протоієрей Андрій ГРИГОРАШ
директор Наукової бібліотеки
Київської православної богословської академії
З благословіння Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у серпні 2024 року делегація священнослужителів, викладачів і студентів КПБА, молодіжних лідерів та вірян Православної Церкви України на чолі з єпископом Васильківським Єфремом відвідала міжконфесійну чернечу спільноту Тезе на півдні Франції.
Істинне призначення вашої подорожі – не місце на карті, а новий погляд на життя.
Генрі Міллер
Горизонтальна площина всякої мандрівки передбачає точки координат А і Б, де перша – початок шляху, а друга – заплановане місце призначення. Проте визначений на карті план за завісою простору і часу приховує непередбачений потенціал можливостей і відкриттів – подій, зустрічей, переосмислення.
Подібні метаморфози з горизонтальної протяжності земних ландшафтів у вертикальні екзистенційні трампліни можливі лише у випадку погодження на ризик. Цей ризик – квота довіри до ситуацій, обставин, незнайомих людей і чогось вищого за нас.
Розпланована відпустка чи ситий відпочинок не здатні розкритися до прихованих таємниць краси буття в цілому. Туристична завбачливість не здатна вмістити паломницьких візій, що по-дитячому наївно закривають очі від видимого, аби загострити вуха для слухання голосу, котрий зове до мандрів у невидиме.
У гаморі щоденної метушні дуже важко віднайти мить тиші і спокою, аби стати відкритим до голосу, що in profundo серця закликає до подорожі куди дальшої і глибшої, ніж здатен запропонувати видимий світ. Та навіть у митях відносної тишини важливим навиком стане розрізнення голосів, котрі намагатимуться заглушити отой єдиний, котрий приходить у «легенькому лагідному вітерці» (1 Цар. 19: 12) і ненав’язливо доводитиме власну легітимність через особисте застереження: «Тож пильнуйте, як слухаєте!» (Лк. 8: 18), а не декларативно нав’язуватиме власний шлях.
Справжній шлях відкривається у досвіді події зустрічі, тож важливим у казці власного життя будуть не дороговкази на умовних роздоріжжях із обіцянкою легкодоступного щастя, а подорожній супровід поряд з іншими, адже як говорить давнє африканське прислів’я: «Якщо хочеш швидко пройти шлях – йди один, якщо хочеш багато пройти – йди з кимось».
Тож, хто має стати тим подорожнім, аби мандрівка виявилася не просто географічним переміщенням, а новим досвідом, котрий відкриє нове бачення себе, супутника і горизонтів буття? Якщо людина згодна на відчайдушну, але не позбавлену глузду авантюру, то є один провідник, який щоразу запрошує: «Іди за Мною!» (Ін. 21: 22), бо в Ньому самому відкривається перспектива Шляху, Істини і Життя (Ін. 14: 6).
Однією з назв ранньохристиянської спільноти було слово «шлях», котре часто перекладають як «вчення» (Діян. 9: 2). Слово «шлях» здатне відкрити більше про християнство, оскільки воно виходить за рамки абстрактних дефініцій, вказує на певний спосіб життя, до якого закликає новий досвід зустрічі з Христом та іншими, у яких він закарбовує свій лик і виявляє себе у таїнстві знайомства і служіння.
У мальовничому селі Тезе на півдні Франції у роки Другої світової війни організувалася однойменна спільнота, котра виросла до міжнародного християнського екуменічного руху. Цікавість молодих людей, котрі на сьогодні тисячами відвідують спільноту Тезе, мотивована цілями цього згромадження, що полягають у демонстрації людям із різних культур і християнських традицій, що, об’єднанні довірою до Христа, здатності створити кожен на своїх місцях проживання платформи для свідчення євангельської простоти, засвідченої досвідом життя братства Тезе.
Для духовенства і мирян Православної Церкви України цьогорічне паломництво до міжконфесійної спільноти Тезе було першим досвідом відкриття екуменічного молитовного єднання.
Для православних людей пострадянського простору вихід за межі своєї традиції достатньо травмуюча подія, тож крок назустріч досвіду співжиття братства Тезе і тисяч людей, котрі шукають нових шляхів до мирного співіснування у світі сповненого ненависті і недовіри, став етапом для нової інтеграції у черговий спосіб ймовірного християнського єдинства.
Спільнота, створена братом Роже на ґрунті протестантської і католицької традиції, відкрилася для православного погляду нинішніх українців у красі візантійських ікон, що розмістилися по периметру храмового приміщення і своїми сюжетами вказують на суттєві події євангельського наративу; у злагодженості уставних богослужінь, що відсилають до чернечої традиції східного обряду; у невибагливості гімнів, котрі нагадують простоту обіходного співу.
Кожна деталь, продумана братом Роже й багаторічним досвідом спільноти, покликана створити відчуття присутності дому, де кожен християнин будь-якої конфесії віднайде щось споріднене його власному духовному досвіду, і в той же час запропонувати новий вимір переосмислення власної традиції у контексті інакшості традицій, культур, мов, людей тощо.
Звідси ще одна вимога мандрівки: залишити те, що було до цього, і відкритися новому, що передує. Це заклик євангельської відваги, де пропозиція Христа просто йти за Ним не передбачає умов, а лише довіру.
Люди здатні створювати різні простори об’єднань, але позбавлені християнської сили довіри і служіння вони не здатні породити нову надію на справжню єдність у Христі, котра ймовірна лише у випадку єдності різноманіття, адже лише тоталітарні системи прагнуть уніфікації в усьому, а тут уже немає місця для свободи, творчості й любові. Через те ці спілки об’єднуються заради чогось локального, але на противагу чомусь, що могло би розширитися до універсального.
Чи переслідує Христову єдність в інакшості кожен відвідувач спільноти Тезе? Чи здатен завбачливий турист зрости до чуйного паломника? Чи зможе цей паломник перерости шори власного розуму, релігійної традиції, наявного досвіду до непевності ходіння водами з Христом? Усі ці та інші питання залишаються відкритими, адже відкритість визначає міру нового духовного поступу.
Досвід Тезе не закликає повторювати їхній спосіб, яким вони звершують свою мандрівку до Живого Бога, вони лише закликають долучитися до неї, адже власна залученість до шляху визначає нашу спроможність до активації божественного потенціалу кожного з нас через подію боговтілення Сина Божого, Який, усиновивши нас через Себе Отцю, робить усіх спадкоємцями Царства Духа, а в його перспективі одне для одного – братами і сестрами, дітьми Єдиного Батька.