда Фома.
На восьмий день після Воскресіння Христового, учні знову зібрались усі разом у домі, і Фома був із ними. Двері були замкнені, як і в час явлення учням у перший день. Ісус Христос увійшов у дім при зачинених дверях, став посеред учнів і сказав: «Мир вам!» Потім, звернувшись до Фоми, сказав йому: «Дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним». Тоді апостол Фома вигукнув: «Господь мій і Бог мій!», а Христос сказав йому: «Ти повірив, тому що побачив Мене, блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20: 26–29).
Дослідники Біблії мають різне розуміння такої поведінки ап. Фоми. Припускають, що Фома вирізнявся строгим характером, часто доходив до впертості та був скептиком. Це не єдине місце в Євангелії, що свідчить про його таку натуру. Згадаймо, коли Христос йшов у Вифанію, бо дізнався про смерть Лазаря, Фома висловив впевненість, що з цього нічого не вийде. Він не бачив доцільності туди йти, адже був переконаний, що там на Учителя чекає якась біда чи навіть смерть: «Підемо і ми, помремо з ним» (Ін. 11: 16), – каже цей апостол. Щоправда, ці слова можна трактувати також як готовність бути поряд з Христом навіть у час загрози смерті.
Але хресна смерть Учителя сильно вразила Фому. Як зазначає архієпископ Аверкій Таушев, він ніби утвердився в думці, що це безповоротна втрата, а тому не був присутній разом із іншими учнями в день воскресіння[3]. На переконання апостолів, що Христос воскрес і вони бачили Його, той відповідає: «Поки не вкладу пальця в рани від цвяхів… не повірю». На восьмий день Господь явився апостолам вже разом із Фомою і сказав йому: «Поклади сюди свій палець, поглянь на Мої руки…». Фома настільки був вражений побаченим, що назвав Спасителя Богом. У Євангелії є випадки, коли Христа називають Сином Божим – ап. Петро, сотник біля хреста… Це звичне для того періоду словосполучення. Так у Біблії називались ангели, так називалися царі… так називали Ісуса Христа ті, хто сприймали Його як Месію в юдейському контексті. Але таких випадків, щоб називали Христа власне Богом, нема, за невеликим винятком – в історії про зцілення 10-ти прокаженних Христос каже, що лише іноплемінник (самарянин) повернувся віддати славу Богові, та при описі історії явлення Господа Фомі, останній, вражений побаченим, прямо називає Христа Богом.
Отож, що варто сказати наостанок? Ми маємо два нібито різні, але схожі випадки. Вислови: «не торкайся (затримуй)» і «доторкнися до ран» насправді не перечать один одному. Марії достатньо лиш одного слова, аби вона увірувала, що це її улюблений Учитель. Фомі ж потрібно було більше фактів: поговорити, відчути, доторкнутися…. Але, зрештою, вони обоє повірили – бо мали реальну зустріч з Христом воскреслим.
[1] Гарно описано тему Воскресіння Христового, питання порожнього гробу, свідчення про воскресіння та явлення Воскреслого у книзі Йосифа Ратцінгера (папи Бенедикта XVI) «Ісус з Назарету», частина друга: від в’їзду в Єрусалим до воскресіння. Переклад з німецької Ілони Терзової, видавництво «Місіонер», 2011.
[2] Михаил (Лузин), еп. Толковое Евангелие в 3-х томах, т. 3.
[3] Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета, М., 1999, с. 318.