протоієрей Андрій ДУДЧЕНКО
Страсті Христові і Світле Христове Воскресіння – це та мета, до якої ми готувалися впродовж семи тижнів святої Чотиридесятниці. Наприкінці Великого посту, коли ми стоїмо перед хрестом, а потім перед плащаницею, ми розмірковуємо про жертву Христову. І тут постає питання: від чого нас спас Христос?
Чи щось насправді змінилося у світі через хресну смерть і воскресіння Христове? Люди, як і до пришестя Ісуса Христа, до Його смерті, продовжують грішити і помирати. У світі так само багато страждання і болю, і під час війни ми не тільки усвідомлюємо це розумом, а й переживаємо усім своїм єством. Ми знаємо на власному досвіді, що й стан нашої природи – вже нас, охрещених, – не є досконалим, і нам доводиться боротися з гріхами та пристрастями. І ми знаємо, що ми далеко неідеальні люди, навіть коли не робимо великих або тяжких гріхів (дай Боже, щоб ніхто з християн їх не робив), але однаково – чи то спалахне гнів на когось, чи то якесь слово не те скажемо, чи, може, допустимо якусь неправду в своєму житті – все це з нами, на жаль, буває. І ми також усвідомлюємо, і знаємо це достеменно, що до кінця життя ми навряд чи подолаємо всі свої пристрасті і не станемо безгрішними. Тож який результат від того, що прийшов Христос і від чого Він нас спас?
Таке питання постало ще у першому християнському поколінні. Апостол Петро в Другому посланні переказує слова людей, яких він називає «зухвалими хулителями», що запитували: «Де обітниця пришестя Христового?». Перші християни думали, що ось-ось, і за час їхнього покоління вже прийде Христос вдруге у славі. Вони не встигнуть померти, як відбудеться воскресіння мертвих і Суд, і настане вічне життя у Божому Царстві.
Тож «де обiтниця пришестя Його? Бо з того часу, як почали вмирати батьки, вiд початку творiння, все залишається так само» (2 Пет. 3: 3). Чому не були зняті прокляття Старого Завіту? Зокрема, «порох ти, і до пороху повернешся», «в поті лиця будеш їсти свій хліб», жінка в болях буде народжувати дітей (Бут. 3: 16–19). Якщо Христос відкупив і відновив природу людини, то чому в нас, християн, відроджених у Хрещенні від води і Духа, вона досі залишається пошкодженою? Чому Христос не виправив людську природу відразу в усіх нас миттєво, а поставив мету («Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5: 48)), до якої за час нашого життя ми ніколи не зможемо дійти?
Про це хочу сказати декілька тез простою мовою, незважаючи на те, що на цю тему було написано багато серйозної богословської літератури.
Теза перша. Старий Завіт і Новий Завіт – це не два різних завіти, а це є одна священна історія, єдиний завіт, який розкривається від Старого в Новому, але не переривається. Цей завіт описує історію взаємин Бога і людей, Божий план спасіння людства. Господь задумав спасти людину відразу після її гріхопадіння, і навіть ще раніше, навіть до створення людини відбулося те, що ми називаємо «передвічною радою»: Господь знав всі наслідки Своєї ініціативи створення світу і людини та свідомо пішов на ризик. Господь, всезнаючий і всевідаючий, знав про те, що людина згрішить. Але вже тоді Господь передбачив, як Він буде спасати нас. І оскільки наш Творець благий і мудрий, то, напевно, Він знає, що, не зважаючи на наші гріхи, на гріхопадіння, через яке людина опинилася під владою смерті, стала смертною, є вихід.
Наше буття і Божий задум щодо нас не обмежуються умовами життя в цьому світі. Ми очікуємо, що попереду буде щось краще, інакше Бог, як благий і премудрий, не створив би світ і нас. Тож певний план у Бога є: він передбачений від початку створення світу. Реалізацію цього плану спасіння можна побачити вже у Божому завіті з Адамом і Ноєм, а згодом – у особливому завіті, який Господь уклав із Авраамом (Бут. 12: 1–3). Від Авраама починається історія вже безперервного завіту з конкретною родиною, від якої, як Господь пообіцяв, народиться великий народ, і потім благословення цього завіту пошириться на всі народи землі. Цей завіт сповнився спочатку в народженні Ісака, потім Якова і його дванадцяти синів, а згодом сповнився у Христі.
Господній план є таким, який діє поступово, який розгортається в історії. Не треба розглядати час до пришестя Христового, до втілення Сина Божого, і час після втілення Сина Божого як два принципово різні періоди щодо всього світу. Так, для людей, які увірували в Бога і прийняли Ісуса Христа як Господа і Спасителя, це два принципово різні періоди. Нова доба відкрилася із пришестям Христовим, але для зовнішнього світу все залишилося поки що так, як і було. Ніч минула, а день наблизився. Ранкова зоря вже засяяла, темрява відступила, але сонце ще не піднялося у зеніт. Люди ще грішать, і смерть ще панує над людством – над віруючими і невіруючими.
І тут ми наближаємося до другої тези: смерть панує, але не вічно. Христос приніс спасіння. «Спасіння» – це дуже сильне слово. Воно означає не просто позбавитися, скажімо, від нежиті. Спасіння – це така допомога, без якої людина не може вижити сама. Це, наприклад, як врятуватися під обстрілами. Один мій знайомий під час облоги Києва навесні 2022 року ночував у себе в квартирі у багатоповерхівці, як і більшість із нас. У будинок влучили, у квартирі хвилею винесло всі три вікна, а в його кімнаті цілими залишилися тільки його ліжко та іконостас. Випадковість це чи чудо? Я би сказав: і одне й інше. Це – втручання Боже, яке очевидне для того, хто вірує і хто це пережив, але не примушує повірити інших.
Так ось, врятуватися в дуже загрозливих обставинах – це і є спасіння. Це те, що приніс нам Христос. Без Нього самі ми спастися не могли, а з Ним це спасіння є.
Теза третя. Христос врятував нас від смерті через те, що Син Божий став повноцінною людиною, прийняв на Себе людську природу, як усі ми, зі всіма наслідками гріхопадіння. Єдине, що відрізняє Його від нас – це те, що Він не мав жодного гріха. Він не грішив, але мав таку саму природу, як і ми після гріхопадіння, тобто природу, яка підвладна стражданням, і яка є смертна. Прийнявши цю природу на Себе, Христос відновив її в Собі, коли воскрес із мертвих.
Христос прийшов через смерть до воскресіння. Після воскресіння людська природа в Ньому відновлена. Тіло воскреслого Спасителя є тим самим тілом, яке перетерпіло страждання, померло і було покладене в гробницю. І водночас це тіло є не таким самим, як було до смерті: воскреслий Ісус з’являється учням, коли ті зібрані за замкненими дверима, Його не одразу впізнають… Це нова якість буття, але – що важливо! – це та нова якість буття, яка вже є принципово можливою для людини, адже людське тіло воскреслого Ісуса Христа вже стало таким. І ми станемо такими при нашому воскресінні.
Божий дар спасіння, який даний нам, є вільним і не нав’язливим. Господь відкрив нам цю дорогу, приніс нам спасіння, пройшов першим цей шлях і тепер простягає руку назустріч, запрошуючи до Себе – до повноти життя. Осягнути цей дар у повноті ми зможемо тоді, коли воскреснемо. Ми чекаємо Другого пришестя Христового, коли відбудеться воскресіння і наших тіл, відновлення нашої природи. Тоді вже смерть буде переможена остаточно, тоді вже спасіння буде повнотою життя, повнотою всього в усьому.
Нам, християнам, вкрай важливо пам’ятати: ми чекаємо не загробного життя душі після смерті, а воскресіння наших тіл. Про різні форми життя душі після смерті навчають різні релігії, унікальність християнської проповіді в наголошенні саме на тілесному воскресінні мертвих. Як натхненно про це пише апостол Павло: «Як же деякi з вас говорять, що нема воскресіння мертвих? Якщо нема воскресіння мертвих, то i Христос не воскрес. А якщо i Христос не воскрес, то й проповiдь наша марна, марна i вiра ваша» (1 Кор. 15: 12–14). У загробне життя душі вірили та прагнули язичники-елліни, серед яких проповідували ранні християни. А перші християнські апологети наголошували: людина є людиною тоді, коли її душа і тіло поєднані. Душа людини як і тіло – ще не є людиною, бо людина – це єднання душі і тіла. Невідомий автор твору «Про воскресіння», який приписують зазвичай св. Юстину Філософу, наголошує: «Бог людину покликав до життя і воскресіння: він покликав не частину, а ціле, тобто душу й тіло»[1]. Людина зникає, коли зникає цілісність зв’язку між душею й тілом. Тому посмертне життя душі – це не те, чого ми прагнемо як остаточного визволення. Це язичники вважали тіло «в’язницею душі». Християнство сповіщає втілення Сина Божого, воскресіння Його померлого тіла та вознесіння цього людського тіла Спасителя на небеса – до слави Божої. Матеріальне вже бере участь у Божественному житті.
Як нам долучитися до воскреслого Христа? Ми не можемо відновити від наслідків гріхопадіння власну природу, поки не помремо і не воскреснемо. Але вже зараз ми можемо приймати запоруку майбутнього воскресіння – Тіло і Кров воскреслого Ісуса Христа. Саме це ми робимо, коли причащаємося Тіла і Крові Христових. І, як пише апостол Павло, якщо ми відроджені до нового життя разом із Христом через хрещення, то ми вже померли у хрещенні разом із Ним для гріха – для того, щоби жити разом із Ним для Бога, і щоби мати життя вічне (Рим. 6: 3–11).
Причастя Тіла і Крові Христових не робить нас святими автоматично, це не магія, яка би діяла безвідносно до особистого прагнення і вибору. Це підтримка від Господа на шляху, на якому нам треба свідомо обирати добро, ухилятися від будь-якої кривди, лукавства та всілякого роду зла, поспішати робити добрі вчинки, адже, «зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25: 40), – свідчить Господь. Вкрай небезпечно думати, ніби причащання Святих Таїн робить нас кращими за тих, хто не причащається чи не вірує. Ми не є достойними прийняти Тіло і Кров втіленого і воскреслого Бога. Ми приймаємо їх тому, що це Він запрошує нас до спілкування із Собою і простягає нам ці Святі Дари як підтримку на шляху до життя – на шляху, який Він відкрив нам, але потрібно докласти зусиль, щоби його пройти.
Наступна важлива теза: шлях до воскресіння лежить через хрест. Сам Господь, прийнявши на Себе наше людське єство, преобразив його повністю тоді, коли помер на хресті і потім воскрес.
Сам Христос пройшов через смерть, і нам належить теж пройти через зустріч із цим «останнім ворогом», як називає смерть апостол Павло (1 Кор. 15: 26). Тільки після смерті ми зможемо воскреснути. Тільки пройшовши через усі врата смерті, ми зможемо вийти по той бік її, коли смерть вже не буде панувати над нами і її не буде взагалі. Але в цьому світі поки що для нас залишаються, на жаль, і страждання, і біль, і власне смерть. Ми не можемо цього уникнути, хіба що останнє покоління, яке, як говорить апостол, доживе до Другого пришестя Христового, коли ті, хто будуть на той момент жити, зустрінуть Господа у славі і відразу будуть преображені: «Не всi ми помремо, але всi змiнимось» (1 Кор. 15: 51). А всі покоління, що жили раніше, будуть преображені під час воскресіння з мертвих.
Господь Бог хоче спасти усіх, але нікому не нав’язує спасіння. І ось, в одних і тих самих обставинах трапляється так, що дехто побачить дію турботи Божої, а дехто назве це просто випадковістю (як із подіями, коли хтось врятувався на війні, а хтось загинув). Віра тому і називається вірою, що до неї ніщо не може зобов’язати. Віра – це абсолютно вільна відповідь людини. Ми вільні у тому чи вірити, чи ні. Якщо ми відповідаємо вірою, то ця віра в Бога, в дароване Ним спасіння, приносить спасіння нам, адже робить нас синами і дочками Божими. А зовні для невіруючих справді все залишається так само. Апостол Петро, відповідаючи на те запитання, яке ми поставили на початку (чому досі все залишається так само?), пояснює це так: «Hе зволікає Господь з виконанням обiтницi, як деякi вважають те зволіканням; але довготерпить заради нас, не бажаючи, щоб хто загинув, а щоб усi прийшли до покаяння» (2 Пет. 3: 9).
Отже, чому наша природа в нас залишається досі пошкодженою? Бо ми ще не пройшли через смерть до воскресіння. Ми ще чекаємо. Але чи є той ідеал, який поставив перед нами Христос, недосяжним на практиці? Ні, не є. Тому що воскресіння, повнота життя чекає всіх нас, і запорукою тому є Христове Воскресіння. Але навіть і в цьому житті ми знаємо, що цей ідеал можна певною мірою досягти. Прикладом тому є святі люди, а також і всі ті, хто всерйоз сприймає християнство. Для того, щоби пережити своє християнство насправді, сприйняти його в повноті нашого людського буття, осягнути ці істини не тільки логікою, але пережити ще і серцем, потрібно вступати у взаємини з Богом. Для цього потрібно не просто іноді читати Святе Письмо, а жити, надихатися ним. До того ж читати не тільки Новий Завіт, але також і Старий, в якому є багато істин, які аж ніяк не скасовані, які безпосередньо торкаються нашого життя в цьому світі. Нам варто мати Святе Письмо за орієнтир, оскільки це – свідчення про живий голос живого Бога, щоби жити відповідно до того, якими хоче нас бачити Бог. Жити в нашому особистому Завіті з Богом, який був укладений, коли нас похрестили. Священна історія продовжується, і ми маємо усвідомити, що є її частиною. Живучи між двома пришестями Христа (Його першим пришестям у людському тілі, яке страждало, було розіп’яте і воскресло, і Другим пришестям Христа у славі), ми – частина Тіла Церкви, Тіла Христового. І Господь хотів би, щоб ми тут, живучи в цьому світі, були продовженням Його місії, щоб ми свідчили самим своїм життям про спасенну силу Божу, про Його воскресіння, і були початком нового життя, новим народом, який буде видимою присутністю Слова Божого в світі.
І наостанок хочеться навести слова святителя Григорія Богослова, який, розмірковуючи про сенс жертви Христової, говорить, що Слово Боже втілилося передусім для того, щоби ми, люди, освятили життя через людськість Божу, через людську природу Божу, тобто щоби ми могли преобразитися, оновитися, досягнути повноти життя[2]. Наше спасіння є метою того Божого плану, який був задуманий Богом ще від початку світу. Господь, наш премудрий Творець, бажає кожному з нас спастися, і як не відповісти любов’ю на цю незбагненну Божу любов? Адже, за свідченням євангеліста Іоана, «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3: 16).
Повнота цього вічного життя відкриється нам при нашому воскресінні. Але вже великий і потужний проблиск цього життя ми бачимо у Воскресінні Христовому, яке святкуємо кожен раз, коли зустрічаємо Пасху. Нехай великодня радість принесе кожному з нас впевненість у тому, що над усіма нами є Бог, Який не тільки премудрий Творець, а водночас і люблячий Тато, а Його єдинородний Син – Христос, Який став людиною, називає нас Своїми друзями. Він за нас, Він на нашому боці. Господь Бог хоче кожному з нас оновлення і спасіння. Приймімо ж цей Божий дар для того, щоби жити новим життям у Христі!
[1] De resurr., 8. Цит. за: Флоровский Г., прот. Воскресение жизни. / Догмат и история, Москва, 1998, с. 237.