архімандрит Серафим ПАНКРАТОВ
Чому Бог допустив існування зла в світі?! Чому зло буває безкарним і часто перемагає? Чому Бог вчасно не зупиняє зло?
Багато людей, немало з яких справді добрі, дієво-добрі, живуть у впевненості, що, якщо вони вірять у Бога та мають з Ним стосунки, то Він просто повинен їх зберегти від бід та страждань. А виявляється, що й справді, Він оберігає вірних від багатьох бід, але ніяк не від усіх. Чому ж можуть страждати і Його вірні? Ба більше, чому страждають безвинні? Чому Твої ж, Господи, посланці, ті, хто намагався проголошувати людям Твою правду, як правило, страждали? Ти навіть Своїх не можеш захистити? І ще нічого вони, дорослі люди, мабуть, же ж здогадувались, що Твої принципи не всім до вподоби… Але чому страждають діти? Ти ж, мабуть, знаєш, що дехто з нас, людей, готовий сам страждати, аби не страждала його дитина, аби не бачити її страждань?! А Ти готовий дивитись на їх страждання? В чому вони завинили? Чому є інваліди, які з народження до смерті позбавлені багатьох людських радощів, нормального, людського щастя? Мене ж не питали, чи згоден я народжуватись у світ, де є насильство та страждання, чому я повинен вважати це життя благом та бути вдячним за нього? Ти ж, Господи, Всевідаючий, Ти ж знав, що зло та страждання можуть ввійти в життя людства, чому не запобіг цьому? Хіба не Ти, як автор цього «проєкту», відповідальний за все це? А Ти що ж, просто з Неба керуєш усім і просто дивишся на все це, чи Ти навіть не дивишся та Тобі це не цікаво? І взагалі, чи доходить до Тебе стогін людських страждань?
Люди давно ставлять такі запитання. Люди віруючі давно намагаються на них відповідати. Одні − всерйоз виправдовуючи Бога, і так у різних релігійних традиціях виникають спроби примирити віру в існування досконалого, благого Бога з проблемою існування зла. Цим спробам Ляйбніц дав назву Теодицея (Боговиправдання). Другі − говорячи, що Бог як істота абсолютно досконала не потребує ніяких виправдовувань: не твоє діло, людино, ставити Йому такі запитання, твоє – вчитись довіряти Йому та все смиренно приймати. Але виявляється, що Бог Сам бажає, щоб людина ставила Йому «незручні» запитання. Бо Він бажає піднести людину до Своєї досконалості, а це – неможливо без спілкування, без діалогу. Та й той, хто не задається запитаннями, як правило, не отримує й відповідей.
Зазвичай людина починає ставити «прокляті» запитання не тоді, коли вона наповнена життям та щаслива, а тоді, коли «ґрунт з-під ніг» – у житті та в собі відкривається порожнеча, коли поруч насильство, брехня, несправедливість, страждання, втрата близьких, або чогось дуже цінного, близькість смерті. Коли не знаходить себе та власного шляху в житті, займається не тим, що відповідає її глибинним запитам.
ЗЛО ТА СВОБОДА
Християнство стверджує, що зло – не творіння Бога. Воно виникло як наслідок фатального вибору розумних істот, янголів та людей, яких Господь обдарував свободою. Свобода передбачала здорову можливість – жити Богом, вбачати в Ньому джерело життя, любити Його. Або нездорову − відвернутись від Нього та шукати життя в собі або в оточуючому світі. Перше було так само природно, як дитині любити своїх батьків та довіряти їм, відкривало безмежну перспективу пізнання і цього світу, і Бога. Друге – те, що ми всі сьогодні маємо та від чого й виникають ті самі «прокляті запитання». Можна зустріти такі думки, що ніби гріхопадіння людини було задумом Бога, необхідним етапом зростання. Але в християнській традиції з самого початку жило переконання, що була принципово інша можливість розвитку історії, яка б виключала смерть та страждання людини. Це настільки «загальне місце» в давніх тлумаченнях, що можна припустити, що це переконання йде від Апостолів та Самого Ісуса, який «розум розкрив їм, щоб вони розуміли Писання» (Лк. 24: 45).
Більшість людей частково усвідомлюють цю проблему свободи. Що, наприклад, таке зло як війна – це наслідок саме нездорової людської волі: конфліктності, жадібності, жаги до влади, жорстокості. Але часто при цьому ж можуть вважати, що Бог повинен був не дати війні відбутися. Тепер припустимо, що було би, якщо Бог зупиняв би нас щоразу, коли ми робимо зло чи будь-яку неправду. Де та межа, за якою таке втручання було б чимось вже неприйнятним для нас, чимось: «ну знаєш, це вже занадто! А я хочу! А це – моя справа!»? Як би ми сприймали Бога, який би дозволяв Собі так втручатися? Чи допомогло би це Його полюбити, чи ми б радше почали сприймати Його як поліцейського? Чи не благо для нашої свободи навіть те, що Він дав можливість не відчувати Його присутність завжди, навіть вважати, що Його немає?
Ще один фундаментальний принцип: усі наші дії мають наслідки. Добро веде до благих наслідків, наповненості життям, творення в собі людяності, гідності, внутрішньої свободи. Зло призводить до втрати наповненості життям, до бід, страждання, хвороб, внутрішнього неблагополуччя, втрати сенсу життя, саморуйнування. Неодноразове творіння зла призводить до залежності і хронічного поневолення злу. Це – частина Божественної педагогіки, запобіжник, який не порушує принципу свободи вибору. Багатьох страждання та муки сумління відвернули з шляху зла. Інакше людина була б нестримною в творінні зла.
Коли в життя приходить хвороба або інша біда, людина часто ставить запитання: що я не так зробив, за що це? Якщо знаходиться «за що», людині легше це прийняти та змиритися. Частіше й віруючі люди намагаються запевнити тих, хто страждає, що це має якісь причини: ти згрішив, якщо не явним злочином, то «ти не прагнув до Бога», або «за гріхи роду», або «щоб тобі від майбутнього, потенційного гріха зберегтись».
БЕЗВИННІ СТРАЖДАННЯ ІОВА
Автори книг Старого Завіту намагались переконати читача в тому, що правильні стосунки з Богом, вірність Йому та виконання Його заповідей – завдаток та гарантія безбідного щасливого життя. Це настільки приваблива та красива ідея, що й сьогодні її часто чуєш, зокрема від православних. Бо вона відповідає на один з головних страхів людини – страх страждань. Але ідилію руйнує поява в Старому Завіті книги Іова – безвинного страждальця, що нічим не заслужив страждання, не завинив, а страждає в результаті домовленості між Богом та «сатаною». Серед біблеїстів розповсюджене переконання, що для автора книги та його сучасників цей «сатана» був не те саме, що для юдеїв часів земного життя Христа, або для нас, християн, сьогодні. Тобто не диявол, не Сатана, але один з янголів, що на службі у Бога. Такий собі дух сумніву, конструктивний критик, «очі та вуха Господа на землі»[1]. Бо в цій розповіді «він не ворог Богу, оскільки все, що він робить, схвалюється Богом і він не може зробити нічого без Божого дозволу». За академіком С. Аверінцевим будемо називати його Суперечливим.
Бог стверджує праведність та вірність Іова, Суперечливий ставить їх під сумнів: а якщо відніметься спочатку все, що Іов має, а потім і його здоров’я, чи продовжить він благословляти Бога? Бог дозволяє Суперечливому випробування Іова. Іов втрачає дітей та все, що має, і починає страшно хворіти, сидячи у смороді та гної. Його приходять втішати троє друзів, які переконані, що причина страждань – завжди гріх, нечестя, тому вони по-різному вмовляють Іова розкаятися. Страждання Іова, совість якого повністю чиста, а дії перевищують старозавітні вимоги до праведності (допомагав ворогам своїм), ці «втішання» лише максимально загострюють. Іов вимагає відповіді у Бога про причину своїх страждань. Йому, як, мабуть, і кожному страждальцю, важливо знати, що в його стражданнях є сенс. Фактично Іов говорить про те, що Бог полишив його Своєї справедливості, ба більше, він готовий судитись з Богом! Але як Його знайти?!
Коли Іов замовкає, Бог починає до нього говорити «крізь бурю». Він ставить Іову запитання про десять особливостей побудови світу та про дев’ять видів тварин. Не даючи відповіді про причину страждань, Бог фактично ставить його перед фактом того, що творіння світу – велика, недосяжна розуму людини таємниця. Премудрий Бог не тільки створив життя, але й підтримує буття світу, піклуючись навіть про тварин. Кожній із них, навіть таким, від яких людині немає користі, які загадкові або ворожі для неї (про таких й розповідає Іову Бог), є своє місце в творінні. І не лише творіння світу, але й існування в ньому страждань та зла – теж одна з таємниць, у них теж є своє місце. Кульмінацією запитань стають бегемот та левіафан. Вони – «символи страждання, лякаючі та таємничі, проте це – частина Божого творіння в усій його величі»[2]. Важливо те, що таємниця страждань – не щось незначне. Подібно до того, як в таємниці створіння – гармонія, краса, велич, то й в таємниці страждань приховано щось справді важливе, цінне в очах Божих. Бо заради страждань «вірного раба» Він Сам сходить з Небес та відкривається Іову. Те, що в його стражданні є сенс, та, головне − зустріч з Творцем, те що Іов важливий та потрібний Богові, втішають страждальця: «Адже слухом вуха я почув про Тебе раніше, а тепер моє око побачило Тебе» (Іов 42: 5). Іов не тільки зцілюється, але Бог ще й благословляє його народженням дітей, багатством та довгим життям. Одному ж з друзів Іова Господь говорить: «Запалала Моя лють на тебе і на двох твоїх друзів. Адже ви не сказали про Мене нічого правдивого, як Мій слуга Іов». І що проститься їм це лише якщо Іов помолиться за них (Іов 42: 7–8). Чому? Мабуть тому, що таємницю Божу звели до чорно-білої схеми.
Ця історія, хоч і не розкриває таємниці страждань, говорить, що з них може вирости найвеличніший досвід – через страждання Іов, не ізраїльтянин, житель Едома, той, хто був винятковим праведником, але мав зовнішнє знання про Творця, отримує надзвичайний, рідкісний для епохи Старого Завіту досвід – зустріч з Живим Богом – найбільше, що взагалі може відбутися з людиною.
Колись, осмислюючи цю історію, не одномоментно, але впродовж якогось часу періодично повертаючись до цієї теми, роздивлявся візантійські книжні мініатюри і «випадково» натрапив на цю (див. іл.) − Ісус Христос, зійшовши до шеолу[3], тримаючи в руці хрест, простягає Свою праву руку Іову. Вона приголомшила мене багатством сенсів! Те, що Христос сходить в шеол й заради вже померлого Іова, вінчаючи його страждання не земною, тимчасовою нагородою, а вічною. Те, що це Той самий Предвічний Логос Божий, який говорив зі страждальцем «крізь бурю», тепер людиною приходить до нього у світлі визволити від найбільшої біди – мороку небуття. Й те, що та зустріч була завдатком, авансом Зустрічі, яка не минеться, вічного перебування з Творцем. Й те, що жертва Христа – особистий дар Іову (як і кожній людині, але те, що це не тільки заради всіх, але й заради мене конкретного, на жаль, нечасто усвідомлюєш), бо на ілюстрації відсутні інші мешканці шеолу, Спаситель ніби персонально заради Іова туди сходить. Й те, що страждання, які Іову здавались несправедливими та безглуздими, виявились великим даром та честю – стати прообразом єдиного повністю Безвинного Страждальця та причасником Його Страждань, Його Перемоги та страждань всього людства. Страждання Христа надавали стражданням Іова надзвичайний, великий сенс – співстраждання Бога: раба перетворює на Свого друга. З друзями діляться найціннішим та потаємним. Судивши Іову страждати, ще не втілений Син Божий тим самим поділився з ним таємницею Своєї місії, Своїх майбутніх страждань. Хіба ж не чудова ця саме по-дружньому простягнута рука Спасителя?!
Але страждання Ісуса Христа – відповідь не лише на страждання Іова, а й всього людства. І не тільки страждання, але й Влюднення-Втілення, все Його земне життя, сходження в шеол, Воскресіння та Вознесіння – це відповіді на всі змістовні екзистиційні, так звані «прокляті» запитання. Віра у Христа, як у Предвічний Логос Божий, єдину Бого-Людину, може відкрити всі ці події як змістовні відповіді Бога на пошуки людства.
Бо Він став людиною, щоб звільнити людство, вилікувати від зла та його наслідків, щоб відновити в первісному покликанні, привести до реалізації задуму Божого про обоження людини (з’єднання з Ним). Це звільнення почалось, повна Перемога звершиться після Його Другого Пришестя у вічності.
Це – велика таїна Спасіння. Лише деякі грані цієї багатогранної таємниці відкриті усвідомленню Церкви. Й навіть те, що відкрито – тема книжок, а не статті. Тому маємо змогу коротко описати лише деякі аспекти цього досвіду.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Хоч Бог і не є творцем зла, все ж Він створив світ, в якому зло з’явилось. Про історію Адама та Єви можна хоча би сказати, що були ж попереджені, то самі й в наслідках винуваті. Але всі їх нащадки вже народжуються з ушкодженою природою, що втратила цілісність, у світ, де зло та страждання вже невід’ємно присутні. Тобто Бог виявляється не прямо, але посередньо відповідальним за це. Своїми Стражданнями Син Божий не знищує зло, але приймає на Себе наслідки існування зла в світі. Людина, зловживаючи своєю свободою, стала злою, Він терпить на Собі наслідки та весь спектр цієї злоби – злоби людей та занепалих янголів. Приймає наслідки найповнішою мірою, як ніхто інший з людей.
ПОВНОТА ФІЗИЧНИХ СТРАЖДАНЬ
На нього вилилася максимальна злоба людська, підбурювана темними духами, що хотіли помститися Йому, бо Він лишав їх панування над людьми. Він терпить дуже великі у своїй сукупності фізичні страждання. Приведемо факти лише стосовно одного з покарань – бичування. Батоги, якими били засудженого (флагеллуми, або флагруми), мали до 3-х шкіряних ременів, або волових жил, на кінцях яких – уламки кісток, зазубрені шматки металу або свинцеві кульки. Під кінець бичування з жертви струмками лилася кров, тіло було в глибоких ранах та синцях, шкіра спини тріскала та звисала лахміттям, уся її поверхня перетворювалась на місиво. За юдейськими законами, щоб не вбити, кількість ударів обмежувалася до 40, римляни таких обмежень не знали, тому не всі витримували бичування. За дослідженнями Туринської плащаниці встановлено, що Ісус отримав «98 ударів: 59 ударів бича з трьома кінцями, 18 – з двома та 21 – з одним»[4].
А ще ж були й терновий вінець, побиття кийком в преторії (зокрема по вінцю з терну), велика крововтрата, несення важкої поперечної балки хреста, падіння з нею і, мабуть, внаслідок цього зламаний ніс. І розп’яття, яке Цицерон називав найжорстокішим і найогиднішим покаранням, було вершиною страждань. Навряд чи й досі люди винайшли більш болісну та страшну кару.
ПОВНОТА ДУШЕВНИХ ТА ДУХОВНИХ СТРАЖДАНЬ
Але не тільки фізичні страждання переніс Спаситель. Оббріхування, зрада, ненависть, обпльовування, публічне приниження, глум… А вершиною Його душевних та духовних страждань було переживання полишеності Отцем Небесним тоді, коли Він відчував наближення смерті. Перед смертю людина зазвичай переживає невимовний жах, страшну муку.
Володимир Лосський пояснював, чому жодна людина не пережила жах смерті так, як Христос: у кожній людині присутній гріх, який мертвить її, тобто, фактично, смерть потрохи захоплює кожну людину, діє в ній ще до завершення її життя. Смерть для людини, можна сказати, «природна», тобто біологічно логічна та психологічно прийнятна в тому нижче-природному стані, на якому Бог зупинив [її] падіння та затвердив деякий закон – закон смерті». А Христос не мав у Собі «гріховного кореня», ані гріх, ані смерть не мали в Ньому нічого. Тобто для Нього, на відміну від інших людей, смерть була абсолютно чужорідна, протиприродна. Саме тому Він переживав невимовний жах, максимальну агонію перед смертю «тому, що смерть оволодівала Його єством зовні, замість того, щоб, як фатальна неминучість, мати витоки зсередини, замість того, щоб бути в Ньому, як в людині упалій, неусувним стрижнем буття, змішаного з небуттям, коли плоть, що одягає цей стрижень, розпадається від хвороб та часу»[5].
Христос розділяє у такий спосіб страждання з людством. У сукупності Він переніс їх не менше, ніж будь-хто з страждальців. У цьому Його солідарність із людством, цим Він змінює й саме страждання, надаючи йому новий сенс. Своїми Стражданнями Христос говорить страждальцю: в твоїх муках Я з тобою, Я розумію твій біль, розумію твій страх. Співстраждання Христа не тільки втішає, підтримує як ідея (згадаємо народне «Христос терпів і нам велів»), але тепер людині, що вірить у Нього, легше зустріти Його у власних стражданнях, подібно до того, як зустрів Іов. Впізнавши в Ісусі Предвічного Сина Божого, християнство відкрило людству вражаючу істину про Бога: Йому не тільки є до нас діло, Він стає людиною заради нас, поділяє з нами не тільки те добре, що є в житті людини, а й жах, прокляття, те, чого ми боїмось: – муки, граничну самотність, переживання залишеності Богом, смерть, щоб людина могла розділити з Ним Його небесні скарби.
ПРОЩЕННЯ
Всім добре відомо: коли хтось несправедливо заподіяв якесь вагоме зло, природнє бажання – відновлення справедливості. І тут, уявіть, з’являється хтось третій, хто має владу, та каже: так, він дуже недобре з тобою вчинив, але я прощаю його, тому й ти прости. Як це вам? Які це викликає почуття? Несправедливості по відношенню до вас? А коли Той, Хто прощає йому, прощає також і тобі? Якщо, завдяки тому, що Він став людиною та розділив страждання та смерть з людством, Він, замість тимчасового та кінечного – дарує тобі життя назавжди; замість недовгого та нетривкого щастя цього життя – відкриє тобі Велике та Невимовне, замість невеликого струмка – повноводні ріки радості та любові; з твого маленького клаптику-городику проростить райські рощі? І все це – незаслужено, незпівставно, незрівнянно ба більше, про що ти міг помислити в твоїх найсміливіших мріях? Він може сказати страждальцю: Я дарую тобі те, що ти ніколи не міг мати, що ніхто не міг заслужити, це – Мій Дар. Я хочу, щоб ти був зі Мною, тому прости, як простив Я. Інакше – «не матимеш частки зі Мною». Той, хто заподіяв тобі зло, себе зранив та скривдив набагато більше.
Він радикально відмовився проявляти Свою владу над людиною, щоб ніяк не обмежувати її вільний вибір в прийнятті Себе та Свого вчення. Про це свідчать Його відповіді на спокуси в пустелі, також те, що Він приховує Свою божественність та не бажає розголосу про чудеса, які творить. Єдина влада, про яку Ісус говорить до Свого Воскресіння – влада прощати гріхи. Але й їх Він прощає не лише тому, що Єдиносущний Син Всевладного. Ця влада у Нього й з морального боку − Він стає людиною, щоб заради цього прощення віддати Себе на муки та смерть, щоб наслідки гріха прийняти на Себе. Перший крок до цього прийняття – втілення, яке є одночасно й кенозисом (самоспустошенням), прийняттям умов існування занепалої природи людини, прийняття самої занепалої природи.
Я з вами, та не полишу дару вічного життя, не зважаючи на те, що ви зі Мною зробили. В цьому радикальність Його прощення. Його страждання та смерть стають видаленням огорожі, доланням прірви, якою гріх відділяв людину від Бога та вічного життя в Ньому. До таємниці Його страждань належать не лише безвинні страждальці, а й ті, хто їх причиняє, насильники. Всі.
ПІДВИЩЕННЯ
Страждання може приносити людині дуже важливі, навіть великі духовні плоди. Багатьом воно відкриває правду про себе та власне життя, про відносини з іншими (проявляючи справжні дружбу та любов), руйнує хибні ієрархії цінностей, робить більш милосердними та вдячними, примиряє з ближніми та з Богом. Якщо таке відбувається, людина може усвідомлювати ці плоди, як сенс страждань: ось заради чого мені це дано.
Це – загальнолюдський досвід, але лише в християнстві, завдяки стражданням Сина Божого, страждання було осмислене як важливий інструмент духовного зростання. З одного боку, традиційними є прохання в богослужіннях про безболісний кінець життя, з іншого – в літературі та загальній церковній свідомості передсмертна хвороба вважається тим, що допоможе підготуватись до переходу в вічність, а безліч християн просили та просять про таку хворобу перед смертю задля більш глибокого покаяння.
Згадаю історію простої сільської жінки, яка довго боролася за життя доньки-підлітка, хворої на рак. Їй, завдяки волонтерам та пожертвам людей, вдалося знайти великі кошти на операцію в Німеччині, зробити пересадку кісткового мозку. Але потім, у стані пригніченого задля пересадки імунітету, доньку постійно долала то одна, то друга інфекція, навіть при повній стерильності палати. Їй неодноразово рятували життя, дівчинка дуже гостро страждала, лікарі казали, що все це дуже нетипово. Тривало це довго. Саме тоді я познайомився з її матір’ю, вона дуже просила молитися за доньку. А через деякий час повідомила, що донька померла, та при зустрічі розповіла, що в якийсь момент донька з докором, наскільки було сил, закричала: «Мамо, припини молитись за мене, відпусти! Чуєш, я вже не можу терпіти, відпусти, не утримуй!!!» Тоді вона усвідомила, що Бог тримав життя в донці лише заради неї самої та її прохань, що по якійсь причині Він не дає їй одужання, а бажає забрати з цього життя. Вона припинила молитись і на наступний день донька відійшла в інше життя. Причина матері не відкрилася, але все це змінило її. Вона сказала: «Колись я жила лише інтересами моєї сім’ї, але коли я пройшла через страждання моєї дитини, для мене стали близькі страждання всіх дітей, для мене тепер всі діти, ніби свої, рідні». Страждання розширили світ і серце цієї жінки, наблизивши її до Того, Хто опікується кожним, Кому всі – рідні діти, та до тієї Матері, яка, пройшовши через страждання Сина, відкрила Своє серце стражданням людства.
Безумовно, добрі плоди страждань у земному житті – не правило, а можливість. Когось страждання підносять, когось озлоблюють. Страждання – вогонь, у якому може запалати серце людини бажанням участі, сили, втіхи Бога, спасіння. Страждання може підвищувати людину, часто на досяжну лише для святих висоту.
БОРГ ТА ВТІХА
Людям властиво відділяти себе від світу страждань, ми відсторонюємось від нього стіною страху. Особливо від світу інвалідів, особливо з розумовими розладами, або неповноцінністю. Але ті, хто займався піклуванням про них, знають, що Бог може відкривати особливий духовний досвід самим інвалідам та являє відчутне благословення на такому піклуванні.
Жан Ваньє у Франції створив мережу громад «Ковчег» (потім такі громади виникли й в інших країнах), у яких люди-добровольці в звичайних будинках постійно живуть із людьми з обмеженими можливостями як з братами та сестрами. Ось розповідь Діани, молодої жінки з синдромом Дауна: «Я народилась із дірою в серці. Коли я була маленькою, для цієї діри потрібна була латка, і я дуже хворіла. Можливо, тому я завжди відчувала себе особливою… Бог – мій кращий друг. Бог зробив мене особливою, тому що для Нього я – особлива»[6]. Бог відкрив Діані, що любить її такою, як вона є. У світі цієї любові вона осмислила й свою «ненормальність», як наслідок Його до неї особливого відношення, любові. Чи багато «нормальних» людей мають досвід таких безпосередніх відносин з Богом?
Сам Жан Ваньє, який більше 40 років прожив у таких будинках із людьми з інвалідністю переважно з обмеженими розумовими здібностями, або розладами, свідчив, що не тільки ці люди отримують підтримку та гідне відношення, на відміну від жахливих умов інтернатів, а й фізично здорові люди, живучи з ними, преображаються, спілкування з людьми з інвалідністю наповнює їхнє життя радістю: «Коли я почав жити разом з людьми з обмеженими можливостями, я навчився пустувати та радіти життю»[7]. Дехто з цих людей отримують досвід справжньої віри, близькості до Бога адже «інвалідам» з розумовими особливостями властива особлива відкритість до Бога, така, яка дуже рідко зустрічається у світі «нормальних» людей.
Безумовно, все не так просто з людьми з інвалідністю, серед них немало озлоблених, вони потребують особливої підтримки та піклування.
Бог «радий бути» боржником людині, якій заподіяли якесь велике зло. Наприклад, лишили її життя, або вона народилася з важкою інвалідністю, що постійно приносила муки. Бог міг би сказати страждальцю: «Я дарував тобі це життя, ти потерпів в ньому від зла, тому я дарую тобі в вічності те, що інші без боротьби та подвигу не отримують».
Але більш делікатною буде не метафора боргу, компенсації, а люблячого Батька, Який має багато дітей, дуже їх любить, але особливо Своє піклування та ласку являє на дитині, яка захворіла або потерпіла внаслідок якоїсь біди, втішає її.
СЕНС ЖИТТЯ ТА ІНШІ СЕНСИ
Сьогодні людство, схоже, страждає найбільше від втрати сенсів – загальнолюдських та особистих.
Той, хто зустрічається с Богом, відкриває Його й як Сенс сенсів. Він – володар сенсів, надає сенс всьому існуючому, але й Він Сам – кінечний, інтегральний, живий Сенс буття. Той, від Кого все почалось, щоб потім прийти до Нього, розкритися в Ньому. Виявити, що всі потенції, всі сенси Всесвіту та людини були спрямовані саме до Нього, до набуття в Ньому сповненості, досконалості.
Що приводить людину в захоплення, підносить її, надихає, наповнює життям, розкриває? Зустріч з тим, що (або хто) має в собі красу, таємницю, глибину, перспективу, свободу.
Бог – таємниця та досконалість, у спілкуванні з Ним – перспектива необмеженого пізнання, вдосконалення. Він – таємниця, що є витоком невимовної краси, всіх благ. Святитель Миколай Сербський у своїх моліннях писав про таємницю, як про умову любові: «Всяка любов горить та не згорає, доки живе тайна. Розкрита тайна – згоріла любов. Вічною любов’ю клянусь я Тобі, як і Ти клянешся мені вічною тайною»[8].
Але до цієї таємниці життя в Бозі хтось причасний більшою мірою, хтось – меншою. Тому навіть віруючі в Бога люди можуть сприймати земне життя як справжнє, повноцінне. А майбутнє, вічне, після загального воскресіння – як щось якщо не ефемерне, то щось менш бажане, куди аж ніяк не варто бажати попасти, принаймні не скоро.
Саме в ньому, майбутньому віці, у вічності, житті невимовної інтенсивності та сповненості, ця причасність розкриється ще більшою мірою. Там зможуть розв’язатися й таємниці тимчасового, зокрема – таємниця страждань. Відповідь Христа на запитання про народженого сліпим: «щоб діла Божі явились на ньому» (Ін. 9: 3) − загальна відповідь на проблему безвинних страждань (та й не тільки безвинних). Але для більшості страждальців, які не зустрілися з Христом у земному житті, ці діла Божі являться в майбутньому віці.
Оскільки Бог серцезнавець та знає нас краще, ніж ми себе, Він може допомогти й у знаходженні особистих сенсів, наприклад життєвого покликання, свого місця в житті. Він може та бажає стати людині й Батьком, й Другом, й Радником, Який завжди поряд, якщо людина відкриває Йому двері свого життя та серця, куди Він без дозволу не входить. Він може повертати сенс та красу тим речам, які стали для нас сірою буденністю. Якщо ми звертаємось до Нього не тільки під час ранкових та вечірніх молитов, але й запрошуємо Його стати співучасником простих, буденних наших занять.
ПРОБЛЕМА СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА ВІЧНИХ СТРАЖДАНЬ
Іноді у людей складається враження, що прощення «легко» відміняє відплату за скоєне зло. Особливо гострим це питання може постати внаслідок тих жахливих злочинів, свідками яких ми стали в час нинішнього вторгнення Росії. Але той, хто мав досвід справжнього каяття, знає, що, коли Бог торкається людини, пробуджується її сумління. Дехто знає з власного досвіду, або міг чути від інших, що немає нічого більш страшного, ніж муки совісті. Вони бувають такими, що іноді здається легшим, щоб по-живому відрізали частину тіла, лише б не терпіти цієї муки! Ті, хто скоїли, наприклад, кримінальне вбивство, не отримують повного прощення, доки не відстраждають, не оплачуть це повною мірою. Згадую розповідь священника, що служив у тюрмі, про вбивцю власного батька, який розкаявся. Тоді він вже два роки постійно допомагав у храмі, але весь цей час майже безупинно на кожній службі ридав. В православній традиції живе переконання, що, якщо людина не оплакала по-справжньому свої злодіяння в цьому віці, вона буде нести відплату за них за межею життя, переживаючи передчуття вічних страждань перед Страшним Судом.
Для декого гостре питання – проблема вічних страждань. Якщо Бог є Любов, то як же ж Він допустить страждати вічно, назавжди? Хіба співчутливій людині не важко спокійно дивитись на довгі та сильні страждання навіть наполегливого, злобного грішника? А уявити, що ще більш інтенсивні страждання будуть тривати вічно? Не будемо тут згадувати апологій вічнотриваючих страждань, чому вони нібито повинні існувати. Наведемо лише один роздум.
Уся історія людства, починаючи з Адама, – історія діалогу між Богом та людством. Почалось з Адама: він, досліджуючи світ, усвідомлював якусь проблему, в ньому назрівав запит, Бог на цей запит відповідав. Даючи імена тваринам, усвідомив, що вони парами, а він – один. Бог творить йому «помічника» – жінку. І так буває в житті кожного: ми шукаємо себе, своє (в чому наш дар, в чому ми були б щасливі), і, якщо в нас зріє усвідомлений запит, Бог відповідає на нього можливістю його реалізувати. Так – навіть в житті тих, хто не визнає Його існування (вони цей дар приписують власним зусиллям, везінню, Всесвіту). Так, до речі, і з «проклятими» екзистенційними запитаннями. Якщо ми їх формулюємо, якщо це не порожня зацікавленість (бо бувають «диванні» й співстраждальці, й шукачі справедливості, які гірше за друзів Іова). Якщо це для нас по-справжньому життєво важливо, ми можемо отримати відповідь від Бога.
Згадаємо історію Авраама та Лота. Що по суті відповідає Бог на запитання Авраама про праведників в Содомі? Що Його милість перевищує всі найсміливіші уявлення Авраама.
Скільки разів, оголошуючи суд грішникам, Бог насправді вручав їх долю суду праведника, чекав його реакції, заступництва?
Згадаємо, як Господь відкрив Мойсею, що хоче знищити євреїв, Мойсей заступився за них і Господь їх «помилував». Насправді Бог цим випробовував і самого Мойсея.
Як Христос «не хотів» виконувати прохання сиро-фінікіянки, даючи проявитись її вірі (за кого вона Його має), піклуванню учнів (як вони поставляться до умовлянь язичниці), даючи усвідомити Божий задум – спочатку «наситити» дітей, які потім повинні «нагодувати» Благою Вістю й язичників.
То може й слова осуду Христа на Суді, про які Він говорить в притчі про козлів та овець (про Страшний Суд), теж не будуть Його останнім вироком стосовно немилосердних? Може, Він буде чекати, що скажуть після Його слів вірні та праведники?
Молитва, яку було знайдено на зім’ятому клаптику паперу в фашистському концтаборі Равенсбрюк, дає підстави припускати, що вірні Його та праведники скажуть своє слово. Ось ця молитва:
«Господи, пом’яни чоловіків та жінок не лише доброї волі, а й злої. Але не пом’яни всіх страждань, які вони спричинили нам. Більше за все пом’яни плоди, які ми принесли в цих стражданнях. Наше братерство, вірність один одному, наше смирення, мужність та щедрість, нашу великодушність, які ми виростили в цій біді. Нехай, коли наші кати прийдуть на Твій Суд, всі ці плоди будуть прощенням для них».
Одне можна сказати абсолютно впевнено: Божественна педагогіка зла, таємнича, але досконала та дієва, розкриється в повній мірі в майбутньому, в вічності. «Ваші думки – не Мої думки», − говорить Господь (Іс. 55: 8). Буде явлена справедливість повною мірою, бо вона – один із проявів Божества. Але й наша милість та здатність співстраждати іншим не перевершать Його милості. Бо вони всіяні, вкладені в нас Ним, джерелом та витоком мають Його безмежну, невимовну, надраціональну милість. Саме це віднаходить в кінці кінців людина, яка вимагає милості у Бога для інших, недостойних, або тих, хто на її погляд, полишений цієї милості, долі, щастя, несправедливо скривджений. Людина виявляє, що Він Сам бажав цього, надихав цей пошук, та не осуджував цей виклик. Бо покликав віруючих в Нього до співучасті в спасінні та зціленні світу. Бо після Вознесіння вручив світ піклуванню Своїх вірних − це й є головним сенсом слів: «Що тільки розв’яжете на землі, розв’язано буде на Небі» (Мф. 18: 18). Задля того, щоб відповісти на цей виклик, щоб привести до пізнання Своєї милості, до усвідомлення, що найважливіше в тобі – це те, що ріднить тебе з Ним, найцінніше для тебе – те, що ти знайдеш у Бозі тією мірою, якою навіть не сподівався й мріяти.
[1] Новый библейский комментарий. Ч. 1. Ветхий Завет. Книга Бытие – книга Иова. 2000, с. 614.
[2] Там само, с. 642.
[3] «Шеол» з давньоєвр.: місце небуття, смерті, куди потрапляли душі всіх померлих, доки їх не вивів Христос.
[4] Синельников В., свящ. Туринская плащаница на заре новой эры. 2001, с. 20–22.
[5] Лосский В. Догматическое богословие, 1991.
[6] Ванье Ж. Жить мирно среди насилия: пророческое свидетельство слабости. К.: Дух і літера, 2016, с. 15.
[7] Там само, с. 44.
[8] Николай Сербский (Велимирович), свт. Моления на озере.