Православна академія Криту: відкриття для України

Повернутися до змісту

---

У православній спільноті України сучасний Крит найперше асоціюється із Великим і Святим Собором 2016 року, однак підозрюю, що для багатьох українців, які ніколи там не були, Крит і Кіпр відрізнити досить складно. Зрештою, після десяти днів, проведених у Православній академії Криту (в якій проходив Собор), Крит, критське християнство і його зв’язок з Україною відчуваються так, що їх більше ні з чим не сплутаєш. У цій статті я розкрию історію, концепцію й сучасність академії, яку відвідала разом зі студентами та викладачами Київської та Волинської православних богословських академій наприкінці липня – початку серпня 2024 року, враження від церковного життя Криту, а також те, що зближує історію Криту з сучасною Україною.

Академія сьогодні

Православна академія Криту розташована на північно-західному узбережжі острова, біля селища Колібарі, за 20 км від міста Ханья. Її головні жовто-червоні будівлі на пагорбі виходять арковими вікнами лоджій просто на темно-синє Критське море, яке благословенні відвідувачі можуть щодня спостерігати в різних станах – від повного штилю до шторму, збуреного пронизливими острівними вітрами. Кольори сходу й заходу сонця над водою, якими можна насолоджуватись просто з балкону, здатні дивувати й налаштовувати на глибокий мирний лад спілкування з Богом і світом.

У грецькій цивільній системі Православна академія Криту є «установою суспільного блага», що належить до категорії національних фондів. З 2019 року Академія є також науково-дослідним центром, визнаним державою. З іншого, церковного боку вона перебуває у канонічних відносинах зі Священною митрополією Кісамоса й Селіно на Криті й діє під духовним покровительством Вселенського Патріарха. Основна місія академії – це «діалогічне свідчення та літургійне служіння Православ’я в сучасному світі, тому вона присвячена плеканню духу діалогу між Православ’ям та іншими конфесіями й релігіями, а також між вірою, наукою і культурою».^[1]

На відміну від Волоської академії богословських досліджень, Православна академія Криту не є суто дослідницькою інституцією з питань сучасної теології; її спектр тем і діяльності досить широкий і не обмежений богослов’ям. У різний час тут відбувались і відбуваються заходи з навчання лідерства для священиків та мирян на національному та міжправославному рівнях; воркшопи з парафіяльного оновлення (пробудження і посилення парафіяльних свідомості та життя); семінари із заохочення жінок до активної участі у церковному та суспільному житті; педагогічні програми для шкіл; конференції в галузях богослов’я й науки, медицини, біології / генетики, біомедицини, біотехнологій, біоетики, фізики / астрономії; конференції з теми розвиток – якість життя – альтернативний туризм; конференції з православ’я та екуменічного руху, діалогу релігій та культур та ін. Як пояснив директор Академії Константінос Зорбас, наразі основний акцент роботи ПАК – питання біоетики, науки й віри, екології, жінки в Церкві й суспільстві. Великі корпуси, різного розміру зали, чудове технічне оснащення академії дозволяє проводити тут заходи різного масштабу – від Всеправославного Собору до невеликих одноденних семінарів.

В академії також діє іконографічна майстерня, очолювана пані Константиною Стефанакі, тут можна навчатися іконопису у візантійській традиції. Декілька разів на рік майстерня збирає провідних іконописців з різних країн світу, які залишають свої твори (виставку за підсумками однієї такої зустрічі ми побачили в холі академії, а наступна починалась на наступний день після нашого від’їзду).

Як окремий підрозділ академії діє також Інститут теології та екології, про який нам розповів його директор Адоніс Калогеракіс. Його заснували у 1991 році як відповідь на заклик Вселенського Патріарха до вирішення екологічних проблем та захисту Творіння. Місія Інституту – сприяти діалогу між екологією та богослов’ям як взаємозалежними сферами, де спільна відправна точка та мета – сталий розвиток суспільства. До його заходів входять конференції, освітні програми для школярів, вивчення рослинного різноманіття Криту (є навіть Музей критських трав, який, на жаль, зараз не діє). 2017 року завдяки Інституту в академії було завершено встановлення фотоелектричної установки потужністю 50 кВт на дахах будівель, яка обслуговує майже всі енергетичні потреби ПАК. Великі сонячні батареї на даху виглядають стильно й покликані надихати усіх відвідувачів до відповідного ставлення до навколишнього середовища.

Частиною академії є бібліотека «Світло», збудована на кошти американського письменника Роберта Фулджема, про якого ще буде згадано пізніше. Бібліотека переважно складається з пожертв «людей книги» і містить цінні колекції книг і періодики з соціальних і гуманітарних наук із наголосом на теології. У 2015 році більше 2000 видань, тисячі фотографій та багато аудіоматеріалів були оцифровані спільно з муніципальною владою і тепер доступні на сайті проєкту^[2]. Окрім того, бібліотека проводить низку освітніх програм та заходів для початкової та середньої школи.

Ідея академії

Ідея православної академії виникла у зв’язку з християнськими академіями, які поставали в Німеччині як місця діалогу та соціальної турботи у важкий час після Другої світової війни. Німецькі академії взорувались на давньогрецькі («що би нам сьогодні сказали Сократ? Платон?» – так ставилося питання), однак у християнському (протестантському) контексті. Засновник та перший багаторічний директор Православної академії Криту д-р Александрос Пападерас – з яким нашій групі пощастило познайомитись під час вечірньої служби свята Преображення – спершу відвідував, а потім навіть став членом однієї з таких академій (у Бад Болі^[3]). Так у нього народилася концепція православного центру діалогу, який би займався міжправославними, екуменічними, міжрелігійними, соціальними та духовними питаннями у стосунку до викликів сучасності. Пожертвувавши заради неї власною академічною кар’єрою, він цілком присвятив себе створенню такого центру. Однак у цьому проєкті довжиною в життя Пападерос був не сам: він розвивав і згодом втілював його разом зі своїм вчителем – легендарним єпископом Константинопольського Патріархату митрополитом Кісамосу та Селіно Іринеєм Галанакісом (1911–2013)^[4]. Ще перебуваючи в Німеччині, Пападерос щотижня телефонував митрополиту й радився, якою має бути академія у православному контексті. Саме владика Іриней переконав братів історичного монастиря Панагії Одигітрії «Гонья» біля Колібарі передати 60 тис. кв. м. кам’янистої землі для проєкту академії і все життя брав у ньому активну участь. Будівництво головного корпусу розпочалось 1965 року, а 1968-го академія урочисто відкрила двері для відвідувачів у присутності представників Константинопольського, Олександрійського, Єрусалимського патріархатів, Церков Греції та Кіпру, Всесвітньої Ради Церков, Євангелічної Церкви Німеччини, університетів Греції, «Синдесмоса» та інших.

Цікаво, що завдяки Пападеросу кошти на будівництво та розвиток надійшли від Євангелічної Церкви Німеччини. Це було, значною мірою, своєрідним актом спокути Німеччини перед Критом, який дуже постраждав від нацистів під час Другої світової війни. У травні 1941 року відбулася велика «битва за Крит», у перший день якої критяни та британські війська, базовані на Криті, дали сильну відсіч гітлерівським десантникам; неподалік від аеропорту Маламе (що недалеко від Колібарі), який став головним осередком операції, місцеві жителі виходили на німців, озброєні самими вилами й ножами. Однак тоді німці все ж перемогли і за декілька днів жорстоко помстилися, розстрілявши сотні місцевих повстанців та помістивши інших у концтабори, а Крит опинився під окупацією. Ще підлітком Александрос брав участь у спротиві нацистам як зв’язковий, тому після знищення його села (1943) потрапив до концентраційного табору. Болісний досвід, який часто ставив його віч-на-віч зі смертю, парадоксально мотивував його подальшу відданість боротьбі за мир, прощення, примирення та висвітлення темряви в людському житті – місія, що втілилась у діяльності академії.

Варто наголосити, що унікальний феномен Православної академії Криту виник у період, який можна назвати «кайросом», благословенним, сприятливим для такої діалогічної ініціативи часом. 1948 року була заснована Всесвітня Рада Церков, 1958 – Конференція Європейських Церков, 1964 р. відбулась історична зустріч Папи Павла VI і Патріарха Афінагора, а 1969 р. – третя Всеправославна конференція на Родосі у рамках підготовки майбутнього Всеправославного собору. Нарешті, у 1962–1965 роках відбувся Другий Ватиканський собор. Однак паралельно існувала й інша реальність: поглиблювалась Холодна війна, загроза ядерної небезпеки, зростала напруга між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, соціальна й економічна криза, загальне відчуття глобального екзистенційного виклику людству. До того ж, з 1967 по 1974 рр. у Греції панував диктаторський режим, який, на відміну від академії, пропагував монолог, а не діалог. Однак у формуванні стратегії Академії в таких умовах її засновники виходили з двох основоположних тез: 1) Церква, що не ризикує нічим, вже програла все; 2) коли людей змушують мовчати, відповідальність Церкви – говорити і свідчити. Через таку сміливість і здатність знайти союзників, академію вдалося відкрити під час диктатури без того, щоб іти на поступки з режимом (академія відмовилась узгоджувати з владою проведення власних заходів). Її основною місією стали: «діалогічна мартирія» (свідчення), «літургійна дияконія» (служіння), мистецтво діалогу як таке.

Дзеркало Александроса Пападероса та авва Макарій

Під час перебування в академії ми чули дві історії, які найкраще передають її ідею і місію. Одна з них пов’язана з уже згадуваним Робертом Фулджемом, донатором бібліотеки. До знайомства з Академією Фулджем відвідував різні конференції в різних місцях світу і наприкінці завжди ставив учасникам приблизно таке запитання: «Це все дуже добре, але як це пов’язано із сенсом життя?» Жодні пояснення його не задовольняли, аж доки він не зустрів Александроса Пападероса. Замість відповіді той запросив Фулджема на прогулянку і показав йому дзеркало від німецького мотоциклу часів Другої світової війни, яке завжди носив в кишені як своєрідний трофей із воєнних часів (він сам зняв його з мотоциклу підлітком біля села, де народився). «Це дзеркало відбиває світло, – сказав Пападерос – і направляє його туди, де його не вистачає». В цьому й полягає сенс життя, і в цьому сенс академії: нести людям знання, світло, якого не вистачає в світі, просвітлюючи найтемніші його частини. Саме ця відповідь спонукала Фулджема пожертвувати кошти на будівництво бібліотеки і навіть збудувати біля неї собі будинок.

Друга історія пов’язана з текстом про святого авву Макарія Єгипетського, великого подвижника IV століття. Одного разу авва Макарій натрапив у пустелі на череп і запитав у того, хто він такий. Череп відповів, що був жерцем язичників і тепер перебуває в пеклі. У пеклі люди охоплені полум’ям, але найбільше страждань зазнають від того, що не можуть бачити одне одного, бо прив’язані спиною до спини. Коли ж Макарій молиться за них, мотузки послаблюються, і вони повертаються лицем до лиця. Це велика втіха! «Лицем до лиця» – «Face to Face» (або «Віч-на-віч») – назва літературно-мистецького проєкту академії, що розпочався у 1983 році із запрошення митців Греції, а згодом і всього світу, творчо рефлексувати над цим духовним текстом. У рамках цього проєкту створили декілька сотень творів, натхненних цією темою (картини, скульптури, кераміка, колажі, вірші, проза, театральні вистави, музичні композиції та телевізійний фільм). Вони представляють людей, які переживають ситуації, спричинені відчуженням від ближніх, навколишнього світу та Бога, і їх можна побачити на стінах Академії, в приміщеннях, де ми жили і навчалися. Пеклом у них виступає війна, тортури, тероризм, расизм, лицемірство, нестача толерантності, солідарності та спільної перспективи, зловживання природним середовищем і схожі проблеми. Однак у більшості творів присутня надія, вихід із трагічної ситуації – теми миру, любові, молитви, солідарності, прощення, розради та втіхи. На думку засновників академії, діалог авви Макарія та черепа, на противагу відомому вислову Сартра («Пекло – це інші»), передає християнську віру в те, що пекло – це не присутність, а відсутність іншого, відсутність діалогу; завдання ж академії – відновлювати діалог, допомагаючи людям побачити обличчя одне одного.

«Лицем до лиця» – заохочення не лише контакту людини з людиною, але й людини з природою. На честь св. Макарія в печері на пагорбі неподалік споруджена капличка. До неї веде облаштована стежка, уздовж якої у співпраці з молоддю з різних країн викладені мозаїки з гальки, що передають різні образи молитви «Отче наш». Зі стежки відкриваються захопливі види на море, корпуси академії та подалі – монастир Одигітрії «Гонья». Посередині стежки – скульптурний образ чоловіка й жінки, що хоча й не дивляться, але повертаються одне до одного. Тут і справді виникає відчуття близькості з небом, природою, ближнім.

Лекційна програма для українців

Що ж запропонувала Православна академія Криту студентам українських семінарій цього літа? Наша програма складалася з декількох частин: знайомство, лекції та ознайомлення з церковним життям Криту. Ще однією частиною був вільний час, що залишався на спілкування, рефлексії та море.

Лекції читали дві людини: Катерина Каркала-Зорба та проф. Григорій Ларендзакіс. Перша лекторка – член наукового колективу ПАК і досліджує соціальну, освітню та європейську проблематику у зв’язку з православ’ям, зробила вступ до теми жінки в Православній Церкві і суспільстві. Відправною точкою слугував вірш Гал. 3:28: «Немає тепер ні юдея, ні елліна; немає ні раба, ні вільного; немає ні чоловіка, ні жінки, бо всі ви одне у Христі Ісусі». Рівність жінки й чоловіка перед Христом була однією з революцій християнства щодо світу, в якому воно постало. Інший усім відомий євангельський епізод – розмова Христа з Марфою й Марією – свідчить, що Ісус цілком прийняв і заохотив жіноче служіння, яке не було прислуговуванням, а передбачало безпосередню близькість із Ним: «Марфо, Марфо, турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї» (Лук. 10:42). Однак подальша історія Церкви свідчить про те, що Церква поступово підлаштувалась під чоловікоцентричні звичаї світу і в суспільному полі відвела жінці роль Марфи. Процеси, що відбуваються у ХХ і ХХI століттях (найбільше – хіротонія жінок у протестантів та англікан), є заохоченням до рефлексій на тему ролі жінки у Православній Церкві і необхідних змін, які б виходили з потреб Церкви. Лекторка стисло описала історію осмислення ролі жінки у православ’ї від першого з’їзду жінок-богословів у Румунії 1976 р. (конференції Вселенського Патріархату на Родосі 1988 р. «Місце жінки в Православній Церкві та їх рукоположення», конференції у Православній Академії Криту у 1991 р., Дамаску 1996 р., Константинополі 1997 р., дисертації про священство жінок в екуменічному русі д-ра Костянтина Йокарініса, праць про служіння жінки в Церкві Елізабет Бер-Сіжель) аж до конференції у Волоській академії 2008 р. та ін. заходів на цю тему в останні роки. Значне місце зайняло обговорення можливості висвячення дияконис з покликанням на класичне дослідження про «хіротонію» чи «хіротесію» дияконис проф. Євангелоса Теодору^[5], що відстоював тезу про хіротонію. Звичайно, обговорили в позитивному ключі також висвячення дияконис в Олександрійському патріархаті 2020 року. Нарешті, лекторка поділилася свідченням про те, як вже згаданий покійний митрополит Іриней при хрещенні її власної онуки заніс її у вівтар так само, як це роблять із хлопчиками. Наприкінці дослідниця наголосила, що питання дияконис має обговорюватись не окремо, а в контексті визнання й посилення ролі мирян і особливо жінок в Церкві загалом.

Три лекції проф. Григорія Ларендзакіса, почесного професора православної теології на католицькому факультеті університету Грац в Австрії та архона Вселенського Патріархату, стосувалася широкого спектру тем: від питання, що таке православ’я, що таке таїнства, як трактувати «схизму» 1054 року до Великого і Святого Собору на Криті та української автокефалії. Викладу лише деякі тези. Загалом Православ’я – Orthodoxia – означає не тільки правильну догму, думку, теорію, слова, а прославлення Бога в динамічній практиці, що прямо стосується життя. Завдання теолога полягає в тому, щоб проявити зв’язок між догмою й життям. Наприклад, як пов’язаний із життям догмат про Святу Трійцю? У Трійці відбувається вільне спілкування трьох Осіб, які не перебувають у стосунках субординації і не принижують одна одну. Людина створена за образом Божим, а, отже, жодного приниження не повинно бути й серед людей. Так, догмат про Трійцю є основою для життя людської спільноти. «Перихоресис» – тісне спілкування Осіб Трійці між Собою (настільки тісне, наскільки переплетені між собою волокна деревини) – визначає і тісний зв’язок людини з Богом, і приклад для суспільних стосунків, заснованих на любові: між жінкою і чоловіком, народами і Церквами. Тут немає місця сексизму, расизму, націоналізму, війні – інакше це прямо суперечить Троїчному догмату.

Щодо таїнств Церкви, професор підкреслив, що значення має не їх точне визначення й кількість, а загальний підхід. У будь-який час та в будь-якому місці, зокрема й сьогодні, для Церкви важливо не давати категоричні відповіді, що правильно, а що ні, а бачити життя (як і смерть) як таїнство, ставитись до нього з благоговінням і трепетом. Це стосується відповіді Церкви на такі виклики сучасності, як трансплантація органів (яка рятує життя), екстракорпоральне запліднення (щодо якого не варто намагатися визначати точно, в яку секунду ембріон стає людиною), сурогатне материнство та інші.

Щодо «розколу» та об’єднання між Заходом і Сходом, Ларендзакіс обґрунтував тезу про те, що у 1054 р. анафеми були з обох боків виголошені не Церквам, а конкретним особам. Тому неправильно казати про «велику схизму», а лише про відчуження й неспілкування, яке тривало століттями та почало відновлюватись завдяки «діалогу любові» і «діалогу істини» між Православною і Католицькою Церквами, починаючи із 1960-х. Лекція, однак, стосувалась не лише католиків і православних, а екуменічного діалогу Православної Церкви з іншими Церквами у ХХ ст. загалом та необхідності його продовження сьогодні, не вдаючись до сухої схоластики і прибігаючи до важкої, але такої потрібної самокритики.

Нарешті, великою лекційною темою проф. Ларендзакіса став Собор на Криті 2016 року, на якому він був офіційно призначений Патріархом супроводжувати спостерігачів від неправославних Церков. По-перше, Ларендзакіс зазначив, що соборність, або синодальність, є еклезіологічною характеристикою, тобто характеристикою Церкви як такої, тому збиратися на Собор (єпископів і вірних) – її природна потреба; вже в самих грецьких словах synodos (разом на шляху) та ekklesia (зібрання) та латинському слові conciliare (збирати разом) присутній вимір спілкування і спільноти. По-друге, обгрунтував, що Собор 2016 року має статус Всеправославного, незважаючи на те, що в ньому не взяли участь чотири помісні православні Церкви (Росія, Болгарія, Антіохія, Грузія), адже у жодному навіть із Вселенських соборів не брали участь усі єпископи (наприклад, на Другому Вселенському Соборі були присутні лише єпископи Східних Церков). Визнання Собору залежить не так від представництва, як від змісту його рішень і рецепції, прийняття його повнотою Церкви, що є справою часу. Тут дуже важливо, що всі Церкви, які не взяли участі у Соборі на Криті – включно з Російською – попередньо підписали всі документи передсоборних консультацій, які й були прийняті на Соборі, адже Собор не породив жодного нового документа, не підготовленого заздалегідь.

Особливу увагу проф. Ларендзакіс приділив документа Собору, що визначає стосунки Православної Церкви з іншим християнським світом, який стверджує, що плекання екуменічного діалогу – це відповідь на заклик Христа про те, щоб «усі були одно». Важливо, що Православна Церква визнає історичне походження й існування неправославних Церков як Церков; хоча в документі слово «існування» було внаслідок обговорень зрештою замінене на «історичні найменування» інших Церков і конфесій, на погляд Ларендзакіса, визнання самоназви дорівнює визнанню існування іншої Церкви як Церкви. Перелічивши різні документи Собору, професор закликав українських студентів вивчати їх, адже ці тексти стосуються не лише теми віросповідання, а й соціальних, антропологічних проблем, питань творіння й екології, війни й миру (наприклад, для України особливо актуально, що Собор засудив окупаційні війни, що змінюють кордони, але допустив захист).^[6]

Перебуваючи в академії, ми отримали цікаві інсайди про Собор, про які почуєш лише від його організаторів. З’ясували, що російська делегація до останнього ставила вимоги, які, буцімто, перебували на заваді її участі, однак, зрештою, все ж відмовилась від неї, незважаючи на те, що організатори щоразу намагались ці вимоги виконати. Спершу представників Московського Патріархату не задовольняла форма розсадки єпископів у головній залі – півколо замість кола (що нібито передбачало нерівність учасників); її змінили. Потім їм не сподобався майданчик для посадки гвинтокрилів, який теж довелось удосконалити. Незадовго до Собору від РПЦ прибули 50 «волонтерів» у спецформах, які згодом зникли. Хоча Патріарх Московський так і не з’явився, інші представники МП, що прибули заздалегідь, нікуди не поїхали і були присутні в академії весь час Собору. З іншого боку, чудом виявилася участь у Соборі Сербської Церкви, адже єпископ-представник від Сербії приїхав на Крит з повідомленням, що Сербська Церква участі в Соборі брати не буде (причина була не богословська, а політична). Однак сама атмосфера, а також спілкування з митрополитом Іоанном Зізіуласом справили на нього такий ефект, що розчулившись, він зателефонував до Патріархії та переконав свого Патріарха все ж приїхати на Крит.

У рамках обговорення всеправославної єдності під час лекцій відбулася також розмова про автокефалію Православної Церкви України. Професор Ларендзакіс не просто вважає, що вона була надана цілком відповідно до канонів, а й написав про неї велику статтю-апологію у відповідь на закиди РПЦ під назвою «Вселенський Патріарх Варфоломій – вірний поборник і продовжувач позиції та ролі Вселенського Патріархату у Православній Церкві та в Україні», що увійшла в офіційний журнал Синоду Критської Церкви «Апостол Тит» у 2021 р.^[7] Підтримуючи українську автокефалію, Ларендзакіс вважає, що в Україні потрібна співпраця між ПЦУ, УПЦ та УГКЦ без участі Москви, адже всі три належать до спільної церковної традиції та богословської основи. Що ж до «русского міра», то він однозначно вважає його єрессю. Під час дискусії ми торкалися і інших гострих тем церковної сучасності.

Церковний досвід Криту

Окрім лекцій, наша група мала змогу близько познайомитись із церковним життям православного Криту, відчути його дух. Християнська історія Криту розпочинається із присутності критян на події П’ятдесятниці (Дії 2: 11). Острів фактично був першою брамою, через яку Євангеліє поширювалось на європейську землю. За переданням, першим єпископом Криту був апостол Тит, який згадується у Павловому Посланні до Тита (кафедральний собор св. Тита з його чесною главою знаходиться в Іракліоні). Спершу Церква Криту підпорядковувалась єпископу Риму, однак з 732–733 років увійшла до юрисдикції Константинополя.

Історія Криту сповнена боротьби за свободу проти різних загарбників, в якій представники Церкви брали активну участь. Так, у ІX–Х ст. острів завоювали сарацини, що стало першим зіткненням з ісламом. У 961 р. їх вигнав візантійський генерал Никифор ІІ Фока, після чого Крит пережив духовне оновлення. Під час четвертого Хрестового походу (1204) Крит знову потрапив під іноземне, цього разу венеційське панування, яке тривало до 1645–1969 років. З одного боку, православні критяни чинили культурний і духовний опір латинянам. З іншого, венеційські впливи на Криті одразу відчуваються у церковній архітектурі, іконописі й у загальному більш «західному» дусі, ніж на материковій Греції. В останній період венеційського панування контакти між православними та католиками на Криті поглибились через спільну загрозу від османів, які таки завоювали Крит в середині XVII ст. Під час турецького панування місцевий люд, незважаючи на переслідування й небезпеку, зберігав власну культурну і церковну ідентичність і запекло боровся за неї, в чому йому допомагала Церква, влаштовуючи таємні грецькі школи.

Особливо важкою для критян боротьба за свободу від турків була в XIX ст., закінчившись, зрештою, визволенням Криту 1898 р. (на майже 60 років пізніше за решту Греції). 1913 року відбулося воз’єднання Криту з Грецію, однак Церква на Криті зберігала зв’язок з Константинополем, не ставши частиною Елладської Церкви. Сьогодні вона є напівавтономною і перебуває в юрисдикції Вселенського Патріархату. Окрім іншого, це забезпечує меншу опозицію Критської Церкви до екуменізму, яка так поширена на материковій Греції.

На Криті ми відвідали декілька монастирів і парафіяльних осередків митрополії Кісамосу й Селіно, а також Ретимно, взяли участь в богослужіннях Успенського посту і Преображення, разом з директором академії поспілкувались із монахами, священниками та єпископами. З церковних місць, в яких ми побували, виділю три, які справили найбільше враження.

Монастир Одигітрії «Гонья» розташований зовсім поруч із академією і мальовничо виходить на затоку Ханьї. Саме тут служили Предстоятелі Великого і Святого Собору на П’ятдесятницю 2016 року. Як переповідали місцеві, під час цієї літургії можна було відчути дихання Святого Духа. Історія монастиря, названого на честь ікони «Одигітрія» (як і знаменитий історичний монастир цієї ікони в Константинополі «Одигон»), сягає IX століття, однак в тому вигляді, в якому бачимо його сьогодні, він постав у XVII ст. в останній період венеційського правління. Монастир був осередком спротиву туркам і зазнав багатьох руйнувань, особливо під час Критського повстання 1866–1869 (у стінах досі видно застряглі гармати), а також був центром спротиву нацистам на початку 1940-х. Наразі у великих корпусах проживає ігумен о. Феологос («Богослов») і ще три монахи. Така мала кількість ченців свідчить про кризу чоловічого чернецтва, яку переживає Церква в Греції. Чоловіків, що прагнуть чернечого життя, сьогодні значно менше, ніж раніше, і вони, як правило, ідуть на Афон; тих, що населяють монастирі Греції (та Криту), переважно висвячують на священників, і до того ж вони виконують адміністративні обов’язки в митрополіях. Однак небагатолюдність місця, тихі служби, спокійна братія, звуки моря за стінами та краса архітектури мають свої переваги і діють терапевтично, особливо на людей, що переживають війну. До того ж, в монастирі облаштований прекрасний музей, в якому зберігається найбільша на Криті колекція ікон критського стилю та інших церковних предметів.

Другим церковним місцем, яке закарбувалося в пам’яті, став монастир св. Аркадія коло Ретимно, розташований на гірському плато, оточений товстим і високим муром. Собор цього монастиря був зведений в XVI ст. і архітектурно позначений впливом італійського Відродження. Монастир був осередком науки й мистецтва, мав школу й багату бібліотеку. Однак паломників із України передусім вразило те, наскільки історія, що творилася в ньому, перегукується з нашою сучасністю. Прекрасний собор несе на собі сліди запеклих боїв, що точилися навколо і навіть всередині нього під час критського повстання 1866 року. 943 греки, переважно жінки та діти, шукали притулку в монастирі. Там само перебували й місцеві повстанці. Після облоги монастиря турками і триденної битви критяни, що переховувалися у приміщенні, де зберігали порох, з благословіння ігумена підірвали порохові бочки, вирішивши принести себе в жертву, але не здатися. Вибух не поклав край критському повстанню, але привернув увагу решти світу. Монастир став національним святилищем на честь критського опору. Монах, що проводив екскурсію, показав нам ікону Воскресіння Христового зі слідами крові на Лику Христа, столи в історичній трапезній, на яких турки зарізали тих повстанців, що залишилися в живих, прапор, що висів над монастирем у той час і чудом зберігся (тепер в музеї), а також розказав історію дворічної дівчинки та її тата, які вижили в цій трагедії і завдяки яким були задокументовані деталі. На місці, де відбувся вибух і загинули люди, стіни символічно стоять без даху, відкриваючи небо; там ми співали «Вічну пам’ять» борцям і мученикам за свободу як Криту, так і України. Розуміння ситуації в Україні, нашої боротьби, солідарність тих церковних критян, з якими нам доводилося зустрічатися, вражала й підтримувала.

Подібне відчуття було і в жіночому монастирі Хрисопігі («Золотого джерела») на честь ікони Богородиці «Живоносне джерело». Історичний монастир Хрисопігі біля порту Ханьї був споруджений в XVI ст. Як і інші, візуально він має ознаки венеціанського впливу і дещо нагадує монастир «Гонья». Це був значний духовний і культурний осередок свого часу, який 1654 отримав від Вселенського Патріарха статус ставропігії. Так само, як й інші монастирі Криту, він брав участь у спротиві османському пануванню та нацистській окупації. Зазнавши значних руйнувань, монастир фактично припинив існування після Другої світової війни; монахи (чоловіки) залишили монастир і до 1970-х він перебував у занедбаному стані. Однак у 1976 році почалося його відродження як невеликої жіночої обителі. Завдяки духовній дружбі і співпраці першої ігумені, герондісси Теосемні, з преподобним старцем Порфирієм Кавсокаливітом, на початку 1990-х монахині почали також відроджувати монастир св. Киріакі в горах за декілька кілометрів від порту (він теж колись належав монастирю Хрисопігі), а до того ж спорудили новий великий комплекс будівель з головною церквою Преображення Господнього (2012 року її освятив Вселенський Патріарх Варфоломій, який любить монастир і підтримує з ним теплі стосунки).

Сьогодні у монастирі Хрисопігі (ця назва є загальною для всіх трьох частин монастиря) живе біля 50 монахинь, і масштаб їхньої діяльності вражає. (Принагідно зауважу, що жіноче чернецтво у Греції переживає розквіт, на відміну від чоловічого.) Монастир є топ-обителлю Вселенського Патріархату, у якому його благородний дух поєднується з вражаючою у своїй простоті Христоцентричною духовністю преп. Порфирія, який зустрічає паломників на багатьох іконах, а також у церкві на його честь. Монахині займаються іконописом, фресковим розписом, вишиванням, різьбленням, бджільництвом, органічним сільським господарством, екологічною освітою для місцевих шкіл у співпраці з місцевою владою і видавництвом книжок – в основному св. Порфирія в перекладі різними мовами, а також покійної ігумені Теосемні. Дві книжки св. Порфирія були перекладені й українською. Одну з них – дитячу – сестри розповсюдили в місцевих школах для дітей українських біженців.

Православна академія Криту давно і тепло дружить з обителлю Хрисопігі, тому українську групу тут приймали надзвичайно гостинно. Після літургії в головному храмі Герондіса ігуменя Теоксенія не лише запросила нас на каву, а й влаштувала розмову о. Сергія Бережного – очільника київської групи – з численними парафіянами монастиря. Відтак греки і міжнародні паломники, які щось чують про війну в Україні й церковну ситуацію, але розуміють дуже мало, змогли поставити запитання безпосередньо українцям. Спілкування було відвертим і тривало більше години; такий жест був свідченням великої довіри й солідарності з нами з боку обителі. За обідом Герондіса розповіла про цей досвід усім монахиням, які не були присутні під час розмови, а також розказала нам про свій недавній досвід відвідин Екзархату Вселенського Патріархату в Литві, де так само палко підтримують Україну. Передмова до українського видання книжки о. Порфирія від ігумені Теоксенії сповнена співчуття до українців та засуджує підтримку війни у російському православ’ї як нехристиянську.

Замість висновку

В усіх парафіях та обителях, що ми відвідали завдяки Православній академії Криту, відчувається дещо інший досвід і помітні інші традиції, ніж удома: це візантійська традиція співу, у чомусь відмінні літургійні практики, причастя без обов’язкової сповіді, жінки без хусток, стасидії та стільці у храмах та парафіяни, які спокійно сідають у певні моменти богослужіння, монахині, які без проблем кадять, загалом вільніший стиль спілкування, обов’язкова гостинність. Знайомство з грецькою традицією Церкви було так само важливою частиною програми для українських хлопців і дівчат, які обрали працювати для Церкви, як і лекції.

Загалом програма, організована Православною академією Криту для студентів і викладачів українських духовних шкіл, була відкриттям нашої спорідненості і близькості – як через спільну віру і богослів’я, так і через історію, сповнену жертовної боротьби за свободу, у якій велику участь відігравала Церква. Якщо ця програма стане регулярною, а для цього є всі підстави, ця близькість може відкрити перспективи ширшої співпраці.

---

^[1]  Див.: www.oac.gr/en/peri-oak/ergo/

^[2]  www.oac.gr/en/libraries/

^[3]  Академія у Бад Болі діє і сьогодні: www.ev-akademie-boll.de/en/home.html

^[4]  За час предстоятельства митрополита Іринея в усіх містах митрополії були засновані і побудовані школи-інтернати, а також середні школи, технікуми, школа домоводства, будинок для людей похилого віку, школа для глухонімих, центр розвитку сільського господарства, сироварня, друкарня, культурні центри та Православна академія Криту. Крім того, майже в усіх селах його митрополії були засновані жіночі ремісничі об’єднання та майстерні, школа-інтернат для студентів в Афінах, муніципальний оркестр і консерваторія. Під час років диктатури, у 1970-х, митрополит Іриней був призначений Вселенським Патріархом митрополитом Німеччини, а на початку 1980-х повернувся на Крит, де продовжив активну церковну і суспільну діяльність.

^[5]  Див. гр. Ευάγγελος Δ. Θεοδώρου. Η «χειροτονία» ή «χειροθεσία» των Διακονισσών, εν Αθηναις, 1954. https://www.saintcatherinesvision.com/assets/files/Ordination%20or%20Appointmentof%20Deaconesses%20by%20Professor%20Theodorou%20Volume%202.pdf.

^[6]  Український переклад документів Собору див.: Документи Святого і Великого Собору Православної Церкви. Крит, 2016. К.: Відкритий Православний Університет Святої Софії Премудрості, ДУХ I ЛIТЕРА, 2016. – 112 с.

^[7]  Απόστολος Τίτος: Επίσηµο Δελτίο της Εκκλησίας Κρήτης, ΕΙΔΙΚΗ ΕΠΕΤΕΙΑΚΗ ΕΚΔΟΣΙΣ, ΤΕΥΧΟΣ 50, ΝΟΕΜΒΡΙΟΣ 2021.