Участь у Божественній літургії без причащання – це аномалія, яку ми, на щастя, останнім часом активно долаємо. Як писав святий Миколай Кавасила, метою Божественної літургії є освячення вірних, яке відбувається через причащання Тіла і Крові Христових. Всі молитви літургії також передбачають спільну участь усіх її учасників, а не тільки духовенства, у причащанні. Після того як в часи занепаду духовного життя, особливо внаслідок офіційних наказів у Росії, починаючи з царювання Петра І, більшість вірян стали причащатися раз на рік (а дехто – чотири рази на рік у багатоденні пости), практика сповіді перед Причастям стала фактично обов’язковою. Якщо регулярне Причастя щонеділі є церковною нормою, то така частота сповіді ніколи не була притаманна церковній традиції. До прикладу, у грецьких церквах ніхто зі священників не стане цікавитися у вірянина перед чашею, чи той перед тим сповідався. Часта сповідь веде до профанації, до перетворення цього таїнства на своєрідну «перепустку» до Причастя. Про свій досвід зміни парадигми від російської (обов’язкова сповідь перед кожним причащанням) до вселенської (сповідь за потреби, причащання на кожній літургіії) розмірковують українки Лідія Лозова і Дарина Морозова, які внаслідок повномасштабної війни були змушені виїхати за кордон, де і набули нового досвіду.
Лідія ЛОЗОВА
кандидат мистецтвознавства,
дослідниця факультету теології релігії
Університету Ексетеру, Великобританія,
за програмою Британської Академії,
науковий співробітник Науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера»
Хоча із практикою Причастя без обов’язкової Сповіді я була знайома давно і теоретично схвалювала, вдаватися до неї регулярно не наважувалась через невротичний страх підійти до Чаші з невисповіданими гріхами. Тому, відчуваючи у Причасті часту і глибинну потребу, і радикально не погоджуючись з ідеєю «споглядальної присутності» на літургії, я обирала завжди сповідатися, «аби чого не сталося». Ситуація змінилася після створення Православної Церкви України і посилення діалогу із Вселенським Патріархатом. Київський Спасо-Преображенський собор та
Андріївська церква, де така практика була чітко озвученою для всіх стратегією, стали привабливими. Остання, як Екзархат Вселенського патріархату, наслідує грецьку традицію, і сам факт зв’язку вільного підходу до Чаші зі вселенським православ’ям надихав. Але найголовніше, з’явилося відчуття, що Причастя без Сповіді допомагає вірити у людинолюбного Бога, якому не потрібні обов’язкові дисциплінарні «звіти» про стан душевних справ перед кожною Євхаристією.
Після повномасштабного вторгнення і мого від’їзду за кордон це відчуття суттєво посилилось у парафіях Вселенського Патріархату. У Франкфурті і згодом у Кельні стало очевидним, що ланцюг із людей в очікуванні Сповіді під час літургії там виглядав би так само дивно, як в Україні – його відсутність. Ба більше, виникло інтуїтивне відчуття, що існує прямий зв’язок між тим, що парафіяни не змушені сповідатись перед Причастям, і тим, як вони почуваються у храмі й перед Богом. Люди явно виглядали вільнішими, більш спокійними, з вираженим відчуттям власної гідності, ніж у церквах удома, де звично зустріти значну напругу серед парафіян.
Тоді я ще більше усвідомила, наскільки сильно примус до сповіді перед Причастям породжує відчуття меншовартості й перебільшеної залежності від священників. Згадалося, як о. Кирило Говорун в одному з інтерв’ю зазначив, що священників та єпископів часто помилково сприймають як сосуди, через горлечко яких на вірян виливається благодать: на власний розсуд вони можуть закрити або відкрити це горлечко, щоб дозволити або не дозволити благодаті зійти на людину; насправді ж Бог виливає Свою благодать на всіх без винятку, а служіння священника полягає не в тому, щоб бути її посередником, а щоб допомогти її прийняти. Гадаю, Сповідь може бути інструментом такої допомоги, однак коли вона стає обов’язковою «доповіддю» перед Причастям, священник у сприйнятті вірянина часто перетворюється на контролера і «владну інстанцію», яка, на жаль, автоматично асоціюється з Богом.
Впевнена, що відмінність у підходах до Сповіді й Причастя є не випадковою, а пов’язаною з різними етосами в сучасному православ’ї: в одному (переважно російської традиції, але не лише) вважають, що людина стає кращою через обмеження її свободи і посилений контроль задля її власного блага; в іншому (сучасному етосі Вселенського Патріархату) свобода є умовою для духовного зросту. Авторитет священницького служіння у другому випадку не скасовується, однак утілює в собі не владу над людиною, а служіння їй – з усвідомленням, що між священником і вірянином не існує «онтологічної» різниці, і що всі в Церкві належать до «царського священства». Здається, лише за таких умов священника на сповіді можуть сприймати як люблячого свідка і друга, і допомагати людині розкритися.
Хоча в Україні Сповідь у деяких храмах відділена від Причастя, переважно вона відбувається (зазвичай під час вечірньої служби) в умовах, коли треба викласти свою «історію», усвідомлюючи чергу людей за плечима. Оскільки сповідників завжди багато, бо переважно люди сповідаються, щоб причаститися наступного дня – священнику важко приділити час кожному, а людині важко відкритися перед ним. За кордоном я мала змогу отримати інший досвід: оскільки сповідаються рідше, про сповідь ти сам домовляєшся заздалегідь, вона не прив’язана до богослужіння (а, іноді, якщо немає такої змоги, навіть до простору храму), виглядає як дружня розмова, і, як у випадку із моїм теперішнім духівником, починається зі звичайного спокійного запитання: «So, how is life?» («Отже, як життя?»). Довіра зростає, коли чуєш, що сповідатися можна, якщо ти цього хочеш, а якщо ні – з тобою будуть раді просто спілкуватись.
Наразі я живу в Англії, а мій духівник – у Німеччині. Відчувши, що мені важливо сповідатися у нього, а відстань надто серйозна, я причащаюся в місцевій константинопольській парафії щотижня, а сповідаюся, лише коли можу приїхати в Німеччину. Отже, Сповідь стала набагато рідшою, ніж в Україні, але я помітила важливу річ: як не дивно, коли сповідаєшся часто (навіть коли це не формальне перелічування гріхів, а те, що турбує), Сповідь може точково «знімати» певні проблемні моменти, однак не сприяти справжнім змінам у житті. Коли ж можеш без докорів сумління регулярно підходити до Чаші, живучи довший час без Сповіді, легше помітити глибші речі, які хочеться змінити. Як наслідок Сповідь, яка охоплює не просто перелік гріхів, а життя, стає глибшою і трансформативнішою. Хоча, звичайно, зв’язок частоти Сповіді з її здатністю до метанойї – річ індивідуальна.
Дарина МОРОЗОВА
доктор богослов’я, патролог,
дослідниця факультету теології релігії
Університету Ексетеру, Великобританія,
за програмою Британської Академії
ХУ православній практиці, що дісталася нам у спадок від Синодальних часів, таїнства Сповіді і Причастя сусідують нерозлучно, наче античні герої-близнюки Кастор і Поллукс. Утім доцільність цієї практики здавна викликає низку запитань. Річ у тім, що сама собою «синодальна побожність» передбачала для мирян Причастя декілька разів на рік, тобто живи, як живеш, але коли-не-коли (щонайменше у Великий Піст) мусиш сподвигнути себе на складну процедуру підготовки до Євхаристії з триденним постом й утриманням, читанням чотирьох канонів і ще декількох акафістів, відвідуванням денного кола богослужінь і, головне, Сповіддю. Як часто зауважували, ця практика вельми сприяла державному контролю над населенням. Чому вона не сприяла – це лише євангельській заповіді постійного спілкування з Христом у Євхаристії, на якій вперто наголошували святі від апостольських часів до прп. Паїсія Величковського (XVIII ст.) й надалі.
На моє переконання, «синодальне благочестя» несумісне або з регулярним причащанням, або із життям. Щотижневе триденне говіння на додаток до усіх інших постів, які й так становлять половину днів року, утримання від подружніх стосунків, постійне вичитування правил (зазвичай «не приходячи в свідомість») і вистоювання у чергах до формальної Сповіді здатні отруїти життя не лише тому, хто бере на свої плечі цей тягар, а й усім довкола. Але ж підготовка до Причастя – це святе, її облишити не можна. Значно легше облишити саме Причастя.
Консервативній людині, зокрема мені, було би важко вийти за межі цієї дилеми, якби не притомний духівник із органічним розумінням традиції та здоровою здатністю відрізняти головне від другорядного. Завдяки йому наша громада взяла курс на якомога частішу участь в Євхаристії, коли це ще було радше винятком. Триденне говіння, як надлишковий додаток до загальноцерковних постів, списали в утиль. Громада поступово розставалася з безліччю забобонів і страхів – ковтнути трохи води під час чищення зубів перед Причастям або виплюнути кісточку від вишні після нього. Щодо Сповіді, до неї приступали лише тоді, коли в цьому була внутрішня потреба. Це позбавило нас похмурого обов’язку щораз бубоніти той самий список гріхів із незначними варіаціями і дещо скоротило тривалість служби з одним священником. Із Великого четверга по Великдень, коли з усіх усюд збиралися численні чада нашого духівника, Сповіді не бувало взагалі. Всупереч «переданням старців», отець запрошував до Чаші «всіх, хто вважає себе православними».
Звичайно, дехто за інерцією продовжував сповідатися на кожній службі – якби чого не сталося, але для усіх охочих це було запрошенням переосмислити свої стосунки з Богом, Його Церквою та її таїнствами – розібратися, коли й чого ми потребуємо насправді, а коли робимо щось суто «для годиться». Я почала сповідатися десь раз на місяць, при тому, що причащатися нас благословили за кожної можливості.
Що сталося зі Сповіддю, коли вона перестала бути протокольним обов’язком? Вона неначе випурхнула з тісної клітки, знову ставши тим, чим і мала бути, – глибоко особистою бесідою про поточне духовне життя. Навіть не обов’язково винятково про гріхи. Мені дуже запам’яталася зустріч у видавництві «Дух і літера» з одним із наших авторів, афонським ієромонахом Макарієм, який згадував слова свого вчителя, старця Еміліана Вафидіса, що Сповідь не мусить обмежуватися лише темними сторонами душі. Власне вона стає вікном, що впускає в наше внутрішнє життя свіже повітря спілкування і Богоспілкування, освітлюючи все недовідоме в нас – і зле, і добре, і просто неусвідомлене. А все, що стає явним, є свiтло (Еф. 5:13). Тому Сповідь, усупереч поширеному уявленню як антиклерикалів, так і багатьох церковних людей, призначена не для самобичування і самозвинувачення. Вона, врешті-решт, допомагає людині розкритися, вийти за межі своїх замкнених кіл, вкласти себе в слова і, зрештою, зробити найпотаємніше у своєму житті більш словесним, тобто осмисленим, сповненим сенсів.
Однак, щоб сучасна людина, тим більше інтроверт, могла осягнути цей сенс Сповіді, вона має підходити до цього таїнства вільно і невимушено, за внутрішньою потребою, а не за примусом зовні. І я вдячна, що мала таку унікальну можливість – рідкісну не лише для Московського патріархату, де я на той час перебувала. Відтоді, як я почала відвідувати храми і монастирі Православної Церкви України, я встигла побачити дуже різні підходи до Сповіді та Причастя. Мені подобається, що в Помісній Церкві співіснують і більш консервативні, і більш прогресивні громади; це свідчить про свободу духовенства і вірян. Однак, гадаю, ані традиціоналізм, ані реформаторство не мають ставати на перешкоді головному, для чого Христос створив Свою Церкву – Євхаристії.